Андрій, тільки - но уклавши дружню угоду з Ганною, кличе князя Ярослава Всеволодовича з Переяслава в Галич. Король невипадково обрав для ролі свого ставника в Галичині північного князя, який не мав опори ні серед народу, ні серед боярства цієї землі й неминуче перетворився б на угорську маріонетку.

Ярослав дізнавшись, що на Галицький престіл претендують Ольговичі, повертається додому.

Дізнавшись, що угорська залога вже стоїть у Галичі, Ольговичі не наважились вибивати її звідти, бо це б означало початок війни з могутньою Угорською державою. Але король ніби ненавмисне вивів своїх воїнів з міста. Утвердження чернігівських князів у Галичі полегшувалось поверненням з-за кордону могутнього боярського роду Кормильчичів. У зв'язку з цим в 1206 році бояри закликають Ігоревичів на князювання.

Неважко уявити собі, як сприйняла цю звістку княгиня Ганна, котрій обіцяв свій захист угорський король і натомість зрадив її. Вона спішно виїздить до Романової вотчини - Володимира - Волинського. У Галичині князем став Володимир Ігоревич, а його брат Роман - у іншому стольному місті Галицької землі - Звенигородці. Проте вони не задовольнилися цим, а зазіхали ще на Волинь.

Ворожа Романовичам партія на Волині була досить сильна, бо Ганна вирішила тікати з Володимира. Вона порадилася з Мирославом (ближнім до Романа волинським боярином), і з дядьком вночі втекла до ляхів. Дядько взяв Данила поперед себе і вийшов з міста, а отець Юрій з годувальницею, узявши Василька, вийшли через пролом у стіні. Не знали вони куди і бігти, бо Романа забили у Ляхах, а Лєшко миру з ними не уклав.

Ганна з дітьми вирушила до Кракова, де її „ з великою честю ” прийняв Лєшко. У той же час між угорським королем Андрієм і Лєшком зав'язуються нові стосунки. Про людське око між ними йшлося про повернення батьківської спадщини Романовичам. Союз був скріплений відправленням Данила до угорського двору, а Василько з матір'ю був затриманий у Кракові. Обидві сторони дивилися на малих синів Романа, як на заложників у тій складній політичній грі, яку вони вели навколо Галичини і Волині.

Риторичний заклик Лєшка до Андрія повернути Данилові й Васильку набуте батьком все - таки занепокоїв сіверських узурпаторів, і старший у роді Володимир „ послав великі дари королю і Лєшкові ”, щоб забезпечити себе від нападу з боку Польщі та Угорщини. Та володарі обох держав підтримували Романовичів (але вони хіба що лицемірно співчували княжичам - ізгоям).

Закликані галицькими і частиною волинських бояр на князювання, не маючи опори серед місцевої земельної аристократії й походячи з небагатого князівського роду, Ігоревичі зрозуміло, були не самостійними володарями. Джерела свідчать, що через якийсь час між братами почалися суперечки. Адже, галицьке і волинське боярство закликало Ігоревичів не тому, що бажало жити під їхньою владою, а лише з єдиною метою - позбутися вдови Романа з дітьми, підтриманих міською верхівкою. Досягши свого, бояри почали інтригувати і проти нових князів, нацьковуючи їх один проти одного. Слабкість центральної князівської влади була вигідна боярам, які відчували себе повновладними господарями в своїх вотчинах і „ державах". Крім того, окремі боярські філії настільки зміцніли, що почали заздро позирати й на князівські столи.

Роман Ігоревич попросив допомоги в угорського короля Андрія, і останній замість того, щоб скористатись моментом, як обіцяв, посадити на батьківський стіл Данила, надав своє військо Романові, з яким той і здобув Галич, розбивши у битві поблизу міста дружину старшого брата.

Скориставшись незгодами в стані Ігоревичів, белзький князь Олександр Всеволодович вирішив заволодіти головним волинським столом. Одержавши допомогу від свого родича, польського князя, він прийшов до Володимира - Волинського і захопив місто без бою. Але прихильна до Романовичів заможна верхівка міст Волині зробила перший, дрібний крок до повернення синів грізного галицько - волинського володаря в їхню „ отчину ”. Громада волинського міста Бреста звернулася до Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка Романа. Галицький літописець розповідає: „ Приїхали брестяни до Лєшка і просили Романової вдови і дитини Василька, бо княжичі були молоді; той дав їм Василька, щоб володів ними". З цього утвердження одного з Романовичів на клаптику волинської землі й розпочалося об'єднання ними своєї „ полуотчини ” - Волині.

Коли Олександр заволодів спадковою власністю синів Романа, вдова Ганна послала свого довіреного боярина Мирослава до польського князя сказати: „ Цей Олександр всю нашу землю і отчину тримає, а син мій в одному Бресті править". Щоб заспокоїти громадську думку, Олександр був змушений віддати Белз Василькові з матір'ю. Та незабаром при потуранні Лєшка Олександр вигнав Ганну з Васильком з Белза і віддав їм спочатку місто Камінь, а потім місто Тихомль і Перемиль на півдні Волині.

Василько, а згодом Данило сиділи в цій маленькій волості, як пише галицький книжник „ поглядали на Володимир ” і думали: „ Рано чи пізно, а Володимир буде нашим", тобто повернемось з Волині до Галичини.

Тим часом, у Галицькій землі, як коротко сповіщає літописець, почалися „ беззаконня і заколоти". Боярство безконтрольно панувало там і гнобило трудовий народ.

Тоді угорський король вирішив, що нарешті настав час для відвертого загарбання Галичини.1210 року Андрій посилає туди військо на чолі з палатином Бенедиктом, який за допомогою про угорської партії бояр на чолі з Іллею Щепановичем і Володиславом Кормильчичем здобуло Галич. В результаті цього в Галичині встановлюється жорстокий режим угорської окупації. Але Ігоревичі, на прохання галичан повертаються до Галичини: на головному столі у Галичі утвердився Володимир, Роман - у Звенигороді, а Святослав - у висунутому на захід Перемишлі. Данило тим часом сидів в Уграх, і угорський король планував оженити його із своєю донькою, щоб у такий спосіб закріпити Галичину за Угорщиною в майбутньому.

Галицькі бояри на чолі з Володиславом Кормильчичем, які були проти Ігоревичів, втекли до Угорщини. Вони розраховували використати в особистих інтересах десятирічного Данила, який жив тоді заложником при королівському дворі.

Бояри - втікачі лицемірно називають Данила „ галицьким отчичем ”, тобто визнають його законні права на батьківський стіл, і просять угорського короля відпустити з ними княжича відвоювати Галичину в Ігоревичів. Сподіваючись добре нагріти руки біля чужого вогнища, Андрій посилає до Галицької землі чимале військо на чолі з палатином Потом. Разом з цим військом їхав хлопчик Данило з почтом та бунтівливі галицькі бояри. Коли угорське військо обложило Звенигород, до Данила наспіла підмога - військова дружина, надіслана від брата Василька, що княжив у Белзі. Ігоревичі закликали на допомогу своїх давніх спільників - половців. Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала переваги жодній з сторін, але Роман Ігоревич злякався, вирішив вибратися з обложеного міста за підмогою, але був спійманий у дорозі. Звенигородці здалися. Далі угорське військо разом з силами Романовичів іде на Галич. Володимир втік, а галичани урочисто прийняли Данила на престол. Літописець відзначив: „І всі бояри володимирські й галицькі, і воєводи угорські посадили князя Данила на столі його, великого князя Романа”. Це сталося у вересні 1211 року.

Коли Данило сів на галицький стіл, до нього приїхала мати з Белза, щоб узяти на себе управління Галичиною, але він „ матері своєї не впізнав, бо такий ще малий був". Не впізнав він Ганни тому, що не бачив її п'ять років, перебуваючи в далекій Угорщині.

Та в плани галицької боярської олігархії не входило коритися владній, енергійній княгині, до того ж оточеній волинськими придворними. Після повернення до Галича бояри викупили з угорського полону за величезні гроші Романа і Святослава Ігоревичів і повісили їх!. Окрилене кривавим успіхом, воно вирішує позбутися й Ганни. Того ж 1211 року, галичани вигнали Данилову матір з Галича - бо хотіли княжити самі.

Князювання Ігоревичів та втеча Ганни з Володимира

Розлучаючись з матір'ю, княжич плакав і не хотів залишатися без неї. Коли один з бояр спробував відвести вбік його коня, Данило видобув меч і рубанув його, але поранив лише коня під ним. Тоді мати забрала у нього меч з рук і ублагала його зостатися в Галичі, а сама поїхала до Белза, залишивши його серед невірних галицьких бояр.

Взимку, на початку 1212 року, на прохання Ганни, король Угорщини пішов з військом на Галич, увів туди княжну і навіть ув'язнив ватажка боярської партії Володислава Кормильчича в угорському замку. Проте Андрій не був зацікавлений у дійсному утвердженні Романовичів у Галичині. Тому він залишив княгиню в Галичі без допомоги, віч - на - віч з боярською олігархією, яка негайно закликала на княжіння - і це при Данилі, якого вона нещодавно визнала галицьким „ отчичем ”! - удільного князя Мстислава з волинського міста Пересипниці. Ганні з Данилом знову довелося утікати в Угорщину, а Василько з відданим йому волинським боярином Мирославом повернувся до Белза.

В цей час несподівано для всіх Андрій випускає з ув'язнення боярина Володислава Кормильчича, і той, при безсумнівній, хоча й не відкритій підтримці угорських феодалів, в'їхав до Галича, і покняжився, і сів на княжому столі.

Узурпування боярином галицького престолу викликало загальне обурення на Русі. Справа була не стільки в порушенні феодальної ієрархії - хоча це й багато важило в ті часи на давньоруських землях, стільки в тому, що боярське правління знесилювало край, робило його вразливішим для іноземних агресорів. Дуже скоро з'єднане військо Романовичів і Мстислава Пересопського зробили спробу відібрати Галич у Володислава Кормильчича. Літописець зауважує, що з Данилом були всі великі бояри його батька, кожний з власним загоном.

У великій битві Данилове військо перемогло Володиславе. І все ж таки, загони не змогли здобути Галича й повернулися на Волинь. Володислав утримався на княжому столі, хоч і ненадовго. Це стало приводом до нового втручання з-за кордону. Знову угорський король і польський князь зазіхають на Романову спадщину. Здавалося би, обидва володарі піклувалися про Данила. У дійсності сталося навпаки. Наче Романовичів не існувало більше, угорський король і польський князь безсоромно змовляються поділити між собою Галичину. Лєшко запропонував Андрієві: „ Візьми мою дочку за свого сина Коломана і посади його в Галичині". Так і зробили, взимку 1215 року, Коломан був вже коронований на „ короля Галичини ”.

Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську громадську думку і загальне співчуття княжичам на Русі, союзники вирішили повернути їм Володимир-Волинський. Це було чималим здобутком Ганни з синами. Звідси розпочався майбутній наступ Данила на Галич.

Звичайно, галичани були обурені угорською владою, а тому визвольний рух проти загарбників наростав. Тому, на початку 1217 року Лєшко звернувся до новгородського князя Мстислава Мстиславовича з пропозицією: „ Ти мій брат, піди сядь у Галичі ”. це був хитрий план польського князя, адже, якщо Мстислав здобуде Галич, то, як нова там людина, шукатиме в протидії Угорщині союзника - і неминуче прийде до нього, Лєшка, бо більше йти йому, по суті, нікуди. Але Мстислав не поспішав прийняти цю пропозицію. Він спочатку вислав туди свою розвідку, а потім з дружиною рушив з Новгорода на Галич. Про угорська боярська партія на чолі з Судиславом вирішила протиставити йому „ отчича ” Данила, але той не встиг приїхати, коли Мстислав вдерся до Галича. Угорський гарнізон Бенедикта, прихопивши „ короля ” Коломана і Судислава з боярами, взяв ноги в руки і потяг додому. Їх не переслідували. Це було 1219 року.

Данилові тоді сповнилось 18 років, він був дорослою людиною, загартованим у походах і боях мужем, не за віком розважливим. Данило розумів, що йому не подужати грізного Мстислава з його численною і випробуваною в битвах дружиною, яка легко вибила з Галича чималу угорську залогу. Важливо й інше: чи варто вступати у двобій зі своїм, руським князем?! І Данило Романович вирішує укласти союз із новим галицьким володарем.

Цей союз було скріплено звичним для тих суворих часів способом, коли вірили лише родичам, та й то не всім і не завжди. Того ж року Данило одружився з дочкою Мстислава і став уже самостійно, без материнської опіки, княжити у Володимирі - Волинському. Княгиня Ганна вважала свою місію закінченою і пішла до монастиря.

Коротка юність Данила закінчилася. Настала пора зрілості. Він починає збирати батьківську спадщину - поки що волинську.

Висновки