Голодомор 1932-1933 рр.

Вміст

1 Причини Голодомору.

2 Спогади очевидців

3 Масштаби та наслідки Голодомору

4 Ставлення влади до голоду в Україні

Причини Голодомору

Те, що українці називають штучним голодом (the man-made famine) чи навіть українським голокостом, забрало від 5 до 7 мільйонів людських життів. За критеріями смертності й масштабами скоєного його можна співставити з єврейським голокостом. Але це зовсім інший вид геноциду: його спонукою не було ані прагнення чистоти раси, ані спроба фізично знищити кожного українця. Метою, наскільки ми в змозі її зрозуміти, було знищення української нації як політичного фактору й суспільного організму...Проти селян використовували драконівські заходи. Закон про недоторканність соціалістичної власності, ухвалений на союзному рівні 7 серпня 1932 року, передбачав страту, а за пом'якшуючих провину обставин - десятирічне ув'язнення в ГУЛАГу кожному, хто підібрав на прибраному полі пшеничний колосок або надкусив корінь цукрового буряка. Друга частина закону передбачала ув'язнення від 5 до 10 років у концтаборі для колгоспників за спробу змусити інших вийти з колгоспу. Упродовж 1932 року радянські суди ви несили вироки згідно з цим декретом приблизно 20% засуджених. Сталін називав його у той час «основою соціалістичної законності».В Україні постанова від 6 грудня 1932 року відокремлювала шість сіл, які нібито саботували поставки зерна. «Чорний список», встановлений декретом, невдовзі було розширено у гуртовий спосіб. Це означало повну економічну блокаду сіл, які не постачали відповідної кількості зерна. У ньому передбачалося негайне закриття державних і кооперетавних крамниць, вивезення з села товарів, повну заборону торгівлі у цих селах колгоспами, колгоспниками і селянами - одноосібниками, зокрема, основними споживчими товарами і продуктами харчування, припинення та негайне скасування усіх кредитів і позик, повну чистку всього кооперативного і державного апарату, чистку від усіх «закордонних елементів» і «саботажників», які займаються хлібозаготівля ми у колгоспі. У той час це було рівнозначно смертному вироку- страті голодом. Ті, хто пережив голод, змальовують жнива 1932 року не як неврожайні, а, в гіршому випадку, як посередні, а в деяких місцях навіть щедрі. Коли у серпні здійснювалася перша кампанія поставок, у багатьох районах переважна більшість селян виконала норми. У жовтні було накладено нові стягнення, забрали все, що лишилося від попередніх. Вже не було ані їжі, ані насіння для посіву...Існує стільки свідчень страхітливого життя у сільській Україні, що повну картину неможливо представити. У деяких районах люди почали пухнути з голоду ще навесні 1932 року, та найжахливішою була зима 1932 - 1933 років. Ті, хто вижив, розповідають про масову загибель від голоду, масові поховання у ямах, про вимирання цілих сіл, про бездомних дітей і дорослих, які юрмилися у містах у пошуках їжі, про людей, які намагалися вижити, харчуючись листям і гілками дерев, про залізничні станції, буквально переповнені селянами, які вмирали, жебракуючи , лежачи, бо не в змозі були встояти на ногах.

Спогади очевидців

«Я, Сеник Володимир Андрійович, народився 19 січня 1924 року в селі Андріяшівка, тепер Роменського району Сумської області, в родині фельдшера. В січні 1933 року мені виповнилося тільки 9 років, однак період Голодомору запам'ятав у всіх подробицях. Хочу розповісти про те, що пам'ятаю. Узимку 1932-1933 року я навчався в 3 класі Андріяшівської, на той час семирічної, школи. Жив на околиці села, за 4 км від центру. Йдучи до школи, практично щодня мав можливість спостерігати життя на всьому тому просторі, по-дитячому сприймаючи бачене. Батько мій, Андрій Мусійович Сеник, працював фельдшером у лікарні сусіднього села Глинськ. По вихідних навідувався до родини в Андріяшівку. Саме він допоміг мені добре запам'ятати ті події. Батько часто брав мене з собою на виклики до сімей, які вмирали з голоду. Мабуть, хотів, щоб я проніс бачене в своєму житті якнайдовше. Оселя наша, двір і город були розташовані біля шляху Суми-Київ. Пам'ятаю, що влітку 1932 року ніякої посухи чи інших помітних кліматичних відхилень не було. Взимку перед цим було багато снігу, стояли замети. В сезон стіною стояли поля жита, проса, гречки, зеленіли поля буряків. Пшениці тоді сіяли мало, в основному ярову. Врожай був відмінний.

З літа 1932 року почалася хлібозаготівля. На наш куток прибула спецбригада, десь 6-7 чоловік. Кожен мав довгий металевий щуп із загостреним кінцем товщиною з 10 мм. Щуп легко заходив у землю, особливо там де вона була порушена. Якщо знаходили закопаний клуночок зерна чи квасолі - тут же клали на воза. Ходили по дворах під плач і лемент людей. Ми, діти, гуртом ходили за бригадою. Наш двір, як двір службовця, минули. Пригадую, як забирали хліб у Макара Федоровича Явтушенка, який жив проти нашого двору. Хлібозаготівельне начальство, мабуть, вирішило, що він хліб чи то не здав, чи то здав не повністю. Таки правда,- частину хліба на прожиття родини він сховав у ящик під стріхою. Але сусід, який покривав хату соломою, про схованку знав і доказав у сільську раду. Хліб вилучили до зернинки. Забрали й Макара Федоровича до Роменської в'язниці, там він і помер. Навіть тіла рідним не повернули, де його поховано - невідомо. Дома залишилася його дружина з трьома дочками. Правда, всі вижили. Зима обіцяла бути голодною. Наступ голоду реально передчувався вже восени. Пам'ятаю, одного осіннього дня, після закінчення уроків, ми зібралися йти додому, як пройшла чутка, що до Андріяшівки приїхав всеукраїнський староста Григорій Іванович Петровський. Ми побігли на зустріч. Біля сільської ради побачили гурт людей, чоловік десь 50, а може й 100. На лавці стояв дідок із сивенькою борідкою з ковінькою, застромленою за полу, точно такий, як ми бачили на портретах. Розказували, що біля сільради зупинилася легкова машина і Петровський зайшов до приміщення. Запитав у голови і секретаря: “ Чи знаєте, хто я ? ”.А ті ніби відразу впізнали, що Петровський. Як вдалося зібрати людей - не знаю, але їх було чимало. Говорили про труднощі життя, про недоїдання. Запам'яталося, що житель села Чалик і інші звернулися до Петровського з проханням, щоб із Сталінської цукроварні дозволено було взяти жому. З нього можна було б, додавши інші домішки, випікати якусь подобу хліба. Петровський пообіцяв поклопотатися і це прохання задовольнити.

Що ще говорили - не пам'ятаю, не можу також сказати, отримали анідріяшівчани той жом, чи ні. Іншим разом казали, що через село проїзд жав Косіор, але лише на декілька хвилин зайшов у сільраду. Зима настала сніжна й голодна. Але люди спочатку не вмирали, доїдаючи залишки. Тоді все ще продовжували виганяти людей із хат. Пам'ятаю, як розкуркулювали сусіда Дацюка. На сніг, на дорогу викидали з хати нехитрий скарб - горшки, ночви і т. п. Їхній син Павлуша ходив зі мною в один клас, але після цієї події учитися перестав і зник. Казали, що сім'я кудись переселилась, а потім розбрелися, хто куди. Тоді ж вирядили зі своєї хати родину Баранка Платона Микитовича тільки за те, що він був фотографом і шив одяг. З часом їм вдалося повернутися до своєї хати. Розкуркулили і двох братів Діхничів (по вуличному Чечмарчуків), один з яких, Антон, був інвалід Першої Світової війни, нагороджений Георгіївським хрестом. У нього не було руки по лікоть. Один з братів перебрався в село на квартиру, а інший - в сусідню Перекопівку. Розкуркулили і сім'ю Кулиничів. Всі вони десь роз'їхались, а їхній дід залишився в селі й ходив жебракувати, а ще виготовляв чудові березові ковзанки. Навесні 1933 року він помер з голоду. По справжньому голод набрав сили навесні 1933 року. Весна видалася ранньою. Все росло і буяло, поля були засіяні. Недалеко від нас були посіяні цукрові буряки, а напроти нашого двору, через дорогу- просо. Коли воно підросло, його почали проривати. Це робили, в основному, діти. Тут же, під вербою, варили затірку з білої муки, але це тривало недовго, декілька днів. Ще із зими, а навесні більше, вулицями хмарою снували жебраки, ледве переставляючи налиті водою ноги. Голодні, знесилені люди знаходили притулок в кинутих хлівах і клунях розкуркулених і виселених сімей. Окремі, зовсім вже знесилені, сідали просто під тинами і тихенько засинали навічно.

Майже кожного дня мертвих підбирали і кудись вивозили. Дітей мертвих не бачив. Жителі нашого кутка, в тому числі моя мама 0льга Кирилівна, брала до себе в дім на декілька днів голодних хлопчиків мого віку. Мати їх купала, винищувала воші, переодягала в мій старенький одяг. Потім ці діти (хлопчики, дівчаток не бачив) йшли далі. Голод в нашій місцевості набрав сили в другій половині квітня, тривав у травні, червні. Люди, які доти трималися, враз посунулись. Вже наливалося в полі жито, з'явилася молода картопля, достигали шовковиці. Вже можна було нарвати колосків, на витирати зерна і змолоти тертушкою, спеціально для цього виготовленою. Якось ми з хлопцями залізли скраю в жито, що росло над шляхом. Нарвали колосків і витирали зерно в по долі сорочки, не почувши, як під'їхав на лінійці до нас Литовка Кирило Свиридонович, голова колгоспу. Сказав, що так робити не можна, але не лаяв і не бив.Одного разу я з батьком був у гостях у його сестри Марини Пальчик. Там і заночували. Вранці виїхали велосипедом додому. Якраз того дня переорювали шлях, щоб зробити ґрунтовий грейдер. Дома ми взнали, що минулої ночі наглядач за полями убив нашого сусіда Павла Столярового. А було так. Рано- вранці Павло вирішив нарізати колосків жита, які саме наливалися. Пробрався начебто непоміченим десь метрів на 50 в жито, а коли піднявся різати колоски, був застрелений в голову на смерть. Справа в тому, що поля оберігали два охоронці, озброєні одноствольними рушницями центрального бою, але із затворами. Патрони заряджалися нарізаними гвіздками. Я бачив, як нещасний лежав у полі на спині, а біля нього валялася порожня торба з двома десятками колосків. Міліції не бачив, а лікар приїхав і, зробивши розтин голови вбитого, витягнув з мозку шматки товстих гвіздків. Розтин робили в присутності людей, в тому числі дітей - тоді це було звичайною справою.

Хліб почав дозрівати, а люди нашого села вмирали масово. Першою на нашому кутку вмерла з дитиною жінка, яку звали Тіточкою. Її чоловік ще раніше був забраний органами ДПУ і зник без вісті. Особливо тяжкою для мене була смерть мого товариша дитинства Сергія і його сестри Тоні. Обоє вмерли від голоду в одну ніч. Разом з тіткою Марусею пішов прощатися. Діти лежали на столі. Ховали їх разом, в одній могилі, під вікном їхньої хати. Така ж трагедія трапилася в іншому сусідньому дворі через 2-3 дні. Коли батько в чергове приїхав на вихідний додому, він розповів, що йому наказали не записувати головною причиною смерті голод, а придумувати якісь інші причини. Одного разу, коли ми з батьком зайшли в чиюсь хату, то побачили, що через усю кімнату від стіни до дверей долі лежить мертвий парубок. Живим я його ніколи не бачив. На печі тихо стогнала, помираючи, жінка Марина, чоловік якої, Семен, також був заарештований і зник безслідно ще з осені, коли у нього знайшли клунок зерна в хліві. Я не пам'ятаю, як померлих ховали, тільки знаю, що біля хатина ось баба, мати Марини, вмирала довго. Ми удвох з моїм товаришем Іваном спостерігали за нею у вікно. Нас цікавила скриня, до половини заповнена різнобарвними обрізками матерії. А в школі саме оголосили збирання ганчірок. Вікно було відчинене, і ми чекали, коли баба помре, щоб забрати обрізки. Ми таки свого дочекалися, обрізки забрали і здали їх до магазину, за що були відзначені на лінійці як передовики. Поруч вимерла вся сім'я Баранчуків із семи осіб. Залишився один хлопчик, який потім виріс і загинув на війні. Люди, в основному, харчувалися травою і листям. Рвали квіти конюшини, обривали листя липи, сушили його і пекли лип'яники. Пам'ятаю у нас за клунею росла липа - я сам з пилкою доліз до самого вершка і його спиляв. Липа та ще довгі роки стояла без вершка, як живий свідок трагічних днів нашого життя.

Час від часу моєму батькові давали пайок: цукерок до двох кілограмів, камсу. Хліба давали мало. Вижили ми завдяки тому, що в сім'ї були деякі цінні речі. Ще до революції мама працювала в Одесі в наймах і купила там два золоті хрести. Здали до Торгсину також два срібні Георгіївські хрести і медалі батька, декілька срібних ложок, срібний підстаканник, материні серги і срібні карбованці, штук 25.Мати розказувала, що в Ромнах у Торгсині золото і срібло приймав єврей. За срібний підстаканник він дав цілу гарну велику буханку хліба. Яким же смачним був той хліб! Смак його пам'ятаю й тепер. А голод лютував далі. Пам'ятаю, кожного дня, йдучи до школи, я був свідком страшного видовища. Кутком їхала гарба, запряжена двома парами волів, яку супроводили два чоловіки з бурячними вилами і попід дворами збирали трупи. Брали труп у двох на вила і закидали на гарбу. Траплялося бачити, як у гарбі лежало з десять чи й більше трупів. Вже було літо. У батькового брата жив дід Омелько. Він помер від постійного недоїдання і, мабуть, від хвороби. Старенький вже був. Ховали ми його, як належить, а головне - в домовині. Коли покійника принесли на кладовище , я зазирнув у яму - вона була вже до половини заповнена трупами. Нікого з чужих біля ями не було. Прийшлось опускати труну на трупи - сил викопати нову яму ніхто не мав. Так і загорнули землею. Скільки лежить покійників разом з дідом Омельком - ніхто не знає. Це явище було типовим. Знесилені люди не в змозі були викопати могилу для рідних і чекали, поки хтось інший викопає для своїх, щоб тихенько прилаштувати туди і свого покійничка. На кладовищі ще взимку всі дерев'яні хрести були спиляні. їх поспилювали, мабуть, самі люди на дрова, бо топити в хатах, щоб обігрітися, було нічим, а йти по дрова до лісу сил не було. Біля церкви було невелике кладовище, де ховали священників. Раніше на могилах лежали кам'яні плити і стояли ажурні красиві хрести. Всі ті поховані були під склепами. В ті голодні роки могили були розриті, склепи зняті і ми бачили відкриті труни, де лежали кістки померлих, а їхнє золото, натільні хрести були пограбовані. Тепер, коли згадуєш минуле, волосся на голові здіймається, а тоді всі ті жахи сприймалися, як щось неминуче і буденне. Люди без галасу і крику, тихенько, не нарікаючи ні на своїх керівників, ні на владу, вмирали. Панувало якесь масове отупіння, викликане неминучістю смерті. Царство небесне всім жертвам голодомору на моїй рідній Україні.»

Особисті враження очевидця подій Голодомору в одному з сіл теперішнього Роменського району - Андріяшівці є черговим важливим фрагментом страшної картини голоду в районі, започаткованої покійним письменником Григорієм Антоновичем Нудьгою в його спогадах «Цар голод», присвячених подіям 1932-1933 років в Артюхівці. Спогади В.А. Сеника є важливим внеском у вивчення історії Андріяшівки та Роменського району. Про очевидця Володимир Андрійович Сеник, переживши Голодомор 1932-1933 рр., у 1944 році закінчив Андріяшівську середню школу. Після закінчення в 1949 році історичного факультету Сумського педагогічного інституту вчителював у с. Сенча Лохвицького району на Полтавщині, а потім в Андріяшівці. Працював директором Новогребельської восьмирічної, Перекопівської та Глинської середніх шкіл. Тепер мешкає в с. Глинськ. Веде активну громадську діяльність.« Я, Озмитель Іван Денисович, народився 11 лютого 1925 року. Голодомор - явище унікальне у світовій історії тому, що про нього всі знали, але ніхто не міг говорити. Була відповідна стаття у Кримінальному кодексі - і людина потрапляла до концтабору. Тільки після смерті Сталіна, коли в СРСР терор хоча й продовжувався, але набув лібералізованої форми, можна було щось казати. Але люди вже звикли, що про нього говорити не слід. Нове покоління вже не знало, що до чого. І завжди залишалося глибоке переконання, що про це не можна писати: преса була цілком одержавлена, якихось вільних ЗМІ не існувало. Через радянські ЗМІ та літературу всіх переконували: голод якщо і був, то тільки через засуху та саботажників. Я пам'ятаю, як був організований у районі штаб по розкуркулюванню сімей. По селах, за наказом вищої влади, грабували односельців «активісти», «шпирхачі», як їх називали люди. Таких начальство винагороджувало, пайками і часткою від «витрушених» у сусідів пожитків. Хлопці в шкіряних куртках, дівчата в червоних косинках забирали худобу, зерно, картоплю, різне майно і вивозили в колгоспи, а то й не відомо куди. Хто ховав, тих розстрілювали, або забирали в тюрму. Часто людей виганяли з хат. Їсти не було чого, все вимітала активістська мітла, то хіба засуха в цьому винна? Їли цвіт акації, кашку з бересту. Ходили до залізниці по «іваники головаті», товкли їх у ступці і пекли оладки. А ще пам'ятаю оладки з листя липи - маторжаники. Це була страшна, ні з чим незрівняна трагедія. Зимою 1932-1933 років голод лютував як пожежа. Люди ходили мов тіні, довгорукі, з восковими обличчями, у багатьох шкіра на пухлих ногах тріскалась. Були випадки, коли їли собак, котів, ловили ворон, варили шкіру з тварин. Люди мерли наче мухи. По селу їздила підвода і збирала мертвих, хоронили в одну яму».

Про очевидця Озмитель Іван Денисович, переживши голодомор ,у 8 років пішов до 1 класу. У 1937 р. закінчив 4 клас. З роки потому працював учнем маляра за продукти харчування. Під час окупації працював орачем. З травня 1943 р. вісімнадцятирічного юнака забрали до Німеччини, де в селищі Нахтерштед Іван працював на коксохімічному заводі до 10 травня 1945 р. Звільнили американці. Потрапив до лав Червоної Армії. Демобілізувався 1949 р. Повернувся в с. Андріяшівку, працював учнем бондаря, бондарював і сам. Основне місце роботи - міжколгоспбуд, де завжди цінували майстра -плотника. Має урядові нагороди: ударник п'ятирічок, медалі, грамоти.

Масштаби та наслідки Голодомору

голодомор колективізація геноцид

Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівля ми, людиноненависницькою політикою розкуркулених, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він не був викликаний розбурханою стихією, а зумовлений широкомасштабними політичними, соціально - економічними і антигуманними експериментами ВКП (б) та уряду СРСР.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, тому що від діда-прадіда займалися хіліборобством на власній землі. Це не було заганянням у колгоспи, бо на чорноземах за якихось два роки знищили понад 7 мільйонів дійсних і потенціальних колгоспників; коли згідно з постановою ВЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року за кілька колосків чи картоплин розстрілювали голодних дітей, починаючи з 12 - річного віку, коли тих же колгоспників, які хоч трохи були працездатні, висилали мов рабів на об'єкти концесій - у Карелію до Печори, на Урал, Таймир, Колиму; якщо голодом спроваджували на той світ навіть ті сім'ї, які вступили до колгоспу, ще у 1923-28 роках і виробляли щороку по 800-1000 трудоднів, коли нищили і тих селян, які були членами комнезамів, ВЛКСМ та КП (б).Тут інтермафія партитулами нехтувала, бо головне завдання у неї було- ліквідувати селянина - аборигена , який, всупереч новому комуністичному порядку, всупереч ленінському декрету «Об использовании багатств России для мирового хазяйства», мешкав на найкращих чорноземах. Тутешніх селян заходилися нищити так, як нищили колись в Америці корінних мешканців- ацтеків та інків.

Якби режим діяв не за національною спонукою, він, напевно, дозволив би ввозити в Україну хоча би «торбешникам» на потягах менш цінні харчові продукти - такі як картопля. Насправді ж на контрольно-пропускних пунктах на російсько-українському кордоні не дозволяли ввозити в Україну навіть картоплю ( хоч у той час і картопляне лупшиння було для українців рідкісним делікатесом). Висновок очевидний: радянську Україну де-факто було внесено до економічного «чорного» списку, щоб, за словами (американського журналіста) Вільяма Генрі Чемберліна, подати українцям «урок безжалісним методом голоду».

Якщо поставити запитання “Які національні групи становили ймовірну загрозу новому, доцентрово російському СРСР, який Сталін мав намір створити після голоду?” , висновок напрошується сам собою- то були українці - другі за чисельністю після росіян, яким за часів Скрипника вдалося через українізацію домогтися чогось на кшталт сурогатної незалежності; кубанські козаки, які билися за Каледіна й Денікіна; німці, від яких у будь-якому майбутньому конфлікті можна було чекати, що вони вітатимуть своїх співвітчизників. Штучним голодом були охоплені саме ті території, на яких жили ці групи.

Програма коренізації (українізації) завершується голодом. Ще 1925 року Сталін писав «Національне питання є, по суті, питанням селянським». (Сталін, 1945 p., VII, стор. 72). Зважаючи на цей погляд, придушення раз і назавжди селян розглядалася як необхідна умова будь-якого остаточного вирішення національного питання в СРСР.

У чому воно полягало? Українську еліту - не тільки політичне керівництво, а й національну інтелігенцію - було знищено. Це означало обезголовлення нації. З українізацією було покінчено. Число україномовних медіа та інституцій скоротилося. Це означало поступову нову русифікацію міст і вигнання української нації назад, у село, звідки вона з'явилася, її «пасторалізацію». Голод викосив село, привчив його до покори. Водночас запровадження внутрішньої паспортної системи означало узаконене прикріплення сільського населення до землі. Це майже нічим не відрізнялося від старого кріпацтва. Примусова колективізація була трагедію для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія.

Ставлення влади до голоду в Україні

У чорному савані ступили на нашу землю чи не найсумніші в її історії роковини - 75 річчя Великого геноциду.

І завжди у роздумі над тією трагедією душу обпікає одне й те ж: чи вистачить у нас сили й розуму таким стражданням запобігти? Чи вистачить сміливості більш не допустити тієї антинародної кадрової структури у вищих адміністративно-господарських, каральних і масово інформувальних органах, яка була у 20-30 роках, і яка завжди є головною умовою знищення народів за расовими, національними й релігійними мотивами з метою завоювання простору й багатства?

Верховна Рада України постановляє:

· вшановуючи пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;

· засудити злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;

· визнати Голодомор 1932 - 1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932 -1933 років в Україні є геноцидом Українського народу. Президент України В. Ющенком. Київ, 28 листопада 2006 року.

Нарешті на державному рівні визнали - це був геноцид...

Размещено на http://www.allbest.ru/