Особливості політичних поглядів козацької старшини Гетьманщини щодо військової служби та Запорізької січі

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ ГЕТЬМАНЩИНИ ЩОДО ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ ТА ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

Через призму значення власної військової служби, пропонується розглянути питання соціальної аргументації козацькою старшиною своєї належності до політичної еліти суспільства.

Перебравши на себе загальносуспільні функції і насамперед функцію правління в Українській козацькій державі - Війську Запорозькому, козацькі старшини шукали засобів легітимації свого провідного становища. Це питання для заново формованої української еліти було актуальним і з соціальних причин. Здобута влада надавала старшинам цілу низку соціально-економічних переваг. Однак в очах вчорашнього «пана товариша козака» ці переваги не виглядали узаконеними ні часом, ні особливими заслугами. Тому це питання для старшин - «начальних людей» Війська Запорозького було особливо актуальним. Для дослідників ця історична обставина дозволяє досить повно виявити сутність уявлень старшин про місце і роль військової служби у їхньому сприйняти свого соціального статусу. Адже в суспільстві, що ще міцно зберігало уявлення про поділ суспільства на тих, хто молиться воює і працює виконання військових обов'язків для обґрунтування свого провідного суспільного становища мало дуже вагоме значення, тому викладалося детально, у подробицях.

Свій провідний соціально-економічний та соціально-політичний статус представники еліти обґрунтовували виконанням своїх функцій і насамперед службою Війську Запорозькому. Так, 21 березня 1670 р. Д. Многогрішний, затверджуючи своїм універсалом земельні володіння любецької шляхти, аргументував це таким чином: «...Оскільки тая шляхта любецька як від зачатої у війпосполитого заставлялася, так і тепер кожний шляхтич зі служби своєї, хто буде тих ґрунтів уживати» [1, с. 67].

Виключно службою Війську Запорозькому узаконювалися права старшин на земельні володіння. Як це, наприклад, було вчинено І. Мазепою 24 жовтня 1699 р. в універсалі на підтвердження спадку, що діставався Л. Свічці: «Ми тоді респектуючи на значні небіжчикові праці й послуги, у війську Запорозькому зронені, а бачачи і його сина, пана Лук'яна Свічку, до тих же праць військових згодного і здатного і уже у воєнних випадках бувалого, всі добра, тестаментом йому леговані... підтверджуємо» [2, с. 503].

Службою Війську Запорозькому обґрунтовувалися й підстави на посідання певного уряду чи здобуття звання. Так, Д. Апостол надаючи звання бунчукових товаришів братам Войтеховичам 7 листопада 1732 р. наголошував, що «вони, п.п. Петро і Андрій Войтеховичі, зоставшись по покійних батькові і матері своїх осиротілими, за наявну малу батьківщину, з дому свого відправляли і відправляють в нашій генеральній військовій канцелярії в званні канцелярському службу» [3, с. 227].

З огляду на старанну службу членів родини власті Гетьманщини могли пом'якшити, а то й скасувати, найсуворіший вирок суду. Так, зокрема, сталося з Рубцем Іваном, якого Генеральний суд засудив до страти за підробку гетьманських універсалів та монарших указів. Проте І. Самойлович, «зважаючи на старість пана Михайла Рубця (батька Івана. - О.С.), який від молодих років своїх гідно служив у війську запорозькому і не брав у злочині сина своєї ніякої участі» дарував останньому «життя і свободу» а також залишив маєтки, на які у батька були «грамоти й інші документи» [4, с. 397-398]. Тому природним виглядає той факт, що одним із проявів морального осудження представника старшинств забула вказівка на його нездатність чи нехіть до служби. Так, намагаючись дискредитувати перед кримським Каном повсталого Петрика, І. Мазепа серед іншого вказував на те, що «він всілякою службою у нас, гетьмана, і ні у війську на проявився і у всіх як негодний і зневажений є» [5, с. 104].

Оскільки служба державі пов'язувалася насамперед з військовою службою, у якій легко прочитувався загальносуспільний аспект, ми бачимо, що військову службу старшини ставили на перший план серед засобів обґрунтування свого високого статусу. Саме опору на даний чинник ми прочитуємо у записці генерального судді В. Кочубея. У лютому 1708 р. він, не приховуючи своїх емоційних орієнтацій, порівнював кар'єри П. Герцика та Ф. Жученка. Перший «сидів на базарі Полтавському з крамом підлим, з голками, шпильнами і банками». Опираючись на матір, яка в другому шлюбі стала жінкою генерального старшини П. Забіли, «і підмогричившися Козакам Полтавським, не з заслуги якої воєнної, але з лукавої омани, став Полковником Полтавським, і побувши на тому уряді деякий час, незабаром скинений з нього зостався». У характеристиці іншого використано соціально позитивні критерії: «Його Милість Пан Жученко, як перед війною Хмельницького, будучи в молодості своїй...в хвалених воєнних проти Татар оказіях, так і від початку війни не відмовляючись жодної служби багато підняв праць і зазнав на тілі своєму ран», Генеральний суддя підкреслював, що Ф. Жученко був полковником за Б.Хмельницького, Ю. Хмельницького, Д. Многогрішного, І. Самойловича й І. Мазепи. Тому В. Кочубей і висловлював обурення з приводу того, що П. Герцик плів стосовно Ф. Жученка інтриги: «обманом наводив на нього напасті» [6, с. 146-147]. Та й захищаючи власну гідність від несправедливих, на його погляд, клинів П.Орлика, генеральний суддя вдавався саме до нагадування про свої здобутки на службі Війську Запорозькому: генеральне писарство, яке задовольняло як гетьмана, так і московський уряд, з яким найбільше спілкувався уряд Гетьманщини, виконання дипломатичних місій, участь у воєнних походах, де «трафилося і кров'ю позмагатися» [6, с. 149].

Як і В.Кочубей, нижчою за військову справу вважав торгівлю й Г. Грабянка. Негативно характеризуючи полковництво І. Брюховецького. він наголошував, що вони належали до тих старшин, які утвердилися па начальстві тим, що «вийшли з голоти та пошлюбили собі дочок крамарських, а потім самі до крамарства пристали роль для старшинства грали військові заслуги у справі їхнього суспільного становища яскраво засвідчує принц про призначення І.Самойловичем свого сина Семена полковником. Шукаючи узаконення гетьман вдався саме до обґрунтування свого рішення новими заслугами, заздалегідь призначивши Семена міцнішим гетьманом над загоном козаків, що вийшли назустріч.

Зважаючи на те, що до участі сина у боях справа так і не дійшла (перед зіткненням з ворогом Семен був відкликаний на власне весілля, це не завадило батькові від 14 лютого 1680 р. про надання синові заручатися саме вказівкою на його військову. «Милий син наш Симеон не оспало завше є всяких воєнних справах. Має стату до цілостічинити послугу і уже почасти труд праць воєнних .......і пін...» |4, с. 23]

Виконання військової служби як справи суспільної було особливо зручним засобом для провідного становища. Тому виглядає, що права на політичний провід у суспільстві шляхта реалізовувала через витворення уявлень про свою мужність до «лицарського кола», що існує окремо від черні». Так, у листі П. Суховію від 10 травня І Многогрішний себе називає «лицарем», а козаків молодцями» [9, с. 177]. Термін «лицарство» вживали старшини учасники великоднього старшинського з'їзду 1671 р.: Гетьман подав статті «панам полковникам і осавулам, отаманам і всьому Війська Запорозького» [10, с. 299]. Очевидно, що йшлося виключно про учасників вказаної ради хоча у даному випадку можна припускати, що звернення стосувалося всього козацтва Війська. Універсал про смерть І. Скоропадського уже позбавлений такої двозначності - козаки - це «черньник стану» [10, с. 26-27]. Потреба нової еліти легітимізувати своє провідне становище у суспільстві через зображення себе носіями ряду гуманістичних та суспільно-політичних військових чеснот спонукала до використання загальноєвропейського стереотипу про верству лицарства як носія таких чеснот.

Однією із норм лицарської поведінки вважався захист співвітчизників, боротьба заради цього з численнішим за себе неприятелем. Так, І. Самойлович, критикуючи військово-політичний вибір І. Сірка влітку 1677 р., запитував: «А якби сили неприятельської і того більше було, чи нам їх опасаючись допомагати їм проти церков Божих і на братію свою воювати? Позбав Боже, хоча помремо, того не вчинимо» [11, с. 231].

Лицарство передбачало і виконання заповітів своїх попередників, примноження їх бойової слави: «...Щоб слави війська запорозького низового не втратили, котру вам предки ваші на пам'ять тримати і грудьми своїми військовими захищати наказували» [11, 231 ].

Старшини не пропускали можливості підкреслити бойові «лицарські» заслуги, як особисті, так і родові. Ми вже вказували, як В.Кочубей згадував про свою особисту участь у бойових походах. Ще рельєфніше він це зробив, захищаючи у записці своїй прихильників «Пана Жученка» і «пана Іскру», особливо останнього, який «з предків своїх є чоловік значний і заслужений у Війську Запорозькому». Даний факт В.Кочубей пов'язував саме з участю у військових справах: дід ляхів бив, батько в бою загинув, сам Іскра «в Ліфлянтах» зі шведами воював. Особливо детально розписав генеральний суддя подвиг Іскри-батька, вважаючи за доцільне саме таким чином підкреслити заслуженість сім'ї Іскр: «Його Милість, Пан батько, перебуваючи втретє Полковником, відправив значну послугу воєнну на Липлянках, окрім інших же: було там більше 7000 орди Ногайської з Азовською, а з ним лише 130 чоловік, і так, за допомогою Божою, з коней зсівши і тими ж кіньми ополчившися, відбилися від них, кількість велику Татар побив і сам був стрілою в ногу поранений, і всі товариші не без ран найду валися» [6, с. 147].

Факти лицарства, героїзму завжди залишалися в полі зору старшинства, потрапляючи до їхньої кореспонденції, щоденників, як факти гідні подиву, поваги і схвалення. Це робив, зокрема, Я. Маркович, занотовуючи до свого щоденника про сутичку «козаків з ляхами, і Галаган з козаками верх взяли.

«14 ляхів убили чоловік 500 і гнали їх 4 милі, а з нашого боку козаків убито 46 чоловік, у тому числі сина Часникового Петра, який сам один убив 29 чоловік, а тридцятий, убитий же ним але мої о, Петра, застрелив» [12, с. 424].

У поняття лицарства старшини включали тему суспільно і пічної корисності військової дії, засуджуючи «лицарство» у політичній боротьбі. Так, у листі генерального писаря Л. Бускевича до Р. Дмитрашки-Райчі з цього приводу застережено: «І на те зріти потрібно, щоб за нинішнього нерозсудного лицарства, коли самі себе воюємо, шумуємо мужністю і лицарством, як сліпці довбнею, а то все шкода бідним людям...» [9, с. 143]. Як «велику неславу» військову написав П.Дорошенко у листі від 2 грудня 1672 р. на Кіш "домову нещасливу між роками від людей безстрашних зачатку. [13, с. 86].

З розвитком власних господарств старшини все більше віддалялися від військової та адміністративної служби і все ретельніше займалися справами господарювання у власних маєтках. Це зумовило деяке ослаблення уваги до чеснот лицарських та її посилення до чеснот загальногромадянських, (орієнтованість на них від імені шляхетства Гадяцького, Миргородського й Полтавського полків продемонстрував Катерининської законодавчої комісії М. Мотоніс. Висловлюючи свою думку з приводу законів про дворянство, підкреслював, що до цього високого ступеня гідності приводять чесноти і заслуги. А «ці дві похвальні якості можуть бути виявлені не тільки під час війни, а й за часів миру». мир і війну як два стани суспільно-політичного киї і я, для війни він відводив лише підпорядковану роль: інша захищає державу від неприятелів і здійснюється ні для чого іншого, як для миру. Мир керує державою і утримує... Як життя людини залежить від здоров'я, так мир зберігає могутність і силу держави. До якого нікчемного стану може та довести держава, яка стала б вести безперервну шину?» [14, с. 167-168].

Завершуючи дане питання вкажемо, що підкреслення і 11 перських, і «громадянських» чеснот еліті було необхідне для «(ґрунтування свого провідного місця в суспільстві. Виходячи з орієнтацій на виконання кожною суспільною верствою своїх соціальних функцій, старшини України зі схваленням сприймали Запорозьку Січ та запорожців у функції захисників України від зовнішніх нападників. Прикладом може послужити лист І.Мазепи до Коша від 12 вересня 1688 р.:»...Оскільки як є чин ваш лицарський не на що інше, тільки на творення над неприятелями хреста святого промислу зобов'язані, і те вам втіха і похвала, де неприятелів бусурманів перемагаєте, чим спільно з предків наших і ваших вправлялися і нам, наступникам своїм трохи не у всього світу добре ім'я заслужили, то не зневажте в милість собі справ лицарських, скільки Господь Бог дасть вам сил і допомоги, чиніть старанно, щоб пошуками і перемогами над неприятелями хреста святого прийнятими мали похвалу і надану монаршу милість у їх ц. пр. в-ті, про що і ми б регіментар ваш раділи і охоче вашу послугу їм пресвітлим монархам похваляли» [15, с. 178].

Морально санкціонуючи боротьбу Запорожжя з південними нападниками, старшини не відмовлялися від свого запорозького коріння, за формулюванням П. Дорошенка, від «гнізда нашого» [13, с. 87], оскільки причетність до воєнної звитяги запорожців узаконювала їх права на здійснення політичного управління суспільством. Ще рельєфніше ця потреба стала відчуватися у XVIII ст., коли старшини постали перед необхідністю знайти якнайпереконливіші аргументи для обґрунтування своїх домагань нобілітуватися у якості шляхетства. Легенда про запорозьке коріння допомагала старшинам як стану легітимізувати свої соціальні прагнення вказівкою на виконання протягом тривалого історичного часу відповідної соціальної функції.

З іншого боку, орієнтації на монополізацію своєї провідної політичної ролі у суспільстві, спрямовували старшин на заперечення проявів будь-якої політичної суб'єктності, на яку претендувало Запорожжя. Оскільки січовики могли виступити у якості єдиних організованих та найбільш соціально свідомих опонентів старшинства, то у еліти Гетьманщини цілком природно виникали підозри на зазіхання з боку запорожців саме на їхні соціальні роль та місце. Так, зокрема, змальовував їх І. Брюховецький у травні 1666 р.

«Запорожці: від них би та те не виросло, чого вони бажають, як би добрих людей розоряти, і, нашарпавшись чужих набутків, всякому і старшинства доступити» [16, с. 103]. І хоча І Брюховецький саме завдяки спекуляції на таких соціально низьких інстинктах запорозького натовпу і прийшов до влади, у ти її гетьмана він мусив солідаризуватися з настроями політичної еліти Гетьманщини, а тому й приставати до поглядів, їх політико-культурних орієнтацій.

Виразним свідченням заперечення старшиною України-Гетьманщини права Запорожжя на будь-яку політичну пікантність можуть служити документи травневої 1671 р. Ради. Вона, зокрема, звинувачувала запорожців у двох формах "небажання загальному благу": з одного боку у Гетьманщині вони не хотіли "старійшим своїм віддавати ти пуху", а з іншого "в запороги з домів своїх частократно відходять і, там зайшовши, особливих собі старших для прихотей своїх обирають" [10, с. 300]. Як бачимо, обидва прояви і розглядалися як такі, що були спрямовані проти монопольного становища у сфері управління. Так само й у проханні до царя милостиво розпорядитися П. Дорошенка, зачепивши тему Запорожжя, вказував саме небезпеку політичних ускладнень, пов'язаних зі спроможністю запорожців самостійно приймати політичні рішення: "...Захисти Боже, щоб якого зла не вчинилося, поливо Запорожців, які здавна самі непостоянствуючи до різних сторонніх заступництв метатися звикли, і йому (тут: П. Дорошенку - О.С.) не радили під вашу государську руку ухилятися" [11, с. 34-35].

І. Мазепа деструктивну політичну роль запорожців теж бачив у тому, що вони були погано керовані саме в політичному плані. У листі до О. Меншикова від 27 червня 1705 р. він, микаючи пояснень, чому запорожці заважали прокладати кордон між Турецькою та російською імперіями, писав: "...Оскільки ще зразу від гетьмана Хмельницького взявши розпуст, не тільки колишніх гетьманів не слухали і не повинувалися їм так, як належало...» [15, с. 964]

У даному аспекті Січ сприймалася викликом деструктивним чинником.

Як писав П. Тетвря І березня 1663 р. до короля: "А на військо Запорозьке (тут: СІЧ "ВІЙСЬКО Запорозьке низове»- О.С.) надія слабка, тому що в ньому (не кажу, що немає доброзичливих) більше таких, які бажають не спокою, а безперервних заворушень» [ 16, с. 175]. Аналогічно 7 липня 1670 р. зреагував Д. Многогрішний на спроби М.Ханеика обиратися "в Запорогах», а не "в городах»: "...То істинно могло б знову таке збурення на Україні вирости через Запорожців (вказівка на Брюховеччину - О.С), оскільки як вони звикли людей розігнати, тоді б незабаром те, від них об'явилося» [17, с. 234]. На "їх низовців глибоку недостойність» вказував 26 квітня 1671 р. у листі до царя й П.Дорошенко, деталізуючи далі: "...Ще і при покійному гетьмані Богдані Хмельницькому і при інших великі між християнами російськими смути творили і над безчисленними благочестивими людьми вбивства мучительства і кровопролиття виконували» [17, с. 395].

Як небезпечних схильністю до соціального бунту подавав Запорожців й І. Самойлович 4 березня 1676 р., повідомляючи царя про переговори П. Дорошенка з 1 Сірком: "...Вони ні на що не зважають, хоча б завтра довелося померти... тільки б їм застосувати достатньо своєвольства, то їм всякому за життя похвала і по смерті слава». Так І. Самойлович обґрунтовував імовірність інформації про нібито дані П. Дорошенком обіцянки запорожцям "допустити в містах над людьми, як Брюховецький, свавільства і безправ'я» [18, с. 552].

Така реакція І. Самойловича є закономірною й з огляду на його першу реакцію 19 жовтня 1675 р. стосовно звістки про переговори правобережного гетьмана й кошового. Це, на думку І. Самойловича, робилося лише з однією метою: "...Щоб нею (Січчю - О.С.) Україну збунтувати» [18, с. 281]. Отже, у політико-культурних орієнтаціях старшинської України-Гетьманщини відносно політичної ролі соціально не впорядкованих станів та верств ми спостерігаємо еволюцію, початковою точкою якої була орієнтація на забезпечення Соціально-політичної єдності старшинства і черні у визвольній боротьбі. З розвитком природно-історичних соціальних процесів орієнтації стосовно підвладних верств проявлялися у межах дії закону очікуваних реакцій», відповідно до якого політична Гетьманщини намагалася не створювати умов, які могли б уникати підвладних до соціально-політичної активності, а особливо, її руйнівних проявів.

У межах дії даного закону провідники політичної еліти країни - Гетьманщини у зовнішньополітичних справах намагалися захищати загальносуспільні інтереси як запоруку школення інтересів підвладних верств, старалися протистояти вживанням представників іноетнічної еліти стосовно народу. У внутрішньополітичній площині даний ікон вимагав, у межах політичного курсу старшини на економічне підпорядкування рядового козацтва та оспольства, діяти поступово й терпляче, нарощуючи соціальний тиск непомітно.

Під впливом орієнтацій на соціальні низи як на керовану і завжди спрямовану проти влади силу, орієнтації на армію включали не лише сприйняття її як засобу захисту від ворога, але і як силу, здатну утримувати від порядків соціально бунтівливі елементи.

Оскільки політична еліта усвідомлювала необхідність загальносуспільних інтересів, то до її орієнтацій почався й ідеал соціального співжиття, згідно з яким стану мали забезпечуватися належні умови для виконання ними своїх соціальних функцій. Це, зі свого боку, призводило до формування у середовищі політичної еліти відчуття моральної відповідальності за долю очолюваних ними простих людей. Проте, постійно посилюване соціально-економічне підпорядкування, ослаблення соціального опору й поспольства, замикання еліти на станових інтересах більше перетворювали питання ставлення до підвладних власника маєтку. Що ж стосується орієнтацій на Запорозьку Січ, то політична еліта Гетьманщини вітала виконання запорожцями функцій захисників України від зовнішніх нападників і заперечувала будь-які намагання проявити свою політичну суб'єктність у питаннях, що стосувалися України-Гетьманщини і мала чіткі орієнтації на протистояння спробам Запорожжя виступати у ролі захисника соціально й політично підпорядкованих верств.

Джерела та література

1. Цит. за Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII вв. - Прага, 1924. - Т. 1.

2. Стороженки. Фамильный архив. - Т. 6. - К., 1910.

3. Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII-XVIII вв. - К., 1884.

4. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. - Т. 1. Полк Стародубский. - К., 1888.

5. З епістолярної спадщини І. Мазепи. Упорядник та автор передмови В.В. Станіславський. - К., 1996.

6. Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским. - Часть 2. - М., 1858.

7. Грабянка Г. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К., 1992.

8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссиєю (далі: Акты ЮЗР). - Т. 5. - СПб., 1877.

9. Акты ЮЗР. - Т. 8. (1668-1669; 1648-1657). - СПб., 1875.

10. Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст. - 4.2. Рада старшин. - К., 1930.

11. Акты ЮЗР. - Т. 13. - СПб., 1875.

12. Маркович Я. Дневные записки... - 4.1.

13. Акты ЮЗР. - Т. 11. - СПб., 1875.

14. Сборник Русского Императорского Исторического Общества. - T. IV. - СПб., 1869.

15. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских Козаков. - Т. 1. - Владимир, 1903.

16. Акты ЮЗР. - Т. 6.

17. Акты ЮЗР. - Т. 9, 12.