В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.

У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визначених державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін.

Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас.

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., О. Кузьминець, В. Калиновський, П. Дігтяр. Історія держави і права україни. Київ 2000 р. с. 34. які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це між народно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославовичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди.

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.:У -./ за ред. А.Й. Рогожина., -К., Ін Юре. 1996. -с.56. Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічний аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Коротка правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославовичів (статті 19-41) Покон вірний (ст.42) Урок мостників (ст.43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30 ті. рр. XI ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Поширена Правда поділяється на дві частини: суд Ярославль Володимиричь” і устав Володимирь Всеволодича" Джерелом її були Коротка Правда і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).

Третя редакція Руської Правди - Скорочена - з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Поширеної Правди, зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і дають час її складання - XV ст.

Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому - статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.

Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюції права.

Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилась в оточені інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497р., Юшков С. В. Судебник 1497 г. (к внешней истории памятника). - М., 1989. - С. 425. Судебник 1550р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649р. Памятки русского права. - М., 1955. - Т. 3

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам'ятків права відносяться Еклоги, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину" - своєрідну форму податку, який повсюдну одержували церковні організації.

Розділ ІІ. Судова система Київської Русі

2.1 Державні, приватні та церковні суди Київської Русі

1. Князівський (княжий) суд. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа слова" Руська правда - ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр. (ст.33 Кр. Пр., ст.78 Пр. Пр.). Закуп міг піти "жалітися до князя і до суддів" (ст.56 Кр. Пр.) Там же (ст. 41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).. Суддею виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха біля стада (ст.23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду - "княж двір" (ст.40 Пр. Пр.).

Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації - посадники, волостелі та їх помічники (ст.41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).

Судова розправа відбувалася на княжому дворі (в столиці і на місцях) або на території державних установ.

2. Вічовий суд розглядав на народних зборах (вічі) найважливіші справи, що стосувалися общини (перерозподіл землі, межові спори, вбивства, крадіжки) та держави (організація ополчення).

3. Громадський суд (народний) здійснювався вервним старостою та старцями, судними мужами, добрими людьми. Він розглядав всі цивільні і карні справи, брав участь у провадженні досудового слідства.

Приватні суди, або інакше - панські, домініальні,

У Київській русі на місцях спочатку владарювали племінні князівські династії. Місцеві князі, які до середини X ст. часто іменувалися також великими. Однак. Визнаючи силу київського князя, були у нього у підкорі, виставляли на його поклик військо. Передавали йому частину данини, яку збирали з підвладної території. На місцях інколи розташовувались і військові сили київського князя. За свою службу місцеві князі користувалися заступництвом київського князя, залишали собі частину данини, яку збирали. У випадку порушення вірності київському князеві васал втрачав своє володіння. Проте здійснити це можна було тільки шляхом війни проти непокірного.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економічному і політичному відношенні. Що втримувати їх у покорі київському князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворювалися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імунітету внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами. Місцеві князі зміцнювали власний політичний аппарат, який головним чином копіював аппарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення. Придушувати опір експлуатованих мас, який посилювався. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них поступово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів (“снемів”). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники, васали, бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися спільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097р. в Любечі, маючи на увазі “строение мира”, визнав незалежність окремих князів.

Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності. В міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.

Церковні (духовні)

Немає жодних сумнівів у тому, що для розкриття суті будь-якого явища корисніше та ефективніше розглядати його не в статиці, а у динаміці розвитку. Це дозволить поглянути на проблему стереоскопічно. Крім того, можна буде певною мірою спрогнозувати (а дещо - і сформувати) майбутнє цього явища, спроектувати його з минулого через теперішній час у майбутнє. Певною мірою це стосується і альтернативних способів вирішення спорів.

Останнім часом серед вітчизняних юристів-вчених та практиків помітно зріс інтерес до різних способів врегулювання суперечок поза межами державного суду. Такий інтерес не є випадковим, оскільки проблеми державної судової системи, пов'язані з недоліками бюджетного фінансування, перевантаженням судів цивільними та господарськими справами, тяганиною в їх вирішенні тощо, змушують шукати нові більш ефективні та оперативні шляхи вирішення конфліктних ситуацій.

Несудові форми вирішення спорів, основними видами яких прийнято вважати переговори, посередництво, третейський розгляд, виникли як альтернатива офіційній системі правосуддя. Тобто це була найпростіша і найбільш логічна інституція розгляду спорів, що виникали у процесі суспільної життєдіяльності.

Концепція альтернативного вирішення спорів у сучасному розумінні може бути визначена як певна сукупність прийомів та способів вирішення спорів між учасниками підприємницької діяльності поза межами державної судової системи.

Відтак, однією з таких демократичних альтернативних форм вирішення цивільно-правових спорів є інститут третейського судочинства, що дозволяє цивілізованим шляхом врегульовувати виникаючі конфлікти між суб'єктами конкретних правовідносин. Зростаюча кількість звернень до альтернативних форм вирішення спорів пояснюється тим, що вони засновані не на пріоритеті захисту інтересів держави, а на пріоритеті захисту прав окремих осіб - учасників цивільного обороту.

Отже, суть третейського судочинства зводиться до суду третьої особи, яка обирається самими сторонами, які за своєю добровільною угодою довіряють даному суду розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та завчасно зобов'язуються підкоритися такому рішенню.

Врахування в сучасній вітчизняній практиці історичного досвіду розвитку та становлення третейських судів перш за все має означати з'ясування тих основних факторів, від наявності або відсутності яких залежить доля третейського суду. Так, Виноградова. Виноградова Е.А. Законодательство о третейском суде // Хозяйство и право. - 1992. - № 10. - с. 93 до їх числа відносить: створення належних законодавчих передумов становлення альтернативних по відношенню до державних судів форм та інститутів вирішення правових спорів між учасниками цивільного обороту; формування нової традиції і філософії врегулювання підприємницьких конфліктів; підготовка достатньої кількості фахівців, обізнаних в питаннях третейського розгляду з тим, щоб виконання ними функцій третейських суддів забезпечувало винесення компетентного рішення.

Третейський розгляд як спосіб врегулювання суперечок був відомий та широко застосовувався у стародавньому світі, причому вже тоді склалося правило - третейський суд повинен бути максимально стороннім для обох сторін між якими виник спір. Так, Гуго Гроций, з посиланням на Ксенофонта (афінянин, 430-355 рр. до н. е.), писав, що "Кир обрав собі і царю Ассірії третейським посередником індійського принца", а з посиланням на Діодора Сіцілійського (старогрецький юрист І століття до н. е.) писав: "У суперечці між афінянами і мегарянами про Саламіне були обрані троє суддей-лакедемонян". Також роль третейських судів у стародавні часи виконували амфіктіонії (релігійні союзи, що виникали навколо святилища певного божества), дружні міста, держави.

У середні віки третейське судочинство відправляли Папа Римський, вище духовенство, юридичні факультети університетів, парламенти, імператори, консули та приватні особи. В цей же період така форма вирішення спорів широко застосовувалася і в Київській Русі.

Якщо звернутися до історії виникнення третейського суду на українських землях, то доводиться визнати той факт, що діяльність даного інституту залишається майже недослідженою. Так, лише фрагментарно торкається цього питання Ф. Леонтович. Леонтович Ф.И. Очерки истории русско-литовского права. - Спб.. 1894. В праці А. Пошука Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII - XVIII ст. - Львів, 1967 третейським судам присвячений невеликий за обсягом схематичний огляд їхньої діяльності. Тому для висвітлення питання розвитку третейського судочинства у певні історичні періоди на території, яка відповідає кордонам сучасної української держави, інколи слід звертатись до праць, присвячених огляду діяльності третейських судів у Росії.

На території Київської Русі найбільш поширеною була форма договірного вирішення спорів при посередництві третейського суду. Хоча староруське судочинство не знало будь-якого впливу з боку римського права, між тим, в практиці судів Київської Русі можна знайти чимало аналогій з римським правом. Це, на думку А.Ф. Волкова, Волков А.Ф. Торговые третейские суды. - Спб., 1913. - с. 65. зайвий раз підтверджує безспірне правило, що у всіх народів в період панування звичаєвого права суд приватних осіб передував суду суспільної влади.

Головне призначення третейського суду полягало не у суворому слідуванні букві закону, а у припиненні ворожнечі, розбрату. Тому третейський суд і називався compromissum, а в третейські суди обиралися не стільки знавці закону, скільки "добрі люди" взагалі, тобто добрі і в громадянському, і в моральному розумінні.

Існували наступні форми староруського третейського суду:

третейський суд з суперарбітром (останнім нерідко був митрополит);

третейський суд без суперарбітра, з декількох осіб на чолі яких стояв ігумен, іноді в якості третейських суддів були лише ігумен із братією;

мировий ряд - досить вживана форма закінчення спорів мировою угодою за участі "рядців і послухів".

Основною в третейських договорах була умова, яка передбачала, що у всіх спірних справах князі направляли своїх бояр від кожної сторони. Якщо бояри в процесі переговорів не приходили до спільної думки, то вони були зобов'язані обирати третього суддю. Спосіб вибору третього судді визначався боярами або чітко регламентувався в грамоті. Наприклад, вказувалось, що третій суддя повинен бути не „із чужих, а із нашої Вітчизни”, як правило ним виступав митрополит, князь та ін. Небажання обирати третього суддю давало підставу для звинувачення тієї сторони, яка ухилялася від такого обрання. Ніяких обмежень і заборон щодо моральних та професійних якостей суддів, яких обирали, в актах не містилося, за виключенням посилання на те, що вони повинні бути „добрими людьми”. Перешкоджання третейському розгляду каралося штрафом, рівному ціни позову.

Спочатку форма договору була усною, згодом такий договір почав укладатися у письмовій формі. Зазвичай цей акт називався записом.

Рішення третейських суддів за староруським правом - лише точка зору, думка (sententia), яка відразу ж повідомлялась сторонам. Рішення третейських суддів повинно було бути одностайним і одразу ж отримувало силу кінцевого рішення, а скарга відносно третейського суду допускалася лише в тих випадках, коли між третейськими суддями виникали розбіжності, які не давали можливості прийняти рішення.

В джерелах Київської Русі містяться вказівки відносно існування виборних торгових судів. Найстародавнішим торговим судом є суд іванівського купецтва в Новгороді, який виник ще в XII столітті. Князь Всеволод Мстиславович заснував в Новгороді церков Іоана Предтечі, в парафії якої пізніше утворилася купецька громада. Князь жалуваною грамотою (приблизно 1135 р.) Волков А.Ф. Торговые третейские суды. - С.Пб., 1913. надав цій громаді право самоврядування і суду з торгових справ. Суд складався з трьох членів - тисяцького (представника бідних городян і черні) та двох старост - представників купців.

З розвитком відносин новгородських купців з німцями, останні заснували в Новгороді свою гільдію, при якій також існував суд з альдерманів і засідателів. Для вирішення спорів між новгородськими та німецькими гостями за договором Новгороду з Ганзою був заснований сумісний суд з руських та німецьких представників.

Однією з найдавніших пам'яток про третейське судочинство, яка дійшла до наших часів, є договірна грамота князя Дмитра Івановича Донського з князем Сєрпуховським Володимиром Хоробрим від 1362 року. Слід підкреслити, що вирішення спорів у третейських судах було найоптимальнішим варіантом для князівської верхівки у період роздробленості Київської Русі при постійних міжусобних конфліктах. В той же час для нижчих верств населення стимулом звернутися саме до третейського суду було досить високе мито державних судів.

Третейські суди на українських землях Великого князівства Литовського. В даний період успішно співіснували інститут полюбовних і приятельських судів та система '"приказань" або доручень, що у кожному конкретному випадку давались великим князем як своїй Раді, так і своїм намісникам, старостам чи воєводам стосовно здійснення третейського суду з різних питань. Однією з історичних рис третейських судів даного періоду було те, що виникнувши при дворі великого князя, вони однаково відповідали та вдовольняли потреби влади і населення. Влада за їх допомогою мала чудову можливість розвантажити великокнязівський суд від надмірної кількості справ, а, отже, господар не заперечував намірам сторін звернутися до третейського суду. В свою чергу населення приваблювали значно менша тривалість вирішення справи та більш вигідні в порівнянні з передбаченими законом умови примирення. Часто траплялись випадки, коли відповідачі навмисно чинили перешкоди розгляду справи у державному суді з метою перенести слухання до третейського суду.

Про свій намір вирішити справу полюбовно сторони повинні були заявити у великокнязівську канцелярію, яка й призначала склад суду. Отже, на початку свого існування третейські суди не були постійною судовою установою, їх склад призначався спеціально для розгляду кожного конкретного спору. Як пише С.Г. Ковальова Ковальова С. Третейські суди на українських землях Великого князівства Литовського // Держава і право: Зб. наук. праць. - Київ, 2001. - № 13. - С. 68 - 72, третейські суди були дещо подібні до одного з різновидів великокнязівського суду, хоча не треба їх ототожнювати. Різниця між ними полягала в тому, що склад асесорського, маршалківського, комісарського суду не залежав від волі сторін, передача справи від великого князя до суду маршалка, асесорів, комісарів ^тощо здійснювалася за ініціативи самого князя, тоді як до третейських судів сторони вдавалися свідомо, зі згодою на кандидатури суддів.

До кінця XV століття в організації діяльності третейських судів відбулися значні зміни: до них почали вдаватися інші державні суди; судді вже не призначалися, як раніше, а обиралися самими сторонами на власний розсуд.

Розділ ІІІ. Характеристика судового процесу

3.1 Учасники та стадії судового процесу в Давньоруській державі

Метою покарання були відплата і відшкодування збитків. Як право-привілея кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. В часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст.1 Кр. Пр.; ст.1 Пр. Пр.), Руська правда ст. 1 Кр. Пр.; ст. 1 Пр. Пр. а потім відміняється зовсім (ст.2 Пр. Пр.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин:

одна частина вилучалася на користь князя, а інша - як компенсація за заподіяний злочином збиток йшла потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра - грошовий штраф, який стягали на користь князя за убивство вільної людини. Подвійна віра в розмірі 80 гривен накладалася за убивство огнищанина, а потім князівських мужів (статті 19, 22 Кр. Пр.; ст. З Пр.). Руська правда статті 19, 22 Кр. Пр.; ст. З Пр. Подвійна віра у 80 гривен - наочна ілюстрація існування привілей посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За убивство вільної жінки стягувався штраф в розмірі 20 гривен (ст.88 Пр. Пр.). Там же ст. 88 Пр. Пр. На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, узаконено нерівне становище жінки. Існує також точка зору, згідно з якою за убивство жінки судили, як і за убивство чоловіка. Якщо жінка таки була винна, то штраф за її убивство зменшувався до половини віри*.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка називалася головництвом. Більшість дослідників вважає, що розмір голо-вництва рівнявся розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки стягувалося "полувир'я", тобто штраф в розмірі 20 гривен (статті 27, 88 Пр. Пр.). Там же статті 27, 88 Пр. Пр.

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як продаж - грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за здійснення ряду особистих і майнових злочинів. Продаж виражався у суворо встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривна. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам і нараховувалося в розмірі 20% продажу. Потерпілий одержував грошове відшкодування ("урок").

Вищою мірою покарання за Руською Правдою був так званий "потік і пограбування". Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст.7 Пр. Пр.), конокрадство (ст.35 Пр. Пр.), підпалювання будинку і гумна (ст.83 Пр. Пр.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфіскову-вали все майно ("пограбуване"), виганявся разом із жінкою і дітьми із общини ("потік"), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перетворення його із жінкою і дітьми на рабів. Певна річ, що своїм вістрям статті, які передбачали "потік і розграбування", були націлені проти боротьби народних мас, що на початок XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли перш за все у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися "розбої" ("й умножися зело розбоеве"). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі і волі. За порадою єпископів Володимир "отверг віри" і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але "со испьітом", тобто після судового розгляду обставин злочину. У подальшому єпископи і "старці" знову звернулися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернення до вір, які в умовах посилення військової. небезпеки були необхідні для придбання зброї і коней. Володимир відмінив смертну кару і повернув віри.

Висновок