І. Огієнко закликав український народ до церковної праці. „Відновімо ж, браття, - закликав він українців, - старі завіти нашої рідної автокефальної української церкви і однодушною церковною працею з'єднаймо різноманітні сучасні течії громадянства”.

Огієнко, звертаючись до українського православного громадянства і вояцтва, закликав їх стати міцними лавами до відбудови православної Автокефальної Української Церкви, не цуратися України, своєї віри, бути лояльним до чужої віри. З'єднання всього українського народу, на його думку, будування Соборної України вимагає звернути увагу і на Церкву західних українців, на греко-католицьку Церкву.

Уже 18 вересня 1919 р., Огієнко звернувся до всіх Преосвященних єпископів і архієпископів в Україні з наказом, в якому читаємо:

„Ваше Преосвященство Милостивий Архіпастирю!

По закону Директорії Української Народної Республіки від 1-го січня 1919 р. державною мовою на Вкраїні єсть мова українська.

Тому:

Все діловодство по всіх церковно-державних установах, все офіційне листування благочинних і приходських священиків, всі записи метричні, всі резолюції і написи на офіційному листуванню повинно провадитися виключно державною українською мовою.

Всі написи на установах духовного відомства, на вивісках, бляшках, штемпелях і печатках, всі бланки метричні і инших церковних документів повинні бути виключно українською мовою, і, де слід, з державним українським гербом.

Плакати і всі світські написи в церквах, як знадвору, так і всередині і всі світські написи на річах в церкві також повинні бути українською мовою, і тільки ті російські написи на церковних річах або стінах можуть залишатися надалі, знищення котрих для заміни запису українською мовою загрожувало б попсуванням самих річей чи стін, або порушенням їх з художнього боку.

Всі офіційні видання церковного відомства, періодичні й неперіодичні, видаються виключно мовою українською, і лише твори наукового змісту в виданнях вищих духовних шкіл тимчасово допускаються мовою автора” [12, 123-124].

Для вирішення цих завдань відводиться один місяць, церковні печатки мали переробити протягом трьох місяців. На відповідних посадових осіб покладався обов'язок простежити за своєчасним і повним здійсненням цих розпоряджень. Попереджувалося, що за їх невиконання винуватих буде позбавлено їхньої посади і притягнено до судової відповідальності [12, 124].

І. Огієнко розробив законопроект „Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над діяльністю цих єпархіальних органів [21, 90], які згодом було перетворені в Церковні Ради [24, 110]. За наполяганням міністра ісповідань 22 вересня 1919 р. було оголошено наказ Подільської Духовної Консисторії до духовенства про переведення діловодства на українську мову [21, 90].

Наказом від 14 вересня 1919 р. міністр ісповідань пропонував, щоб Святе Євангеліє читалося українською мовою, по перекладу, надрукованому з благословення російського Синоду в 1906 році, щоб проповіді в церквах виголошувалися обов'язково державною українською мовою, а виголошення промов іншою мовою провадити за дозволом єпископа в порозумінні з Міністерством ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, цебто, як було на Україні довгі роки.

В наказі було подано правила та приклади вимови.

Усі духовні школи - вищі, середні і нижчі - повинні були негайно, з дня одержання наказу, перейти в читанні слов'янського письма і в церковних співах на українську вимову. Українську мову мали „заводити поступово й лагідно, і сама вимова повинна бути милозвучною”. Останній термін переходу на українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 року. Особи, які ухилялися від виконання цього наказу або умисно виконували його зле, позбавлялися посад і мали притягатися до судової відповідальності [12, 125].

І. Огієнко як міністр ісповідань вживає заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався обов'язок ретельно стежити за чистотою Віри православної і за відродженням Української церкви [24, 125]. Створення його передбачалося декретом уряду УНР від 1 січня 1919 р.

Наказом 7 жовтня 1919 р. всіх Преосвященних єпископів і архієпископів міністр ісповідань приписував, щоб „всякі призначення і переміщення осіб, що народилися не в Україні, проводились з дня одержання цього тільки в порозумінню зі мною” (тобто міністром ісповідань) [12, 125].

Але, на жаль, накази в багатьох випадках залишалися наказами на папері. Не було того, хто б ці накази реалізовував. Ворожа агітація й надалі проводилася в церквах проти української держави та проти її уряду.

Особливо активно цю діяльність проводив Кам'янецький єпископ Пимен, переслідуючи українців та ігноруючи і висміюючи розпорядження української влади.

Значні сподівання, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію, покладалися на скликання Українського Священного Синоду, який мав прийняти рішення про відродження Української церкви.

14 жовтня 1919 р. відбулося його відкриття. При відкритті було зачитано Декрет УНР та її універсал від 7 жовтня 1919 р. до українського народу про заснування цього органу.

Перед початком діяльності Синоду о 16-й годині дня в університетській церкві св. Миколая був відправлений молебень, на який прибуло чимало духовенства і мирян.

Завдання Святого Синоду було - бути найвищою церковною владою в Україні. Як найвища церковна влада в Україні, Синод повинен був іти в повній згоді з урядом УНР і для цього в його складі мусив бути представник державної влади. Таким представником був сам міністр ісповідань, що викликало незадоволення з боку В. Липківського та В. Чехівського [12, 120].

Щоб створити сприятливі умови для дерусифікації і відродження Української Церкви, Рада міністерства, враховуючи досвід західних держав 18 жовтня 1919 р. розмежувала функції Міністерства і Синоду. „Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші - до Міністерства ісповідань”. На засіданні було затверджено також і текст законопроекту „Про Віру”, який проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру, і водночас проголошував право “кожному громадянинові і кожній громаді вільно ісповідувати віру, яку вони бажають, і вільно публічно виконувати обов'язки своєї віри”. Замість Духовних консисторій поставали Церковні Ради [24, 110].

І. Огієнко постійно тримав у полі зору питання особистих контактів між різними конфесіями, особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків. Враховуючи специфіку західних регіонів, певні непорозуміння в ставленні різних гілок християнства до ідеї національної церкви, зумовлені історичним розвитком соціальних та духовних відносин в Україні, прагнучи досягти їх єдності, Іван Огієнко ще 20 вересня 1919 р. запровадив нову структуру - відділ у справах уніатської церкви.

Під опіку І. Огієнка потрапили знедолені біженці греко-католицького віросповідання. Він порушив клопотання перед Директорією УНР про надання їм у Кам'янці-Подільському церкви, зайнявся їх розселенням, працевлаштуванням, побутом.

Не залишалися поза увагою міністра і римо-католики, долю яких, як і побратимів православних, безжально калічила війна. Він сприяв будівництву поляками в м. Гайсині нового костьолу, турбувався про умови релігійних відправ. Завдяки його наполегливим зусиллям надавалася грошова допомога пасторам [24, 111]. Позитивно вирішив міністр питання про утворення в Україні Євангелійсько-Лютеранської консисторії, дозволено діяльність священиків-лютеран [30, 384].

Він приходить на допомогу десяткам іудеїв, видаючи їм посвідчення громадських равинів тощо. Прикладів толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості Міністра Івана Огієнка, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував, безліч [24, 111].

І. Огієнко розробляв акти у справі визнання автокефалії Української церкви, зовнішніх зносин міністерства, зокрема з вселенським патріархом у Константинополі, з польською владою у справі призначення нею вікарного єпископа Володимира головою Православної Церкви в Польщі.

Міністр надавав неабиякого значення духовній освіті, забезпеченню діяльності пастирських курсів, духовних навчальних закладів. Він піклувався про організацію культурно-освітньої роботи серед українського духовенства за кордоном.

Зусилля міністерства були спрямовані й на допомогу нововисвяченим на православних священиків.

Тогочасні складні обставини диктували специфічні функції міністерства. Так, воно послало на Холмщину та Підляшшя, які опинилися під Польщею, 50 православних притч для задоволення релігійних потреб місцевого українського населення [51, 6].

Дуже важливою за тодішніх умов була й видавнича діяльність міністерства ісповідань. Є свідчення про те, що уряд України фінансував їх. Кілька брошур Івана Огієнка, присвячених викриттю політики Москви щодо Української Церкви, було надруковано коштом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри [51, 6].

Іван Огієнко писав статті, робив доповіді про благословення українського Молитовника, про молитву за Вітчизну. Він організував видавництво „Українська автокефальна церква”. Його заходами при міністерстві ісповідань було утворено Комісію з перекладу Святого Письма українською мовою. Очоливши її, він сам переклав священні книги православ'я, віддавши цьому 21 рік життя, зокрема Новий Заповіт, богослужбові тексти, написав поетичні твори на релігійні сюжети [51, 6].

Очевидно, більш підходящої людини на посаду міністра ісповідань, ніж Іван Огієнко, не варто було і шукати. Він мав енциклопедичні знання, широку ерудицію, високу культуру спілкування, був толерантним у ставленні до представників різних релігій, конфесій.

Проте в тогочасних умовах і за такий короткий час він не міг довести до логічного завершення ідею автокефалії Української Православної Церкви.

В 1921 р. уже в еміграції в Тарнові (Польща) за дорученням І. Огієнка професор В. Біднов склав історичну записку про Святий Синод, копії якої були направлені Головному отаману, Раді Республіки і Раді Міністрів [12, 120].

Таким чином, українська революція в особі Івана Огієнка знайшла послідовного борця за відродження Української православної церкви.

Будучи послідовним патріотом України і віруючою з дитячих років людиною, Іван Огієнко у зрілому віці, коли вибухнула українська національна революція, виступив за відродження української автокефальної православної церви. Він користувався високим авторитетом серед патріотичного православного духовенства України, яке на засіданні Церковної Ради (грудень 1917 р.) рекомендувало його стати на чолі державного органу в церковних справах.

Проте в умовах Центральної Ради втілити в життя цю ідею не вдалося.Лише за гетьманату Івана Скоропадського керівництво Української держави повернулося обличчям до цієї справи. Було створено Міністерство віросповідань (весна 1918 р.), яким зроблено значний крок у відродженні українського православ'я.

В добу Директорії УНР, особливо коли Міністерство ісповідань очолив Іван Огієнко (вересень 1919 р.), було створено керівний орган УАПЦ, - Священний Синод, який тісно співпрацював з Українською державою.

Але, на жаль, ідею автокефалії Української православної церкви втілити в життя не вдалося, оскільки українська революція потерпіла поразки внаслідок чого до влади прийшли більшовики, які не визнавали церкви.

Розділ 3 Діяльність Івана Огієнка по організаційному зміцненню УПАЦ в період польсько-швейцарської еміграції (1920-1947 рр.)

В середині листопада 1920 р. Іван Огієнко разом з родиною залишив Кам'янець-Подільський і, як і сотні, тисячі українських патріотів-вигнанців, опинився після поразки української революції закордоном.

Початковий період емігрантського життя Івана Огієнка (1920-1925 рр.) проходив переважно на етнічних українських землях - Тарнів, Винники, Львів, Хелм, а також Варшава.

Зупинившись в польському містечку Тарнові, неподалік Кракова, він приходить до висновку, що українська ідея зазнала поразки, але не катастрофи [54]. З глибоким переконанням і твердістю він зауважує, що одна з головних причин поразки Української революції - в невмінні чи небажанні влади залучити до процесу державотворення свою єдину українську церкву [57, 158].

Якщо в Україні діяльність Огієнка майже порівну може бути поділена між трьома теренами: мова, література, церква, то в еміграції він усе більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, глибокі знання історика, мистецтво оратора, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.

В умовах поразки української ідеї Огієнко як педагог знає, що в такій ситуації людям (особливо воїнам, січовим стрільцям) потрібні найкращі ліки - віра і сподівання. В рамках народного університету він організовує в Тарнові триденні курси для священиків-капеланів і навчає їх бути духовними батьками для українських юнаків-воїнів, які опинилися на чужині.

З прибуттям Івана Огієнка до Тарнова загалом значно пожвавилася робота міністерства ісповідань. Уже у квітні 1921 р. воно піклувалося про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводило церковну працю по таборах, надавало допомогу бідним дітям українських біженців, інформувало про церковне життя в Україні та за кордоном, налагоджувало зносини з патріархом Вселенським, видавничу діяльність [58, 82] та ін.

Не знаючи перерв і перепочинків, Огієнко підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини. Це був великий урок та іспит християнського місіонера, одна з перших сходинок до вищої місії - українського митрополита діаспори [54].

Дбаючи про долю дітей і підлітків українських емігрантів, Іван Огієнко, не маючи надії на польську владу, звертається до провідників українських православних приходів у Америці і Канаді з настійливим закликом порятувати українських дітей.

Заклик Огієнка був почутий у всьому світі. Це пояснювалося тим, що саме на тарнівський період діяльність уряду УНР припадає особливо інтенсивна й результативна робота міністерства ісповідань щодо налагодження контактів як з духовними провідниками українських, так і інших православних церков за кордоном.

Що ж до автокефалії Української православної церкви, то зрушити з місця цю справу з проханням до патріарх царгородського благословити автокефалію УПЦ Огієнкові теж вдалося у Тарнові.

Опікувався Іван Огієнко й будівництвом нових церков. З листа, з яким він звертався 22 лютого 1921 р. до міністерства, яке відповідало за архітектуру, видно його прохання виготовити кілька проектів храмів саме в національному стилі. В листі він зазначав: „В Україні церкви будували в рідному стилі аж до 1800 року, коли московський уряд, руйнуючи культуру українську, заборонив будувати трьохверхні церкви і всякі церкви в українському стилі. Святійший Синод ревно допоміг уряду - і був тоді заведений на Україні чужий так званий “синодальний” стиль, який за сто останніх років силою дуже поширився на Вкраїні, так що старі церкви українського стилю тепер подибуються як залишки старовини” [58, 85-86].

За короткий час Огієнкові вдалося розгорнути у Тарнові результативну видавничу діяльність, створити і скеровувати діяльність благодійного видавництва „Українська Автокефальна Православна Церква”. У тарнівський період в згаданому та інших видавництвах його стараннями видано книги й студії з історії окремих пам'яток („Українська Персопницьке Євангеліє”, „Опис пам'яток, аналіз мови і словник”, „Нарис з історії культурного життя старої Волині”), так і загальні праці („Мова українська була мовою церкви”, „Мова церковнослов'янська у Литві й Польщі у XV-XVIII ст.” та ін.) [54].

Лише протягом 1921 р. Огієнко, в одній особі поєднуючи обов'язки редактора, коректора, автора, менеджера, видав у своєму видавництві сім власних книжок. Це - „Українська вимова богослужбового тексту. Правила і зразки вимови”, „Український православний молитовник”, „Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську”, „Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської лаври”, „Як цариця Катерина обмосковлювала Українську Церкву”, „Світовий рух за творення живої народної національної церкви”, „Українська Персопницьке Євангеліє 1556 р.” та ін.

Переважна більшість цих книг знаходила свого читача з боку українського громадянства як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, насамперед на Волині та Холмщині. В усіх військових таборах вояків УНР, розкиданих в ряді європейських країн, згадані книги поширювалися через тамтешніх священиків. За окремими списками книги надсилалися до редакцій україномовних газет, книгарень та їх відділень, громадських організацій, недільних шкіл. Іван Огієнко встиг створити мережу представництв свого видавництва із складами і магазинами в таких містах, як Варшава, Луцьк, Дубно, Крем'янець, Острог, Ковель, Львів.

Частина накладів відправлялася з пропагандистською метою до радянської України. Значна їх частина відсилалася через міністерство землякам до Америки й Канади.

Все вимагало значних коштів. Як правило, то були благодійницькі внески українців-емігрантів та чужинських меценатів, які робили їх, зважаючи на високий авторитет Івана Огієнка.

Постійно опікувався видавництвом Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Так, у квітні 1921 р. на видання двох книг він подарував з власних коштів сім тисяч польських марок. Неодноразово виділялися кошти й урядом УНР. У травні 1921 р. Міністерство ісповідань увійшло до Ради народних міністрів із законопроектом про асигнування 480.000 польських марок “на видатки по видавництву”. Згідно з протоколом засідання Малої ради міністрів 14 травня ухвалив таке рішення. Цим же рішенням видавництву “Українська Автокефальна Православна Церква” виділялося з урядових резервів, крім цього, “3000 аркушів паперу першого ґатунку і 5000 аркушів другого ґатунку”.

У Тарнові зусиллями Івана Огієнка було відновлено видання „Вісника Міністерства ісповідань Української Народної Республіки” (8 квітня 1921 р., засновано навесні 1920 р. у Кам'янці-Подільському). На перших шпальтах “Вісника” було вміщено лист самого міністра „До всіх Преосвященних Архієпископів і Єпископів на Україні” щодо запровадження української мови в церковні відправи. Наступний документ - зразки української вимови богослужбових текстів, розроблені Іваном Огієнком [58, 297].

Всю різносторонню діяльність Івана Огієнка на посту міністра ісповідань у лаконічних, точних формулюваннях охопив у своєму листі від 19 листопада 1921 р. голова уряду УНР Симон Петлюра, висловивши високу подяку за його державне служіння.

В згаданому посланні щира й висока оцінка праці міністра, містка характеристика зробленого очолюваного Огієнком міністерства щодо відродження Української церкви і надія на скоре повернення на рідну землю. Але цим намірам С. Петлюри й українських патріотів не судилося здійснитися. Перебування на польських теренах уряду УНР ставало чим далі важчим.

На початку вересня 1922 р. Огієнко з сім'єю покидає Тарнів. Він мав намір таки повернутися в Україну і не схвалював дії уряду УНР щодо польсько-української угоди (Варшавський договір 1920 р.), не поставив свого підпису під цим актом, він вирішив припинити роботу в цьому уряді.

Такий патріотичний крок дуже дорого обійшовся Огієнку. Майже всі організації та установи, які були засновані екзильним урядом УНР у Польщі, не тільки не підтримували українізаційної праці Огієнка в Польщі, а часом стояли на перешкоді їй.

22 вересня 1922 р. Огієнко з сім'єю опинився у Винниках, недалеко від Львова. Він мав намір ближчим часом перебратися до Львова, влаштуватися там на викладацьку й наукову роботу.

У надзвичайно скрутну хвилину йому на допомогу прийшов митрополит Андрій Шептицький. За сприяння цього високоавторитетного в Галичині релігійного діяча сини Огієнка Анатолій і Юрій були прилаштовані в метрополичній бурсі, а сам професор у листопаді 1922 р. одержав першу оплачувану у Львові роботу - вчителя української мови і літератури в Українській учительській гімназії. Дружина з донькою Лесею ще залишалася у Винниках.

Проте з завершенням навчального року його було звільнено з роботи стараннями впливових москвофілів за ревне викладання української мови і проповідування національної ідеї [58, 91].

Після звільнення з роботи у Львівській учительській гімназії Іван Огієнко одержує підтримку галицької інтелігенції - І. Свенціцького, В. Барвінського, В. Гнатюка, М. Возняка, І. Крип'якевича, В. Щурата, К. Студинського, О. Маковея та ін. Завдяки їм вдалося вивезти хвору дружину й дітей на літнє оздоровлення в Карпати. Мандрівки околицями Космача, Коломиї, Косова змогли хоч на певний час подолати стан пригніченості й безнадії. 22 квітня 1924 р. сім'я Огієнків залишила Винники й перебралася до Львова, де з допомогою А. Шептицького вдалося винайняти квартиру [58, 91]. 1924-1926 рр. Огієнко викладав українську мову й літературу в учительській семінарії у Львові.

В цей час йому пропонують роботу в Варшавському університеті. Не знаходячи виходу із скрутного матеріального становища, він пристає на пропозицію Варшавського університету.

Перспектива працювати у Варшаві була пов'язана з утворенням православного відділу теологічного факультету в згаданому університеті. Він був відкритий у 1924-1925 академічному році.

Український Центральний Комітет у Варшаві, який був створений на основі дипломатичного представництва УНР у Варшаві для допомоги українцям Польщі направив до польських інстанцій клопотання про конечність і доцільність затвердження І. Огієнка як професора Варшавського університету (12 грудня 1925 р.) [18, 260-261].

На підтримку кандидатури І.Огієнка висловився голова польського Товариства допомоги емігрантам-українцям А. Словінський (19 грудня 1925 р.).

26 листопада 1925 р. І. Огієнка було обрано професором, коли Сенат університету затвердив його кандидатуру як викладача церковно-слов'янської мови та палеографії відділу православної Богословії Варшавського університету. Він підписав контракт по вільному найму на один рік [58, 94-95].

До Варшави Огієнко прибув у травні 1926 р. В університеті професор І. Огієнко одержав 5 лекційних годин на тиждень та 2 години семінарських занять, при цьому зазначалося, що він мав одержувати заробітну плату відповідно до посади звичайного професора з додатком за семінарські заняття [18, 264].

Становище у Варшавському університеті для Огієнка не було стабільним і надійним. Щоразу розпочинались знову клопотання про продовження його професорської праці. З новим ректором університету А. Шляговським та І. Огієнком було укладено відповідну угоду на продовження контракту. В наступному контракти також продовжувалися.

Поряд з викладацькою роботу професор Огієнко займався вагомими громадськими справами. У 1931 р. його обрали головою „Просвітницької комісії перед соборного зібрання”. На засіданнях цієї комісії розглядалися питання про підготовку псаломщиків, про інтернат на богословському факультеті, про викладання Закону Божого в духовних семінаріях, про освітню й громадську діяльність духовенства. В цей період Огієнко виступив з ініціативою створення Православного музею церковної старовини в Польщі, головною метою діяльності якого мало стати збирання пам'яток церковної старовини - рукописів, стародруків, актів, метрик, а також пам'яток старовинного церковного мистецтва - образів, церковного посуду, хрестів, риз тощо [ 58, 97].

Завдяки великій ерудиції, вмінню жваво й цікаво викладати матеріал український професор швидко здобув авторитет у новому навчальному закладі і незабаром став заступником декана богословського відділу.

На початку 1930-х рр. офіційні виконавчі органи Польщі, які керували освітніми закладами, посилили протидію щодо дальшої діяльності І. Огієнка на дидактичній ниві. Коли 23 вересня 1931 р. ректор університету Ян Лукашевич звернувся до міністерства про продовження терміну викладацької праці професорів православної теології, то 7 листопада 1931 р. директор IV департаменту міністерства зазначив: “тільки на період одного року”, а в іншому документі без будь-якої мотивації поставлена категорична вказівка: „Умови з магістром Огієнком на 1932/33 рік не відновлювати” [18, 265].

Отже, все це засвідчує про постійну протидію, негативне ставлення до І. Огієнка польських офіційних кіл, принаймні на міністерському рівні. На цьому, очевидно, дидактична праця видатного українського вченого професора Івана Огієнка у Варшавському університеті завершилася насамперед через протидію офіційної влади і посилення реакційних тенденцій у політиці в галузі вищої школи.

В 1932 р. звільнено з професорської посади І. Огієнка з формулюванням “за спротив полонізації православних студентів” [58, 98].

Втративши кафедру і сталий заробіток, професор Огієнко продовжує діяти в галузі наукових досліджень, зокрема на теренах україністики. 1933 року він засновує у Варшаві науково-популярний місячник „Рідна мова”, який виходив до початку Другої світової війни, а з 1935 року - журнал „Наша культура”. Він приступив до реалізації видання в еміграції 30-томної „Бібліотеки українознавства”. Одночасно взявся за переклад українською мовою Біблії, пише ланцюг задуманих ще в Україні наукових досліджень.

А в наступному, у зв'язку зі збігом обставин, Іван Огієнко стає Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви на теренах Польщі.

Бажаючи ближче познайомитися з паствою Холмського краю, професор Огієнко у вересні 1940 р. з Варшави прибув до Холма, де прочитав кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей з земляками у Холмське-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин в яких виявилася Українська церква, й визріває у Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмське-Підляська православна єпархія на 99% складалася з українців, він просив не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями погодився митрополит Діонісій і Огієнко став готуватися до процедури висвячення (хіротонії) його в єпископи [58, 105-106].

6 жовтня 1940 р. він написав своє прощальне слово до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він поділяв усі складні перипетії життя політичного емігранта.

8 жовтня 1940 р. Огієнко прийняв чернечий постриг у Яблучинському монастирі (став ченцем), діставши чернече ім'я - Іларіон. 9 жовтня 1940 р. митрополит Діонісій висвятив ченця Іларіона на диякона, 10 жовтня - на ієромонаха, 11 жовтня - на архімандрита. Процес хіротонії (висвячення) на єпископа звершили над Огієнком 20 жовтня 1940 р. в Холмському кафедральному соборі три інших владики - митрополит Діонісій, архієпископ Празький - Саватій і єпископ Люблінський Тимофій [54].

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона у новій для нього ролі душ пастиря занедбаної і понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит УГКЦ Андрій Шептицький. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 р., він писав: „Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру Св. Володимира і митрополита Іларіона” [60, 95-96].

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ'я зав'язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душ пастирської місії.

В подальшому стосунки обох душ пастирів складалися як теплі і приязні. Про це пересвідчуємося з їх листування. Так, в листі від 21 жовтня 1941 р. митрополит Шептицький підкреслював: „Прохаю Ваше Високопреосвященство про молитви до себе. Покликаюсь на давнє й добре знайомство, яке смію назвати приязню”.

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти Української держави, мали однакові погляди на можливості й потребу об'єднання своїх двох церков - УГКЦ і УАПЦ.

Аналогічні ідеї і щирі наміри щодо зближення, а потім і об'єднання цих обох церков виражав митрополит Шептицький в своїх листах до українських православних архієреїв (30 грудня 1941 р.) і української православної інтелігенції (3 березня 1942 р.).

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима, осягнути власним розумом. В ім'я цього він трудився, докладав усієї своєї вольовитості і невтомності для реалізації цієї ідеї, незважаючи на втому і численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу до чергових провокацій, Іларіон 5 листопада 1940 р. звернувся до священиків своєї єпархії з проханням ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

На превеликий жаль, миротворчі зусилля нового душпастиря української церкви, м'яко кажучи, не влаштовували польську владу.

16 березня 1944 р. на соборі єпископів Варшавської митрополії Івана Огієнка було висвячено на митрополита Холмського і Підляського.

Не дивлячись на протидію польських властей, Іларіон не лише самовіддано захищав інтереси віруючих українців, а й утверджував свою концепцію щодо відродження української церкви поза межами своєї єпархії. Зокрема це стосується й відродження давньої традиції соборності в українській церкві.

На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п'яти нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення кафедрального собору, розчищення Данилової криниці зі святою водою в ній, благоустрій святих Данилових печер - місця вічного спочинку великого Данила Романовича та ще шістьох українських князів, а також ієрархів українського православ'я [58, 109]. З приводу необхідності повернення святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 р. він звертається із спеціальним пасторським листом до всіх людей доброї волі.

В цей час у Холмі розгорнулася значна українізаційна робота на теренах освіти і культури. За ініціативою Іларіона було створено єпархіальну Холмсько-Підляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було зібрано понад 40 тис. томів книг. В наступному вона поповнюється за рахунок жертовної допомоги письменників, видавництв, широкого українського громадянства Європи. Заходами Іларіона 1943 р. в Холмі засновано вищу духовну школу, яка з часом перетворилася у справжній науковий центр. В ній працювало шість професорів, два кандидати богослов'я та інші. Окремі предмети - „Методологія наукової праці”, „Сучасний церковнослов'янський правопис” та ін. - в цій школі читав архієпископ Іван Огієнко [58, 109-110].

Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині і Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української Православної Церкви [57, 81]. Архієпископ Іларіон мав серйозні наміри реалізувати концепцію відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

Перший крок для написання ґрунтовної, що опирається на широкий архівний матеріал, історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках ХХ ст.

Вже пізніше відчуваючи потребу доповнення викладеного матеріалу, Огієнко вирішив глибше і досконаліше дослідити окремі періоди - найскладніші й найдраматичніші - історії православної церкви. Внаслідок наполегливої і енергійної праці Іларіона з'явилися майже одночасно дві його монографії - „Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657” [36] і „Українська церква за час Руїни. 1657-1687” [37]. Він інтенсивно підбирав архівний матеріал ще для одного дослідження, однак не встиг реалізувати свого задуму.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого еміграційного життя, плекаючи надію повернутися в Україну. Але влітку 1944 р. німці, відступаючи, знищували на своєму шляху практично все. В цих умовах владика Іларіон організував евакуацію найнеобхіднішого майна єпархії спочатку до міста Кельце, звідти до Криниці й Закопанью, що на Лемківщині, потім до Словаччини й Австрії, ще пізніше - до Швейцарії [54]. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки митрополитом Іларіоном, була розгромлена. Загинула його бібліотека, архів і велика картотека.

В Швейцарію Іван Огієнко прибув 30 квітня 1945 р. і зупинився в Лозанні, де протягом двох місяців перебував у таборі переміщених осіб, а потім його прийняли до притулку „Бетань”. В ньому емігрантам надавався безкоштовно догляд і притулок.

В Швейцарії найголовнішою справою для себе на той час Огієнко вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва „Наша культура”. Серед творів, які були написані в Швейцарії, - „Дохристиянські вірування українського народу” (1946 р.), „Українська церква й наша культура” [58, 134-136] та ін.

Огієнко вів активне листування, передусім з українськими емігрантами, розкиданими війною по всіх європейських країнах, зневіреними і знедоленими земляками. Він листувався з найповажнішими на той час українськими часописами Європи і Америки: „Український голос”, „Новий шлях”, „Український робітник”, „Свобода”, „Канадський фермер”, „Америка”, „Пора”, „Наш клич”, „Перемога” - за 1947 р. у нього значиться 572 адреси. Їх географія - якнайширша: Франція, Німеччина, Фінляндія, Канада, Ліхтенштейн, Аргентина, Італія, Туреччина, США, Китай та ін.

Але непевне становище в Швейцарії що далі більше переконувало митрополита Іларіона в необхідності виїхати з цієї країни. Після великої кількості клопотань та звернень до різних країн і діячів 18 травня 1946 р. він одержав запрошення від православної громади собору Св. Покрови з Вінніпега на переїзд до Канади.

В останній день перебування в Швейцарії, 16 вересня 1947 р., митрополит Іларіон звернувся до нечисленної української громади Женеви і Лозанни з коротким, але глибоко емоційним і зворушливим словом. Він закликав громаду не падати духом, продовжувати працю на користь вигнанців з рідної землі, пообіцявши зі свого боку усіляку можливу підтримку після облаштування на новому місці свого осідку за океаном.

18 вересня 1947 р. митрополит Іларіон прибув до Канади на запрошення громади Собору Св. Покрови, що вважається святинею українського православ'я на канадській землі. Він виявився в середовищі національно свідомих українців. Для них він став трудитися, не покладаючи рук.

Таким чином, в умовах поразки української національної революції 1917-1920 рр. Іван Огієнко змушений був емігрувати спочатку до Польщі, а потім до Швейцарії. Саме в цей період він приходить до висновку, що однією з головних причин поразки Української революції є нехтування або недооцінка церкви в процесах державотворення. А тому центр ваги своїх інтересів він переносить до церкви.

З прибуттям до Польщі Іван Огієнко як міністр ісповідань значно пожвавлює свою роботу: піклується про задоволення потреб військового духовенства і військових церков, висвячення нових священиків, проводить церковну працю по таборах, надає допомогу українським біженцям, налагоджує зносини з Вселенським патріархом та ін., чим підносив дух людей, рятував їх від відчаю, зберігав моральність і гідність людини. До їх підтримки він залучав провідників українських православних приходів у Америці і Канаді.

Разом з тим він дбав про автокефалію Української православної церкви, що забезпечило визнання УАПЦ у 1924 р. Він турбувався про будівництво церков в українському стилі, займався видавничою справою, діючи в основному на благодійні внески та подання меценатів. У своїх діях Огієнко знаходив постійну підтримку С. Петлюри. В тяжкий час еміграції він знайшов порозуміння і підтримку митрополита А. Шептицького. В першій половині 40-х рр. ХХ ст. домігся значних успіхів у захисті православної віри. В цей час виходить ряд фундаментальний праць з історії української держави. Але в умовах війни православна церква зазнала серйозних матеріальних і духовних втрат.

Напередодні закінчення Другої світової війни Іван Огієнко, уже будучи митрополитом (березень 1944 р.) опинився в Швейцарії, де його релігійно-церковна діяльність була надто звужена. Він тут в основному займався науковою та видавничою справою, але й не полишав душпастирської роботи, маючи в своїй юрисдикції кілька православних парафій в Австрії та Німеччині. Непевне становище в Швейцарії змусило митрополита Іларіона виїхати з цієї країни до Канади.

Висновки

Іван Огієнко, рано втративши батька, змушений був працювати і одночасно навчатися. Під час навчання у нього під впливом частих відвідин вистав українського театру та оточуючого середовища спостерігається перше пробудження української національної свідомості.

В період навчання у Києві він читав досить багато книг з історичної тематики, відвідував лекції з історії, філології, літературознавства.

У роки навчання в університеті (1903-1909 рр.) особливо стійкого характеру набрала тенденція до посилення української ідеї в широких масах населення України. Саме ці процеси помітно вплинули на сильне пробудження національного почуття Огієнка, визначили його місце в громадському житті. В цей час він розпочав активну наукову і громадську роботу.

Його активність на українському ґрунті була настільки високою, що не могла бути не поміченою адміністрацією університету, що перешкодила йому по закінченню на “відмінно” навчання залишитися на роботі в університеті Св. Володимира. Але труднощі й невдачі, які він уперто і цілеспрямовано долав силою волі та надзвичайною працездатністю, Огієнка навпаки загартували, сприяли формуванню характеру науковця і борця за українську справу, підживлювали мрію про працю в університеті, яка незабаром стала реальністю. Перші самостійні лекції молодий приват-доцент прочитав у квітні 1915 р.

Уже тоді він проявив себе зрілим вченим-істориком і теоретиком літератури, заповзятим до українізаторської діяльності. Напередодні української національної революції 1917-1920 рр. І. Огієнко практично сформувався як український патріот-державник і церковно-релігійний діяч, що глибоко усвідомлював високу роль церкви і релігії у розбудові Української самостійної соборної держави.

13 січня 1918 р. відбувся Собор української православної церкви, який проходив без участі представників держави. На прохання організаторів Собору перед поважним духовенством виступав молодий, 35-літній професор Київського університету Св. Володимира Іван Огієнко, який наголошував на необхідності дерусифікації церкви, її “відмосковлення”. Тут Огієнка і обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка була створена при постійному діючому робочому органі Церковного собору.

Однак ускладнення політичного становища в Україні і усунення від влади Центральної Ради не дозволили реалізувати омріяних задумів.

Уряд П. Скоропадського, що прийшов на зміну Центральній Раді, створив Міністерство віросповідань. Що ж до Івана Огієнка, то він в цей період, будучи ректором Кам'янець-Подільського українського університету, займався питанням розбудови богословського факультету, включення до складу студентів університету людей різних віросповідань, укомплектував його викладачами, зміцнив книгозбірню.

Певна частина задумів з дерусифікації та відродженню УАПЦ була реалізована завдяки І. Огієнку, який восени 1919 р. був призначений міністром ісповідань. Після цього активність державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він приділяв особливу увагу організаційній стороні в галузі церковно-релігійної діяльності.

Ставши міністром ісповідань, у програмному листі-зверненні до українського народу, І. Огієнко закликав до повного братства, до щирого єднання і до одностайної допомоги в будуванні УНР і її автокефальної церкви.

Огієнко закликав до єдності УАПЦ і УГКЦ.

Він домагався запровадження української мови по всіх церковно-державних установах, у всіх написах на установах духовного відомства, на вивісках, штемпелях і печатках, в усіх офіційних виданнях церковного відомства та ін.

І. Огієнко розробив законопроект „Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях”, який мав запровадити суворий контроль над діяльністю єпархіальних органів, які згодом були перетворені в Церковні Ради.

Як міністр ісповідань вживав енергійних заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковним Синодом, на який покладався обов'язок ретельно стежити за чистотою віри православної і за відродженням Української церкви. Як представник влади до його складу ввійшов міністр ісповідань І. Огієнко.

Огієнко особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків: він був уважний і до греко-католиків, і до римо-католиків, і до лютеран, і до православних, і до іудеїв, проявляв зразки толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував.

Він здійснював ряд інших заходів по відродженню Української православної церкви, але втілити в життя ідею автокефалії не вдалося.

Проте Іван Огієнко вважав і не безпідставно, що українська ідея зазнала лише поразки, а не катастрофи.

Виходячи з цих обставин, Іван Огієнко в умовах еміграції все більше переносить центр ваги своїх широких інтересів до церкви. Українському християнству він підпорядковує свій талант ученого-філолога, лектора, проповідника, хист перекладача й редактора.

Продовжуючи свою діяльність як міністр ісповідань, він підносив дух людей, рятував їх від убивчого відчаю, зберігав моральність і гідність людини.

Реалізації своїх намірів він підпорядковував видавничу діяльність. У тарнівський період його еміграції було створено благодійне видавництво „Українська Автокефальна Православна Церква”, звідки вийшла значна кількість церковно-релігійної літератури. І. Огієнко в ньому поєднував обов'язки редактора, коректора, автора, менеджера. Книги цього видавництва знаходили свого читача як на еміграції, так і в інших землях, заселених українською людністю, починаючи від Холмщини і Волині аж до Канади і Америки.

Долаючи повсякденні труднощі, шукаючи виходу зі складного становища, домагаючись єдності української церкви, І. Огієнко знайшов у цьому питанні порозуміння з митрополитом УГКЦ А. Шептицьким, який у скрутні часи надавав всіляку підтримку і допомогу своєму духовному однодумцеві.

На початку 30-х рр. ХХ ст., коли в Польщі посилилася антиукраїнська політика її уряду і професор Огієнко був позбавлений роботи. Він приступив до реалізації видання 30-томної „Бібліотеки українознавства” та взявся за переклад українською мовою Біблії.

Зростання авторитету православної церкви викликало серйозне занепокоєння в урядових колах Польщі. У жовтні 1940 р. І. Огієнко був висвячений на єпископа Холмсько-Підляської єпархії, а в березні 1944 р. на митрополита Холмського і Підляського. У цей період він докладав максимум зусиль, щоб і католики, і православні жили і діяли у повній, братерській згоді, щирій любові і взаємному порозумінні, проте його зусилля не влаштовували польської влади.

На польських теренах Огієнко провів майже 24 роки свого емігрантського життя, але, не маючи можливості повернутися на Україну, він переїжджає до Швейцарії, а потім і до Канади. Іван Огієнко до скону боровся за українську церкву, за соборну Українську державу, яка в кінці ХХ століття стала реальністю.

Враховуючи його відданість українській ідеї, вклад у розвій української культури, його практичні діяння в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років, невтомну працю для України в еміграції, Спілка письменників України, Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, Житомирська обласна рада народних депутатів та Фонд сприяння розвитку мистецтв України заснували багатогалузеву премію його імені. Урочисте вручення премій першим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбулося в день пам'яті Огієнка - 29 березня 1995 року на його батьківщині в містечку Брусилові на Житомирщині.

Завдяки клопотанням української громадськості в діаспорі у 115-ту річницю від дня народження видатного українського вченого, державного і церковного діяча та 25-ту - від дня його смерті ЮНЕСКО оголосило 1997 рік „Роком Івана Огієнка”.

Цими заходами було зроблено важливий крок у справі повернення імені Івана Огієнка - людини енциклопедичних знань, праці й обов'язку - українському народові.

Список використаних джерел і літератури

Білан А. Іван Огієнко // Українська культура. - 1992. - №1. - С. 12-13.

Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1926 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Вип.2. - К., 1992. - С. 19-24.

Біленко І. Мова як елемент національного релігійно-церковного життя (У світлі візій І.Огієнка) // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 18-19 лютого 1997 р. До 115-річчя від дня народження. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997. - С. 55-56.

Войсович Г. Політичний вимір творчості І.Огієнка. - Там же. - С. 103-105.

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х ч. - Ч.ІІІ. - К., 1991. - 542 с.

Вісник Української Народної Республіки. - 1919. - Ч.48. - 5 жовтня.

Войнаренко О. З гетьманський часів: Спогади самовидця з року 1918. - Детройт, 1950. - 30 с.

Гирич І. Іван Огієнко // Хроніка життя і спадщина // Старожитності. - 1992. - Ч.4.

Державний вісник. - 1918. - 29 серпня.

Довгий О. З історії Української Церкви // Золоті ворота. - 1993. - №5. - с. 187.

Домонтович В. Університетські роки // З іменем святого Володимира: У 2-х т. - К., 1994.

Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до історії Української революції. - Т.ІІ. - Кн.4. 1917-1923. - Київ - Львів, 1923. - 364 с.

Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький: на шляху до автокефалії української церкви // Наук. записки: Збірник праць молодих вчених. - Т.4. - К., 1999. - С. 195-205.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. - Т.1. Доба Центральної Ради // Березіль. - 1992. - №1. - С. 101-131.

Ефремов С. Трагедия молодого украинского ученого // Рус. слово. - 1910. - 10 янв.

Завальнюк О. Державна співпраця І. Огієнка і С. Петлюри у 1919-1920 рр. // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997. - С. 71-74.

Іларіон. Слово істини: архіпастирські послання за 1940-1944 рр. - Холм, 1944.

Ковальський М. Персональна справа Івана Огієнка в архіві Нових Актів у Варшаві // Укр. історик. - 1995. - Ч.1-4. - С. 259-267.

Краснодеський В. Готов я нести люті муки за свій народ, за Рідний край // Голос України. - 1997. - 4 січня.

Козак О. До питання про світогляд І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997. - С. 106-107.

Лозовий О. Діяльність І. Огієнка в кам'янецький період Директорії УНР. - Там же. - С. 89-92.

Ляхоцький В. Іван Огієнко та Кам'янець-Подільський (За маловідомими джерелами). - Там же. - С. 17-18.

Ляхоцький В. І. Огієнко і С. Петлюра. - Там же. - С. 75-85.

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань // Пам'ять століть. - 1998. - №2. - С. 106-115.

Лысенко Н. Самородок светлой мысли // Зеркало недели. - 1997. - 31 мая.

Мазуркевич О. Зарубіжні фальсифікатори української літератури. - К., 1961.

Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. - К., 1996. - 128 с.

Мартирологів українських церков: Документи, матеріали. - Торонто-Балтимор: Смолоскип ім. В. Симоненка, 1987. - Т.1. - С. 219-225.

Мартиненко С., Чугаєвський В. Педагогічна спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) і розвиток сучасної національної школи // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997. - С. 53-54.

Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі / Мироненко О., Римаренко Ю., Усенко І., Чехович В. Українське державотворення. - К., 1997. - С. 383-387.

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993. - 413 с.

Нестеренко А. Митрополит Іларіон - служитель Богові й народу // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. - Вінніпег, 1958.

Огієнко І. Українська культура. - К.: Довіра, 1992. - 140 с.

Огієнко І. Моє життя // Наша культура. - 1935. - Кн..7.

Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2-х т. - К., 1993. - 284 с.

Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657. - Вінніпег, 1955. - 180 с.

Огієнко І. Українська церква за час Руїни. 1657-1687. - Вінніпег, 1956. - 564 с.

Огієнко І. Життєписи великих українців. - К., 1999. - 672 с.

Огієнко І. До українського народу від міністра ісповідань // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукраїнської наук.-теорет. конференції. 18-19 лютого 1997 р. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997. - С. 76-79.

Огієнко І. - Шептицькому А. 14 листопада 1941 // Пам'ять століть. - 1998. - №2. - С. 96.

Огієнко І. Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя // Пам'ять століть. - 1998. - №2. - С. 96-97.

Петлюра С. Статті. - К.: Дніпро, 1993. - 341 с.

Петлюра С. - Огієнку І. // Пам'ять століть. - 1998. - №5. - С. 115-122.

Пилявець П., Рибачук М. Огієнко Іван Іванович // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 869-870.

Пащенко В. Іван Огієнко // Історія України в особах. ХІХ - ХХ ст. - К., 1995. - С. 289-296.

Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. - Т.2. - К., 1992. - 608с.

Рибалко О. Відбудова Української Церкви // Старожитності. - 1992. - Ч.4.

Русова С. Мої спомини. - Львів, 1997. - 284 с.