Размещено на http://www.allbest.ru/

Система державного управління на початковому етапі Незалежності (1991-1994)

Епоху 1991-1994 років дуже часто називають епохою політичного романтизму - час, коли закладалися основи державних і демократичних інститутів нової Української держави. Саме в цей період наша країна дістала визнання у світі, зробила перші кроки на шляху будівництва ринкової економіки та громадянського суспільства. Разом з тим, перші роки Незалежності ввійшли в історію і як період утрачених можливостей, суттєвих прорахунків, помилок та недосконалих державно-управлінських рішень.

Акт проголошення незалежності України 1991 року став початком кардинальних змін у системі державної влади. Після розпаду Радянського Союзу та зміни суспільно-політичної системи перед молодою державою відразу постало нелегке завдання пошуку оптимальної системи організації влади у принципово нових історично-політичних умовах. Після проведення Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України настає потреба у корінній зміні існуючої системи державного управління і створення нової національної моделі державної влади та її організаційних структур. Йде пошук щодо організації влади по горизонталі, виконавчій вертикалі та стосовно її територіального аспекту. Вносяться зміни й доповнення до чинної Конституції, за якими розмежовуються повноваження між Президентом і Верховною Радою. Державна влада відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України зазнала суттєвих змін: започатковано її поділ на законодавчу, виконавчу та судову. Приймається цілий ряд необхідних для функціонування державного механізму законів: Про правонаступництво України, Про громадянство України, Про державний кордон України, Про національну гвардію України, Про Прикордонні війська України, Про оборону України, Про прокуратуру, Про Збройні Сили України, Про Службу безпеки України, Про загальний військовий обов'язок і військову службу та інші.

Актуальною проблемою того часу було питання організації виконавчої влади в центрі та створення її дійової вертикалі на місцях. Указ Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» вніс суттєві зміни у суспільно-політичне життя України. Голови рад народних депутатів були звільнені від обов'язків перших секретарів комітетів компартії, після чого вони були поновлені на посадах голів виконкомів. Тобто місцева влада у цей початковий період державотворення концентрувалася в особі єдиного керівника, який обіймав дві посади - голови ради і голови виконкому.

Після обрання Президентом України Л. Кравчука постає гостра необхідність у створенні дійової вертикалі виконавчої влади, підпорядкованої главі держави. Адже молода країна отримала у спадок радянську модель влади, обрану в 1990 році. Зрозуміло, що така бюрократично-адміністративна система не могла задовольняти новообраного Президента, не відповідала суспільно-політичним реаліям та не сприяла динамічному розвитку державотворчих процесів.

26 березня 1992 р. після тривалих і гострих дискусій Верховна Рада прийняла нову редакцію Закону «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Його прийняття мало закласти правові умови для роздержавлення місцевих рад усіх рівнів, поступово перетворити їх на органи місцевого і регіонального самоврядування (у районах і областях) та звільнити від виконання не властивих їм функцій державного управління. Останні повинні були перейти до новосформованих органів державної виконавчої влади. З метою вирішення даного питання та зміцнення виконавчої вертикалі 5 березня 1992 року Верховна Рада приймає Закон України «Про представника Президента України».

Таким чином глава держави, який уособлював виконавчу владу, отримав виконавчу вертикаль, яку на місцях (в областях та районах) очолили представники Президента України. Вони стали найвищими посадовими особами державної виконавчої влади на відповідних територіях та очолили новостворені органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації в областях, містах Києві та Севастополі, районах. Представники Президента України - глави місцевих держадміністрацій, строк повноважень яких збігався із президентським, призначалися та звільнялися з посади главою держави і лише йому підпорядковувалися. Цим посадовим особам були надані великі повноваження, зокрема, вони здійснювали державну виконавчу владу, забезпечували виконання бюджету, програм економічного і соціального розвитку відповідних територій; контролювали органи місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємства, організації, установи, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з питань додержання Конституції, законів, указів Президента; мали право звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів органів самоврядування, що суперечать законодавству, і зупиняти дію оскаржуваних ними актів до прийняття рішення судом; координували діяльність відповідних органів внутрішніх справ, національної безпеки, оборони, статистики та інших органів, що підпорядковувалися центральним органам державної виконавчої влади; мали право зупиняти дії будь-яких посадових осіб, що суперечать законодавству; зупиняти дію актів адміністрацій підприємств, організацій, установ, інших юридичних осіб, що суперечать Конституції та законам, указам Президента, та звертатися до суду з позовом про визнання їх недійсними. Одночасно з держадміністраціями на обласному та районному рівнях функціонували представницькі органи влади - обласні та районні ради. При цьому виконавчі органи цих рад були ліквідовані.

Така структура владної побудови була не зовсім ефективною в силу одночасного існування нової інституції - представництва Президента України та рад народних депутатів, обраних ще в період існування іншої держави. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що під запровадження нового інституту не була підведена достатня законодавча база, а здійснені політичні реформи не забезпечувалися активним конституційним процесом. Наприклад, інститут представників Президента був введений у 1992 році, а його підпорядкування Кабінету Міністрів відбулося лише через рік. У результаті, настав так званий «період двовладдя» - в областях та районах, де дві керівні посади займали представники чи прихильники протилежних політичних сил, виникало протистояння, яке нерідко набирало форм відкритої боротьби за верховенство на відповідних територіях, що вкрай негативно позначалося на соціально-економічному розвитку останніх.

З метою посилення керівництва всіма структурами державної виконавчої влади в центрі та на місцях, оперативного розв'язання завдань економічних реформ, утвердження ринкових відносин, досягнення стабільності в усіх сферах суспільного життя Указом Президента України від 27 вересня 1993 р. Кабінет Міністрів України був підпорядкований главі держави, який здійснював безпосереднє керівництво урядом.

Важко переоцінити для процесу державотворення прийнятий 15 грудня 1992 року Закон України «Про статус суддів», яким судців уперше визнано носіями судової влади, котрі здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Таким чином, зазначений Закон започаткував становлення окремої від інших судової гілки влади в новітній Україні.

До позитивів того нелегкого періоду державотворення слід віднести заходе, спрямовані на становлення системи державної служби в Україні. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття 16 грудня 1993 р. Закону України «Про державну службу», який визначив загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, установив умови реалізації громадянами України права на державну службу, заклав основи формування ефективного інституту державної служби - професійної діяльності осіб, які працюють у державних органах. Згодом було створене Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів - центральний орган виконавчої влади, покликаний забезпечити проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та здійснювати функціональне управління цим інститутом.

Разом з тим зазначений період був позначений різким посиленням сепаратистських дій з боку тогочасних кримських політиків. Так, прийнята 6 травня 1992 р. Верховною Радою Криму Конституція Республіки Крим фактично проголошувала півострів незалежною державою. Зокрема, за 1 і 9 статтями цього закону Республіка Крим визначалася як «правова, демократична держава, яка здійснює на своїй території суверенні права та всю повноту влади, будуючи відносини з Україною на основі договору та угод». У 1991-1992 роках навіть існував проект подібної широкомасштабної угоди. Верховна Рада України скасувала вказані положення, адже вони суперечили Конституції України. Однак кримським сепаратистам у січні 1994 р. на виборах президента Криму вдалося привести до перемоги лідера Республіканської партії Криму Юрія Мешкова, який відразу взяв курс на рішучу конфронтацію з Києвом. Після виборів до Верховної Ради Криму, на яких більшість місць здобули проросійськи налаштовані депутати, політика кримської влади набула відверто антиукраїнського характеру. Стимульована провокаційними діями Москви щодо проблем Чорноморського флоту і міста Севастополя, особливо після прийняття у травні 1992 р. парламентом Російської Федерації Постанови і Заяви про російський статус Севастополя, Верховна Рада Криму знову відновила дію скасованої Конституції, а у травні 1994 р. прийняла закон про відродження державності Республіки Крим. Лише виважена та напрочуд гнучка політика Києва щодо автономії дала можливість з честю вийти з цієї вкрай небезпечної для всієї державності України політичної кризи. Важливу роль відіграла й підтримка позиції України з боку ООН та західних демократій.

Напружена політична ситуація того періоду посилювалася тривожними соціально-економічними тенденціями. Кабінет Міністрів України, очолюваний В. Фокіном, виявився неспроможним здійснювати ефективне управління в умовах незалежної держави в силу того, що його основу становили представники старої радянсько-партійної номенклатури, нездатні гідно відстоювати національні інтереси, розробляти і реалізовувати адекватні соціально-політичній ситуації економічні програми та приймати ефективні державно-управлінські рішення без вказівок «зверху». У результаті, економічні реформи в Україні з самого початку пішли хибним шляхом, що призвело до стрімкого росту цін, дефіциту товарів і послуг, безконтрольної «прихватизації» державної власності, корумпованості держчиновників, початку тінізації економіки. Головними прорахунками уряду Фокіна стало допущення некерованості державного сектора економіки та відсутність реальних ринкових реформ. Ситуація у той період новітньої історії України в сфері державного управління багато в чому була схожою з часами Центральної Ради 1917 року. У середині 1992 р. ситуація набрала найбільш небезпечних для існування держави форм, що призвело до логічної відставки уряду В. Фокіна 1 жовтня цього ж року.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила склад нового уряду на чолі з Л. Кучмою, якому належало діяти в більш складних політичних та соціально-економічних умовах, ніж попередньому. Виходячи з тяжкого економічного становища та недостатнього законодавчого забезпечення, за ініціативою нового Прем'єр-міністра 18 листопада 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання». Зазначеним Законом передбачалося тимчасово делегувати уряду (терміном до 21 травня 1993 р.) повноваження видавати декрети з питань відносин власності, кредитно-фінансової системи, підприємницької діяльності, оподаткування, державної політики оплати праці та ціноутворення, соціально-культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики.

Завдяки діям нового уряду, насамперед лібералізації економіки, вдалося досягти деякого скорочення темпів спаду виробництва, знизити рівень інфляції. Але позитивні тенденції економічної стабілізації були перекреслені діями консервативних, антиреформаторських сил у парламенті, які розгорнули кампанію дискредитації економічної політики уряду Кучми. Спровоковані ними шахтарські страйки викликали ріст інфляції, негативно позначилися на роботі народного господарства країни, а Указ Президента про надання безлімітних кредитів для потреб сільського господарства, виданий влітку 1993 p., як поступка колгоспно-радгоспному лобі, остаточно поховав надії на економічний підйом. Таким чином, з другої половини 1993 р. реформи фактично зупинилися, більше того, відбулася невиправдана реанімація адміністративних важелів управління [12, с 28]. Все це неминуче призвело до небезпечних соціально-економічних наслідків, про що свідчили значний спад виробництва, стрімкий ріст роздрібних цін і тарифів на товари народного споживання та платні послуги населенню, збільшення кількості безробітних, загострення криміногенної обстановки.

У 1992-1994 роках дефіцит бюджету сягнув 10-17 відсотків, спад виробництва за 1993 р. склав 20 відсотків, інфляція на кінець 1993 р. становила 90 відсотків, ціни за цей рік зросли більш ніж у 100 разів - своєрідний світовий рекорд [10]. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо в 1992 р. її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 р.- у 103 рази! [40, с 502]. Народне господарство було поставлене на межу катастрофи, влада стрімко втрачала довіру народу, якому ставало все важче жити. У той період економічна ситуація в Україні була чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн, за винятком тих, де точилися міжнаціональні конфлікти [12, с. 29].

Системна криза актуалізувала потребу в проведенні дострокових виборів органів влади усіх рівнів. Під тиском багатьох політичних партій, громадських організацій, парламентаріїв, страйкарів у червні 1993 р. було прийняте рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри чи недовіри Президенту та Верховній Раді.

Управління державою у перехідний період (1994-1996)

Політична криза, що набрала особливо небезпечного характеру у 1993 році, спричинила 21 вересня цього року відставку Прем'єр-міністра Л. Кучми та змусила Президента Л. Кравчука для зняття політичної напруги в країні погодитися на призначення дострокових виборів Президента України в 1994 році. Всю повноту виконавчої влади за рішенням Верховної Ради взяв на себе глава держави. 22 вересня 1993 р. виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра було призначено голову Донецької міської ради Юхима Звягільського, який став відомим на політичній арені після врегулювання страйків шахтарів Донбасу. Оцінюючи сьогодні діяльність цього уряду, можна констатувати, що він не виправдав покладених на нього надій. Про це свідчило згортання економічної лібералізації і тенденції переважання директивних, адміністративно-бюрократичних методів державного управління. Й так доволі несміливі ринкові перетворення фактично зупинились і як результат - Україна стала світовим лідером за дефіцитом державного бюджету.

У цей час Президентом ініціюється Закон «Про організацію влади в Україні». Проте ця конструктивна ідея не доводиться до кінця через блокування Верховною Радою, яка 3 лютого 1994 р. приймає Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» та Постанову про проведення 26 червня 1994 р. виборів до місцевих Рад одночасно з виборами Президента України. Закон скасував існуючу систему територіальної організації влади та повернув її до «радянської моделі». Його прийняття було очевидним кроком назад у державотворчих процесах, поступкою ослабленої президентської влади лівій більшості парламенту.

Відповідно до зазначеного закону виконавча вертикаль на місцевому рівні в особі державних адміністрацій ліквідовувалася, натомість функції органів державної виконавчої влади покладалися на обласні, Київську та Севастопольську міські, районні ради, які були одночасно й органами місцевого самоврядування. Відновлювалися виконавчі комітети цих рад, які виконували функції органів виконавчої влади. Голови рад обиралися безпосередньо населенням відповідних територій і за посадою одночасно очолювали виконавчі комітети цих рад. Персональний склад виконавчого комітету пропонувався головою відповідної ради і затверджувався радою. Знову було запроваджено поняття «вищестояща рада» - релікт радянської владної системи.

27 березня 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради України другого скликання, які показали високий рівень політичної активності населення. Головою парламенту став лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз. Найбільшою фракцією стала «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя», що об'єднувала 84 депутати. Для порівняння, фракція Народного Руху України налічувала 27 депутатів.

16 червня 1994 р. Прем'єр-міністром України був затверджений Віталій Масол, який в 1987-1990 pp. вже обіймав посаду Голови Ради Міністрів УРСР і під тиском голодуючих студентів був відправлений у відставку. Такий крок Президента Л. Кравчука, що запропонував дану кандидатуру, викликав негативну реакцію національно-демократичних партій і свідчив про намагання глави держави піти на серйозні поступки лівим силам у розрахунку на їх лояльність під час президентських виборів. Адже цілком логічно виглядало призначення нового голови уряду вже після проведення виборів, які мали відбутися незабаром.

Виходячи із ситуації, що склалася після обрання нового складу парламенту, Президент Л. Кравчук у своєму Посланні до Верховної Ради запропонував «розглянути в першочерговому порядку питання про перенесення червневих виборів до підведення відповідної законодавчої бази, керуючись при цьому здоровим глуздом і відчуттям відповідальності за долю народу і держави» та зосередитися на завершенні роботи над новою Конституцією України [68]. Парламент не прислухався до аргументів глави держави, і 26 червня 1994 р. дострокові вибори Президента України були проведені. Жоден із семи кандидатів (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, і. Плющ, П. Таланчук) не зумів набрати необхідної для перемоги кількості голосів виборців, а тому до другого туру вийшли Кравчук і Кучма, що набрали найбільшу кількість голосів. Повторне голосування 10 липня принесло перемогу Леоніду Кучмі, який, набравши понад 14 мільйонів голосів, був обраний Президентом України. Церемонія передачі влади у Марийському палаці Президентом, який сходив зі сцени, новообраному Президентові, показала всьому світові громадянську мудрість народу та політичної еліти України, адже вперше на теренах СНД відбулася мирна передача найвищої державної влади.

Одночасно з виборами Президента України вперше за роки Незалежності на основі загального, рівного, прямого виборчого права пройшли вибори голів обласних і районних рад.

Тогочасна модель державної влади не могла бути ефективною в силу того, що не задовольняла новообраного Президента України та не відповідала потребам часу, становленню реального місцевого самоврядування в Україні. Крім того, склалася ситуація, коли законодавчі акти, що регулювали відносини в державі, принципово не узгоджувалися між собою. Так, Закон «Про Президента України» визначав Президента як главу держави і главу виконавчої влади, що передбачало президентську або президентсько-парламентську форму правління. Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» передбачав, по суті, перетворення України на парламентську державу, в якій главі держави відводилися суто представницькі функції. Крім того, Л. Кучма, проголосивши курс на радикальні економічні реформи, фактично залишився без виконавчої вертикалі, через яку мав проводити задекларовану політику в життя.

Виходячи із ситуації та з метою відновлення вертикалі виконавчої влади, Указом Президента від 6 серпня 1994 р. «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях» главі держави було підпорядковано голів районних і обласних рад. З метою проведення скоординованої економічної та соціально-культурної політики та вироблення узгоджених проектів рішень з питань, що виникають у відносинах між центром і місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, 20 вересня 1994 р. при Президентові України був утворений консультативно-дорадчий орган - Рада регіонів. До її складу ввійшли: Прем'єр-міністр України, голови обласних, Київської та Севастопольської міських рад, віце-прем'єр уряду Республіки Крим. Очолив Раду глава держави, його заступником був Прем'єр-міністр України. Згідно з Положенням про Раду регіонів рішення цього органу, що підписувалися Президентом, мали рекомендаційний характер. Разом з тим, вони були обов'язковими для розгляду органами державної виконавчої влади, яким вони адресувались, а також органами місцевого самоврядування з питань делегованих повноважень державної виконавчої влади. Таким чином Президент України намагався забезпечити створення дійової вертикалі виконавчої влади для проведення в життя радикальних економічних реформ.

Конституційно-правова недосконалість тогочасної моделі влади, її суперечливі моменти змушують главу держави ставити питання про прийняття Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» як конституційного на перехідний період. У такий спосіб, на думку Президента, даний закон, у якому запропоновано механізм поділу влади, зміцнення її виконавчої гілки у напрямі президентсько-парламентської форми правління, виконував би функції малої конституції держави. Основною його метою було повернення до існуючої раніше моделі територіальної організації влади, але вже без її роздвоєння на обласному та районному рівнях [70, с 71]. Однак цей задум не був реалізований. Піврічні дебати та гострі дискусії у Верховній Раді навколо даного Закону завершилися безрезультатно. Відсутність детального, конституційно визначеного розмежування повноважень Президента і Прем'єр-міністра стали причиною відставки 4 квітня 1995 р. В. Масола з посади голови Уряду. Парламент визнав роботу Кабміну незадовільною, висловивши йому недовіру. Обов'язки голови Кабінету Міністрів було покладено на Є. Марчука.

Врешті-решт, боротьба за прийняття Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» під загрозою проведення всеукраїнського опитування громадської думки щодо довіри громадян до Президента України чи Верховної Ради України, призводить до нестандартного політичного кроку - укладення 8 червня 1995 року Конституційного Договору між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України протягом 1995-1996 років [36]. Таким чином, до прийняття нового Основного Закону держави було знято протистояння між главою держави і парламентом.

Відповідно до цього документа було створено жорстку вертикаль державної виконавчої влади. Президент України став главою держави і главою державної виконавчої влади, яку здійснював через очолювані ним Уряд - Кабінет Міністрів та систему центральних і місцевих органів виконавчої влади. Статтею 24 Договору за Президентом закріплювалися такі повноваження щодо інших органів виконавчої влади: створення, реорганізація і ліквідація міністерств, відомств, інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади; призначення та звільнення з посад керівників цих органів; скасування актів центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, а також актів органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим у разі їх невідповідності Конституції, законам України, а також указам і розпорядженням Президента України. Для проведення реформ главі держави було надано право видавати укази з питань економічної реформи, не врегульовані чинним законодавством, які мали діяти до прийняття відповідних законів.

Кабінет Міністрів визначався як центральний колегіальний орган державної влади, підпорядкований Президентові України і відповідальний перед ним (стаття 29 Договору). Щодо повноважень Прем'єр-міністра України, то вони зводилися до тези: «організовує і координує роботу Уряду, діючи в межах, визначених Президентом України». 8 червня 1995 р. Прем'єр-міністром України було призначено Є. Марчука.

Обласні та районні ради позбавлялися виконавчих органів, натомість, знову було відновлено інститут обласних та районних державних адміністрацій. У серпні глава держави затверджує Положення про обласну, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації та Положення про районну, районну в містах Києві та Севастополі державну адміністрацію. Голови державних адміністрацій та їх заступники призначалися на посади і звільнялися з посад Президентом України. Відповідно до статті 46 Конституційного Договору головами місцевих державних адміністрацій призначалися обрані голови обласних і районних рад.

Зважаючи на повноваження Президента, встановлені Договором, Україна стала фактично президентською республікою. Однак Конституційний Договір, який певним чином дозволив зберегти керованість державного механізму, започаткувати цілісність державної політики на основі принципу поділу влади, стимулювати конституційний процес [83], все ж остаточно не розв'язав проблем у стосунках між законодавчою владою та главою держави (виконавчою владою). Тобто, існуюча модель державної влади була не оптимальною для проведення політичних та соціально-економічних реформ. Таким чином, на період до прийняття нового Основного Закону держави Конституційний Договір став своєрідним вектором переходу України до президентсько-парламентської форми правління.

На жаль, у період осені 1994 р. значного загострення знову набуло кримське питання. На півострові на той час існувала специфічна владна побудова, вершину якої очолював президент Ю. Мєшков. Він, а також більшість у Верховній Раді Криму були представниками проросійського блоку «Росія». Основним завданням цієї політичної сили, що не приховувала своїх антиукраїнських настроїв, було відокремлення Криму від України. Реалізація даного плану переросла у відкриту конфронтацію між українським парламентом та Верховною Радою Криму, а згодом набула загрозливих політичних форм. Слід віддати належне Президентові та Верховній Раді України, які зробили все можливе для того, щоб не допустити силового розвитку подій на півострові. Врешті-решт, протистояння перейшло на внутрішньокримський рівень - між виконавчою та представницькою владою автономії. Верховна Рада Криму, яка уникла розгону, внесла зміни до Конституції та позбавила Мешкова влади. Невдовзі було скасовано й сам пост президента Криму, а кандидатура кримського прем'єра мала проходити обов'язкове погодження з Києвом. Скориставшись сприятливою політичною ситуацією, Верховна Рада України законом від 17 березня 1995 р. скасувала Конституцію Республіки Крим 1992 р.

Таким чином, з кримської кризи центральна влада вийшла з честю, погасивши сепаратистські устремління окремих проросійськи налаштованих політиків та посиливши владу Києва на півострові.

Як слушно зазначив Л. Кучма: «...ще більш серйозним випробуванням кримська криза стала для української держави і суспільства, для громадянської стабільності в країні, для її цілісності та єдності. Нам вдалося врегулювати ситуацію виключно політичними механізмами, показавши всьому світові, що Українська держава дієздатна» [44, с. 109].

Важливим зовнішньополітичним досягненням того періоду було прийняття України у вересні 1995 р. до Ради Європи.

Список використаної літератури

1. Абліцов В. Гетьманат Актуальні роздуми над статтями з новітніх українських історичних словників та малої енциклопедії «Українське козацтво» // Голос України - 2002 -ЗО лист-С 7

2. Алексеев Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр) Навч посібн - К ЕксОб, 2000 - 296 с

3. Андрусяк М. Феноменальне явище//Голос України-2003-14 січн - С 19

4. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980 рр ) // Україна крізь віки В15т-К Альтернативи, 1999-Т 13-С 165

5. Баран В.К. Україна після Сталіна Нарис історії 1953-1985 рр- Львів Свобода 1992-124 с

6. Бачинский П.П. Табачник Д.В. А.П. Любченко политический портрет//Вопросы истории - 1990 - № 12 - С 75-76

7. Боечко В., Ганжа О. Захарчук Б. Кордони України Історична ретроспектива т$ сучасний стан - К Основи, 1994 - 168 с

8. Бойко В. Несвяткові проблеми правосуддя напередодні річниці // Голос України -2001-14 груд-С 10

9. Василенко С. Геополітичні традиції Київської Русі і Галицько-Волинської держа ви // Людина і політика - 2002 - № 5 - С 102-111

10. Визначна подія всесвітньої історії Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах присвячених Дню незалежності України 24 серпня 1995 року // Голос України - 1995 - 28 серп - С З

11. Винниченко В. Відродження нації У трьох частинах - Ч 1-К 1990-С 81

12. Гальчинський А.С. Обраним шляхом - К Либідь 1999-64 с

13. Гладко В. Коабітація по-українськи // Людина і влада - 2001 - № 3-4

14. Грицяк І. Місцеве самоврядування України в історії та сучасності // Вісник УАДУ -1996-№1 -С 53-67

15. Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа / Сост и ист-биогр очерк Ф.П. Шевченко, В.А. Смолия Примем В.М. Рычки, А.И. Гуржия - К 1990

16. Грушевський М. Історія Украши-Руси - Львів 1913 -Т 1-С 458

17. Грушевський М.С. ілюстрована історія України - К Наукова думка, 1992 - 544 с

18. Дейвіс Н. Європа історія - К 1991-С 189

19. Декларація про державний суверенітет України Прийнята Верховною Радою України // Радянська Волинь - 1990 - 17 липн - С 1

20. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі Статті і матеріяли / За ред Л. Винар Н. Пазуняк- Філядельфія, Київ, Вашингтон Фундація їм С. Петлюри в США Веселка Фундація Родини Фещенко-Чопівських 1993-С 65

21. Десять років - дев'ять прем'єрів // Голос України - 2001 - 29 трав - С 6

22. Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього // Урядовий кур'єр- 2002-18січн-С 6

23. Дорошенко Д.І. Історія України В 2-х томах-К Глобус 1991-Т 1-238 с

24. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр Українська гетьманська держава 1918-Ужгород, 1930-Т II -- С 155

25. Жеребецький Є. Кінець імперії'? // Дзеркало тижня - 2003 - 11 січн - С З

26. З'єдналося серце навіки, що віками роздерте було // Голос України- 1999-11 вер - С 9

27. Історія Русів Пер І Драча-К Радянський письменник 1991-318 с

28. Історія України І В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін / За ред В.А. Смолія-К Альтернативи 1997-С 22

29. Історія України нове бачення У 2 т 10 І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич М.Ф. Котляр та ін /За ред В.А. Смолія-К Україна, 1995-Т 1-350 с

30. Історія України Посібник / За ред Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка- К Академія 2001 - 480 с

31. Історія українського війська - 2-е доп вид - К. Панорама, 1991 - 192 с

32. Кириченко В. Українська та великоруська національні ідеї співставлення витоків та сенсу // Розбудова держави - 1994 - № 2 - С 3&-39

33. Ківалов С. Судова реформа Крок за фоком // Урядовий кур'єр - 2003 - 23 січн - С 6

34. Кюеличник В. Про надання українським містам у XIV--XVIІ ст Магдебурзького права // Право України - 1996 - № 9 - С 82-84

35. Конституційні акти України 1917-1920 Невідомі конституції України- К Філософська і соціологічна думка, 1992 - 272 с

36. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України // Урядовий кур єр -1995- 10 черв-С 5-6

37. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні-Львів НТШ, 1993-С 9

38. Косів М.В. Про Україну Публіцистичні статті та нариси-Львів УПІ їм І Федорова Фенікс ЛТД, 1992-С 26

39. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст Пер з англ - К Основи, 1997 - 423 с

40. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна альтернативи поступу (критика історичного досвіду) - К ARC-UKRAINE, 1996 - 793 с

41. Крип'якевич І.П. Історія України - Львів Світ, 1990 - 520 с

42. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр ) // Україна крізь віки В 15 т-К Альтернативи, 1999-Т 11-С 8

43. Кухта Б.Л. 3 історії української політичної думки Текст лекцій Навчальний посібник - К Генеза, 1994 - 368 с

44. Кучма Л.Д. Про найголовніше - К , 1999 - 352 с

45. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України Навчальний посібник-К Знання-Прес, 2001 - 698 с

46. Липинський В. Листи до братів-хліборобів - Відень, 1926-С XII

47. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе Пер з англ У. Гавришків, Я. Грицака В 2 т-К Основи, 1994 - Т 2 - 573 с

48. Литвин В. Державотворчий потенціал української соборності // Голос України-2003-22січн-С 4

49. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії // Голос України- 2002- 8 лист-С 4-6

50. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії // Голос України - 2002 - 12 лист -С 4-6

51. Литвин М., Науменко К Історія ЗУНР- Львів Інститут українознавства НАНУ ОЛІР, 1995-368 с

52. Мазепа І.П. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 І Центральна Рада - Гетьманщина-Директорія II Кам'янецька доба - Дніпропетровськ Січ, 2001-415с

53. Макарчук С. Писемні джерела з історії України Курс лекцій - Львів Світ, 1999-352 с

54. Малиновський В. Галицько-Волинська держава та форми ґі управління (до 800-річчя з часу утворення) // Командор - 2000 - № 2-3 - С 35

55. Малиновський В. Події 1939-го року про що свідчать факти // Волинь у новітній історії української державності Збірник наукових праць / За ред Б.О. Яроша- Луцьк Волинь, 1999-С 174

56. Медведчук В. Вертикаль управління пошук оптимальної моделі // Президентський вісник - 2001 - 1 верес - С 6

57. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952 рр- К Народна газета, 1991-С 41

58. Мудрий М. Виборчі кампанії до Галицького сейму суспільство, політика та міжнаціональні взаємини (60-70-ті рр XIX ст) // Республіканець - 1995 - № 1-2 - С 35

59. Нагаєвськии І. Історія української держави XX століття - К , 1994

60. Нагороди України історія, факти, документи У 3 т - К Українознавство, ARS-Uk-raine, 1996-Т 1-С 126

61. Организация работы с документами Учебник / Под ред В.А. Кудрявцева - 2-е изд , перераб и доп - М ИНФРА-М, 2001 - 592 с

62. Перші та другі читання пам'яті В'ячеслава Липинського Українська національна еліта-Луцьк-Львів, 1996-С 23

63. Петлюра С. Вибрані твори та документи / Уклад Л.В. Голота-К Довіра, 1994-271 с

64. Петлюра С.В. Статті/Упоряд О. Климчук-К Дніпро, 1993-С 188-189

65. Політологія /За ред О. Семківа- Львів Світ, 1993-С 82

66. Полонська-Василенко Н. Історія України У 2 т-К Либідь, 1992

67. Попов В., Проблеми вдосконалення планування і управління народним господарством // Економіка Радянської України.- 1986.- № 3.- С 5.

68. Послання Президента України Верховній Раді України // Голос України.- 1994.-13 трав.- С. 4.

69. Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій,- К.: Либідь, 1993.-192 с

70. Пухтинський М. Система місцевого самоврядування в Україні // Вісник УАДУ.-1996.- №1.- С 68-89.

71. Рожик М. Трагедія України в 30-х pp. і зовнішній світ // Республіканець.- 1995.-№1-2.-С 29.

72. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / Улоряд., перед. О. /. Шаб-л/я-Львів, 1994-С. 123.

73. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории.- 2-е изд.- М.: Молодая гвардия, 1987.- С. 262.

74. Сергійчук В.І. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920-роках.- К.: Українська Видавнича Спілка, 1999 - С 407.

75. Слюсаренко А.П, Томенко М.В. Історія української конституції.- К/ Т-во «Знання» України, 1993- 192 с

76. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр)//Україна крізь віки.-К/Альтернативи, 1999.-Т. 7.-С. 90-94.

77. Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал -1991.- № 5-С. 66.

78. Субтельний О. Україна: історія: Пер. з англ Ю.І. Шевчука- К.: Либідь, 1991 -512 с.

79. Тихомиров М.Н. Древнерусские города.- М.т 1956.- С. 227-230.

80. Три дні вересня вісімдесят дев'ятого: Матеріали Установчого з'їзду Народного руху України за перебудову.- К.: Український Народний Рух, 2000.- С 72.

81. Угода та Конституція Пилипа Орлика // Мазепа; Збірник.- К.: Мистецтво, 1993.-С. 232.

82. Україна: друга половина XX століття: Нариси історії / П.П. Панченко, М.Р., Плющ, Л.А. Шевченко та ін.- К.: Либідь, 1997 - 352 с

83. Україна є. Україна - буде! Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 року // Урядовий кур'єр.- 1996 - 29 серп - С 4.

84. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка.-К.: Либідь, 1997.-560 с

85. Христюк П. Українська революція.-Нью-Йорк, 1922-Т. 4.-С. 161.

86. ЦДІА України у Львові. Ф. 309, оп. 1, спр. 125, арк. 13-17.

87. Див,: Цілком таємно...: секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941-1944 рр //Літературна Україна.-1991- 19 груд,-С. 6.

88. Чубатий М., Державний лад на Західній области Української Народної Республіки//Календар «Просвіти» 1921-Львів, 1920.-С. 100-101.

89. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи-К.: Абрис, 1997.-608 с

90. Швагуляк М. «Українська карта» // Дзвін.- 1990.- № 7.~ С 94.

91. Швидько Г.К., Романов В.Є. Державне управління і самоврядування в Україні: Іст. нарис- К.: Вид-во УАДУ, 1997.- Ч. 1.- С 50.

92. Яковлів А. Українське право // Антонович Д. Українська культура.- Мюнхен, 1988.-С. 237.

93. Ярош Б.О. Сторінки політичної історії західноукраїнських земель (30-50-ті pp. XX ст.): Монографія.- Луцьк: Вежа, 1999.- 184 с

94. AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 55.- К. 9,13, 18, 20. 24, 67.

95. Dolot M. Execution by Hunger. The Hidden Holocoust - London: N. Y., 1985.- P.15.

96. Dokument zur deutschen Geschichte, 1936-1939- Berlin, 1977- S. 124,

97. Kaindl R-F. Beitrade zur Geshicte des deutshen Rechts in Galizien (archiv fur Osteuropaische Geschichte}.- Bd 100, Rll Heft.- Wien, 1910- S. 400, 417, 429, 441, 449-450.

Размещено на Allbest.ru