Козацькі літописи

Міністерство освіти й науки України

Київський національний медичний університет ім. О.О. Богомольця

Кафедра україністики

Наукова дисципліна - історія української культури

козацький літопис самовидця грабянки самійла величка

Реферат на тему:

Козацькі літописи

Викладач:

Сафонов Ю.М.

Виконавець:

студент 30 гр. М-1

Костюченко Є.В.

Київ - 2010

ЗМІСТ

Вступ

1 Літопис Самовидця

2 Літопис Григорія Грабянки

3 Літопис Самійла Величка

Висновок

Використані джерела

ВСТУП

Козацькі літописи - історико-літературні твори 2-ї половини XVII - середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів - книжна, близька до народно розмовної.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII - початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва - «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи - Самовидця (про події 1648-1702 років, вірогідний автор - Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648-1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році. У 1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.

Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.

У 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV-XVI столітті.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори - Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

Літопис Самовидця - козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга - доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя - священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші - це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).

Літопис Григорія Грабянки - козацький літопис 2-ї половини XVII - початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

Користувався популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648-1654 рр. та Руїни.

Літопис Грабянки - одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII - початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій - битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів.

Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. «Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Літопис Самійла Величка складається з 4 частин: перша - «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» - змальовує події 1648-1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, - щоденника польського хроніста Шимона Окольського - власний коментар; друга і третя частини, які охоплюють 1660-1686 та 1687-1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії; у 4-й частині зібрано додатки з різних документів XVII століття.

Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 - початку 18 століття. Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848-1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I-IV.

1 ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ

«Літопис Самовидця» належить до найцінніших пам'яток української писемності та найважливіших історичних джерел. Звісно, що і праць, присвячених цій пам'ятці досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували цей твір, розглядаючи його здебільшого як історичне, рідше - як літературне та лінгвістичне джерело. Наявні праці можна розглядати за двома напрямами: історико-джерелознавчими, автори яких намагалися дослідити історію створення літопису, встановити його авторство та достовірність відомостей, наведених у ньому, висвітлити значення для історіографії; та літературно-лінгвістичними, що представлені дослідженнями стилю написання твору, його цінності як пам'ятки літератури і мови.

Мета пропонованої статті - розглянути «Літопис Самовидця» з погляду українознавства як комплексної системи найрізноманітніших знань про Україну та українців, привернувши увагу саме до його джерельного значення. Актуальність такого підходу зумовлюється недостатнім висвітленням комплексного характеру твору як українознавчого джерела, його зв'язку з іншими літописами козацько-гетьманської доби та літописною традицією княжих часів.

Наука відносить «Літопис Самовидця», оригінал якого не зберігся, до рідкісних за своїм стилем і змістом пам'яток українського козацького літописання 2-ї половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст. Академічне видання твору, що побачило світ у 1971 р., завдяки подвижницькій діяльності одного з провідних українських літописознавців Ярослава Дзири , дало можливість для неупередженого, справді наукового його дослідження з погляду українознавства. Однак, за умов тоталітарного режиму, ідеологічного табу на українознавство, моністичного трактування історії, політичного переслідування науковців національно-демократичної орієнтації, зреалізувати цю можливість не вдалося. Тільки після відновлення державної незалежності України розпочався новий етап наукового осмислення унікальної пам'ятки української історії і писемності, її джерельного значення для українознавства.

Відомо, що назва твору - умовна, оскільки його автор і досі точно не встановлений, але, судячи зі змісту і форми викладу подій, він був їх очевидцем (самовидцем). Щодо авторства літопису, є різні думки, проте більшість сучасних дослідників ( О. Апанович, Я. Дзира, Ю. Мицик та ін.), як і деякі їх попередники, вважають, що ним міг бути Роман Ракушка-Романовський (бл. 1622-1703). Він у роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького служив у Ніжинській сотні, в 1658 р. став сотником, а з 1659 р. - ніжинським полковим суддею. За гетьмана Івана Брюховецького, у 1663-1668 рр., Ракушка-Романовський був генеральним підскарбієм, пізніше - Стародубським священиком. До речі, деякі вчені припускають, що літопис міг бути написаний людиною, яка присвятила служінню Богу більшу частину свого життя, але в такому разі - це не Ракушка-Романовський. Дослідник літописів Я. Дзира у передмові до другого видання «Літопису Самовидця» переконливо пов'язує авторство твору все ж з іменем Р. Ракушки-Романовського .

Не встановлена й точна дата написання літопису. Одні дослідники схиляються до середини XVIII ст., інші - до кінця XVII - початку XVIII ст. Останній - більш вірогідний, оскільки літописна частина твору доведена до 1702 р., а «Літопис Самовидця» справив значний вплив на Григорія Граб'янку, який свій літопис створив у 1710 р.

Розглядаючи «Літопис Самовидця» як українознавче джерело, маємо відповісти, насамперед, на питання, наскільки можна довіряти цьому твору, тобто, на яких джерелах він базується, наскільки вони достовірні. Як стверджує Я. Дзира, в основі першої частини, ймовірно, лежить так званий Уманський літопис, натомість друга частина побудована на авторському щоденникові та власних спогадах, про що свідчать деякі фрази і навіть розділи літопису: «Зима барзо великая била так снігами, як теж и морозами, и мало которій день был без вітру, и тривала снігами и морозами виликими близко до святого Георгія же юже людям на Сіверу не тилко сіла, але і солом на хатах не ставало. Тое же зими по три тисячи подвод с полков под запаси давано до Сівека из Сівска проважено в Києв, и много подводников от морозов покалічило, а инніє померли».

На думку Ю.Мицика, окрім авторських записів про події 1648-1672 рр., за джерельну базу використано також різноманітні документи, книги й літописи, свідчення сучасників та очевидців подій, з чим можна погодитись, оскільки щоденників і авторських спогадів було б недостатньо для написання такого ґрунтовного твору. Ймовірно, що для першої частини, окрім Уманського літопису, автор використав ще Львівський літопис - пам'ятку української історичної думки XVII ст., що охоплює події XVI - 1-ої половини XVII ст., оскільки багато думок цих літописів, включаючи й окремі фрази, - досить схожі. Можливо, для написання другої частини використано «Літописці Волині і України» - збірку історичних творів (літописи, повісті та ін.) XVII-XVIII ст., що укладена між 1690-1707 рр. ченцем Межигірського, під Києвом (до 1717 р.) і Підгородиського (1717-1720 рр.) монастирів - Іллею (Кощаківським), свідченням чого є деякий фактичний матеріал, запозичений з цих збірників.

Одним з перших питання про вірогідність цієї пам'ятки поставив О. Бодянський, завдяки якому вона побачила світ у 1846 р. під назвою «Про початок і причини війни Хмельницького». Згодом до неї звернулися члени Київської археографічної комісії, зусиллями якої у 1878 р. пам'ятка була опублікована під запропонованою П.Кулішем назвою «Літопис Самовидця». Видання супроводжувалось ґрунтовною джерелознавчою розвідкою О.Левицького, який виявив його справжній і найповніший текст, підготував літопис до друку та написав коментарі. Він - чи не перший, хто подав атрибуцію літопису, встановивши хронологічні рамки й місце написання твору - місто Стародуб на Чернігівщині, висловив припущення, що його автор - виходець з Правобережної України, представник православної шляхти, людина, яка займала важливі посади в гетьманській канцелярії. Літопис досліджували: М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, Д. Яворницький, М. Грушевський, І. Крип'якевич, В. Модзалевський, О. Оглоблин, М.Петровський та інші історики, розкриваючи його значення для історичної науки та вплив на подальший розвиток українознавства. Як аргумент на користь достовірності літопису, вони зверталися до джерельних свідчень ряду інших творів того ж періоду, в яких фігурували аналогічні факти, давалось тотожне або подібне трактування історичних подій.

Літопис складається із вступу, в якому змальовані деякі сторони українського життя перед народним повстанням і Визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 рр., та двох частин. Перша - має чітко виражений історичний характер і присвячена найважливішим подіям Визвольної війни, зокрема битвам під Жовтими Водами, Корсунем, та осмисленню їх значення і наслідків. Варто зазначити, що автор у ряді місць вдається до аналізу подій, намагається з'ясувати причини війни, її характер і вплив на суспільне життя. Роздумуючи над мотивами і початком війни, автор наголошує, що становище українців і православної церкви у польській державі - підневільне. «Чого не звикла Україна терпіти, утиски великі від старост і від намісників, і жидів, - наголошує Самовидець. - Бо самі державці на Україні не мешкали, лише уряд тримали, і так про кривди людей посполитих мало знали» . Висвітлення воєнно-політичних подій автор доводить до 1676 р., коли дедалі яскравіше стала виявлятися колонізаторська політика московського царизму стосовно України. Важливо підкреслити, що події на теренах України розглядаються в контексті європейської історії таких країн, як Польща, Туреччина, Молдови, Австрія, Прусія, Швеція. Автор торкається і подій у Московії, у тому числі селянської війни під проводом С. Разіна, повстання стрільців 1682 р., деяких реформ Петра І, а також церковного життя.

Друга частина твору за своїм стилем і формою має яскраво виражений літописний характер і більшою мірою нагадує щоденник про події 1670-1702 рр. Звісно, як і будь-яка інша історична праця, «Літопис Самовидця» не позбавлений суб'єктивізму, зумовленого особистою позицією автора щодо оцінки тих чи інших подій. Але, на відмінну від багатьох творів подібного спрямування, наприклад, Літопису Г. Граб'янки, автор намагався уникати суб'єктивізму, подавати оцінки подій і діячів якомога точніше, без політичної чи національної заангажованості. Тому цей твір заслуговує на довіру до нього як до історичного й українознавчого джерела, оскільки в ньому досить повно відтворено становище українського політикуму в Речі Посполитій, показано обмеження прав і вольностей української шляхти, православної церкви. Наступ польського уряду на національні й релігійні свободи українців розглядається як головна причина Національної революції в Україні середини ХVІІ ст.

Щодо цінності твору як літературної пам'ятки, то, на відміну від Літопису С.Величка, який написаний на високому художньому рівні і розглядається як перехідна пам'ятка від літописання до історичного твору сучасного типу, а також від Літопису Г. Грабянки як найяскравішого твору українського козацького літописання, що має виразні риси барокового літературного стилю, для «Літопису Самовидця» характерний інший стиль - стриманий, сухий, лаконічний - лише факти, ніякої гонитви за інтригою заради зацікавленості окремими подіями. Та все ж, цей твір мав великий вплив на багатьох літераторів, зокрема на П.Куліша, який використав літопис для написання видатного роману «Чорна Рада. Хроніка 1663 року». Захоплювалися літописом Т. Шевченко, І. Франко та інші письменники, а тому переоцінити пам'ятку щодо її значення для української літератури, а значить і для літературознавства, просто неможливо.

Якщо порівняти «Літопис Самовидця» і літописи, які були створені в цей же період (у ХVII-XVIII ст.), то можна рельєфніше визначити їх спільні і відмінні риси. Йдеться про літописи Самійла Величка і Григорія Грабянки, а також про Львівський літопис, автором якого вважають М. Гунашевського. Перше, що кидається в око, - всі чотири автори літописів, вихідці із шляхетських родів, і стали представниками козацької старшини. В Україні тих часів вистачало освічених і письменних людей, але тільки належність до козацької старшини давала їм більшої поінформованості, можливості більш об'єктивно оцінювати події і факти. Всім цим творам притаманні як спільні, так і відмінні риси, на деяких доцільно зупинитися докладніше. Мова - про притаманний їм глибокий патріотизм і щире вболівання за долю України, велика зацікавленість військово-політичними подіями. Як уже зазначалося, автори щиро вболівали за долю України, але по-різному бачили її майбутнє. Наприклад, Г. Граб'янка - виразник старшинського автономізму, причому прибічником української автономії у союзі з Росією, тому багатьох діячів він оцінював саме з точки зору їх ставлення до цієї позиції. Натомість С. Величко більше схилявся до моделі державного устрою України за зразком Запорозької Січі, яку вважав ідеалом, а тому він стриманіше оцінював правителів Гетьманщини. У «Літописі Самовидця», навпаки, ставлення до запорожців досить помірковане, а оцінка гетьманів диференційована за їх орієнтирами. Автор критично трактує спроби І. Виговського порозумітися з Польщею, про турецькі кроки Ю. Хмельницького та П. Дорошенка, надання боярського титулу І. Брюховецькому.

Певні розбіжності простежуються в оцінці літописцями постаті Б. Хмельницького. Якщо М. Гунашевський не приховує симпатій до гетьмана, то Самовидець дуже стримано оцінює діяльність Хмельницького, особливо його союз з Іслам-Гіреєм ІІІ, вказує на його зарозумілість, але при цьому не приховує симпатій до особи гетьмана, його військового і дипломатичного хисту. Зовсім інша ситуація у Г. Грабянки, який не тільки возвеличує Б. Хмельницького, його роль у війні, але й прославляє всю його добу.

То ж можна зробити висновок, що, не дивлячись на деяку схожість «Літопису Самовидця» з іншим літописними творами козацько-гетьманської доби, йому притаманна помітна індивідуальність в оцінці подій і постатей, саме це робить його унікальним українознавчим джерелом. Літопис містить чимало відомостей про події і явища, які відсутні в інших джерелах. Специфічним є далекий від книжного стиль написання твору, відсутність впливу тогочасної польської і латинської літератур.

Значення «Літопису Самовидця» і в тому, що він як наративне (оповідне) джерело побудований за хронологічним принципом висвітлення подій, містить величезний пласт інформації для кожного з концентрів українознавства, включаючи етногенез українського народу в козацьку добу, його історію, культуру, мову, ментальність, боротьбу за волю і власну державність. Твір написаний тогочасною українською літературною мовою з широким використанням елементів народної мови і усної творчості. Це робить його винятково важливим для кращого розуміння розвитку мовно-літературного процесу, його стилю, в якому органічно поєднався глибокий хронікальний документалізм з елементами художньої публіцистики. Літопис потребує подальших досліджень як з боку істориків, філологів, етнологів, психологів, філософів, так і з боку українознавців загалом як представників комплексної системи знань про Україну і українців у часовому і просторовому вимірі.

«Літопис Самовидця» разом з іншими творами козацько-гетьманської доби дозволяє документально довести і пояснити як сформувався український козацький політикум, з'ясувати давність і самобутність його походження, тяглість та історичну легітимність полково-сотенного устрою України, його демократичних засад. Водночас українознавчий підхід до «Літопису Самовидця» дає змогу повніше простежити розвиток української літописної традиції, започаткованої в добу Київської держави і продовженої в ХІV-ХVІ, а відтак у ХVІІ-ХVІІІ ст.

2 ЛІТОПИС ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ

Літопис Григорія Грабянки - одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII - початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва - досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій - битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України - і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам'ятку, а не як історичну. В ньому знайшли своє яскраве втілення риси, які становлять естетичну домінанту того часу - риси барокко.

Протягом усього XVIII ст. літопис Григорія Грабянки був чи не найпопулярнішим серед рукописної «козацької» літератури, що містила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художнього осмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів тощо. І хоч оригінал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчить рекордна кількість списків - на сьогодні, разом з нововідкритими та реконструйованими, дослідники нараховують їх понад 50.

Вперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Але там не було вказане ім'я автора твору, до того ж цей журнал швидко зробився бібліографічною рідкістю. Члени Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, готуючи в 1853 році до видання пам'ятку, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Грабянки в науковий обіг вперше. На жаль, видання 1854 року, за яким Р. Г. Іванченко і здійснив пропонований сьогодні читачеві переклад, виявилося останнім, твір до сьогодні не перевидавався.

Григорій Іванович Грабянка вчився у Києво-Могилянській колегії, володів принаймні кількома мовами - польською, латинською, німецькою. З 1686 р. він - на військовій службі. Спочатку був гадяцьким сотником, полковим осавулом, а з 1717 р. - гадяцьким полковим суддею. Саме на цій посаді чи не найбільше виявилася неординарність постаті Григорія Грабянки. Мова йде перш за все про його стосунки з гадяцьким полковником Михайлом Милорадовичем. Милорадович був відомий сваволею, яку він чинив разом зі своїми поплічниками: постійними утисками простого народу, визискуванням козацтва, хабарництвом, здирством і навіть грабунками. З самого початку свого суддівства Грабянка різко виступив проти полковникових утисків простого народу. Не бажав він миритися також і з несправедливим судочинством у гадяцькому полку, зокрема з втручанням Милорадовича в полкове судочинство.

Діставши підтримку в населення, Григорій Грабянка звертався зі скаргами до генеральної старшини, але остання не зважилася протистояти пихатому полковникові Милорадовичу, який був знайомий з самим Петром І. Грабянка і сам зазнавав постійних переслідувань з боку визискувача та його поплічників, навіть вихід на вулицю був для нього зв'язаний з ризиком для життя. Хоч гетьман і надіслав універсал, в якому радив полковникові бути коректнішим з полчанами, а передусім з Грабянкою, переслідування тривали кілька років, припинилися ж тільки тоді, коли закінчився термін перебування Милорадовича на посаді гадяцького полковника. Як зазначав Микола Зеров, у цій ситуації Грабянка «постає перед нами як особистість дуже непересічна, наділена немалою часткою громадянської мужності, здатною кинути виклик безсоромному і сильному своєю відомістю царю сербину-полковнику Милорадовичу».

Стійкість, послідовність і чесність Грабянка виявив і в іншому епізоді: він брав участь у депутації представників козацької старшини на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком до царя. Під Коломацькими чолобитними, що вимагали повернення козацтву старих прав і виборів, а не призначення гетьмана, підпис Грабянки - перший серед підписів гадяцького полку. Після передачі чолобитних Грабянка, як і П. Полуботок та інші представники старшини, восени 1723 р. був ув'язнений до Петропавлівської фортеці, звідки його звільнили тільки після смерті Петра І - у лютому 1725 р. У цій історії Грабянка постає як один з найбільш послідовних і безкорисливих захисників автономії України в складі Росії і козацьких демократичних інститутів.

В 1730 р. Григорій Грабянка стає гадяцьким полковником. Документальні матеріали дають підстави твердити, що і на цій посаді він виявив себе справедливою, непримиримою до хабарництва і утисків простого народу людиною. Загинув Грабянка близько 1737 р. під час кримського походу проти татар.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, - про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» - більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків». Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабянка не обмежується описами битв, - перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами - Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична. В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки - Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги - визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає в літописі як «преславний вождь запорозький», «муж хитрий у військовій справі і дуже розумний», «від природи розумний і в науці мови латинської вправний». В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходити на бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристику Богдана в руслі традиційних доброчесностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з «Повістю временних літ» і Несторовим зображенням князя Святослава в ній.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка - прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій - ставлення до Росії - як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями. Всі постаті у Грабянки - Василь Золотаренко, Яким Сомко, Іван Самойлович, Дем'ян Многогрішний, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та інші мають певні риси історичних осіб. Але перші четверо (а особливо Я. Сомко) є також ідеалізованим втіленням доброго начала, а троє останніх - втіленням злого. Скажімо, наказний гетьман Я. Сомко - «вождь хоробрий і у справах військових вмілий», «воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший». Позитивне ставлення Грабянки до Сомка виявляється і в тому, що він вкладає в уста татарина, ката Сомка, докір прихильникам Брюховецького, які схопили і засудили до страти наказного гетьмана: «О нерозумні і немилосердні голови! Цього чоловіка сам бог народив на подив світові... ви ж - тупоголові - і цього не жалієте віддавати смерті!» Поряд із Сомком літописець ставить також паволоцького полковника Івана Поповича. Він говорить: «Воістину, якби ці два дружні мужі: Попович, говорю, і Сомко довше пожили, то могли б старого Хмельницького справи наслідувати». Про Івана Виговського спочатку говориться, що він «муж мудрий», але після смерті Хмельницького ставлення до нього змінюється. Виговського зображено хитрою і підступною, властолюбивою людиною, що украв не тільки скарб Хмельницького, але й гетьманську владу. Колишній генеральний писар виступає «як злодій і віроломець», «прихований супостат, образом і думками лях», «ворог всеруський», «супостат і явний зрадник». Говорячи про страту Виговського, Грабянка вважає, що він отримав по заслузі: «за неповинну кров людську і за недодержання присяги монархові гетьманство скінчив ганебно і безчесно».

Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступною для широкого загалу. В першу чергу він розраховує на значний емоційний вплив на читача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономії було нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописець відтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і ніби створюючи їх повторно. І.Я. Франко вказував, що «Власне в козацьких літописах Самовидця, Грабянки, Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед нами правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів... Отся. грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була... головною заслугою козацьких літописів». У літописі Грабянки замість правдивої твориться піднесена, гіпергероїзована історія, що поступово стає одним з чинників у розвитку національної самосвідомості українського народу.

Літопис Григорія Грабянки можна, вживаючи сучасну термінологію, назвати барокковим історичним романом. Тут наявний широкий спектр художніх засобів. Автор вводить у свою розповідь вірші, напівлегендарні перекази. На основі таких переказів написані оповідання про будівництво фортеці Кодак, про захоплення Хмельницьким королівських привілеїв у Барабаша, про смерть і похорон Хмельницького та ін. На сторінках твору ми зустрічаємо такі властиві для бароккових художніх творів особливості, як поєднання символіко-алегоричного значення різних персонажів з історико-реалістичним, використання прийомів контрасту, смакування натуралістичних подробиць, пишні натюрморти, несподівані метафори, нанизування епітетів і т. д.

Архаїзуючи мову, автор прагнув досягти високого, патетичного стилю розповіді, в яку все ж проникли народнорозмовні елементи. Важкий, риторичний стиль Грабянки, вживання архаїзованого синтаксису і лексики значно утруднюють сприйняття твору читачем кінця XX ст., і тому потребують донесення у сучасних формах. Йдеться тут не про переклад з однієї мови на іншу, а про переклад з староукраїнської мови на нову. Над перекладачем тут тяжить оригінал, його не можна калькувати, залишаючи авторський порядок слів у реченні чи ускладнену його побудову, а треба знайти спосіб відтворити все за правилами сучасної граматики. Ці труднощі Р. Г. Іванченку вдалося подолати, його переклад, з максимальною точністю відтворюючи оригінал, разом з тим не є стилізованим і архаїзованим. Думається, що ця спроба Р. Г. Іванченка має викликати гостре зацікавлення у широкого читацького загалу.

3 ЛІТОПИС САМІЙЛА ВЕЛИЧКА

Літопис В. складається з двох книг, які мають свій розподіл на частини і розділи (перша книга) чи тільки розділи (друга книга). У першій - кожна частина описує рік, у другій - розділ описує рік. Перша книга постала з потреби перекласти на «історичний стиль» вірш, книгу польського поета «Wojna Domova» («Громадянська війна»), але, будучи істориком поважним та керуючись історіографічними принципами, що розроблялись у КМА, літописець доповнює, коригує і виправляє розповідь польського поета даними з козацьких літописів, «Діаріуша» С. Зорки й доступних йому книг, зокрема «Вступу в історію європейську» С. Пуффендорфа (з 1718). В. використовує також польські хроніки О. Ґваньїні та М. Кромера, посилається на українські стародруки тощо. Перша книга закінчується подіями 1659, як і твір С. Твардовського, але дійшла до нас не повністю (втрачено кінець першої, повністю другу, третю, четверту і перший розділ п'ятої частини, де описувалися роки війни Б. Хмельницького). Друга книга збереглася краще, прогалини там невеликі, щоправда, бракує кінця. Охоплює події від 1660 до 1700, хоча літописець обіцяє розповісти й про події після 1700, але чи виконав обіцянку невідомо. Остання дата, подана в літописі, - 1725 - рік смерті імператора Петра І, є посилання на 1722. Друга книга будується на великому джерельному матеріалі, у текст уведено багато автентичних документів, хоч і тут, і в першій книзі є ряд власних стилізацій автора під документи. Робить посилання В. і на «Синопсис», «Скарбницу» і «Stary kоsciol zachodni» І. Галятовського, «Четьї Мінеї»' Д. Туптала, «Вечерю душевну» С. Полоцькою, використовує мотиви поеми «Звільнений Єрусалим» Т. Тассо, подає уривок із астрономії Т. Ормінського, використовує краківські газети. До літопису введено ряд поет. пам'яток як анонімних, так і авторів відомих: О. Бучинського-Яскольда, А. Барановина, В. Ясинського, І. Величковського та ін., якими ілюструється розповідь. Сам літописець був збирачем книг та рукописів, мав власну бібліотеку, рукописи свої також вкладав у літопис. Користувався виробленою книжною українською мовою («козацьке наріччя»), був добре знайомий з законами риторики, правилами версифікації, оперував образами античної міфології, тобто виявив знання у тому обсязі, що міг набути у КМА. В. вперше поставив за мету створити велику історію України. Очевидно, мав намір дописати її, додавши період до повстання Б. Хмельницького. Його рукопис починається з перекладу записок М. Титловського, що описував походи турків проти Речі Посполитої (1620-1621), але початок цього перекладу не зберігся, є також посилання на 1595 і 1619. У промові С. Зорки на погребі Б. Хмельницького (неавтентичній) В. пробує говорити про найдавнішу історію русів (українців). Повстання Якова Остряниці описується через переклад польського діаріуша С. Окольського «Про війну гетьмана Острянина з поляками 1638», до якого літописець додав свою передмову, творячи її на основі «коротких козацьких записок». За своєю ідеологією В. - прихильник ідеї про рівнозначність козацького стану шляхетському, але засуджує вищу козацьку старшину, яка прагнула утворити вищий стан, і гетьманів, які спричинилися до розв'язування міжусобних чвар. Загальна орієнтація В. проросійська, але він негативно ставиться до рос. зловживань і наруг в Україні. В. першим з українських істориків почав критикувати джерельний та історичний матеріал, хоч і сам часто помилявся, йдучи за джерелами, яким довіряв. Вій дбав про естетичний ефект при читанні свого твору, через що увів до літопису худ. описи та оповідання, користувався образним словом, відтак його стиль набув ознак художньої прози. Такі ознаки також мають стилізації документів чи спроби відтворити документів, зміст якого літописець знав коротко, але самого документу під рукою не мав. В. був значною мірою одним із творців прозового стилю українського бароко і серед сучасників не мав собі рівних. Літопис В. - багатовимірний твір. Це і літопис, й історичне дослідження, й художній твір (місцями публіцистичний), і збірка документів, й антологія літ., творів різних авторів і жанрів. Загалом же - це пам'ятка, визначна у тогочасній українській культурі. Літопис зберігся у двох списках: автографі й так званому спискові М. Судієнка. Різниця між ними невелика: останній список дещо доповнює автограф, що був відкритий 1840 російським істориком М. Погодіним. Видала твір 1848-1864 Київ. археографічна комісія (три томи займав сам текст, а том 4 - додатки до нього). Літопис у автографі був прикрашений портретами українських гетьманів.

ВИСНОВОК

Серед літераторів XVII ст. чимало таких, спадщина яких дуже переконливо відображає громадську думку про важливі політичні події епохи, а також про соціальні проблеми. Серед таких авторів - Лазар Баранович, Іван Величковський, Петро Попович-Гученський, Данило Гратковський, Климентій Зиновіїв. Мав місце розвиток драматургії (Якуб Гаватович). Були популярними анонімні оповідання на мандрівні сюжети.

Художня література XVII, як і XVIII ст., є історичним джерелом найперше до вивчення духовної сфери життя народу, його поглядів на політичних вождів, на своє становище і долю. Вона відображає ставлення українського народу до польського панування на Правобережній Україні, татарських ординських нападів і татарської неволі, російських властолюбних дій в Україні. Художня література - це джерело пізнання етнокультурних рис українців XVII-XVIII ст. І з цих позицій дослідник, використовуючи історичні жанри літератури XV-XVII ст., зокрема пізнє українське літописання, не може нехтувати при вивченні цього періоду і літературою художньою.

У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Це літературно оформлені щоденники: борця проти унії Атанасія Пилиповича (бл.1645), записки Якова Маркевича, Миколи Ханенка, автобіографія Іллі Турчиновського та ін.

Центральне місце в цій літературі займають так звані козацькі літописи: «Самовидця» (доведений до 1702 року), Григорія Грабянки (після 1709 року), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем, Самійла Величка (закінчений після 1720 року), що зображував історичні події як повчання сучасникам.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Калакура Я.С. Українська історіографія. - К., 2004. - 496 с.

2. Літопис Самовидця. - К., 1971.

3. Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К. - Запоріжжя, 2002. - 568 с.

4. Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХУІІ века. Учебн. пособие. - Днепропетровск, 1978. - 88 с.

5. Величко С. Літопис. У 2-х т. ( Переклад з книжної української мови В.Шевчука). - К.,1991. - Т.1. - 371 с; Т.2. - 642 с.

6. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки (Переклад з староукраїнської Р.Г. Іванченка). - К., 1992. - 192 с.

Размещено на Allbest.ru