Галицько-Волинська держава

Галицько-Волинська держава

План

1 Положення прикарпатських земель в ХII столітті

2 Данило Галицький та його роль у створенні Галицько-Волинської держави

3 Криза Галицько-Волинської держави

4 Розпад Галицько-Волинської держави

1 Положення прикарпатських земель в ХII столітті

На кінець XII ст. нові політичні центри посилились і відокремились настільки, що можна вести мову про чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Київська, Чернігівська і Сіверська; 2. Галицька і Волинська; 3. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька і Вітебська; 4. Ростово-Суздальська, Рязанська, Муромська. Роздробленість була закономірним етапом розвитку феодальних відносин і сприяла подальшому зміцненню феодальної формації. Разом з тим роздробленість послабила сили держави і народу в боротьбі із зовнішньою загрозою; це особливо трагічно виявилося пізніше, у роки навали орд Батия, що й призвело до занепаду Київської Русі.

У південно-західній частині Русі Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, продовжувачем її традицій. Розташована в східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністра й Пруту Галичина межувала на сході з розлогими й лісистими рівнинами Волині. Здавна ці території заселяли племена дулібів, бужан, волинян, частково тиверців і білих хорватів. На схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх західних та північних кордонах мала боротися з агресивними мадярами та поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для нападів кочових племен. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі -- товару, який відігравав велику роль у житті Київської Русі.

Володимир Святославич у 980--990 pp. відвоював у поляків Галичину та Волинь, але остаточно вони увійшли до складу Київської держави за врядування Ярослава Мудрого. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичний центр князівства перемістився до міста Галича. Київські князі закріпили ці землі за собою як особисті володіння. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі відомий в досить загальних рисах. За свідченням літописів у 1084 році тут здобули владу правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі -- Рюрик, Володар і Василько -- і в їх руках опинилися головні міста краю -- Перемишль, Звенигород і Теребовль. Спочатку Галицька земля була поділена на декілька князівств, але князь Володимирко Володарович (1123, за іншими відомостями 1124-- 1152 pp.) об'єднав їх у єдине князівство.

Волинь до 1170 p. залишалася в залежності від Києва. Хоч там князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися і волинські князі.

Процес виділення Волині в окреме князівство значно посилився за часів Ізяслава Мстиславича, внука Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час ставав київським князем (1146--1154 pp.). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167--1170 pp.), зумів забезпечити своїй родині володіння Волинню, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

З 1170 року у Володимирі-Волинському княжив Роман Мстиславич, який був дуже розважливим політиком і знаним воєначальником. Найважливішою справою Романа було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об'єднань.

Вирішенню цього завдання певною мірою сприяв значний розвиток виробничих сил у Галичині і на Волині на зламі XII--XIII ст.

У 1199 році Роман об'єднує Галицьку і Волинську землі під своєю рукою. Так було створене Галицько-Волинське князівство, яке одразу починає відігравати одну з перших ролей у політичному житті Давньої Русі. Роман зробив столицею нового князівства Галич і перевів туди свій двір. Під час його князювання у Галичі було здійснено спробу вирішити кілька найважливіших завдань:

- він здолав боярську опозицію, що обмежувала дії його попередників;

- зміцнив західні кордони великого князівства;

- здійснив успішні походи проти половців, чим зробив важливий внесок до загальноруської боротьби проти кочівницького степу;

- зав'язав рівноправні й дружні взаємини з Візантійською і Германською імперіями.

Проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Але йому не вдалося збудувати в повному обсязі державу тому ,що шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205 р.).

галицький волинський держава

2 Данило Галицький та його роль у створенні Галицько-Волинської держави

Смертю Романа одразу ж скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку.

Ще 1214 р, з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ.

За таких умов у суспільстві посилювалося прагнення до міцної централізованої влади. І, спираючись на підтримку частини волинського боярства, міського торгово-ремісничого населення, Романовичі -- Данило й Василько -- розгорнули боротьбу за відновлення своєї влади, за об'єднання земель. Головну роль відігравав Данило, а Василько був його вірним помічником.

Протиборство Данила з антидержавними силами було напруженим і тривалим, а його результатом стало об'єднання у 1230 році Волинського князівства в руках Романовичів і завоювання Данилом галицького столу у 1238 році. Але боротьба за Галичину і Волинь тривала. Тільки перемога Данила над чернігівським князем Ростиславом й приведеними ним польськими і угорськими військами поблизу галицького міста Ярослава (серпень 1245 p.) поставила крапку у відновленні Галицько-Волинської Русі, її державної єдності.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, а також прагненням налагодити взаємини з державами центральної Європи. В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею (1247 p.) ,і уклав договір про дружбу (1247 p.) з королем Угорщини Белою IV. Зміцненню дружніх зв'язків Галицько-Волинського князівства з західними країнами сприяло укладення шлюбів синів Данила Льва і Романа відповідно з дочкою угорського короля Констанцією і сестрою герцога Бабенберзького Гертрудою.

В наслідок успішних війн з Литвою (кінець 40-х -- початок 50-х pp. XIII ст.) Галицько-Волинське князівство поширило і зміцнило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які були змушені визнати над собою зверхність Данила. Вся складна політика Данила на північному і західних кордонах мала основну мету: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия.

Данило намагався залучити до боротьби з ординцями європейські країни Заходу. З цією метою він звернувся до римського папи Інокентія IV з пропозицією допомогти зібрати слов'ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. За це князь погоджувався на унію -- об'єднання православної церкви з католицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у 1253 році в Дорогичині посланець папи коронував Данила.

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 році Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати у монголо-татар Київ. Однак, незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум. Сарай вважав небезпечним зростання могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив вжити ефективних заходів -- 1259 року ординський полководець Бурундай з величезним військом рушив на Волинь. Данило зазнав невдачі і змушений був підкоритися татарам, погодившись на знищення укріплень найбільших міст -- Володимира-Волинського, Луцька, Крем'янця, Данилова, Львова та інших. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлене центрів, які служили основними осередками опору війни з ординцями.

У 1264 році Данило помер. Була то справді непересічна особа -- видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, що багато зробив для своєї держави. З'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило зробив все для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між татарськими ханами, з одного боку, і зазіханням на українські землі поляків, угорців та литовців, з другого.

3 Криза Галицько-Волинської держави

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час і об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович який успадкував Львів і Перемишль (помер 1301 р.), а після смерті Шварна -- Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя -Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії (Волині).

Юрій вороже ставився до Польщі, що тоді об'єдналася в єдину державу, і, намагався здобути собі Люблінщину. Ця політика спричинила союз Польщі і Угорщини проти Галицько-Волинської держави.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія -- Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії -- Анжуйської.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства

Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті.

Становище ускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутані відомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.

Литва ще не була готовою до боротьби, тому поспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяні на Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщину Романовичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідок компромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінник Андрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочки короля Юрія Львовича Марії.

Болеслав Тройденович перейшов у православ'я і посів престол під іменем Юрія. Факти свідчать, що Юрій II не був польською маріонеткою, а провадив власну політику.

У своїй внутрішній політиці Юрій II намагався визволитися з-під впливу бояр, що в останні часи посилився, і збільшити права централізованої князівської влади. Також відомо, що князь протегував іноземцям, подавав допомогу католицькому духовенству. Ці заходи Юрія, навіть не маючи поширеного характеру, могли підбурювати проти нього не лише бояр, а й місцевих міщан, яким загрожувала конкуренція з боку іноземців, а також духовенство, невдоволене поширенням католицизму. Це і призвело до трагічного результату: 7 квітня 1340 року Юрія II було отруєно у Володимирі-Волинському.

Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризи Галицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.

4 Розпад Галицько-Волинської держави

Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими камінням і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

Таким чином, Галицько-Волинська держава відіграла величезну роль в історії України. Вона об'єднала значну частину земель Київської Русі і була її спадкоємицею. Після занепаду Києва, Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле століття існування державної організації і стало головним політичним центром для українських земель. По суті, незважаючи на васальну залежність від Золотої Орди, це князівство було самостійним державним об'єднанням. На його території влада фактично зосереджувалася в руках князя і бояр, між якими точилася постійна боротьба за політичне главенство.

Размещено на Allbest.ru