"Слово про Закон і Благодать" Іларіона як пам'ятка суспільної думки

2

"Слово про Закон і Благодать" Іларіона як пам'ятка суспільної думки

План

Вступ

1. Іларіон - головний ідеолог перетворень часів Ярослава Мудрого

2. "Слово про Закон і Благодать" як пам'ятка світової політичної думки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У IX-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі, сформульованими в творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців, були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя Київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, і необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

Українська політична думка києворуського періоду розвивалась в різноманітних публіцистичних, історико-правових творах, релігійних проповідях і текстах. Найбільш відомим серед цих творів було "Слово про Закон та Благодать, і Істину", автором якого є знаменитий релігійно-політичний письменник і оратор, історик, "неперевершений ерудит, стиліст, і філософ, що не мав рівних", митрополит Іларіон (Ларіон) Київський (у чернецтві Никон Великий (?-1088). Серед своїх сучасників він вирізнявся здатністю глибоко проникати в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення у своєму "Слові про Закон і Благодать".

Мета контрольної роботи - на основі вивчення історичної, політико-правової, філософської літератури дослідити твір Іларіона та виявити його особливості як пам'ятки суспільно-політичної думки часів Київської Русі.

1. Іларіон - головний ідеолог перетворень часів Ярослава Мудрого

Свідчення про життєвий шлях Іларіона досить обмежені. З "Повісті врем'янних літ" знаємо, що Іларіон був пресвітером (старшим священиком) палацової церкви на честь Апостолів у великокнязівській заміській резиденції - с. Берестовому поруч із Печерським монастирем. Нестор пояснює, чому Ярослав Мудрий спинив свій вибір саме на цьому священикові, коли вирішив поставити на Русі митрополита. Адже звичайно митрополити надсилались на Русь із Константинополя, від глави вселенської православної церкви - патріарха. Літописець зауважує, що Ярослав опікувався попами, серед яких виділяв Іларіона, людину благосну, книжну, він видався князеві найбільш підхожим для відповідальної ролі глави Руської церкви: "І потім же вклав Бог князю в серце добрий намір, і поставив він його митрополитом у святій Софії",- підкреслює автор літопису.

Іларіон - перший Київський митрополит негрецького походження, поставлений князем Ярославом Мудрим в 1051 р. Нестор та інші літописці сповіщають про призначення Іларіона на митрополичу кафедру лаконічно. В "Повісті врем'яних літ" записано: "І поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів".

Сам Іларіон у своєму "Сповіданні віри" відзначив, що його поставили єпископи, а не князь, тому, що за церковними канонами Ярослав не мав права так вчинити. Пізній Никонівський літопис XVI ст. так пояснює призначення Іларіона на митрополичу кафедру: тоді, мовляв, Давньоруська держава мала з Візантією "брани и нестроения", тобто війни й незгоди, тому-то князь Ярослав, порадившись з руськими єпископами, вирішив зробити Іларіона загальноруським митрополитом, проте ця акція зовсім не означала церковного розриву з Константинополем. Поставлення Іларіона було здійснено з метою забезпечення політичної і церковної незалежності Русі від Візантії. Це фактично означало відмову визнати візантійську церковно-політичну концепцію поєднання імператором світської і духовної влади, верховенства імператора над церквою у Візантії і у всіх тих країнах, що прийняли християнство з Візантії (принцип "цезарепапізму"), а також порушення прерогатив Константинопольського патріарха.

Однак Іларіон недовго пробув на митрополичій кафедрі. Напевне, наступне потепління стосунків між Візантією й Руссю змусило Ярослава до більш тісної згоди з імператором, для чого князеві довелося пожертвувати своїм другом Іларіоном й погодитися на зміщення його з митрополичої кафедри. Сталося це, скоріш за все, в листопаді 1053 р. Коли в лютому 1054 р. помер Ярослав, митрополита на Русі вже не було: князя ховали звичайні священики, що співали належні при тому молитви. А наступного, 1055 р. на Русі вже перебував новий митрополит, грек за походженням, Єфрем. Єфрем не визнав канонічним освячення в 1051 р. Іларіоном Софії Київської. Як гадають, Іларіон змушений був постригтися в ченці Києво-Печерського монастиря і далі виступає під чернечим ім'ям Никон. До цього імені відразу приклалося друге ім'я - Великий.

Новий великий князь Русі Ізяслав Ярославич замовив літопис свого князювання і всієї Русі Никону-Ларіону, але між ними виник конфлікт. Никон залишив Київ і поїхав до Тмутаракані, на узбережжя Чорного й Азовського морів, де заснував монастир. Вигнання Іларіона-Никона не зменшило його загальноруського авторитету. Він залишився суддею в головних справах держави. Коли 1067 р. помер князь Тмутаракані Ростислав, жителі міста умовили Никона поїхати до чернігівського князя Святослава й просити, щоб той відпустив сина до них князювати. Никон одвіз нового князя Гліба Святославича до Тмутаракані, а сам, на умовляння Феодосія, у 1068 р. повертається в Києво-Печерський монастир. В час міжусобиць, коли Ізяслав був вигнаний братами з Києва, Никон як людина Ізяслава втретє залишає Київ і їде в Тмутаракань, звідки повертається до Києва в 1077 р., де знову активно поринає у суспільно-політичне й ідеологічне життя. У 1074 р. він став ігуменом Печерського монастиря, у цьому сані він і помер 1088 р.

Іларіон прославився, насамперед, як автор видатної історико-філософської та релігійно-політичної праці, рівних якій не було на Русі. Маємо на увазі його твір "Слово про Закон і Благодать, і Істину", що був надзвичайно популярним у Давній Русі, бо до нас він дійшов у 52 списках XV-XVII ст.

Деякі вчені вважають, що "Слово…" було написане й виголошене Іларіоном перед князем Ярославом, його родиною й двором у Софійському соборі. Найімовірніше, це трапилося при урочистому освяченні головного на Русі митрополичого храму. Останнім часом встановлено, що Софійський собор був збудований, розписаний фресками і освячений до 1032 р., що дозволяє вважати часом створення "Слова…" кінець 20-х - початок 30-х рр. XI ст. Виявив пам'ятку в 1844 р. і опублікував московський вчений-археограф О.В.Горський. Містилася вона у збірнику середини XV ст., в якому, окрім "Слова...", були вміщені "Молитва" і "Сповідання віри" Іларіона і його запис про поставлення митрополитом.

Творчість Іларіона не обмежилася написанням "Слова про закон і благодать". Сучасні літописознавці слушно вбачають у ньому одного з перших літописців, котрий започаткував вітчизняну історіографію. Іларіону-Никону належить заслуга надання давньоруським літописам того вигляду, в якому вони збереглись до нашого часу: він почав викладати події в порічних статтях, припасував до літопису хронологічну сітку.

Встановлено, що першим літописом на Русі був створений у Києві між 1037 і 1039 рр. Найдавніший ізвод. Але далі літописна справа перервалася більше ніж на три десятиріччя - аж до появи Печерського ізводу 1073 р. Цей розрив літописної традиції звичайно пояснюють боротьбою за заміщення митрополичої кафедри в 40-50-х рр. ХІ ст., в якій довелось взяти участь й Іларіонові.

На початку ХХ століття літописознавці О. Шахматов та І. Жданов виявили ідейну та стилістичну близькість і текстуальні збіги між "Словом про Закон і Благодать" Іларіона й Найдавнішим ізводом 1037-1039 рр. Подібне означає лише те, що автором обох праць могла бути та сама людина - Іларіон. Принаймні, якась частина Найдавнішого ізводу була створена ним, і це сталося в той самий час, коли майбутній митрополит працював над "Словом про Закон і Благодать". Перу Іларіона приписують також створення Печерського ізводу у 1072-1073 рр., який використав Нестор для складання "Повісті врем'яних літ". За деякими твердженнями, митрополиту належить близько десяти творів. Також за дорученням Ярослава, він брав участь у створенні церковного статуту, який мав значні розходження з грецьким номоканоном - збірником церковних правил та імператорських настанов щодо церкви.

Таким чином, цілком справедливим є твердження, що "за часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль головного ідеолога нововведень". Він формував ідеологію Русі, філософську і суспільно-політичну думку, сприяв виробленню морально-правових норм, стояв біля початків літописання.

2. "Слово про Закон і Благодать" як пам'ятка світової політичної думки

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, регулюючи примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. На другому етапі справу життєвого вибору він віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки. Дотримання закону є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

У розповсюдженні морально-етичного ідеалу християнства київський митрополит вбачає шлях до вдосконалення людства і заміни Закону (Ветхий Заповіт) Істиною (Новий Заповіт). Тому митрополит схвалює християнський вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях Руських. Відкидаючи оповідь про проповідь апостола Андрія на Київських пагорбах, Іларіон прирівнює діяння князя Володимира по християнізації сильної і відомої в світі Русі до апостольських. Він пише: "Хвалит же хвалебными словами Римская земля Петра и Павла, от которых уверовали в Иисуса Христа, сына божьего, Азия и Эфес и Пафм - Иоанна Богослова, Индия - Фому, Египет - Марка. Все страны, города и люди чтут и славят своих учителей, которые научили их православной вере.

Похвалим же и мы … великое и чудное сотворившего - нашего учителя и наставника, великого кагана [князя] земли нашей Владимира, внука древнего Игоря, сына же славного Святославова, которые в годы своего владычества мужеством и храбростью прославились во многих странах. И поныне победы и могущество их вспоминаются и прославляются. Ведь не в слабой и безвестной земле владычествовали, но в Русской, о которой знают и слышат во всех четырех концах земли."

Щодо останнього, то слід розглядати пам'ятку як своєрідну державну декларацію, яка проголошує захист язичництва як своєї національної історії та культури, а не релігії, містить похвалу великим київським князям Володимиру і Ярославу, похвалу Києву і всьому народу руському, відображає прагнення до автокефальності, тобто незалежності від Візантії, а значить, і зародження української національної свідомості в боротьбі з візантійським ідеологічним засиллям. Іларіон рішуче наполягає на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказівкою Візантії, а за своєю власною ініціативою. Так він прагнув піднести авторитет і незалежність Руської держави і церкви.

Слід зазначити, що у північної Русі та Русі-України було різне ставлення до Візантії. Київ уже за часів Ярослава Мудрого візантійське церковне втручання в справи Київської митрополії вважав за ідеологічне засилля і чинив йому опір. Він ніколи не претендував на роль "третього Риму", а хотів задовольнитися роллю "другого Єрусалиму". Різні політичні амбіції Москви і Києва зумовили відмінне ставлення їх також до іудейського та болгарського впливу на Русь і на Русі.

Одні дослідники заперечують політичну спрямованість "Слова про Закон і Благодать" проти будь-кого і вбачають у ньому тільки утвердження нової віри, христової церкви і руської державності з метою підготовки канонізації Володимира, називають "Слово…" Іларіона проповіддю, урочистою академічною промовою. Противізантійську спрямованість заперечують Л.Мюллер, Є.Голубинський, А.М.Молдован, А.І.Юрченко, М.Робінсон, Л.Сазонова. Останні двоє роблять акцент лише на прагненні до автокефальності, ігноруючи те, що саме це зачіпало політичні та духовні прагнення Візантії як світової імперії.

Іларіон теоретично обґрунтовує ідею слави як архетип національної ідеї: слава Руської землі, слава князя як виразника героїки і державотворення, як особистості, що має втілювати ідеал моралі, особистісної совісті, бути зразком для наслідування.

Складником національної ідеї виступає й ідея православної віри - як ідея національна, державотворча, культурологічна. Сам факт прийняття християнства розглядається Іларіоном як політичний акт, "благовір'я" пов'язується із владою. Прилучення до віри означає прилучення до інтелектуальної культури світу. Іларіон акцентує увагу також на ролі мови як чинника, що констатує народ як самостійну спільноту, однак віддає перевагу єдності слова і діла.

Трактат Іларіона "Слово про Закон і Благодать", богословський за змістом, формально написаний в традиції зіставлення християнства і іудейської релігії, фактично був історіософською концепцією, що протиставляє візантійській теорії вселенської імперії і вселенської церкви ідею рівності всіх народів і держав.

Важливим для Іларіона є питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон вважає, що всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення Істини, втрачають свою богообраність. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів, Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті Істині, спрямовані на неї, тому навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути Істину.

Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри знов слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Костянтином І і великим київським князем Володимиром. Якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий запровадив християнство на Русі: "Сколько же похвал ты примешь от него [Бога], не только признавший, что сын божий есть Христос, но при-знавший это и веру в него установивший не в одном соборе, но во всей земле своей церкви христовы воздвиг, служителей ему привел. Ты, уподобившийся великому Константину по уму и христолюбию." Тому Іларіон пропонував визнати Володимира святим.

Уподібнивши Володимира римському імператору Костянтину, Іларіон заклав фундамент виниклої згодом у 1588 р. теорії "Москва - третій Рим".

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. Християнська ж віра нероздільна з єдинодержавством. Тому церква повинна слугувати державі та її володареві, охороняючи загальнодержавний централізм. Отже, ідучи від євангельської доктрини, Іларіон підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої влади. І в обґрунтуванні політичних цілей Русі Іларіон часто-густо приносив у жертву погляди конфесійності, використовуючи ідеї, досить далекі від християнських догматів. Виступаючи з проповіддю на релігійні теми, він надає їй широкого соціального звучання, примушує слугувати насамперед актуальним потребам своєї держави.

Ідеалізуючи діяння великих князів Володимира і Ярослава Мудрого, Іларіон прославляв їх за те, що вони дбали про єдність і міцність держави. Він першим на Русі намагався створити ідеальний образ російського християнського государя (джерелом його влади є божественна воля, але княжий стіл він посідає за законами родового спадкоємства; великий князь - самодержець всієї Російської землі; це хоробрий, мужній, грізний, але милостивий до підданих государ, у якого жорстокості повинно бути менше, а милості більше, який повинен "пасти" всю землю "правдою", тобто за справедливим законом, який пам'ятає, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснює владу на основі закону і справедливості, а не сваволі.

Водночас Іларіон намагається збагнути сенс, тенденції, чинники всесвітньої історії, в якій почесне місце відводить Київській Русі. Митрополит вписує історію Київської держави у загальний світовий процес, викладаючи патріотичну концепцію історії. В цьому світлі біблійна історія постає власне історією Русі, яка переживає значне піднесення в суспільному житті.

Іларіон пророкував велике майбутнє Давньоруській державі, її працьовитому та мужньому народові. Він оспівав героїчне минуле Русі, відбив пошуки й прагнення передової частини сучасного йому давньоруського суспільства. Своє "Слово…" Іларіон закінчує молитвою за землю Руську і висловлює впевненість у тому, що русичі ніколи не будуть поневолені чужоземцями.

Висновки

"Слово про Закон і Благодать, і Істину" - церковно-політичний трактат, що прославляє Руську землю і руських князів та ґрунтовно аргументує право на це прославляння. Це блискучий панегірик не лише Володимиру і Яро-славу, але й своєму народові. Твір Іларіона, за визначенням академіка Д.С.Ліхачова, "від початку і до кінця являє собою стрункий та органічний розвиток єдиної патріотичної думки… Поєднання богословської думки та політичної ідеї створює жанрову своєрідність "Слова…". Твору, подібного "Слову…" за формою, змістом, спектром суспільно-політичних ідей, у першій половині ХІ століття не мала жодна з європейських літератур. Зміст "Слова про закон і благодать" свідчить про надзвичайну обізнаність автора з культурними здобутками візантійської, болгарської, чеської та західно-європейської думки, здатність до суто філософського осмислення історії і сьогодення, виняткову красномовність, любов до рідної землі.

Автор "Слова…" митрополит Іларіон стояв біля витоків історичної, філософської, політичної, релігійної думки українського народу. Поставлені ним питання і способи вирішення їх ніякою мірою не поступалися тогочасній західноєвропейській ментальності. Іларіон осмислював злободенні державні проблеми, обстоював національну, державну незалежність Русі. Ідеї, висловлені Іларіоном, плідно використовувалися протягом середньовіччя в Русі та сусідніх слов'янських країнах, вони суттєво вплинули на ідейний клімат Київської Русі та подальші періоди історії.

Список використаної літератури

1. Антология мировой политической мысли.- В 5-ти т.- Т.3. Политичес-кая мысль в России Х- первой половины ХІХ в./ Рук. проекта Г.Ю. Семичик и др.- М.: Мысль, 1997.- 798 с.

2. Введение христианства на Руси/ Отв. ред. А.Д. Сухов.- М.: Мыcль, 1987.- 302 с.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібник.- Львів: Світ, 2001. -384 с.

4. Золоте слово: Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіч-чя. ІХ-ХV ст. - В 2-х кн./ За ред. В. Яременка.- К.: Вид-во "Аконіт", 2002.- Кн.1.- 784 с.

5. Історія України в особах: ІХ-ХVIII cт./ В. Замлинський (кер. авт. кол.).- К.: Україна, 1993.- 396 с.

6. История политических и правовых учений/ Под ред. ак. В.С.Нер-сесянца.-М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999.- 736 с.

7. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць.- К.: Четверта хвиля, 1997.-292 с.

8. Історія філософії України: Хрестоматія: Навч. посібник/ Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, А.К.Бичко.- К.: Либідь, 1993.- 560 с.

9. Огородник І.В., Русин М.Ю.Українська філософія в іменах: Навч. посібник/ За ред. М.Ф.Тарасенка.- К.: Либідь, 1997.- 328 с.

10. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій: Навч. посібник .- Львів: "Новий світ-2000", "Магнолія плюс", 2003.- 544 с.

11. Політологія/ За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського.- К.: Вища школа, 2001.- 415 с.

12. Політологія/ За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1997.- 368 с.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.- Т.1. До середини ХVII ст.-К.: Либідь, 1995.- 672 с.

14. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник.- К.: Либідь, 2004.-480 с.

15. Українська та зарубіжна культура/ За ред. М.М.Заковича.- К.: "Знання", КОО, 2002.- 622 с.

16. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник.- К.: Либідь, 2002.- 576 с.

17. Шульженко Ф.П., Наум М.Ю. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій.-К.: Юрінком Інтер, 1997.- 192 с.