Національно-визвольний рух в Україні в 40-50 роки 20 ст. Історія та проблеми історичних оцінок

ВСТУП

ДОДАТОК 1: Терени дії національно-визвольних сил в Україні

ДОДАТОК 3: Військові відзнаки ОУН/УПА

ДОДАТОК 4: Однострой вояка ОУН/УПА

ВСТУП

Довгі роки і навіть десятиліття в Україні триває надзвичайно важкий і болісний процес становлення власної державності. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання - а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Щоб не здавалося, що ця робота буде черговою з таких спроб, напевно, слід сказати декілька слів про самого автора - людину, яких безліч на просторі колишньої “єдиної і нєдєлімої” країни.

Росіянин. За графою в паспорті. Українець - певною часткою крові за походженням. Знову росіянин - за мовою батьків та мовою здебільшого власних думок. Знову українець - за місцем проживання та корінням. Остаточно українець - за намірами та цілями, що поставлено перед собою. Загалом - представник нового покоління Українського народу, про яке та з огляду на яке буде йти мова у подальшому.

В ХХст. Український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування - національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 40-50ті роки. На відміну від іншого героїчного часу - змагань 1917-1920рр. - цей період чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто протиріч сплелося навколо нього і зараз нам слід накреслити деяку загальну картину висвітлення проблеми.

Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, подій тощо. В житті світу, що з нетерпінням і певним побоюванням чекає на прихід нового тисячоліття, а, разом з тим, і нової епохи, з особливою гостротою проявляються проблеми регіональних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”. Для України, яка дістала незалежність нещодавно, отримала таким чином можливість для впевненої самоідентифікації як повноцінного організму у всесвіті, поняття “національне” виявилося надто скомплікованим.

Виховання молоді, процеси в економіці та суспільстві - ці базові елементи, на яких має будуватися держава, вимагають остаточної визначеності і простого пояснення. Потребують комплексного підходу до вирішення і прискіпливого планування всієї системи заходів. Історична наука в усі часи становила головний важіль до конструювання подібної системи - ідеології перш за все. Незважаючи на те, що офіційні заклади та керівництво не приділяють надмірної уваги до ролі історії у процесі формування майбутнього української держави, процес цього впливу триває незалежно від політичного клімату в країні, здебільшого, завдяки окремим особистостям, які розраховують тільки на власні волю і чесноту.

Бачимо, що набирає сили галузь національної освіти, яка втілена у багатьох вже навчальних закладах “нового типу”. Виховується покоління нової національної еліти - тих завзятих освічених молодих людей, яких п'ять років тому вже називали “поколінням дев'яностих”. Безперечно, кожен може спостерігати, як поширюється коло “навколоісторичних” видань, публікацій, програм. Вадою тут є саме “навколоісторичність”, тобто процес, коли трактувати і викладати концепції, які мають, як було згадано, базовий характер, вважають за право всі, хто тільки хоч одного разу замислювався на теми минулого.

Існує і політичний чинник, що впливає на розвиток історичної науки, зокрема, в галузі Новітньої історії України. В умовах соціально-економічної і політичної кризи відбувається різка діференціація в суспільстві і популярності набувають ідеологічні течії крайнього правого та лівого толку. Останнім часом політична боротьба призвела до зміцнення правих комуністичних та лівих націоналістичних сил, що протистоять одна одній, а це означає нові крайності у майбутньому політичному курсі, що їх колись було названо “перегибами”. Тому, коли існує небезпека громадянського вибуху, що пов'язана з політичним і соціально-економічним станом в сучасній Україні, варто було б звернути увагу на приклади з власного минулого. На жаль, чомусь ці приклади нічому не навчили ані мешканців країни, ані політиків, ані істориків.

Національне підгрунття - єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянина цієї держави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу, багато років від найперших згадок людини з власного малюкового життя. Саме тому важливе місце буде призначено виховній концепції нового покоління. Оскільки дуже багато часу вже було згаяно - не слід втрачати його й надалі.

Процес формування національної держави в Україні на залишках радянської системи виявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саме теренах, коли розгорталась боротьба свідомих своєї історії українців за право мати бодай половину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері.

В цій роботі ми будемо намагатись простежити паралель між життям різних поколінь одного народу, зорієнтуватись у просторі української історії, тих прикладів власного минулого, які нам відомі і тому, як використовували одні й ті ж самі об'єкти протягом часу і з якими намірами. Головним же завданням буде спробувати дати визначення сучасної концепції історичного виховання на прикладах порівняно невеликого за часом але величезного за змістом періоду збройної боротьби українського народу за своє існування під час Другої світової війни та одразу після неї - в 1940-х та 50-х роках.

Дотепер питання національно-визвольного руху на Україні було питанням суто політичним і надзвичайно залежало від “керівної ролі” комуністичної партії. Історичний аналіз був занадто ускладненим через непримиримість протиріч сторін, які опонували одна одній. Через фактичну заборону більш-менш об'єктивно висвітлювати події - в СРСР не було створено грунтовного аналізу вказаної проблеми, через те, що відкидалося саме існування такої. Досвід, що був накопичений в працях В.Коваля (“Міжнародний імперіалізм і Україна”, статті багатотомної “Історії Української РСР”), можна назвати найбільш змістовним. Слід відмітити, що джерельна база, яка збиралася ним, використовувалась деякими істориками на початку дев'яностих років. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи, спогади і т.ін., оскільки також відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ.

З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як М.Лебедь або Т.Бульба-Боровець. Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку - такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об'єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.

Метою дослідження є узагальнення досвіду вивчення названої проблеми для застосування у сучасній пропагандивній та виховній діяльності.

Дослідницькі завдання: на підставі загально відомих матеріалів описати систему устрою ОУН/УПА, проаналізувати діяльність УПА, визначити роль і місце ОУН/УПА під час бойових дій періоду Другої Світової війни. Прослідкувати, як змінювались історичні оцінки явища під час, та після періоду відкритої боротьби українського народу за незалежність. Зробити висновки про необхідність застосування матеріалу у виховній діяльності. Автор робить спробу викласти власний досвід, застосовуючи відомі підходи та новітні методи навчання.

Робота складається з трьох частин, перша з яких має описовий характер і має на меті впорядкування головних відомостей про предмет дослідження - діяльність ОУН/УПА в середині ХХ-сторіччя.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-50-тих років, від створення ОУН до кінця збройної боротьби на українських землях.

Викладення матеріалу у першій частині не має на меті змістовне, глибоке дослідження. Завдянням є тільки створити загальний нарис на підставі загальновизнаних фактів, які підтверджені документально, для того, щоб у другій частині, на основі поданого матеріалу, показати, як відрізнялися підходи істориків до висвітлення цих фактів. Отже, Друга частина - розгядає питання відносин в галузі історіографії цього питання, в ній зроблено спробу показати комплекс протиріч, які й досі зберігають позиції в історичній науці. Третя частина - містить спробу запропонувати власний підхід до використання наявного матеріалу у виховній роботі, головним чином в середній школі. Спираючись на досвід проведення уроків з цієї тематики в старших класах загальноосвітньої школи автор робить аналіз існуючої соціально-психологічної бази для сприйняття національного виховання та підсумує результати спостережень за змінами в цій галузі.

Джерельна база роботи - первинні документи публіцистичного характеру, що було видано ОУН/УПА в період своєї активної діяльності, а потім перевидано за кордоном. Головною збіркою документів є “Літопис УПА”, використовувались також матеріали, що публікувалися в збірнику “Ідея і Чин”. Значне місце посідають оригінальні роботи та репринтні видання робіт публіцистів 40-50-х років.

РОЗДІЛ I: НАРИС ІСТОРІЇ ОУН/УПА. АСПЕКТИ БОРОТЬБИ

Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу - є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов'язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.

Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації - Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) - з давних давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.

Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями - російською та литовською, а, згодом, австро-угорською - призвело до того, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.

Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше - азіатського) кріпацтва.

Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.

Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту сто крат більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни - значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл - на “старих”, досвічених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.

Можна сперічатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 40-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов - безперечно.

I.1 СТВОРЕННЯ І РОЗКОЛ ОУН

Після вбивства Є.Коновальця, яке було здійснине радянським агентом у Ротердамі у 1938р., встало питання щодо голови ОУН. Можна сказати, що ОУН на початковому етапі свого існування були притаманні ейфорія та об'єднаність, але патриотичний підйом змінився внутрішнім конфліктом та розколом на дві табори, які більше сперичалися, ніж були підтримною один одному. Ветерани боротьби 1917-1920 рр. наступником Є.Коновальця пропонували Андрія Мельника (близького його соратника), який бачив майбутнє ОУН лише з мирними методами боротьби (публікація петицій, друк, пропагування у Польщі та Румунії). Молоді радикали пропонували Степана Бандеру. У вересні 1939р. Бандера, розуміючи неминучість великої війни, проголошував думку, що ОУН повинна створити підпільну армію (яка мала боротися з кожним, хто стоятиме на шляху української незалежності, навіть з Німеччиною) [70,с.382]. Саме під час військового часу, мобілізація сил СРСР на ведення бойових дій дозволить звільнити всі українські землі від панування “колонізаторів” [37, с.491-493; 14, с.283]. Він вимагав, щоб ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Мельник же з прибічниками доводили необхідність збереження пріоритетної орієнтіції на Німеччину, заперечували створення армії, тому що це могло б викликати каральні заходи німців.

Найсильніші пристрасті розгорілися літом 1939р. навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939р. фракція Мельника скликала в Римі конференцію, яка офіційно проголосила Андрія Мельника головою ОУН. Проте 10 лютого 1940р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кракові, на якій його фракція відкинула рішення римської конференції. Обидві фракції не змогли досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р (революційна), чи просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Таким чином, ми можемо сказати, що розкол остаточно зформувався 10 лютого 1940р., але треба зауважити - ОУН багато в чому залишалася єдиною організацією. В обох випадках основу фракцій складали молоді люди, патріоти та ентузіасти, на національних почуттях яких тримався весь український національно-визвольний рух.

I.2 СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ

Протягом 1939-1941рр. діяльність ОУН була спрямована виключно проти СРСР, який у середені 1940р. припинив маскування під “доброго брата” та без змін застосовував аппарат репресій 30-х рр. Були закриті всі політичні партії з “Просвітами” разом, була масово розгорнута депортація українського та польського населення західного регіону, була проведена колективізація. Все це йшло на користь прапаганді ідей ОУН та посиленню опору з боку звичайних українців. Проблема була у тому, що політично населення українських земель не було однорідним. Умовно його можна поділити на три частини:

Ті, хто був під радянською владою з часів Громадянської війни;

Ті, хто опинився під владою СРСР після 1939р.;

Ті, хто ніколи не був під владою СРСР.

ОУН треба було враховувати специфіку того, чи іншого регіону, щоб прокинулися національні почуття українського населення (наприклад, на лівому березі застосовувалися маленькі групи по 10-15 осіб, які проводили агітацію та теракти) [37, с.546-547].

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створене українське збройне з'єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Легіон був сформований з переважно пробандерівськи налаштованих українців, мобілізованих з території, окупованих німцями. З'єднання складалося з 600-700 солдат і мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Вони отримали від Вермахта польову форму та застаріле озброєння. Ці підрозділи не були бойовою одиницею армії у повному значенні цього слова, їх статус був особливим (що засвідчує відсутність номерів частин, лише кодові назви). Німці планували використати їх у диверсійних цілях, а ОУН-Б (що командувало Легіоном) сподівалося, що “Нахтігаль” та “Роланд” стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції С.Бандери.

Чітко сформована програма ОУН існувала вже у 1941р. Маніфест ОУН-Б, виданий у грудня 1940р., у якому наголошувалось, що єдиний ворог є СРСР, перетворився у Меморандум ОУН-Б уряду Райха, датований 15 липня 1941р. [37, с.491-493], що дійшов до одержувача 23 липня, тобто наступного дня після початку операції “Барбаросса”. У цьому документі українські націоналісти намагалися випередити необмірковані дії Гітлера оскільки, напевно, відчували подвійний характер його політики. У разі ж, коли незалежну українську державу не буде встановлено, вказують на можливість повстання.

30 червня 1941р. ОУН-Б при підтримці “Нахтігалю” проголосило встановлення у щойно захопленому Львові української держави.ОУН-Б розраховувала на те, що німецьке командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення в СРСР. У відповідь на цю акцію Абвер заборонив використання частин “Нахтігаль” та “Роланд” у операціях, а пізніше за наказом німецького командування їх було відведено з театру військових дій і роззброєно відповідно 13 вересня в Нойгамері та 2 серпня у Фокшанах. А 16 вересня у Відні нацисти заарештували С.Бандеру, Я.Стецька та ін. провідних діячів українського національного руху. У вересні 1941р. підрозділи СС стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б, а з листопада почалися арешти та страти членів ОУН-М (було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М). Інтегральні націоналісти пішли в підпілля (хоча ОУН-М і розчарувалася у політиці німецького командування, до рішучих дій, на відміну від ОУН-Б, перейти не змогла). Так почався новий етап у боротьбі ОУН проти окупантів.

Перші загони, які пов'язують з українським визвольним рухом, з'явилися у Поліссі у листопаді 1941р., де Т.Бульба-Боровець організував так звану “Поліську Січ”, яка повинна була боротися проти радянських партизан на Волині. Стосовно відносин між з'єднанням Т.Бульби-Боровця та ОУН можна навести уривок зі спогадів самого Т.Бульби-Боровця “Армія без держави”: “Бандерівці домагалися від нас, щоб УПА (так Бульба-Боровець називав “Поліську Січ”) офіційно визнала їх “владу” та підпорядкувалася наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю сути військову формацію усіляко провокувати, називаючи її “анархічною отаманією”, “демократичною гниллю” і т. ін.” [10, с.80]. Також на Волині навесні 1942р. під проводом ОУН-Б з'явилися перші загони Української Національної Самооборони (УНС), які налічували близько 600 осіб, очолені В.Сидором. Існували також так звані “банди”, які були дуже погано озброєні та в цілому носили стихійний характер.

Розуміючи необхідність чіткого підпорядкування загонів, М.Лебідь, який обіймав посаду керівника ОУН після арешту С.Бандери та Я.Стецька, добився активізації діяльності національних сил. С початку вересня 1941р. на Першій, а у квітні 1942р. на Другій конференціях, ОУН обрала шлях цілеспрямованого створення власних збройних сил. Створення Поліської Січі стало початком формування УПА; взимку 1941-1942рр. ОУН збирає та накопичує зброю, посилює пропагандивну діяльність.

Стосовно місця та обставин створення власне Української Повстанської Армії існує декілька точок зору. Так, наприклад, член Спілки Ветеранів УПА та голова її запорізького відділення М.Симчич стверджує, що перший курінь був створений Т.Чупринкою влітку 1942р. після нападу на німецький арсенал. П.Мірчук [49,с.10-11] називає ім'я Сергія Качинського (“Остап”) та Перегийняка (“Довбешка-Коробка”), які організували відповідно перший відділ УПА в Поліссі та першу сотню на Волині у жовтні 1942р. Так чи інакше, дуже важко бути абсолютно точним у цьому питанні, оскільки великі або маленькі загони виникали та зникали у той час постійно, і тільки деякі з них були підпорядковані безпосередньо ОУН.

Своєю метою на першому етапі свого існування УПА бачила:

Ведення пропаганди та пояснення, підготовка широких народних мас до активної боротьби;

Збір та зберігання зброї;

Навчання нових кадрів та їх військова підготовка.

Кінцевою метою ОУН, а разом з тим і УПА вбачала очишення території України від окупантів та встановлення Української Самостійної Соборної Держави, де УПА повинна стати регулярною армією.

I.3 СТРУКТУРА І ЧИСЕЛЬНІСТЬ ОУН/УПА

З моменту створення УПА, яка включала достатню чисельність бійців, вона дістала єдине командування, структурний розподіл та інші риси, які були притаманні справжній армії. До 1943р. вищим органом УПА був Крайовий Військовий Штаб, який згодом був перейменований у Головний. До Штабу, головним завданням якого була організація боротьби та збереження ресурсів, входили шеф штабу (першим став Дм. Перебийніс), командир-головнокомандуючий УПА (яким був М.Лебедь, а з 1943р. став Р.Шухевич “Тарас Чупринка”), заступники головнокомандувача та шість відділів: оперативний, розвідувальний, господарський, за вихованням, пропагандиський, політичного виховання [49,с.42] (див. Додаток 2). Третім за рангом після шефу та головнокомандувача неофіційно вважався керівник відділу політичного виховання (найвідомішим став Й.Позичанюк).

Робота Головного Штабу базувалась на системі місцевих штабів, будованих за чіткою ієрархією: Головний Штаб - Крайовий Штаб - Штаб Військової Округи - Штаб Куреня - Командування Сотні. Координацію роботи штабів всіх рівней здійснювали за допомогою кур'єрів-агентів. Здебільшого таку функцію виконували місцеві провідники ОУН та, власне, політичні агенти ОУН.

Накази передавалися за допомогою радіо або по мережі агентів ОУН.

Структура УПА складалась з 4 частин, які називалися за частинами світу УПА-Північ, -Південь, -Захід та -Схід. Кожна з частин складалася з великих Військових Округ, до яких входили Тактичні Відтинки. Територіальний поділ виглядає таким чином (див. Додаток 1):

УПА-Північ - Волинь і Полісся (округи “Турів”, “Заграва”, “Волинь-Південь”);

УПА-Захід - Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння (Надсяння) (округи “Лисоня”, “Говерла”, “Чорний Ліс”, “Маківка”, “Буг”, “Сян”);

УПА-Південь - Кам'янець-Подільський, Житомир, Вінниця, Південь Київської області (округи “Холодний Яр”, “Умань”, “Вінниця”)

УПА-Схід - Північ Житомирської, Чернігівська область (окремих округ не створено) [49, С.49].

Оперативною одиницею УПА був загін чисельністю до 30 осіб у лісових та лісостепових областях, та 10-15 осіб у степу. З загонів складалася сотня: 130-200 осіб. Сотня складалася з т.зв. чот. Тактичною одиницею був курінь (3-4 сотні) з яких у 1943р. складалися військові округи. З літа 1943р. командування вирішило виділяти власне українські з'єднання та національні загони “співчуваючих” народів, які мешкали на території України: грузин, татар… - яких на 1944р. було 15 куренів (приблизно 20 тис.чол) [16, с.242]. Єдиної форми у бійців УПА не існувало. За вийнятком головних уборів, так званих “мазепінок”, бійці носили трофейні однострої (німецькі, польські, румунські…), ябо ж звичайний одяг (див. Додаток 4).

Маючи в своїй назві “Українська”, УПА являла собою приклад багатонаціональної співпраці та співіснування. Крім згаданих куренів, будованих за національною ознакою, значну кількість серед активних діячів Армії становили інші народи - не українці. До таких відносять євреїв, німців, росіян та інших, які розділяли цілі ОУН і боролися проти диктатури в усіх країнах, будь то СРСР чи Німеччина. Із залученням окремих іншонаціональних частин до бойової діяльності УПА пов'язана реструктуризація армії та зміни у керівництві (1943р.).

Значним фактом, що відбиває не тільки наслідування народних і релігійних традицій а й високу ступінь організованості УПА є її система нагород (див. Додаток 3). На Західній Україні зберіглась, на відміну від СРСР, європейська відзнака хрестами [49, С.43]. Нагороди УПА успадкували форму хреста від Ордену Лицарів Залізного Хреста УНР, інших нагород і відзнак УНР, враховуючи традиційну символіку, наприклад, гуцульську.

Характерною рисою для всіх нагород була також наявність українського герба - тризуба - а на бойових (Хрести бойової Заслуги УПА) ще й схрещених мечей на знак збройної боротьби [66, С.2]. Існували такі нагороди:

Бронзовий Хрест за Бойові Заслуги;

Срібний Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

Срібний Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

Золотий Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

Золотий Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

Срібний Хрест за Заслуги для цивільних;

Золотий Хрест за Заслуги;

Медаля Української повстанської Армії за боротьбу в особливо важких умовах (затверджена 6 червня 1948р.) [66, с.31-33].

В галузі військової субординації, якщо брати її до уваги настільки умовно, наскільки це дозволяє характер партизанської війни, в УПА значною мірою збереглося рангування Українських Січових Стрільців та Українськой Галицькой Армії, де, в свою чергу, було запозичене з австрійської Армії, притаманне через тривалий історичний зв'язок арміям Чехії, Румунії, Польщі. Офіцерські звання виглядають так:

Окремо слід зупинитись на особовому складі УПА. Перш за все, як стверджують документи і спогади, переважну більшість становила молодь. Так, навіть начальник радянського Ровенського опорштабу генерал-майор Бегма у своєму звіті від 28 травня 1943р. так описує з'єднання, що знаходилося під керівництвом Т.Бульби-Боровця:

“…На території Ровенської області діє молодіжна націоналістична організація, так звана “Січ” у складі 3000 чоловік. Вона підпорядкована Т. Бульбі, керують нею люди, особисто ним призначені.

Націоналісти використовують усі легальні можливості для підготовки своїх бойових кадрів. Так, в місті Луцьку організована школа підготовки військових кадрів низових організацій молоді у віці 18--24 роки. Слухачів одягнуто у старі польські однострої. Школа існує під виглядом підготовки працівників для сільського господарства.

Школа в селі Шпанів під Ровно до 200 чоловік, серед яких були й дівчата, на початку квітня була розгромлена німцями. Частину слухачів ув'язнено за антинімецьку діяльність.

Кількісний ріст ОУН йде за рахунок нестійкої частини населення, переважно молоді та бувшої української поліції, яка останнім часом із зброєю переходить до націоналістів…

При залученні молоді до ОУН від неї приховують справжнє обличчя ОУН, називаючи себе українськими партизанами, що йдуть на боротьбу з німцями за вільну Україну, У зв'язку з цим молодь з великою, охотою йде в ОУН...” (ЦДАГО України. Ф. І, оп. 22, спр. 75, арк. 37--43) [92].

Найбільш дискусійним та заплутаним є питання про чисельність УПА. Щодо пікової чисельності з'єднань документи та історичні дослідження мають дві крайності: заниження у радянських та німецьких джерелах, і навпаки перебільшення в українських джерелах. Задля того, щоб з'ясувати ситуацію щодо чисельності слід зробити декілька припущень. Перш за все, слід відрізняти суто бойові частини та допоміжні служби, постійних учасників та тих, хто на певний (досить нетривалий) час знаходився у складі підрозділів УПА. По-друге, слід мати на увазі динаміку зміни чисельності УПА, яка на різних етапах мала відмінності і відповідала тактичним завданням, що стояли перед армією.

Документальні джерела, наприклад німецькі повідомлення про події на Східному фронті, датовані 1944 роком, чисельність УПА визначають у 80 тис. осіб [37,с.620], але того року період найбільш масових виступів вже був позаду (кін.1943-поч.1944рр.). Наприклад, саме восені 1943р. почалися спільні дії УПА з БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія), яка у травні прийняла спільну назву УПА та стала складовою частиною УПА-Захід.

Спілка Ветеранів УПА пропонує цифру у 160 тис. бойців та 450 тис, якщо урахувати Червоний Хрест. Більш менш реальною цифрою вважають близько 50 тис. бойців [5, С.4]. Проте кількість не є визначною, що підкреслюють і самі учасники ОУН/УПА і на що завжди було зроблено ставку у пропагадивній діяльності. Головним вважали якості українських вояків. Дуже яскравим прикладом тут є відомості з бюлетеню “Вісті з фронту УПА” [49, С.16], в якому пишеться про напад відбірних частин СД на загін УПА з 300 чоловік, що закінчилося повною поразкою німців та втратою 2 кулеметів, радіостанції, 2 підвод зі зброєю, польової аптечки та ін. Через місяць відбувся бій частини УПА з дивізією спецвійськ, яка знову ж відступила, залишив 200 чоловік вбитими.

Війна, яку вели українці на своїй землі була національно-визвольною і боротьба за право створення незалежної УССД велася партизанськими методами. Тактика ведення боротьби не була постійною і змінювалась відповідно до стратегічної ситуації на східноєвропейському театрі бойових дій.

Період початку Великої Вітчизняної війни (1941-1942рр.) відрізняється виступами поодиноких груп повстанців, які були стихійними і які неможна назвати організованими. Це - період, коли групи, що виступали зі зброєю в руках проти окупантів, можна називати “бандами”.

В 1942, і, особливо, в 1943р. УПА має можливість діяти більш вільно. На цей час вже зформовано організаціну структуру армії, її керівництво, зростає чисельність завдяки новим джерелам людських ресурсів (втікачі з фронту, іншонаціональні мешканці територій на схід від Житомирської області). Таким чином УПА поширює масштаби операцій, що проводяться і зосереджується на організації порядку на тій території, яку контролює.

З поверненням лінії фронту на Україну в 1944-1945рр. відбувається зміна в тактиці. Дії необхідно вести меншими за чисельністю з'єднаннями, але, оскільки радянські війська ведуть наступ швидко - завдання головного командування УПА полягає у тому, щоб зберегти сили і за будь яку ціну не брати участі у сутичках з наступаючими арміями. Внаслідок цього практично повністю було збережено кадровий склад і з'явилась можливість вести активні диверсійні операції в тилу радянських військ.

Проте після закінчення розгрому фашистських військ СРСР повернувся до вирішення внутрішніх проблем, одною з найважливіших була національно-визвольна боротьба під проводом ОУН. З початком введення внутрішніх військ та концентрації сил НКВС/МДБ в 1945-1946рр. ОУН/УПА переходить до суто пропагандивної діяльності, великі підрозділи розформовуються і 1947р. надається наказ про т.зв. Рейд на Захід [8, С.14]. Поступово скорочується чисельність активних учасників руху і після розгрому в березні 1950р. Головного Штабу УПА під Львовом організована діяльність практично припиняється.

Період 1950-1956рр. за змістом є стихійним. Мають місце також поодинокі випадки спротиву частинам радянських військ і міліції. Як і на першому етапі - національні формування скоріше можна назвати бандами, чисельність яких не перевищувала 10 чоловік.

Таким чином бачимо, що діяльність ОУН/УПА змінюється відповідно до умов на теренах присутності. Змінюється чисельність армії і неможливо підходити до її оцінки однозначно, спираючись на окремих даних.

УПА за сутністю - є надзвичайним проявом людської активності, випадком беспрецедентної організації національно-визвольного руху, яким слід пишатися і враховувати і в сучасних політичних умовах.

РОЗДІЛ II: ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

“Симптоматичною” з таких робіт є “Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів”, автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:

Збройна боротьба на заході України - була бандитизмом і мародерством і не була масовою;

ОУН - буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;

Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.

Проте “вітри перебудови” вже відчутно і тут і, всупереч першому твердженню, що наведено вище, УПА названо “достатньо мобільним і підготованим у військовому плані формуванням”, тобто - визнано організованість і силу цього з'єднання [17, с.24].

Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках професійних видань, не кажучи вже про періодику, з'являються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику” [25, 30, 85]. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры”…[85, с.77]

На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа - польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:

Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;

Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;

Стереотип українця - різуна-гайдамака, єдина мета якого - винищення поляків;

Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;

Намагання нав'язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття [19, с.15-19].

Найбільш вагомим, з точки зору польських дослідників, питанням в галузі українсько-польських відносин цього періоду є положення та історичне обгрунтування існування української спільноти в землях Лемківщини і Закерзоння, що безпосередньо пов'язане з подіями 1947 року (акція примусового виселення українців-лемків під кодовою назвою “Вісла”).

Підсумовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тому, що тільки у порівнянні з нею може бути оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, це завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається “золота середина”.

II.3 УКРАЇНСЬКА ДИСИДЕНТСЬКА