Проблема заснування українського університету у Львові на рубежі ХІХ-ХХ ст. у контексті національного життя

Володимир Качмар

Львівський національний університет імені Івана Франка

ПРОБЛЕМА ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ У ЛЬВОВІ НА РУБЕЖІ ХІХ-ХХ СТ. У КОНТЕКСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ

У даній статті висвітлено перетворення, які відбулися у Львівському університеті в ХІХ ст. Об'єктом дослідження стали події, пов'язані зі зміною статусу університету, утраквізацією навчального процесу, українізацією окремих кафедр. Розглядаються потреби та підстави українського населення Галичини у створенні національного університету у Львові. Національно-культурний та політичний розвиток українського народу на зламі ХІХ-ХХ ст. слугував вагомою засадою заснування українського університету у Львові.

1. Питання українського університету у Львові в другій половині ХІХ -- поч. ХХ ст.

Питання українського університету у Львові в другій половині ХІХ -- поч. ХХ ст. було важливою проблемою суспільно-політичного життя Галичини, що була тісно пов'язана із загальним комплексом українсько-польських суперечностей в австрійській державі у конституційну добу. Чи не найбільш запекле українсько-польське змагання розгорнулося в царині освіти, адже одержання знань рідною мовою ставало необхідною передумовою подальшого розвитку українського національного життя. Наприкінці 90-х років провідні галицькі політики прийшли до усвідомлення важливості боротьби за національну вищу школу, український університет. Відтоді питання українського університету не сходить зі сторінок української партійної преси, де воно розглядається через призму двосторонніх стосунків з поляками та тристоронніх -- українсько-польських з центральним урядом й зосереджується, за оцінками тогочасної публіцистики, головним чином, на наступних принципових аспектах проблеми: "1) чи мають русини підставу до такого жадання; 2) чи заходить дійсна потреба зреалізування цього жадання; 3) яке значення для краю і держави мало би заснування окремого русько-українського університету" [5]. Найважливішою підставою для отримання власної вищої школи в Галичині було досягнення українським народом на зламі століть відповідного високого рівня національного розвитку, в силу чого університет ставав нагальною потребою подальшого культурного і політичного прогресу. Докладно обгрунтував вимогу українського університету з національно-культурної точки зору видатний український історик та громадсько-політичний діяч, професор Львівського університету М.Грушевський. Він наголошував, що головною ознакою повноти національного життя є наука власною мовою: "Доки якийсь язик не доступив до вищої школи, доки він не служить органом викладів університетських чи інших вищих шкіл, доки він не став знаряддям наукової роботи в викладі і в книжці, доти суспільність, народність, що говорить тим язиком, буде чути себе на становищу "нижчої", культурно-неповноправної народности" [9, c.20]. На думку вченого, успіхи української науки, пов'язані з діяльністю НТШ, з розширенням українських кадрів як у Львівському університеті, так і у вищих школах Австро-Угорщини та Росії, значне збільшення чисельності студентів українців в Львівському університеті створювали об'єктивну можливість для організації окремого українського університету вже протягом трьох років [21, c.9,21-25]. Тому заснування університету, що став би, за словами В.Мудрого, "короною незалежної української школи", розцінювалося в українській суспільно-політичній думці як переломний момент в національно-культурному житті українців. Такий університет став би "творцем культурних вартостей", "сумлінням народу" і "єдиним чинником, який може надати напрям і розвернути нові шляхи для всякого виховання цілого народу" [20, c.11]. "На таких добрих університетах виховані будуть урядники, ксьондзи, професори такі, що і мають щось в голові, і пошанують бідного чоловіка, і щиру дадуть йому пораду і по щирості зроблять йому право в кожній потребі", -- підкреслював значення національного університету для українського народу один із дописувачів друкованого органу УНДП "Свобода" [2].Виховання в українському університеті національно свідомої інтелігенції розглядалася як необхідна передумова до подальшої націоналізації судівництва, адміністрації Галичини, "створення сучасної національної бюрократії", а отже -- як крок до реалізації української автономічної концепції [14, c.57,58]. "Тоді і язик урядовий буде сам собою наш і економічне двигненнє піде легше, і москвофільство стане як віск від вогню. Університет буде вкінець і центром політичної боротьби за незалежність нації. З університету роздасться велике слово народу", -- підкреслював в 1902 р. один із учасників руху за український університет [30, c.16]. Наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. українські політичні і громадські діячі неодноразово намагалися звернути увагу австрійського уряду на явну дискримінацію, якої зазнавали 3,5 млн. українці в Галичині, Буковині й на Закарпатті внаслідок відсутності власного університету. Зокрема, вони вказували на те, що українці є єдиним великим народом Австрійської монархії, який не має власної вищої школи, позаяк німці мають аж 6 університетів (у Відні, Інсбруку, Граці, Зальцбургу, Празі, Чернівцях), чехи -- 1 (у Празі), й навіть поляки, які поступаються за чисельністю українцям, фактично володіють двома (у Кракові та, завдяки ополяченню, у Львові) [25, c.26]. Між тим, 19 стаття основного закону Австро-Угорської держави від 1867 р. гарантувала "усім народам і племенам держави рівні права щодо вживання рідної мови в шкільництві, адміністрації, публічному та науковому житті" [12]. Формально вона надавала українцям право отримувати не лише початкову й середню, але й вищу освіту рідною мовою як загально вживану в Галичині, без обов'язку навчатись іншою краєвою мовою -- польською.Разом з тим українська громадськість вважала заснування власного університету своїм невід'ємним історичним правом, позаяк традиційно володіла значними науковими силами в існуючому у Львові університеті імені Франца І. Свідченням цього було зокрема те, що Львівський університет залишався наприкінці ХІХ ст. єдиним вищим навчальним закладом у світі, де існували кафедри з українською мовою викладання. Їх виникнення було тісно пов'язане з заснуванням у 1784 р. самого університету австрійським імператором Йосифом ІІ, котрий мав на меті піднесення освітнього рівня Східної Галичини, де українці становили більшість населення. Важливим історичним доказом того, що Львівський університет був призначений задовільняти передусім культурні потреби українського населення, українські інтелігенти кінця ХІХ ст. вважали існування при ньому в 1787-1809 рр. так званого "Studium Ruthenum" (Руський Інститут) -- відділення, в якому на двох факультетах (філософському і богословському) окремі предмети викладали українською мовою. У 1790 р. українською, а реально церковно-слов'янською мовою на теологічному факультеті викладали наступні предмети: церковну історію (Теодорій Захаревич), гебрайську й грецьку мови (Арсен Рудкевич), догматичне богослов'я (Андрій Павлович), церковне право (Антон Ангелович), на філософському -- чисту і прикладну математику (Іван Земанчик), фізику (він же), теоретичну і прикладну філософію (Петро Лодій) [1, c.123-195]. Причини того, що українці не скористалися нагодою здобути власне вище шкільництво ще наприкінці ХVІІІ- на початку ХІХ ст. (протягом 1804-1809 рр. " Studium Ruthenum" було закрито, а в 1805 р., внаслідок фінансових труднощів уряду було ліквідовано Львівський університет), вони вбачали у непослідовній політиці австрійського уряду, що "не дбав про пробудження національної свідомості руської народности", не докладав систематичних зусиль у справі підготовки української інтелігенції, а також у неготовності самих українців усвідомити важливість національних освітніх установ [22, c.101].Відновлюючи 7 серпня 1817 р. Львівський університет, імператор Франц І визначив своїм розпорядженням як головну підготовчу базу до нього першу Львівську (руську) гімназію, що також недвозначно вказувало на призначення університету для культурних потреб українців. Однак через викладені вище причини українська мова так і не залунала в стінах відновленого Львівського університету, натомість монополію мала латинська, а з 1848 р. -- німецька. Але навіть це не перешкодило професорам-українцям займати високі посади в університетській ієрархії. До кінця ХІХ ст. 15 українців обирали ректорами у 20-ти річних каденціях (вперше -- Антон Ангелович в 1799/97 навчальному році; востаннє -- о. Йосиф Комарницький в 1896/97 н.р.). Проте своєрідною перепусткою до посади ректора для професорів-українців була їх байдужість у захисті національних вимог. Тому з 15 ректорів лише двоє були світськими особами, решта -- аполітичними священиками [17, c.15].Підстава заснування українського університету виникає з появою організованого українського руху під час революції 1848-1849 рр. З утвердженням у Львові першої української політичної організації -- Головної Руської Ради та місцевих руських рад українська громадськість почала домагатись організації народних шкіл по всіх селах і містечках, запровадження навчання рідною мовою в середніх та вищих школах та заснування нових навчальних закладів для підготовки вчителів. У червні 1848 р. українська делегація на Слов'янському конгресі в Празі заперечила домагання польських делегатів стосовно запровадження польської мови у Львівському університеті. Голова української делегації Іван Борискевич підкреслював, що для заспокоєння культурних потреб поляків у Галичині існує Краківський університет, а Львівський мусить стати українським [3, c.165].Визнаючи справедливість цієї вимоги, австрійський імператор Франц Йосиф своїм розпорядженням від 13 вересня 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру руської словесності [31]. Згідно з розпорядженням міністра віросповідань і освіти від 19 грудня 1848 р. професором цієї кафедри став відомий діяч українського національного відродження Яків Головацький. Свій погляд на національне призначення Львівського університету віденський уряд продемонстрував розпорядженням від 27 грудня 1848 р. про мову викладання в гімназіях і вищих навчальних закладах в українській частині Галичини. В його шостому пункті наголошувалося: "щодо наук університетських, то приймається так само (як і в гімназіях.- В.К.) за підставу, що виклади мають відбуватися в краєвій мові, а тепер професори, що не знають тої мови, остаються на своїх місцях" [10, c.23]. Те, що під краєвою мовою в Східній Галичині уряд розумів українську, свідчило відкриття 1849 р. на теологічному факультеті трьох кафедр з українською мовою викладання. Поляки мали на той час лише одну кафедру польської мови та літератури, засновану ще 1820 р. [13]Питання про націоналізацію університету постало з новою силою в період конституційних реформ в Австрійській монархії в 60-ті роки ХІХ ст. "Австрійське правительство відчувало потребу русинів у націоналізації освіти і мало охоту піти назустріч цій потребі. Націоналізуючи Краківський університет для поляків, правительство австрійське, очевидно, призначило Львівський університет для русинів. 4 лютого 1861 р. запроваджено, хоч з певними обмеженнями, польську мову викладову в Краківськім університеті, а вже 23 марта 1862 р. цісарською постановою заведено на правничому відділі Львівського університету дві надзвичайні кафедри з руською викладовою мовою" [21, c.11]. Кафедру цивільного процесу зайняв доктор Омелян Лопушанський, кафедру карного права і процесу -- доктор Володислав Сроковський. У розпорядженні з цього приводу уряд підкреслював свій "намір дати руській мові на правничім відділі відповідне поле до наукового розвою і виобразовання". Головним критерієм обсади цих кафедр у подальшому називалося знання кандидатом української мови [5, c.9,10]. Подальше заснування нових українських кафедр у Львівському університеті уряд ставив у залежність тільки від наявності кандидатів на викладацькі посади. У 1864 р. уряд прихильно поставився й до створення третьої української кафедри -- цивільного права, але за відсутності кандидата відмовився від цього наміру. Судовий іспит зі згаданих предметів дозволено було складати українською мовою. Проте уряд не міг надалі опиратися полонізації Львівського університету, що поступово розпочалася в другій половині 60-х років із здобуттям поляками політичної влади в Галичині внаслідок конституційного компромісу 1867 р. За влучним висловом М.Грушевського, "поляки крок за кроком почали вдиратися сюди" [28]. Проте фактом залишається те, що поляки дістали право викладової мови у Львівському університеті на п'ять років пізніше, ніж українці (згідно з імператорським розпорядженням від 26 лютого 1867 р.,- кафедру римського права ). У той час попри численні законодавчі ініціативи намісника і сейму про запровадження польських кафедр і викладової мови в університеті поляки очевидно ще не почували себе повноправними господарями університету й погоджувались визнавати рівноправність української мови. Вони висловлювалися за збереження українських кафедр і збільшення їхньої кількості "в міру спроможності і потреби". У 1868 році українські посли сейму Юліан Лаврівський та Василь Ковальський представили внесок про рівноправність української та польської як викладових мов у Львівському університеті. 23 жовтня 1869 року віцемаршалок краєвого сейму Ю.Лаврівський представив внесок про надання українській і польській мовам статусу урядових мов у Галичині, причому вони повинні були стати рівноправними викладовими мовами в Львівському університеті [8, c.25]. 1870 р. спеціальна угодова комісія, складена із семи українців і семи поляків під керуванням графа Владислава Бадені одноголосно ухвалила, що "на Львівськім університеті мають відбуватися виклади в язиках польськім і руськім". Було також ухвалено, що найближчим часом будуть засновані й українські кафедри для всіх предметів на юридичному факультеті та для окремих предметів на філософському й теологічному факультетах [11].Вирішальним кроком до націоналізації Львівського університету стала імператорська постанова з 4 липня 1871 р., яка встановила утраквістичний (двомовний -- польський і український) характер викладання в цьому навчальному закладі. Скасовувались будь-які обмеження щодо мов викладання на юридичному та філософському факультетах. Постанова чітко стверджувала, що "найвищим наміром Його Величности є створити вільне поле для науки на Львівському університеті в обох тамошніх краєвих мовах", забезпечити розвиток української і польської культури. Ця постанова формально діяла аж до розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. [16, c.79].Проте в 70-х роках внаслідок все ще слабкого розвитку верстви національної інтелігенції, українці не змогли висунути кандидатів на українські кафедри. Цим негайно скористалися поляки, які, захопивши в свої руки практично всі кафедри, стали думати про юридичне закріплення свого фактичного панування в університеті [21, c.17]. Польські професори відмовлялися трактувати українську мову як рівноправну у вищій освіті Галичини й вимагали від уряду закріпити польський характер університету у Львові.Однак австрійський уряд не поспішав визнавати польську мову урядовою у внутрішніх зносинах у Львівському університеті, у зносинах останнього з владою. Лише імператорською постановою з 27 квітня 1879 р. було надано фактичну перевагу польській мові. Проте ця постанова зазначала, що внутрішнє письмове спілкування з українськими професорами і студентами (відповіді адміністрації університету на подання їх українською мовою) мусить вестися лише українською. Уряд не побажав скасувати рівноправності української викладової мови у Львівському університеті попри відповідне подання академічного сенату університету 1880 р. Навпаки, у 1881 р. він створив на юридичному факультеті звичайну кафедру цивільного права з українською викладовою мовою для професора Олександра Огоновського, а міністерство віросповідань та освіти в декреті від 3 травня 1882 зазначило, що всі професори Львівського університету мають викладати польською мовою, за винятком тих випадків, коли уряд вирішить створити кафедру з викладанням однією з краєвих мов (тобто українською) [4, c.83]. "Таким чином, -- писав М.Грушевський, якого таким чином 1894 р. було призначено професором кафедри всесвітньої історії з українською мовою викладання, -- поляки зосталися лише в фактичнім володінню Львівським університетом, полонізацію його могли удержувати лише фактичною перевагою і тими засобами, які давала їм автономічна організація університету" [7, c.62-63]. Неодноразові звернення польських властей Львівського університету до австрійського уряду стосовно юридичного визнання польського характеру університету доводили, що самі поляки чудово усвідомлювали утраквістичний характер існуючого університету.

Австрійські урядові чинники завжди юридично визнавали утраквістичний характер Львівського університету. Зокрема, у спеціальному звіті з нагоди заснування кафедри всесвітньої історії з українською мовою викладання міністр віросповідань і освіти Пауль Гауч відзначив, що жодне дотогочасне міністерське розпорядження не призупинило дії імператорської постанови від 4 липня 1871 р., яка проголошувала безперешкодне викладання українською мовою у Львівському університеті [29]. Його наступник на цій посаді Вільгельм Гартель у відповідь на парламентську інтерпеляцію (запит) українських послів 10 грудня 1901 р. підкреслював, що українці мають повне право на розширення власного "стану посідання" у Львівському університеті шляхом габілітації своїх науковців на професорів [19, c.284-304]. Інша річ, що уряд, як, зрештою, українські політики, науковці та активні члени української громадськості, чудово розуміли, що попри свій історичний і юридичний утраквістичний характер щодо викладової і урядової мови, Львівський університет фактично мав польський характер з тенденцією до поступового обмеження прав українців у його стінах.Наприкінці ХІХ ст. стан українських викладів у Львівському університеті був таким. На теологічному факультеті єдину кафедру з українською викладовою мовою (Нового завіту) з 1892 р. посідав о. доктор Йосиф Комарницький [6]. З 1899 р. почав діяти біблійний семінар Старого завіту і східних мов о. доктора Тита Мишковського, котрий 1902 р. габілітувався на приватного доцента. Крім того, з 1898 р. позаштатним викладачем катехизму українською мовою був о. Іван Редькевич, а з 1906 р. -- о. Євген Гузар. До Першої світової війни додалася лише одна українська кафедра -- пасторського богословія (1905 р.), яку посів приватний доцент Іван Бартошевський, та ще одна доцентура пасторського богословія (1913 р., о. доктор Богдан Копцюх) [18, c.189-199].На перший погляд, кращими видавалися позиції українських викладачів на філософському факультеті, де наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст. відбулося певне збільшення числа кафедр з українською викладовою мовою. Завдяки політиці українсько-польського порозуміння (т. зв. "Нової ери" 1890-1894 рр.) українці отримали можливість створити на філософському факультеті кафедру історії, в якій вони вбачали кафедру історії України [23, c.51]. У 1894 р. уряд затвердив кандидатуру М. Грушевського на посаду професора означеної кафедри. Затвердження професором Львівського університету українця, що не був підданим Австрії, збільшувало надії народовських сил на подальше зростання українських кафедр у Львівському університеті шляхом запрошення в Галичину кращих наукових сил з Наддніпрянської України. Посади приват-доцента на кафедрі української мови і літератури Львівського університету домагався Іван Франко. Історія його габілітації є досить відомою, тому ми не будемо зупинятись на ній детально. Нагадаємо лише, що після успішного складання колоквіумів та прочитання габілітаційної лекції у стінах Львівського університету 22 березня 1895 р. йому так і не вдалось отримати посаду на кафедрі після смерті Омеляна Огоновського. Високі австрійські чиновники на чолі з графом К.Бадені зробили все для того, щоб не допустити І.Франка до викладання у Львівському університеті [19, c.463-624].Лише 1900 р. за сприяння маршалка Галицького сейму Станіслава Бадені було створено другу кафедру української мови і літератури ("з особливою увагою на старослов'янську мову і літературу"), для приват-доцента Ягеллонського університету Кирила Студинського [32, c.4]. У 1908-1918 рр. домагалися українці доцентури географії на філософському факультеті (доктор Степан Рудницький, 1908 р.), слов'янської літератури (доктор Іларіон Свєнціцький), історії Австрії (доктор Степан Томашівський, 1912 р.). Слід мати на увазі, що з 1890-х років на тому самому факультеті як позаштатний лектор української мови безперервно викладав для поляків директор Львівської української гімназії Ілля Кокорудз [19, c.36].Чи не найважливішим завданням українська громадськість вважала створення нових кафедр з українською викладовою мовою на найбільшому факультеті Львівського університету -- права і політичних наук. Це диктувалося гострою потребою в створенні відповідно широкого прошарку адміністраторів і урядовців, які змогли б з часом замінити польську бюрократію в краєвому управлінні. Не дивно, що саме на правничому факультеті українські прагнення наштовхувалися на найзапекліший опір з боку поляків. З 1862 р. українцям не вдалося домогтися створення тут жодної своєї кафедри. 1870 р. на кафедрі карного права і процесу В.Сроковського змінив доктор Іван Добрянський, після смерті якого її професором став доктор Петро Стебельський. Однак вже обсада другої кафедри з українською викладовою мовою -- цивільного права -- після смерті проф. Омеляна Лопушанського в 1875 р. спричинилася до протистояння між українською громадськістю і академічним сенатом Львівського університету. Всупереч інтригам останнього, 1882 р. надзвичайним професором цивільного права уряд затвердив українця доктора Олександра Огоновського. Смерть останнього 1891 р. спричинилася до ще наполегливіших спроб властей університету полонізувати цю кафедру.У 1898 р. уряд дозволив докторові Станіславові Дністрянському габілітуватися на доцента цієї кафедри (з 1901 р. він -- надзвичайний професор Львівського університету). Перед Першою світовою війною на правничому факультеті було засновано лише одну українську кафедру -- австрійського цивільного права, доцентом якої 1908 р. став доктор Володимир Вергановський.Таким чином, представництво українців на трьох факультетах Львівського університету представлялося так: в 1900 р. -- 6 професорських кафедр і 1 доцентура, в 1918 р. -- 8 кафедр і 5 доцентур [27, c.36]. Дискримінацію прав української мови у Львівському університеті виразно ілюструє диспропорція між заснуванням українських і польських кафедр. Так, у період із 1898 р. до 1910 р. на правничому факультеті габілітувалося лише два українські викладачі, тоді як ґабілітацій поляків (разом із запрошеними з закордонних вищих шкіл) було 9 [19]. Диспропорція між реальним станом українських викладів у Львівському університеті та зростаючими освітніми потребами українського народу відчувалася ще більше на прикладі статистики українських студентів. За офіційними даними з 1819 студентів, що навчалися на чотирьох факультетах Львівського університету 1899 р., студентів-українців було 524 особи (на теологічному -- 228, на праві -- 252, на медицині -- 13, на філософії -- 31), поляків -- 1282 (з цього числа слід відняти автоматично зачислюваних до польських студентів євреїв, що фігурували в університетських звітах як "віруючі мойсеєвого обряду", усього їх було 354). Кількість студентів поляків дорівнювала приблизно кількості студентів католиків -- 895, українців -- греко-католиків було 545 [26]. В конституційну добу співвідношення польських і українських студентів зазнавало помітних змін не на користь останніх . Якщо 1869 р. з 900 студентів Львівського університету близько 500 декларували рідною мовою польську (поляки та євреї) й 400 -- українську, то в 1894 р. з 1250 -- відповідно 800 (з них близько 250 "віруючі мойсеєвого обряду") і 424 [26]. Таким чином, рух українців за національну вищу освіту перейшов наприкінці ХІХ ст. до якісно нового етапу, який став закономірним наслідком його розвитку впродовж попереднього півстоліття. Цей перехід був зумовлений низкою причин, найважливіша серед яких та, що український народ досягнув відповідно високого рівня національного розвитку, коли одержання вищої освіти рідною мовою стало необхідною умовою для здобуття територіальної автономії в Східній Галичині. Міцну підставу для цієї боротьби створювали історичні і юридичні права українців в тодішньому Львівському університеті.

2. Боротьба за український університет у Львові

Одним з чолових культурно-політичних дезидератів західньо-українського громадянства була справа високого шкільництва взагалі, а українського університету у Львові зокрема. Вже в 1817 р. заснував австрійський уряд університет Львові, в якому зразу викладали по латині, а згодом по німецьки. Але вже в 1849 р. повстала на ньому катедра української мови й літератури, яку обняв Яків Головацький, та українська катедра пасторальної теольогії, догматики, катехетики й методики. В 1862 р. поширено український стан посідання на львівському університеті двома катедрами правничого виділу. Університет призначений для потреб краю з перевагою українського населення, був зразу прдуманий як український, згодом утраквістичний, але перевага поляків в уряді й адміністрації накинула йому зчасом чисто польський характер. З таким станом пробували боротися галицькі українці всіми доступними собі засобами. Почалася боротьба з рішення галицького сойму з 11 вересня 1868 р., якою, всупереч волі українських послів, запропоновано на львівському університеті польську мову навчання з тим, що українські виклади мають залишитися на вже існуючих катедрах а в майбутньости заводитимуться українські виклади «вміру можливости та потреби». Цього рішення сойму не апробував цісар й тому на соймовій сесії з 1869 р. при нагоді угодової акції Ю. Лаврівського виринула справа утраквізації львівського університету наново. Вона впала разом з «угодою» Лаврівського, а цісарський розпорядок з 1871 р., касуючи всякі обмеження щодо обох краєвих мов постановляв, що у майбутньому слід покликувати на професорів тільки таких доцентів, що знають обі краєві мови. Неясність розпорядку помогла полякам до заведення такого стану на львівському університеті, що він, будучи формально утраквістичним, був насправді польським, а українські катедри й виклади толєрувалися в ньому, як конечне зло. В таких умовах у допомогу українській соймовій і парляментарній репрезентації, в її боротьбі за український університет, приходить само студенство. Воно починає в 1889 р. активну боротьбу на університетському терені й до самої війни українське життя в Галичині проходить саме під знаком університетської справи. Найзамітнішими перипетіями цеї боротьби були -- масова сецесія 600 українських студентів з львівського університету в 1901 р., перші барикади й кровопролив у сутичці українських студентів з польськими в 1906 р., студентські заворушення під проводом Павла Крата в січні й «кривава іматрикуляція» в грудні 1907 р. та завзяті бої української молоді з польською в липні 1910 р., що в них згинув на барикадах студент Адам Коцко. Остаточно постулятова акція українського громадянства й послів та бурхливі а то й криваві маніфестації українського студенства примусили австрійський уряд піти назустріч українським домаганням, щодо створення українського університету в Галичині. Дня 29 падолиста 1912 р. вручив президент австрійських міністрів гр. Штірк президії українського парляментарного союзу проект цісарського патенту в справі закладення українського університету. Та ні цьому проєктові ні пізнішим його модифікаціям не судила доля зреалізуватися. Увага молоді і громадянства повернулася тимчасом на справи куди важливіші як університська. Перспективи збройної боротьби за самостійну Україну розкривалися перед українською молодю чимраз виразніше, вони теж були провідним мотивом резолюцій всеукраїнського студентського конгресу, що відбувся у Львові в липні 1913 р.

3. Основні етапи вивчення питання українського університету в історіографії та джерельна база проблеми

У першому розділі “Історіографія та джерела” окреслено основні етапи вивчення питання українського університету в історіографії та джерельну базу проблеми. Першими дослідниками справи українського університету були учасники змагань за національну вищу школу в міжвоєнній Польщі - викладачі й студенти Українського таємного (вільного) університету1. Виступаючи продовжувачами традицій борців за національний університет, вони показали, що історія університетської справи засвідчує дискримінаційну політику поляків щодо українців. На загальному тлі опублікованих у міжвоєнний період робіт вирізняються праці Василя Мудрого2, в яких рух за національний університет у Львові вперше відтворено як цілісне історичне явище. В українській радянській історіографії університетська справа не могла стати об'єктом детального наукового вивчення, передусім через її яскраве національне забарвлення. У роботах з історії освіти у Галичині3, історії міста Львова та довідкових виданнях радянського періоду1 ця проблема висвітлена лише фрагментарно, а національні мотиви боротьби українських студентів штучно замінені класовими. Показовим у цьому плані є нарис Йосипа Цьоха "Подвиг Адама Коцка". У ньому назагал позитивно трактуються дії українських студентів, але водночас різко засуджуються українські політичні сили за начебто зрадницьку щодо змагань останніх позицію2. Степан Макарчук, торкнувшись проблеми української освіти в Галичині в окремому розділі своєї монографії3, констатував, що безпосереднім приводом до загострення університетської справи була дискримінація української мови з боку польської адміністрації університету. Проблема українського університету у Львові стала предметом досліджень закордонних українських істориків. Різноманітні аспекти суспільно-політичної боротьби та студентського руху у Львові розглядали Василь Біднов, Михайло Борис, Володимир Янів, Марта Богачевська-Хом'як, Павло Сениця, Мирослав Семчишин, Богдан Струмінський, Анатоль Фіґоль, Михайло Яремко4. Дослідження Теодора-Богдана Цюцюри відтворюють історію українсько-польської політичної боротьби в сеймі та парламенті, яка безпосередньо впливала на стан університетської справи1. В історичних есе Івана Лисяка-Рудницького2 показано місце університетської проблеми в українсько-польських стосунках. Об'єктивний науковий аналіз змагань за український університет став можливим після здобуття Україною незалежності. Дослідження сучасних істориків суттєво розширили картину історичних знань про боротьбу українців за рівноправність у Львівському університеті. Так, Микола Крикун висвітлив діяльність студентських товариств, приділивши особливу увагу українській "Академічній громаді" та польській "Академічній читальні"3. Національне значення боротьби української наукової та студентської громадськості за університет у Львові показав Леонід Зашкільняк1. Микола Кугутяк зазначив, що наприкінці ХІХ ст. розпочався принципово новий етап руху за національну вищу школу, пов'язаний із завершенням партійно-політичного поділу українства у Галичині2.Окремих аспектів історії українського університету у Львові торкались Ярослав Дашкевич, Костянтин Кондратюк та Ігор Гирич3. Суспільно-політичне тло змагань галицьких українців за національний університет відтворено в роботах Ярослава Грицака, Степана Макарчука, Олексія Сухого, Михайла Швагуляка4. Університетське питання як складову частину українсько-польських взаємин у Галичині побіжно висвітлювали й польські історики5, проте як окрема наукова проблема університетська справа потрапила в коло їх зацікавлень нещодавно. Цю проблему розглядає краківська дослідниця Кшиштофа Міхалевська1, якій, однак, не вдалося абстрагуватись від оцінок польської публіцистики зламу ХІХ-ХХ ст. Місце боротьби галицьких українців за національний університет у польсько-українських відносинах 1888-1908 рр. розглянув Чеслав Партач2. Назагал, трактуючи питання про заснування українського університету об'єктивніше, ніж К.Міхалевська, він теж не уникнув спокуси висвітлити його як засіб здобуття українськими національними демократами політичних дивідендів у Східній Галичині.У другому розділі "Основні етапи боротьби за український університет у Львові" простежується історичний розвиток української університетської справи протягом ХІХ ст., характеризуються українські політичні сили, визначаються передумови та причини переходу до якісно нового етапу боротьби за український університет у Львові, викладаються основні віхи університетських змагань українських студентів і викладачів у 1899-1914 рр. Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. стали в історії народів Габсбурзької монархії періодом виразного політичного, економічного, культурного поступу. Ці процеси зачепили і Галичину, де ситуація водночас характеризувалася загостренням українсько-польських стосунків. Чи не найбільше українсько-польське суперництво розгорнулось у сфері освіти. Вважали, що одержання знань рідною мовою є необхідною передумовою подальшого розвитку нації. "Весна народів" в Австрії стала могутнім поштовхом до боротьби українців за свої права у Львівському університеті, створила умови для активізації суспільно-політичного життя Східної Галичини. Українська делегація на Слов'янському конгресі в Празі 1848 р. заперечувала домагання польських представників стосовно запровадження польської мови у Львівському університеті і стверджувала, що останній мусить стати українським. Важливо відмітити, що справедливість українських домагань визнавав тодішній австрійський уряд.

Питання про національний характер Львівського університету постало з новою силою в період конституційних реформ в Австрійській монархії в 60-ті роки ХІХ ст. Шукаючи противагу польським автономістським домаганням, Відень потребував союзу з українцями і недвозначно давав зрозуміти останнім свою готовність українізувати Львівський університет. Наприклад, у відповідь на ухвалу Галицького сейму 1869 р. про полонізацію університету австрійське міністерство віросповідань та освіти заявило, що утримання двох польських університетів у Галичині не належить до обов'язків держави і кривдитиме другу національність краю.Проте уряд в умовах зовнішньої та внутрішньої нестабільності у державі 60-х-70-х рр. ХІХ ст. не був послідовним у своєму ставленні до вимог польської політичної еліти Галичини. Поляки поступово перебирали у свої руки керівні ланки галицької автономії. Логічним наслідком цього стала також і поетапна полонізація Львівського університету, якій уряд чимраз то менше опирався. Щоправда, імператорська постанова від 4 липня 1871 р. впроваджувала утраквістичний (двомовний - польський і український) принцип викладання в цьому навчальному закладі, і формально уряд завжди визнавав утраквізм Львівського університету. Але в 70-х роках, внаслідок слабкого розвитку верстви національної інтелігенції, мізерних економічних можливостей українці не змогли результативно захистити свої національні інтереси в стінах університету. Поляки захопили у свої руки переважну більшість кафедр. У 1900 р. на трьох факультетах Львівського університету українці обіймали лише 6 професорських кафедр і одну доцентуру. Диспропорція між реальним станом українських викладів у Львівському університеті та освітніми потребами українців була ще більш помітною на прикладі статистики студентів. За офіційними відомостями, з 1819 студентів, що навчалися на чотирьох факультетах Львівського університету 1899 н. р., студентів-поляків (католиків) було 895 осіб, українців (греко-католиків) - 545. Провідні українські сили усвідомили важливість боротьби не лише за нижче і середнє шкільництво, але й за національну вищу школу наприкінці 90-х років ХІХ ст. Відтоді питання українського університету постійно піднімалось на сторінках української партійної преси і традиційно розглядалось крізь призму українсько-польсько-австрійських взаємин. Найважливішою передумовою для здобуття власної вищої школи в Галичині було помітне піднесення на зламі століть національної свідомості українців. Університет ставав нагальною потребою подальшого культурного і політичного прогресу. На початку ХХ ст. Львівському університетові довелося стати ареною запеклої боротьби української молоді "за право української викладової та урядової мови". Ця боротьба надала рухові галицьких українців за національну вищу школу якісно нового змісту та форм. З актуалізацією в студентському русі університетського питання, що не виходило досі за рамки дискусій у порівняно вузьких колахінтелігенції та петицій до уряду, воно набрало загальнонаціонального резонансу. За аналогією з іредентизмом інших народів Австро-Угорської імперії (чехів, італійців, словенців), організований студентський рух надав могутнього поштовху розвиткові українського національного життя.Попри те, що боротьба українських студентів у Львівському університеті розвивалася під гаслом утраквізації цього навчального закладу, з урахуванням перспективи вона фактично спрямовувалась на заснування окремого університету у Львові. Стратегію змагань за такий університет шляхом захисту прав українців в існуючому Львівському університеті накреслив ще 1897 р. М. Грушевський. Початок організованої боротьби українського студенства Львівського університету за національну вищу освіту був найтіснішим чином пов'язаний зі створенням 1896 р. студентського товариства "Академічна громада", яке 1900 р. об'єднало у своїх лавах 66 % студентів-українців світських факультетів Львівського університету.Вимоги окремого українського університету у Львові були висунуті на І і ІІ вічах студентів-українців Австро-Угорщини 1899 і 1900 рр. Провокаційна поведінка польської адміністрації університету, яка продовжувала ігнорувати права української мови, підштовхувала українське студентство до рішучіших дій. Низка конфліктів у 1900-1901 рр. призвела до виключення з університету 5 українських студентів. На знак протесту проти цього дискримінаційного рішення решта студентів-українців демонстративно виписалися з університету. У грудні 1901 р. Львівський університет покинуло 583 студенти-українці, які прагнули цим кроком привернути суспільну думку Австро-Угорщини до справи заснування українського університету. Щоправда, влітку 1902 р. більшість сецесіонерів повернулися до Львівського університету, задовільнившись незначними поступками університетських властей.З припиненням сецесії завершився перший етап українського студентського руху у Львівському університеті. Протягом 1902-1903 рр. українська молодь утримувалась від активних акцій. Сильним поштовхом до відновлення боротьби стали революційні події 1905-1906 рр. у Наддніпрянщині. Одним із головних постулатів українського студентського руху стає в цей період надання українській мові рівноправного з польською статусу при проведенні імматрикуляції (акту урочистого зарахування студентів І-го курсу). Конфлікт навколо цього питання призвів у 1906-1907 рр. до кількох барикадних боїв між польськими та українськими студентами у Львівському університеті. 4 квітня 1907 р. українські викладачі цього університету вислали до Відня депутацію, яку спільно з українськими парламентськими послами прийняли прем'єр-міністр і міністр віросповідань та освіти. Австрійські урядовці визнали, що поступове збільшення числа українських кафедр у Львівському університеті з перспективою їх виділення в окремий університет є єдиним шляхом подолання конфлікту, однак домагались аби українські студенти негайно припинили нелегальну боротьбу. На початку 1908 р. міністр віросповідань та освіти зобов'язав власті Львівського університету скасувати акт імматрикуляції, щоб запобігти подальшим сутичкам. Упродовж 1908-1909 рр. українська молодь не вдавалась до нелегальної боротьби, сподіваючись на парламентське полагодження університетської справи. Проте польська більшість в академічному сенаті університету стала на шлях провокацій, ухваливши на початку 1910 р. рішення звернутись до австрійського уряду з проханням законодавчого закріплення польського характеру університету. Цей крок поставив під загрозу здобутки українців у Львівському університеті. В умовах чергового загострення відновились сутички між польськими та українськими студентами. Невдачі українських політиків на шляху парламентського вирішення університетської справи штовхнули українських студентів до більш рішучих форм боротьби. 1 липня 1910 р. під час нелегального віча в університеті спалахнула сутичка, під час якої був смертельно поранений український студент Адам Коцко. Українських студентів було звинувачено у провокуванні масових безпорядків, 49 з них відраховано з університету.У 1911-1914 рр. українська студентська молодь надалі активно домагалася заснування українського університету у Львові. Особливе незадоволення у студентських колах викликав зрив польсько-українських переговорів в університетській справі на початку 1913 р. Студентські активісти закликали повернутись до нелегальних методів боротьби. Подальшому розгортанню студентських акцій перешкодив початок Першої світової війни. У третьому розділі "Питання національного університету у Львові в громадсько-політичному житті галицьких українців" проаналізовано ставлення українських політичних сил до проблеми національного університету, їхні спроби домогтися її вирішення у Віденському парламенті та в австрійських урядових колах. Коли студенти-українці вищих навчальних закладів Австро-Угорщини заявили про свою рішучість боротися за створення національного університету у Львові, це домагання стрімко увійшло в громадсько-політичне життя галицького краю. Студентські акції стали другими за значенням подіями після виборчих кампаній, здатними активізувати суспільне життя. Попри це, стосунки між українськими політичними силами та студентськими активістами складалися спочатку нелегко - жодна з українських партій не була готовою підтримати студентські вимоги конкретними політичними кроками. Керівництво цих партій орієнтувалося на законні засоби боротьби й тому неохоче сприймало заклики молоді до організації масових політичних акцій в університетській справі. Невдалі для українців наслідки парламентських 1900 р. і сеймових 1901 р. виборів сприяли утвердженню серед керівництва Української національно-демократичної партії (УНДП) прагнення скоординувати українську парламентську діяльність та студентський рух. У 1901 р. синхронно із студентськими виступами українські посли порушили університетську справу в парламенті шляхом інтерпеляцій (запитів) до уряду.Сецесія українських студентів 1901 р. сколихнула українську громадськість Галичини, витворила небачене досі почуття солідарності. Однак українська парламентська репрезентація не скористалася цим моментом, а цілком розділяла позицію австрійського уряду. Розраховуючи на поступки останнього у майбутньому, вона відклала обговорення університетського питання. Це суттєво применшило ефект від самого факту сецесії та спричинилось до погіршення взаємин між студентським рухом та українським політичним керівництвом. Протягом кількох наступних років українські посли дедалі менше цікавилися студентською боротьбою і навіть засуджували особливо радикальні виступи молоді. Усвідомлюючи нереальність досягнення на цьому етапі значного прогресу в університетській справі, українські партійні лідери вважали безвідповідальним провокувати молодь наантизаконні виступи та обмежувались мінімальними вимогами до уряду, які лише окреслювали шлях до національної вищої школи. Популярною тоді була ідея заснування приватного українського університету на науковій базі НТШ, однак її не вдалося реалізувати через брак коштів. Деякі члени УНДП і Русько-української радикальної партії засуджували нерішучу позицію політичних проводів та підтримували студентські протестаційні акції.Новий етап протистояння польських та українських студентів у Львівському університеті, що припав на 1906-1907 рр., зацікавив українських політиків. Сподівання на полагодження університетського питання пов'язувалось із наслідками проведених за новим виборчим законом парламентських виборів 1907 р., які суттєво збільшили українське парламентське представництво. Вперше послами Державної ради від УНДП було обрано професорів Львівського університету - Станіслава Дністрянського та Олександра Колессу, що істотно активізувало діяльність українських політиків в університетській справі. Вимогу заснування українського університету у Львові як стратегічне завдання було включено у програму Руського клубу в парламенті. Українські посли розгорнули тут активну роботу, спрямовану на вирішення університетського питання. Вони ініціювали переговори з урядом, шукали союзників серед парламентських представництв інших народів, вдавалися до парламентської обструкції, зверталися в Державній раді з запитами до уряду. Однак на цьому етапі уряд намагався уникати однозначних оцінок університетського питання, його позиція залишалась суперечливою і непослідовною, що об'єктивно розпалювало українсько-польське протистояння. Українські політичні сили усвідомлювали, що досягнути успіху у справі національного вищого шкільництва вдасться лише за умови підтримки дій Руського клубу якнайширшими верствами української громадськості. З цією метою навесні 1910 р. українські партії розпочали широкомасштабну агітаційну акцію. Вона викликала посилення українського вічевого руху. Загроза нових студентських заворушень спонукала уряд стати посередником у цьому питанні між українцями і поляками. Однак цей почин невдовзі був перерваний кривавими подіями у Львівському університеті 1 липня 1910 р., які суттєво загострили українсько-польські взаємини. Лише обструкція українських послів у парламенті в березні 1912 р. змусила уряд і Польське коло повернутись до університетської справи та розпочати систематичні переговори.проведено всенародні збори, в яких взяли участь українські парламентські посли, партійні проводи, представники від повітів, студентської молоді та професори Львівського університету. Збори одностайно підтримали дії національного парламентського представництва та створили спеціальний міжпартійний комітет, який мав би організовувати масовий рух у краї на підтримку українського університету у Львові.

Завдяки діяльності Українського парламентського союзу справа українського університету набула чіткіших форм. Наприкінці 1912 р. уряд запропонував проект імператорського листа, яким передбачалося заснування українського університету в Галичині не пізніше 1916 р. Однак опір польських сил, які стояли на позиціях полонізації існуючого Львівського університету і не погоджувались визнати Львів місцем заснування спричинив припинення переговорів у січні 1913 р.Оптимальним шляхом для досягнення прогресу в університетській справі на цьому етапі було порозуміння українських політичних сил з поляками в питанні сеймової виборчої реформи. Протягом 1913 - початку 1914 р. проблема виборчої реформи тимчасово усунула університетську справу на другий план. Сеймова угода 1914 р. зміцнювала українські позиції в Галичині, створювала широку політичну площину для реалізації ідеї заснування українського університету у Львові. Проте здійсненню цього плану перешкодила Першої світової війни.У четвертому розділі "Ставлення польських суспільно-політичних сил до ідеї створення українського університету" визначено місце університетської справи в системі польсько-українських суперечностей, позицію різних польських суспільно-політичних сил щодо питання відкриття українського університету, досліджено перебіг українсько-польських переговорів у 1908-1914 рр.Напротивагу українському національному рухові початку ХХ ст. польські політичні сили намагались усіма засобами зміцнювати польський "стан посідання" в Галичині, протистояти українській державницькій ідеї автономії Східної Галичини, відкидали будь-які намагання українців, що могли б наблизити їх до здійснення національного ідеалу.Ідеологічні важелі у формуванні польської суспільної думки щодо українського питання у Галичині визначало утворене у 1900 р. Стронніцтво демократично-народове. Політична програма цієї партії проголошувала право польського народу на державну єдність і незалежність і закликала захищати виключно польські інтереси. Ендеки боролись проти українського національного руху. Вони були противниками будь-якого порозуміння. Боротьбу українців за власну вищу школу ендеки трактували як замах на польський характер галицької автономії. Спільно зі своїми найближчими союзниками - східногалицькими консерваторами (подоляками) ендеки розпочали широкомасштабну ідеологічну кампанію, спрямовану не лише проти вимоги українського університету, але й проти здобутків українців у Львівському університеті. Вони домагалися цілковитої полонізації цього закладу без жодних компенсацій для українців. Їх платформу поділяла значна частина академічного сенату Львівського університету, польські студентські організації. До лідерів ендеків у Галичині належали професори Львівського університету Станіслав ломбінський та Станіслав рабський. Діяльність представників цієї партії постійно погіршувала національні стосунки між польськими і українськими студентами у Львівському університеті.Головними реальними опонентами ендеків у польському політичному таборі були західногалицькі консерватори (станьчики), ідейно-політичні засади яких залишали місце для українсько-польського порозуміння. Станьчики теж виступали проти негайного заснування українського університету, вважаючи, що "цивілізаційно молоді" українці ще не готові до заснування власної вищої школи. Однак вони не виключали можливість розширення прав українців в існуючому Львівському університеті, передусім шляхом збільшення числа українських кафедр. Такої ж думки дотримувались ліберал-демократи, які не мали значного впливу в польському суспільстві. Дещо поміркованішим до університетських вимог українців було ставлення людовців, які назагал підтримували ідею утворення окремого українського університету, однак протестували проти утраквізації існуючого, вважаючи, що остання знизить його рівень із загальнопольського досхідногалицького. Єдиним напрямом у польському політичному русі, який підтримував українські прагнення в університетській справі, був соціал-демократичний, однак його вплив на галицьку політику залишався незначним.

У протистоянні краківських консерваторів з ендеками та східногалицькими консерваторами українське питання в Галичині і, зокрема, університетська справа, набуло особливої ваги в передвоєнні роки. На українсько-польських переговорах 1910-1913 рр. українці погоджувались визнати польський статус Львівського університету взамін на одночасне заснування українського університету у Львові. Натомість поляки вимагали негайного визнання польського характеру Львівського університету за обіцянку заснувати український університет згодом і, очевидно, поза Львовом. Зусилля ендеків на цьому етапі спрямовувались на припинення переговорів, влаштування масових акцій протесту у краї. Саме це стало головною причиною того, що справа українського національного університету у Львові не була завершена.У висновках узагальнено результати дослідження, викладено основні його положення, що виносяться на захист. Зазначено, що боротьба за заснування українського університету у Львові розпочалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. і стала вагомим фактором зростання українського національного руху в Галичині. Водночас змагання за український університет у Львові засвідчили ріст національної свідомості серед широких суспільних верств українського громадянства, стали необхідною ланкою подальшого розвитку українських політичних партій та організацій, усього українського загалу. Боротьба за українську вищу школу в Австро-Угорщині була однією з форм змагань за українську державність. В університетському питанні український рух пройшов еволюцію від спроб зміцнити позиції українців в існуючому Львівському університеті до прагнення якнайшвидшого заснування окремого українського університету у Львові. У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. університетське питання набуває нових форм і масштабів. Це було викликано вступом у боротьбу за національну вищу школу українських студентів і викладачів Львівського університету, формуванням партійно-політичної системи українських сил у Галичині, координацією дій українського студентства та молоді з боку національних політиків. Українські політичні партії, що дотримувались принципів легальної боротьби, спершу виявились неготовими рішуче підтримати опозиційні виступи студентів. Однак після проведення виборчої реформи 1907 р. до австрійського парламенту вони очолили рух за національний університет у Львові. Вимога заснування українського університету у Львові стала програмним постулатом для національних політичних організацій і товариств.Проблема заснування українського університету у Львові поглибила протистояння у польському суспільно-політичному русі і, особливо, між станьчиками та ендеками, позиція яких не дозволяла підняти питання про необхідність загального політичного порозуміння між двома народами.Змагання за національний університет у Львові відігравали роль інтегруючого фактора в українському русі, активізували громадську думку і суспільно-політичне життя, стали для галицьких українців доброю школою політичної боротьби.