Ідея соборності України

Ідея соборності України

Перш ніж говорити про соборність нашої держави, як би прикро і нудно це не було, мусимо влаштувати невеличкий екскурс в історію України від часів Київської Русі і по сьогоднішній день, переслідуючи при цьому дві мети: перша - кристалізувати в хаосі історіографічних суперечностей елемент політичної культури та національної ідеї українців і друга - втілення у слова невловимої, сущої в наших серцях матерії, яку ми звикли називати «Ідея».

Отже з шкільного підручника ми знаємо, що період утворення Київської держави, центром якої був і є нині Київ, це період з 6 по 9 ст. н. ч., коли союзи «примітивних» слов'янських племен еволюціонували в прадержавні утворення так звані племінні князівства. Дике населення тих князівств вело «скотський» спосіб життя, обожнювало сили природи і… «не було ніяких постанов котрі би лучили племена між собою… Князьки управляли слов'янсько-руськими племенами, що вели між собою усобиці і не могли обопільно і одностайно себе обороняти від чужоземців, тому й часто орудували ними чужі… Признак державного життя не замічаємо» М. Костомаров. Принаймні у цьому нас переконує наука, оскільки всі базові дослідження історії Русі проводились в під російський період історії України, коли рушійною силою до тих самих досліджень була думка про те, що кожна область Російської імперії мусить мати свою «домашню» обласну монографію, в тому числі і Київщина. Адже слов'яни не просто так називаються слов'янами, а тому що славлять і пам'ятають славу своїх попередників…

Ця наука називається «російська історіографія», яка весь час існування Росії визначала її політичний курс і головні для даної держави амбіції, що полягають у підкоренні української нації. Взагалі, «свіжому» юнацькому розуму видається дивним сам термін «російська історіографія» або «самодержавна історіографія СРСР», які так часто ми зустрічаємо в працях з історії України, та насправді ж виникнення такого терміну є цілком природнім явищем для народу, що більше 300 років не мав державності. (Для проведення певного логічного ланцюжку в цій роботі, дозволю собі дещо придратися до слів отже: народ - це населення будь-якої країни, якій не обов'язково мати статус держави; держава - це організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує, за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.) Першою державою на території України і була К.Р., що досягла піку свого розвитку в останній третині 12 - першій половині 13 ст. цей час отримав назву «період феодальної роздрібненості» і крізь призму «російської історіографії» постає перед нами, як сумний і темний відтинок історії, своєрідний занепад Руської держави. Але навіщо це потрібно Росії? Відповідь доволі проста, саме в цей період, що характеризується створенням багатьох навчальних закладів і майстерень, де писали, переписували і перекладали книги, розвитком архітектури, живопису, музики, прикладних мистецтв і загальним культурним піднесенням, відбуваються цікаві зміни у тодішній слов'янській мові, що торкаються вже тільки української мовної області. Відбуваються мовні явища, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насамперед затвердіння м'яких приголосних, що після приголосної змінює «є» на «е», «і» на «и». Це значить, що в період «занепаду» українська мова в найархаїчнішому її варіанті відокремлюється в особливу мовну сферу, а я з перших класів навчання у школі затямила таку просту істину: не може існувати нація без власної мови. Мова - це перша ознака національного самоусвідомлення. А самосвідомість у свою чергу, являється культурним явищем, належить не до побутового рівня, а до «високого», не до стихії, природи, а до рівня порядку і культури, до рівня політичної організації суспільства. Тому я починаю відлік існування нашої нації саме з цього періоду.

Перші кроки до створення правових засад Руської держави були зроблені якраз після смерті Ярослава його синами («Руська Правда» першої редакції). Хоча на той момент К.Р. «…виявляла здатність зібрати величезну військову потугу і стати грозою для сусідів, але ця потуга не могла бути довготривалою. Не можна ототожнювати її з державністю взагалі.»М. Попович. Саме тому для встановлення реального контролю над усією територією і послаблюється центральна влада Києва, а його функції частково передаються удільним князям, звідси і назва «феодальна роздрібненість».

І таких назв у нашій історії багато, адже, повертаючись до тези про «славлення попередників» мушу наголосити на тому, що складовою частиною культури народу є література, а літературні пам'ятки доби «Розквіту К.Р.» це здебільшого сакральні тексти, бо світська чи художня література ще не набула такої актуальності, як найгучніший бестселер «Біблія», ще й так заохочуваний самим князем. Біблійні перекази, описані в них фантастичні події і продукт їхнього поєднання з народною уявою утворювали безмежний простір для розвитку філософської думки, яка тоді могла розвиватися тільки в жорстких рамках християнської релігії. Але незважаючи на це в кінці 12-го ст. з'являється твір невідомого автора «Слово о полку Ігореві», який одразу ж після відкриття стає об'єктом дослідження «російської самодержавної історіографії». Рукопис, що засвідчував інтелектуальний потяг жителя Київщини кін.12ст. в сторону дохристиянської Русі, оспівування життя своїх предків, було спалено в Москві під час пожежі 1812р. Таке от халатне ставлення до історії і культури Русі, що цінне джерело історичних знань, під час евакуації населення було залишене напризволяще. Таке ж відношення до історії проглядається і в політиці СРСР: не потрібно, можна знищити, що трохи не влаштовує - переробити на свій лад.

Так протягом кількох віків високорозвинену політично і духовно націю намагалися перетворити на багатомільйонне сільське населення, недолугих провінціалів - «хохлів». Якщо раніше усна традиція (родинні перекази) ще домінували, як головний чинник становлення соціальної та національної свідомості людини, то з поширенням писемності провадити пропаганду стало набагато легше. Царизм, а згодом СРСР завжди цілились у носія національної свідомості - освічену верству, яку вони або знищували фізично, або переманювали до себе (точніше, «брали измором» не даючи їм реалізовувати свої таланти на Батьківщині ) з єдиною метою - отримати величезну кількість людського м'яса, у вигляді зрадженого інтелігенцією, українського селянина і вільну від свідомих громадян територію України. Таким чином Росія народжує безвільного обивателя, а він і починає танцювати під сопілочку самодержавства.

Цей момент яскраво проглядається на початку Руїни, коли Полтавщина вибухає народним повстанням. Звісно в цьому найбільше винен сам гетьман І. Виговський, що не прагнув продовжити політику соціальної рівноваги, започатковану Богданом Хмельницьким, а робив ставку на шляхетський клас суспільства, який не виправдавши сподівання Виговського почав обкладати населення даниною і залучати селян до панщини. Тим часом серед оп'янілого від незалежності народу московські агенти поширювали гасла, що треба обмежити владу гетьмана і старшини, а зі старшиною проводились таємні переговори, нацьковуючи її на бунт проти гетьмана.

В новітній історії України яскравим проявом самодержавних амбіцій став початок кривавого 20-го ст., коли у грудні 1917 року Центральна Рада проголосила УНР, уряд Леніна ініціював проведення у Харкові так званого Всеукраїнського з'їзду Рад, який 25-го грудня також проголошує УНР і закликає собі на допомогу російські війська, що за вказівкою Леніна одразу ж були перейменовані в українські. У січні 1918 р. більшовики-ленінці створюють в Україні бутафорну «Донецько-Криворізьку республіку», «Одесскую социалистическую республику», «Николаевскую волостную социалистическую комуну», такі ж «республіки» Луганську, Старобільську, а в Криму - «Советскую социалистическую республику Тавриды», яку очолив брат Леніна Дмітрій Улянов. Всі ці липові утворення не стільки чинили збройний опір справжній владі УНР,скільки роздмухували полум'я хаосу в самій новоствореній державі, так і в голові неосвіченого обивателя. Доведеться визнати, що саме він, пересічний, ніжний до обманів і провокацій українець завжди становив найбільшу загрозу для нашого суверенітету. На додачу, ще й те, що ті свідомі кадри, які все ж таки знаходили в собі сили працювати і творити на Вкраїні були чисельно малим в порівнянні з тими своїми братами та сестрами, яких «переманили» в Росію або в Польщу, адже ця політика стосовно нашого народу однією тільки Московщиною не обмежується, просто Москва досягла в ній найбільшого успіху. Так створювались міфи про штучність нашої нації! То про яку Соборність чи взагалі державність може йти мова в народі, який на перший погляд ніколи не становив єдиного цілого, народу, що за твердженнями «російської самодержавної…» ніколи не виявляв бажання і здібностей до створення власної держави, а весь так званий національно-визвольний рух багатомільйонної нації - не більше ніж звичайні народні повстання, в межах єдиної країни, таке звичне в світовій історії явище?! Подібні міфи створюються і зараз, навіть коли ми вже, попри всі негаразди і зарозумілості світової спільноти, здобули незалежність, варто лише уважніше прислухатися до голосів науки, телеекрану, преси та інтуїції . Оскільки здобуття незалежності на папері ще не значить - свобода духу і розуму.

Одного разу народжений ворогом «хохол» і досі живе серед нас, слабкий і невіруючий він вважає схід України назавжди втраченим для нашої культури і нації, а захід більш українським ніж навіть «матір городів руських» Київ, що став серцем першого українського державного утворення. Він щороку відзначає 22-е січня, як День Соборності України і усвідомлює при цьому, що єднаються тільки Київ і Львів. Тож кого називати зрадниками народу, невже тих, кого ми самі залишили за межею українського світу? Жодна релігійна чи територіальна ознака не робить нас різними народами, свідомий громадянин ніколи не забуває, що протягом усіх часів нашого існування, зірки Національного Відродження запалювались в усіх куточках неосяжної, прекрасної країни і межа, кордон цієї країни там, де починаються дрімучі ліси політичної апатії і закінчується територія національного самоусвідомлення. І що ж робити, коли цей кордон перетинає вашу квартиру?...

Звісно у 1919-му році високопосадовцями УНР та ЗУНР керувала найвища мета - Незалежність для свого народу, але злиття цих двох «організацій політичної влади, які спрямовують і організовують… і т.д.» було лише злиттям двох держав, підписанням акту. Як писала сучасниця тих подій і історик Наталя Полонська-Василенко: «Україна, затиснута між двома потужними силами - Антантою з півдня і большевизмом з півночі, - не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, щирилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 р. на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо». Такі слова свідка безпосередньо самого Акта Злуки ще раз свідчать про те, що в ідеологічному аспекті (та як згодом виявилось, і в політичному) це дійство було поразкою, але одночасно і черговою спробою проявити свої державницькі амбіції і здібності.

Отже ситуація складається наступним чином, через рідний дім, чи то сільська хата чи звичайна міська квартира, проходить кордон. Він розділяє на двоє, в одному випадку: на гарячих, заражених націоналізмом дітей і їхніх хворих на політичну апатію батьків; в другому, на зневірених у Незалежності батьків і їхніх абсолютно байдужих до Батьківщини нащадків. А за вікнами того дому тим часом йде 21-е століття, час коли ми маємо право самостійно встановлювати дати Національних свят і тлумачити їх історію так, як вважаємо за потрібне. Чому тоді свято з такою багатообіцяючою назвою тлумачиться тільки, як злиття Заходу і Сходу (тобто Центру) України? Хіба не варто переглянути своє ставлення до Соборності, як до централізуючого фактору, найвищої ідеологічної святині, а не прив'язувати її до однієї лишень спроби здобуття волі, за яку боролися ми завжди? «Завжди»- термін, що означає дію, якій нема початку і кінця, це те що людина не здатна усвідомити, але це і є на мою думку найкращим гаслом, що виражає національну ідею українців.

Якщо комусь ззовні нашого світу захочеться поділити Україну на дві полярні частини, то для втілення цих планів знайдеться не лише територіальний вимір, а ще й релігійний і ще мільйон таких вимірів. Ідея Соборності України в тому, щоб триматися своєї соборності, бути сильними разом проти ворогів і в результаті відчувати себе най волелюбнішою нацією на світі.

Кожна молода людина повинна затямити раз і назавжди, що це не наша історія крутиться навколо Росії, а все існування «Великої Неділимої» базується на нашому хлібі, солі, руді, вугіллі і внутрішніх чварах. Певно, що східний регіон завжди був дещо слабшим перед настирною русифікацією, через спільне з московітами Православ'я, але Католицтво на західній Україні не робить її населення більш свідомим і патріотичним, ніж східне. Один Василь Стус чого вартий!

Я не дарма намагаюся зараз коротенько «вигадати велосипед», просто хочу перетворити ідею в слова і мої плани на майбутнє, як молодого громадянина молодої суверенної держави, переконати як найбільше свідомих українців робити те саме. Виражати свою позицію рефератом чи невеличкою статтею про Україну і місце в ній самих українців, без претензії на історичну істину,(існування якої, до речі, досі ніким не доведено) а опираючись на віру та власне чуття. Ще маю таку душевну потребу - влаштувати 22-го січня 2010 р. акцію, суть якої: «Живий ланцюг Львів-Київ-Донецьк», як це було проявом духовної єдності народу (хай і не усього народу) у 1990-му році, акція повинна стати свідоцтвом про реальну, а не мальовану єдність древньої нації в дійсно широкому її розумінні. На завершення хочеться пригадати слова з пісні прогресивного українського гурту Хорта:

«Я роблю вдих, з трудом з колін підіймаюсь на ноги

На обличчі лише попіл вчорашньої перемоги.

Біль застилає від мене сонячне проміння,

Це сумний скрутний час - час збирати каміння…

…Той хто хоче - шукає можливість, хто не хоче шукає причину.

Я хочу побачити, почути тут хоч одну живу людину,

Яка скаже: якщо ми разом, то нас не зламати!

Бо так і має бути,

життя продовжується, брате»!

Творче завдання №1: Знайти відповідь на запитання: «що ти думаєш про Соборність України?». Мушу сказати, що раніше я про неї взагалі не думала, адже цю тему мені дали в школі і я мусила в короткий термін народити якісь думки з цього приводу.

Творче завдання №2: Хоч на перший погляд, це історичний есей, але насправді - чергова проза, адже я пожертвувала багатьма фактами заради донесення своєї ідеї. Отже завдання полягало в тому, щоб показати зневіреному старшому поколінню, що молоді не байдужа доля країни.

Пояснення: Подаю цю статтю для того щоб, продемонструвати свою здатність обговорювати серйозні питання і присутність думок з даної теми.

Рибак Анастасія Олександрівна