Реабілітовані історією. "Аташе" академіка М.С. Грушевського. Савченко Федір Якович

Размещено на http://www.allbest.ru

Реферат на тему:

Реабілітовані історією.

«Аташе» академіка М С. Грушевського

Савченко Федір Якович

Народився 2 лютого 1892 р. в м. Хоролі на Полтавщині. Історик. Засуджений 7 лютого 1932 р. до 5 років позбавлення волі. Подальша доля невідома.

Федір Якович Савченко народився 2 лютого 1892 р. в м. Хоролі на Полтавщині!. Навчався у Ніжинському історико-філологічному інституті імені князя Безбородька та історико-філологічному інституті у Петербурзі2. Після одержання вищої освіти він, що активно і зацікавлено займався історією літератури, був у 1914 р. відряджений за кордон для підготовки до професорського звання, куди виїхав разом з дружиною -- О. Т. Зисс (Савченко).

З 1914 р. по 1924 р. подружжя Савченків відвідало чимало європейських країн, які мінялися з калейдоскопічною швидкістю: Німеччина, Швейцарія, Італія, Бельгія, Англія, Австрія, Польща... Але найдовше вони мешкали у Франції -- з 1916 по 1920 р. За деякими відомостями, Федір Якович мав спеціальне доручення від Міністерства освіти Тимчасового уряду й був акредитований при французькому уряді до січня 1918 р. Водночас він регулярно слухав лекції в Сорбонні и був членом «Української національної ради» у Франції.

За кордоном відбулося знайомство Ф. Я. Савченка з М. С. Грушевським, що визначило його подальшу долю. Як згодом пригадував Михайло Сергійович, «познайомившися ж зі мною в 1919 р., він (Ф. Я. Савченко. -- О. Р.) став під моїм керівництвом працювати над фольклором, етнологією, соціологією, і 1924 р. вийшла його перша праця, зроблена під моїм керівництвом: «Обрядовість найпримітивніших» ...

Після повернення М. С. Грушевського в березні 1924 р. з-за кордону до Києва за ініціативою останнього 6 червня 1-й історико-філологічний Відділ ВУАН порушив клопотання перед урядом УСРР про повернення Ф. Я. Савченка з Берліна для штатної роботи в Академії, що і відбулося восени цього ж року.

З того часу, від 1924 р. по 1931 р. Ф. Я. Савченко, як згадувала Н. Д. Полонська-Василенко, «був секретарем та аташе» М. С. Грушевського у всіх справах: він допомагав у редагуванні видань, полагоджував усі видавничі справи в «Держвидаві», їздив у всіх справах Грушевського до Харкова і т. д. У науковому розумінні він був керівником Комісії Західної України, співробітником Комісії історичної пісенності, Науково-дослідної кафедри (історії України в Києві. -- О. Р.). Крім низки статей, він надрукував книгу «Заборона українства в 1876 році» ...

Звичайно, що науково-організаційні справи забирали у Ф. Я. Савченка левову частку його особистого часу. Тим більше, що виконання обов'язків секретаря академіка М. С. Грушевського вимагало чималих зусиль, настирливості, наполегливості, а то й мужності. Пов'язане це було з тією досить складною й напруженою атмосферою, яка склалася у ВУАН після повернення з еміграції М. С. Грушевського. Людина вольова й досить жорстка, Михайло Сергійович мав велетенські задуми щодо праці в царині історичної науки, які значно перевищували тогочасні досить скромні фінансові можливості Академії. Користуючись певною «екстериторіальністю» і значним авторитетом як колишній голова Центральної Ради й відомий історик, він безпосередньо виходив на урядові кола УСРР, зокрема, на Наркомос України, якому була підпорядкована (в особі «главку» НК.О -- «Управління науковими установами на Україні» т.зв. «Укрнауки») ВУАН, і часто досить оперативно вирішував найбільш нагальні потреби установ керованої ним історичної секції Академії.

Це вимагало частих подорожей із Києва, де перебувала ВУАН, до тогочасної столиці республіки -- Харкова, в якій, розташовувалися урядові інституціі, зокрема, Наркомос. В листі до свого американського знайомого В. Кузіва від 25 травня 1924 р. М. С. Грушевський такими словами змалював цю ситуацію: «...Київ нині глуха провінція, і щоб що-небудь робити, треба або щомісяця заглядати до Харкова, або в Харкові сидіти». Оскільки Михайлу Сергійовичу, людині літній, важко було постійно курсувати поміж двома столицями України (справжньою і формальною), то ці функції переклав на себе його секретар -- ф. Я. Савченко.

Місія ця зовсім не була легкою, оскільки тодішнє керівництво ВУАН, так званий «тріумвірат» -- президент В. І. Липський, віце-президент С. О. Єфремов та неодмінний секретар А. Ю. Кримський, особливо два останні, досить неприхильно ставилося до М. С. Грушевського та його прагнення самостійно, «через голову» керівництва ВУАН вирішувати справи підлеглих йому установ Історичної Секції. «...Відколи приїхав Грушевський, Академія всенька дихає інтригами, які попросту отруюють повітря..,-- писав 28 листопада 1924 р. А. Б. Кримський до Д. І. Багалія в Харків. -- До того ж доводиться увесь час стерегтися, щоб він не привів Академію до якоїсь компрометації політичної. Особливо треба нашорошувати вуха, коли Грушевський силується проводити когось у дійсні члени або в члени-кореспонденти: тут беруть гору не тільки інтереси його парафії, та й усякі політичні ремінісценції часів Центральної Ради або еміграції ...». Отже, зберігаючи лояльність щодо Радянської влади, С. О. Єфремов та А. Ю. Кримський свої зусилля зосереджували на розподілі тих незначних коштів, що виділялися на академічну науку. М. С. Грушевський, використовуючи свій авторитет, вимагав від уряду УСРР додаткових коштів на потреби керованих ним історичних установ. Поряд із давніми, ще з дожовтневих часів, протиріччями між С. О. Єфремовим та М. С. Грушевським, все це викликало постійну боротьбу «партій» всередині ВУАН.

«...Кримський, маючи за собою своїх поплічників, править академією безпардонно... Я ж з Кримським і Єфремовим давно ані вітаюсь і не розмовляю, бо вони роблять мені і моїм співробітникам пакості, де можуть, і мене ж по тім оклеветують у всяких несодіяних речах»!-- писав Грушевський до В. Кузіва в 1926 р. Одним із цих співробітників і був Федір Якович Савченко, якому чимало довелося зазнати прикрощів з боку керівництва ВУАН за виконання доручень М. С. Грушевського. І все ж він сміливо брався за це, виявляючи й власну ініціативу... Так, зокрема, протягом кількох років ВУАН клопоталася про виклик до Києва свого дійсного члена К. В. Харламповича (1870-- 1932), який був професором Казанського університету, знаним спеціалістом з історії освіти і взагалі культури на Україні. Так, у листі керівництва ВУАН до РНК УСРР від 8 травня 1925 р. йшлося: «За постановою особливої наради ОДГ1У Татарської) Республіки, академіка Харламповича вислано в адміністративному порядку до Киргизького Краю на три роки. Зараз акад. Харлампович перебуває в м. Актюбинську, звідкіль його гадають заслати ще до Тургайського Степу, тобто позбавлять його абсолютно можливостей працювати науково... ВУАН ще раз звертається до Вас з проханням допомогти повернутися академікові Харламповичеві для наукової праці на Україну...». Однак, в черговий раз це клопотання було відхилено.

Незважаючи на постійні відмови, 17 березня 1927 р. Ф. Я. Савченко особисто звернувся з листом до керівництва НКО України: «За дорученням Голови історичної секції Української Академії Наук акад. М. С. Грушевського і в інтересах української культури звертаюсь... з проханням вжити потрібних заходів... для звільнення з висилки в Киргизькому Краю академіка УАН Костя Харламповича... Акад. Харлампович перебуває у висилці в Тургаю Акмолінської губ. більше 2-х років, і тому було б добре, щоб замість далі перебувати на посаді рахівника в Тургаю, йому дозволили переїхати до Києва, де він є дуже потрібний для наукової праці в Академії. Член Президії Історичної Секції УАН Федір Савченко... ».

Зрозуміло, що ця самостійність і до певної міри «автономність» Федора Яковича як секретаря академіка М. С. Грушевського викликала невдоволення керівництва ВУАН. Так, 1 листопада 1927 р. на адресу Наркомосу УСРР до Харкова було надіслано таку телеграму: «Згідно постанови Спільного зібрання всіх академіків застерігаємо, що Федір Савченко не має ніякого офіційного уповноваження клопотатися в справах Академії. Спільне зібрання вважає його самостійні виступи за цілком неприпустимі Президент Липський віце-президент Єфремов неодмінний секретар Кримський» 14. Натомість Михайло Сергійович Грушевський того ж дня звернувся до свого помічника з таким листом: «Вчора, 31 жовтня, в Спільнім зібранні УАН зачитано постанову, внесену в моїй неприсутності на попередньому засіданні, 17.Х., з приводу Вашої літньої подорожі до Харкова, в справах історичних установ.

Постанова ця забороняє науковим установам Академії, які не мають осібного бюджету, висилати своїх представників для клопотань перед центральними установами інакше як за погодженням з Управою УАН. Я заявив, що не погоджуюсь на таку постанову і як досі, так і далі вважаю своїм обов'язком робити заходи перед центральними установами в інтересах дорученої мені праці, а просити на це дозволу Управи не вважаю можливим супроти того неприхильного відношення, яке Управа виявляє до мене і моїх співробітників». Далі М. С. Грушевський пропонував Ф. Я. Савченкові «вдатися до Харкова, аби на місці вияснити, чи признає за мною Наркомосвіга право на такі безпосередні зносини в інтересах наукової праці, і в такім разі вияснити чергові питання, зв'язані з працею історичних установ УАН».

Мабуть, Наркомосвіта УСРР таки «признала» право М. С. Грушевського на такі безпосередні зносини з нею, оскільки 1 березня 1928 року, в черговий раз відряджаючи Федора Яковича до столиці республіки, Грушевський писав до наркома освіти М. О. Скрипника: «Високоповажний Миколо Олексійовичу ! Ф. Я. Савченко їде до Харкова і явиться до Вас, щоб просити підтримати наші чергові справи... Доручена нашій секції справа «Музею міста Київа» змушує нас піднести старе клопотання про перетворення в заповідник садиби колишньої Духовної Академії для тимчасового приміщення цього музею («У Київі н і Подолі братерськая наша воля без холопа і без лана...»). Також інші прави вимагають для свого погодження Вашого авторитетного слова. В надії на нього зістаюся з високим поважанням М. Грушевський».

Та крім секретарських обов'язків Ф. Я. Савченко виконував також чималий обсяг роботи і як керівник однієї з академічних комісій порайонного дослідження історії України, а саме: Комісії історії Західної України.

Науковим зв'язкам із західноукраїнськими землями, відділеними державним кордоном від УСРР, М. С. Грушевський надавав величезного значення. Через три тижні після свого повернення на Україну -- 29 березня 1924 р. -- в доповідній записці на ім'я заступника наркома освіти УСРР Я. П. Ряітпо, накреслюючи плани науково-дослідних робіт в царині історичної науки, М. С. Грушевський, зокрема, наголошував: «...Тепер необхідно і негайно потрібно закупити книги і деякі посібники, особливо по історії, економіці, статистиці Західної України, з огляду на особливо актуальні погреби дослідження її. Книги ці, мабуть, найбільш доцільно було б направляти до бібліотеки ім. Антоновича -- доки зорганізується Дослідний Інститут Західньої України, в тій чи іншій формі дуже потрібний».

Такою науково-дослідною інституцією й стала Комісія історії Західної України, що її було організовано в 1925 р. Завданням Комісії, як наголошував М. С. Грушевський, було «увійти в можливо живі й діяльні зносини з науковими установами і поодинокими ученими не тільки тих частин Західної України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих, що захоплені окупацією -- польською, румунською й чеською. Цьому завданню політичні кордони і тяжкі наслідки Світової війни ставили особливі труднощі. Але вони успішно поборюються завдяки живому спочуттю і співділанню в цім, єднанню наукових сил обох частин нашої землі, що виявляє особливо наш західнє-український осередок -- наша львівська безтитульна, але многозаслужена і славна в розвою української науки Західнє-Українська Академія Наук -- «Наукове Товариство імені Шевченка... ».

Оскільки фундатором Комісії став М. С. Грушевський, що протягом 20 років керував Науковим Товариством ім. Шевченка (НТШ) у Львові, її діяльність була схвально зустрінута науковцями західноукраїнських земель. Починаючи з 1925 р., Комісія налагоджувала зв'язки з науковцями Східної Галичини, зокрема, до президії Комісії історії Західної України було обрано акад. ВУАН К. О. Студинського, тодішнього (1923-- 1932) голову НТШ у Львові.

Використовуючи різні наукові нагоди: ювілеї, правописні конференції, тощо. Комісія прагнула якомога участити приїзди до Києва західноукраїнських вчених. Ювілейні свята М. П. Драгоманова й І. Я. Франка, які відзначалися в 1926 р., дали перші зкоординовані роботи львівських і київських дослідників. Навесні 1927 р. були організовані прилюдні доповіді в УСРР акад. К. Студинського про галицьке наукове життя, проф. І. Свєнціцького -- про старе галицьке мистецтво, проф. В. Симовича -- про життя Буковини.

З нагоди століття першої збірки українських пісень М. Максимовича (1827 р.) було влаштоване 7 жовтня 1927 р. урочисте спільне засідання Історичної секції ВУАН з академічною Комісією історії Західної України, на якому разом із М. С. Грушевським виступали й західноукраїнські науковці: акад. К. Студинський, проф. Ф. Колесса, проф. М. Кордуба, проф. О. Макарушкаї».

З 1927 р. Комісія почала зав'язувати зв'язки з Закарпатською Україною. Влітку 1928 р. вийшов 1-й том «Матеріалів для культурної й громадської історії Західної України», що містив листування І. Франка з М. Драгомановим. У квітні 1929 р. до Києва приїздили акад. К. Студинський та проф. І. Крип'якевич, які взяли участь у виробленні плану подальшої співпраці галицьких науковців з установами Історичної секції ВУАН, зокрема, з Комісією історії Західної України. Але більшість цих наукових планів так і не була реалізована.

1929 р. -- «рік великого перелому» -- був також не лише для сільського господарства країни. Він позначився й розгортанням ідеологічних репресій. На Україні, зокрема, були проведені арешти в справі так званої «Спілки Визволення України», процес якої відбувся навесні 1930 р. Під час виборів до складу ВУАН у 1929 р. партійно-державне керівництво УСРР, використовуючи адміністративні важелі, зуміло проштовхнути до Академії чимало псевдонауковців з партійними квитками в кишенях..Водночас відбувається стрімка централізація державного життя СРСР. Республіки позбуваються решток, нехай і куцої, автономії. На наукові контакти із закордоном починають дивитися підозріло, вбачаючи в них ідеологічну невитриманість, «схиляння перед Заходом», а згодом -- і працю на іноземні розвідки... Це позначилося й на діяльності Комісії історії Західної України. Вкрай обмежуються наукові подорожі за кордон, фактично перекривається доступ до архівосховищ центральних архівів Союзу, особливо до документів з проблем зовнішньої політики, міжнародних зв'язків... Характерний в цьому плані лист, що-24 серпня 1930 р. вийшов з канцелярії Неодмінного секретаря ВУАН та був адресований «Укрнауці» НКО УСРР. «Всеукраїнська Академія Наук,-- йшлося в ньому,-- підтримує клопотання керівничого Комісії для виучування історії Західної України... тов. САВЧЕНКА Федора... про дозвіл на вивчення в Центрархіві СРСР (в архіві революції й зовнішньої політики) консульських донесень із Галичини й Буковини протягом XIX ст.». Далі в листі змальовувалися ті бюрократичні перепони, які ставили центральні установи для науково-дослідної роботи: «В останнє відрядження Ф. Савченка до Москви Центрархів дозволив йому опрацювати консульські донесення лише з Буковини й то до 1880 р., посилаючись на те, що матеріали ці затребувала якась установа». З огляду на те, що «ініціатива про опрацювання цих матеріалів вийшла з Комісії для виучування Західної України ВУАН, за якою залишається пріоритет, і що матеріали ті конче потрібні для Комісії, в плані робіт якої стоїть вивчення історії революційного руху в Західній Україні», керівництво ВУАН просило «Укрнауку» «поставити цю справу безпосередньо перед Центр-архівом СРСР або вжити заходів через Уповноваженого НКО в Повпредстві (УСРР -- О. Р.) в Москві».

Цей документ був одним із останніх, які свідчили про роботу Ф. Я. Савченка на посаді керівника Комісії історії Західної України. 8 березня 1931 р. він був заарештований київським оперативним сектором ДПУ й 30 березня того ж року спецконвоєм відправлений до Харкова, де розпочалося слідство в зв'язку з приналежністю Ф. Я. Савченка до «контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання»21. Ця міфічна контрреволюційна організація з ласки слідчих дістала назву «Український національний центр». По цій справі було заарештовано близько 50 осіб. За сценарієм ДПУ УСРР на чолі центру було «поставлено» академіка М. С. Грушевського.

Під час слідства в справі «Українського національного центру» відпрацьовувалися прийоми, що згодом стали традиційними у слідчій «практиці» 30-х років: погрози, шантаж, безперервні багатодобові допити (так званий «конвеєр»), позбавлення сну, погрози застосування фізичних методів або ж їх використання. Принаймні у заяві дружини 0). Я. Савченка на ім'я Генерального прокурора УСРР від 28 липня 1931 р. зазначалося, що «чотири місяці чоловік мій позбавлений передач та побачень».

Внаслідок незаконних методів ведення слідства Ф. Я. Савченко вже під час допиту 12 березня 1931 р. змушений був обмовити себе та своїх колег, «визнати» приналежність до «контрреволюційної організації» й М. С. Грушевського23. під час подальших допитів під тиском слідчих Федір Якович змушений був у «кривому дзеркалі» подавати діяльність історичних установ ВУАН, зокрема, керованої ним. Комісії історії Західної України. Контакти з галицькими науковцями по лінії цієї Комісії під час допитів набували шпигунського й контрреволюційного забарвлення. В такому ж світлі змальовувалася й подорож Ф. Я. Савченка до Львова в листопаді 1928 р. на ювілей академіка К. Студинського...

7 лютого 1932 р. в судовому засіданні Колегії ОДПУ УСРР Ф. Я. Савченко був засуджений до п'яти років позбавлення волі24...

Протягом 1932--1933 рр. на Україні поволі розгортаються репресії, насамперед, проти творчої, наукової інтелігенції, у спотвореному вигляді подаються закордонні наукові контакти, за ці контакти чимало українських науковців було звинувачено в «шпигунстві» та «зраді». В жовтні 1933 р. з ВУАН було виключено закордонних її членів -- львівських науковців К. Студинського, Ф. Колессу, В. Шурата та М. Вовняка, що свого часу брали діяльну участь в роботі Комісії історії Західної Украіни. Оцінка ж діяльності згаданої Комісії набуває в радянській історіографії відверто тенденційного, фальшивого забарвлення. «...Комісія по вивченню історії Західної України була заснована незабаром після приїзду Грушевського на Радянську Україну. Кадри цієї Комісії -- оголтілі фашисти,-- просторікував якийсь І. Кравченко на шпальтах академічного видання ВУАН.-- Комісія ця... притягувала українську контрреволюцію як по цей, так і по той бік кордону... До складу Комісії були притягнуті, напр., такі «вчені», як фашист Шурат, як фашист Студинський... фашист і гетьманець Крип'якевич, фашист-ундівець Ма- карушка та фашисти Свєнціцький, Колесса, Кордуба... З Радянської України ми тут бачимо фашистів і ундо-фашистів Ф. Савченка, Козоріса, Ткачівського та інших».

В 1936 р. «фашист» Ф. Я. Савченко відбув термін покарання. За рішенням Особливої наради НКВС СРСР йому було дозволено оселитися в м. Саратові терміном на 3 роки. Постановою ЦВК СРСР це рішення Особливої наради було затверджене. Відомостей про його подальшу долю або час смерті ми не маємо...

савченко грушевський академія

Література:

1. Архів СНБ України. -- Спр. 47004. -- ФП. -- Арк. 91.

2. Див. Енциклопедія українознавства: Словникова частина. -- Париж; Нью-Йорк, 1973. -- Т. 7. -- С. 2684; ЦДАЖР України. -- Ф. 166, оп. 6, спр. 5915.-- Арк. 147.

3. Архів СНБ України. -- Спр. 47004 -- ФП. -- Арк. 91.

4. ЦДАЖР України. -- Ф. 166, оп. 6, спр. 5915. -- Арк. 147. 5 Там же. -- Оп. 4, спр. 953. -- Арк. 120.

1. Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. -- Париж; Чікаго, 1962. -- Т. 173. -- С. 31.

2. Див., наприклад, «Чого я сюди вернувся?..». Лист М.С. Грушевського до секретаря ВУЦВК О. 1. Буценка /Публ. В.Д. Боєчка // Літературна Україна. -- 1990. -- 19 липня.

3. ЦДІА України в м. Києві. -- Ф. 1235, оп. 1, спр. 266. Арк. 296-зв.

У. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Ф. 37, № 208. Арк. 2,4.

10 Див. Антонович М. До взаємин М.С. Груїиевського з С.О. Єфремовим // Укр.історик (Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен). 1975. № 1-2. С. 91--99.

1. ЦДІА України в м.Кисві. Ф. 1235, оп. 1, спр. 266. Арк. 318-зн.

2. ЦДАЖР України. Ф. 166, оп. 4, спр. 953, арк. 164-164-зв., 268.

3. Гам же. -- Оп. б, спр. 5915, арк. 60.

4. Там же. -- Арк. 62.

5. Там же. -- Арк. 65.

6. Там. же. -- Оп. 7, спр. 265, арк. 3.

7. Там же. -- Оп. 4, спр. 236, арк. 90-зв. -- 91.

8. Галицько-українські взаємини: Урочисте засідання Історичної Секції з Академічною Комісією Західньої України 7 жовтня 1927 р. Вступне слово, сказане на початку засідання головою Історичної Секції акад. Михайлом Груиіевським. Україна. -- К., 1928. -- Кн. 2(27). С. 3.

9. Див.: Україна. 1928. Кн. 2(27). С. 6--82.

10. ЦДАЖР України. -- Ф. 166, оп. 6, спр. 5915, арк. 179.

11. Архів СНБ України. Спр. 59881--ФП.-- Т. 47, арк. 3.

12. Там же. -- Спр. 59881-ФП,-- Т. 48. Арк. 4--7.

13. Там же. -- Спр. 59881-ФП,--Т. 47. Арк. 4--7.

14. Архів СНБ України. Спр. 59881-ФП,-- Т. 47, арк. 178-а.

15. Див. Рубльов О.С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20--40-і роки XX ст.) // Укр. іст. журн. -- 1991. -- № 4. С. 36--37.

16. Кравченко І. Фашистські концепції Грушевського і його школи в українській історіографії:// Академік Грушевський і його школа після повернення з білоеміграції. Записки історично-археографічного інституту. -- К., 1934. № 1. С. 28--29.

17. Арх'ів СНБ України. Спр. 52028-ФП. -- Арк. 108-зв.