Політичне становище та духовне життя Української Республіки в умовах тоталітаризму

Політичне становище та духовне життя УКРАЇНСЬКОЇ республіки в умовах тоталітаризму

В ході здійснення стратегії форсованого економічного розвитку значні зміни відбувалися в політичній сфері. Поступово політичий авторитарний режим перетворювався в тоталітарний. Культ особи Сталіна набував потворних форм. В партійних документах проголошувався курс на демократизацію, а в реальному житті йшло відчуження трудящих від влади. Керівництво країною все більше концентрувалося в руках бюрократичного апарату, який повністю підкорявся Сталіну і був виразником його волі. Виборні ради стали повністю залежними від виконавчих органів, звітність яких перед радами і виборцями фактично була відсутня. Партійні структури займалися вирішенням практично усіх питань, підмінюючи і господарські органи, і ради. Це було яскравим свідченням злиття партийного і державного керівництва. Саме так була сформована адміністративно-бюрократична система.

Становлення і утвердження цієї системи було зумовлене цілим рядом причин, у тому числі й помилковим вибором стратегії соціально-економічного розвитку СРСР, монополією ВКП(б) на владу, гострою політичною боротьбою усередині більшовицької партії, в процесі якої Сталін та його оточення узурпували владу, а також досить низьким рівнем загальної і політичної культури більшості населення країни. Суттєву роль відіграла сформульована генсеком “теорія” загострення класової боротьби по мірі просування до соціалізму, яка на практиці обернулась масовими репресіями проти ні в чому не винних людей, а також стала підставою для розповсюдження надзвичайних заходів на всю систему господарювання.

Шлях, яким розвивалися Радянський Союз і УСРР в його складі, а пізніше і цілий ряд інших країн, де були встановлені комуністичні режими був шляхом утвердження тоталітарної держави.

Термін “тоталітаризм” (в перекладі з італійської - ”охоплюю-чий все в цілому“) вперше запустив у політичний обіг на початку двадцятих років диктатор Мусоліні для характеристики сутності свого режиму, коли в Італії формувалася однопартійна фашистська система. У 1929 році публікацією в газеті ”Таймс“ започатковано застосування цього терміну для характеристики радянського політичного режиму.

Що ж характерно для моделі тоталітарного розвитку ? Серед суспільствознавців існують різні підходи та думки з цього приводу. В стислому вигляді можна виокремити такі основні риси тоталітарної держави. Це наявність очолюваної беззаперечним лідером единої масової партії, що зростається з державним апаратом, єдиної офіційної ідеології, монополії на засоби масової інформації, існування системи терористичного поліцейського контролю для боротьби з будь якою опозицією, а також централізована система контролю і керівництва економікою та збройними силами країни. Всі привілеї, що пов'язані з виробництвом і розподілом, зосереджені в руках партійно-державної бюрократії.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні свідчать, зокрема, такі тенденції. По-перше, це утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології, яке йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 році автокефальна православна церква припинила своє існування), через ”завоювання “ ”Просвіт“ (це здійснити не вдалося, і в 1929-1930 роках всі вони були закриті), через боротьбу проти ухилів у партії. Створені органи цензури забезпечували офіційній ідеології монополію на істину.

По-друге, це монополізація влади більшовицькою партією і усунення з політичної арени інших партій, після чого ВКП(б) відкрито зосередила в своїх руках всі важелі управління країною.

По-третє, зрощення правлячої партії з державним апаратом. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад в різних галузях народного господарства і структурах держапарату.

По-четверте, це встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Усі створювані товариства переводились під юрисдикцію НКВС. Держава взяла під цілковитий контроль діяльність профспілок, комсомолу, громадські організації, забезпечивши власну беззаперечну монополію на суспільне життя.

По-п'яте, це встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється адміністративно-командна система як форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система включає в себе суб'єкта політичних рішень (політичну владу), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід). Особлива роль тут належала держапаратові, що був зв'язуючою ланкою між ”верхами“ і ”низами“.

Адміністративно-командна система в значній мірі базувалася на номенклатурному принципі управління суспільством. Призначення та переміщення кадрів усього державного апарату здійснювалось з волі партійної верхівки. Вона балансувала між бюрократичним апаратом, що все більше відділявся від народу, і самими народними масами. Головними методами управління стали наказ, директива, розпорядження.

Але трагедія полягала у тому, що трудящі сприймали надзвичайні заходи в управлінні державою як необхідні у боротьбі проти ворогів соціалізму.

За таких умов у 1936 р. було прийнято нову Конституцію СРСР. Вона стала основою для розробки конституцій союзних республік. Нову Конституцію УРСР було прийнято 30 січня 1937 р. -- в цей страшний рік піку репресій. Сьогодні це сприймається як найсильніший прояв політичного цинізму, оскільки у відповідності з Конституцією розширювалися права окремих категорій населення, впроваджувалася досить демократична система виборів до Рад і народних суддів. Вибори ставали загальними, прямими, рівними, при таємному голосуванні. Розширювались права і свободи громадян, проголошувалась недоторканість особи, житла. Але дійсність була зовсім іншою. Утворився значний розрив між декларованими демократичними правами і свободами та реальною політикою і практикою сталінщини, яка фактично перекреслювала основні положення Конституції. Наслідком цього стали прояви байдужості та соціальної пасивності.

Політичне життя в УСРР було підпорядковане вже згадуваному сталінському постулату про загострення класової боротьби , його тезі про наявність у республіках “повзучих” націоналістичних ухилів. Створювалася атмосфера загальної підозри, розпочався пошук “ворогів” народу, замаскованих “правих уклоністів” чи “буржуазних націоналістів”.

Вже у 1930 році відбувся перший широкомасштабний політичний процес у справі “Спілки визволення України”, трактованої як контрреволюційна організація. На лаві підсудних опинилися 45 діячів української науки і культури, з-поміж яких було два академіки -- С. Єфремов і М. Слабченко, 11 професорів, два письменники, науковці Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священники, студенти. Підсудних звинуватили у шкідництві, в підготовці терористичних актів, а головне -- їм інкримінувалась діяльність під керівництвом іноземних розвідок, спрямована на повалення Радянської влади в Україні і відокремлення її від СРСР. Процес тривав майже два місяці. 19 квітня 1930 р. за рішенням суду, який все ж не насмілився винести смертні вироки, звинувачені отримали різні терміни ув'язнення. Це був початок. Справа послужила своєрідним сигналом для здійснення масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції в усіх областях України. Всього було репресовано біля 5 тис. громадян (науковців, вузівських викладачів та вчителів, лікарів, студентів), відділи СВУ були “викриті” в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Вінниці, Миколаєві.

Після процесу у справі СВУ значно посилилася цензура наукових видань. Найбільш активні відділення Академії розпускалися, їх члени звільнялися з роботи, а пізніше, як правило, підлягали репресіям за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. У 1931 році було розігнано історичну секцію М.С.Грушевського, а сам академік змушений був переїхати до Москви, де був заарештований за звинуваченням в причетності до діяльності “Українського національного центру”, але дещо пізніше звільнений.

Наступною була також сфабрикована справа так званого ”Українського національного центру”, нібито очолюваного істориком М.І.Яворським. Жертвам цієї злочинної вигадки органів ДПУ інкримінувалась антирадянська діяльність, саботаж, шпигунство, спроби зірвати соціалістичне будівництво на Україні. До різних строків ув'язнення (від 3 до 6 років) було засуджено 50 чоловік. В основному це були відомі представники старої української інтелігенції, які проходили на попередніх процесах. Пізніше 33 з них було засуджено повторно (21 отримали смертний вирок) -- за “антирадянську діяльність” і “шпигунство”.

Нова хвиля репресій розпочалася у 1933 році гоніннями на вузівських викладачів, вчителів, діячів літератури і мистецтва, вчених. За період 1933-1934 рр. у зв'язку з викриттям “Української військової організації”, трактованої органами ДПУ як структурний підрозділ УНЦ, було засуджено 148 осіб за стандартними звинуваченнями. Серед репресованих були відомий письменник П.М.Губенко (Остап Вишня), талановитий поет і прозаїк М.Яловий , літератор М.Ірчан та інші відомі українські творчі діячі.

Крім УВО, були сфабриковані справи Польської організації військової ( ПОВ ), “блоку Українських національних партій” (УКП, боротьбисти, есери) та інші. Загалом в Україні з 1930 до 1940 року було розкрито більше сотні різних “ворожих” центрів, блоків, організацій.

З вбивства 1 грудня 1934 р. С.М.Кірова розпочинається небачена за своїм масштабом смуга масових репресій. Її жертвами стали партійні та державні діячі, члени ЦК партії, ленінські соратники, військові. З середини 30-х років посилилися репресії проти тих, хто входив раніше до інших партій чи знаходився у опозиції. Серед перших жертв нової репресивної кампанії був Ю.Коцюбинський, арештований в лютому 1935 року і розстріляний у 1937р. Трагічними стали ці роки й для самої КП(б)У. З 1933 до 1938 р. її кількісний склад зменшився на 48,3 %, в основному в наслідок репресій, яким піддавали навіть партійних керівників вищої ланки. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали на ХIII з'їзді партії (травень-червень 1937 р.), було репресовано 100 чоловік, з 11 членів Політбюро, обраних на першому пленумі ЦК КП(б)У після цього з'їзду --10, і з п'яти кандидатів у члени Політбюро -- 4. Репресовані всі члени Оргбюро. Було заарештовано і розстріляно Е.Й.Квірінга, Х.Г.Раковського, С.В.Косіора та інших.

Репресії також винищили досвідчених військових кадрів, завдавши цим удару по обороноздатності країни. Були розстріляні командуючі військами Київського та Харківського військових округів Й.Е.Якір й І.Н.Дубовий. Протягом червня 1937--жовтня 1938 років були репресовані сотні командирів і політпрацівників, зокрема 150 представників вищого командного складу знову таки Київського та Харківського військових округів, включаючи практично усіх штабних працівників.

Репресивний апарат працював без відпочинку, а тодішнє керівництво СРСР видавало його страшні дії за гостру необхідність у зв'язку з просуванням по шляху до соціалізму. В ті роки широкого розповсюдження у суспільстві дістали такі явища, як донос, зрадництво. Вони всіляко підтримувалися партійно-державною верхівкою. Це є переконливим свідченням моральної деградації суспільства того часу.

У 30-ті роки в Україні продовжувалось національно-державне будівництво. Але труднощі функціонування нового союзного механізму гальмували цей процес в республіці. Сталін робив наполегливі спроби на практиці реалізувати свої ідеї “автономізації.”

У здійсненні національної політики в Україні почали виявлятися негативні моменти. Поступово гальмувався хід українізації, яка розглядалася тепер як прояв українського буржуазного націоналізму. Все більше обмежувалася сфера вживання української мови. Розпочався процес звуження діяльності національно-культурних закладів національних меншин. Активну роль в згортанні українізації відіграло керівництво КП(б)У, отримавши в грудні 1932 р. сумнозвісну телеграму за підписами Сталіна і Молотова з вимогою “припинити українізацію.” Особливо пожвавилася робота в цьому напрямку в 1933 р., після того, як в Україну прибув особистий довірений представник Сталіна П.П. Постишев. Обраний другим секретарем ЦК КП(б)У, він мав особливі повноваження і не проминув ними скористатися. В “націонал-ухильництві” було звинувачено М.О.Скрипника, який був останнім захисником українізації серед впливових більшовиків. Розуміючи, що його чекає, Скрипник 7 липня 1933 покінчив життя самогубством. Розпочався невиданий погром української культури і науки.

В кінці 30-х років були ліквідовані інститути реалізації інтересів національних меншин. У квітні 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову “Про реорганізацію національних шкіл в Україні”, в якій освіта в навчальних закладах національних меншин кваліфікувалась як шкідлива з погляду її буржуазно-націоналістичного впливу на дітей. Ці заклади освіти закривались , а учні переводилися до українських і російськомовних шкіл. У наступному 1939 році були ліквідовані національні райони і національні сільські Ради.

Деформації суспільно-політичного життя, викривлення національної політики завдали шкоди розвиткові мови та культури українського народу. Виявилась чітка лінія на русифікацію. Однак культурне будівництво продовжувалось. Одним з головних завдань залишалась ліквідація неписьменності. Завдяки цілеспрямованим зусиллям у цьому напрямку вдалося досягти певних позитивних результатів. У 1930 році в школах і лікнепах УРСР навчалося близько 1,6 млн. чоловік, які паралельно набували також певні технічні чи сільськогосподарські знання. До 1939 року кількість неписьменних значно скоротилась, однак близько 15 % дорослого населення не вміло писати і читати.

Одержала розвиток шкільна освіта. На початку 30-х років кількість дітей 8-10 років, які не були охоплені навчанням, звелася до мінімуму і становила всього 2 %. У 1932 р. була затверджена єдина для всієї країни структура загальноосвітньої трудової школи: початкова, неповна середня і середня. В 1937/38 навчальному році в республіці нараховувалося 22,5 тис.шкіл, де навчалось 5,4 млн. учнів. Таким чином, до кінця 30-х років в основному була сформована система обов'язкової семирічної освіти в містах і створювались умови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та поступового переходу до середньої освіти на селі.

В справі формування нової інтелігенції головну роль відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади. Було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум. У 1933 р. відновили роботу університети у Києві, Харкові, Одесі. Було відкрито новий університет у Дніпропетровську. У 1934 році було скасовано плату за навчання. Студенти отримували державну стипендію .

З 1934 року знову запроваджуються наукові ступені кандидата і доктора наук, вчені звання професора, доцента, а також почесні звання заслужених діячів науки, техніки, мистецтва.

У 1940 році в УРСР діяли 173 вузи, в яких навчалось 197 тис.студентів, а також 693 середніх спеціальних навчальних заклади, де налічувалось 196 тис. учнів.

Незважаючи на жорсткі умови, посилення тиску з боку адміністративно-командної системи, наука продовжувала розвиватись. В лютому 1936 р. ВУАН була перейменована в Українську Академію Наук. Вченим, дослідникам вдалось досягти вагомих результатів в різних напрямках, особливо в галузі фізико-математичних і технічних наук. Продовжувала діяти математична школа Д.О.Граве. М.М.Крилов та його учень М.М.Богомолов заклали підвалини нелінійної механіки. Цікавими дослідженнями з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут, де вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У 1932 р. електрозварювальна лабораторія, заснована Є.О.Патоном, реорганізується в інститут електрозварювання ВУАН. Велику роботу проводили представники медичної інтелігенції. Всесвітньої слави набув офтальмолог В.П.Філатов. Фахівці з генетики та селекції А.О.Сапегін, В.Я.Юр'єв, М.Г.Холодний виводили нові сорти зернових культур. Отже, роль науки в усіх сферах життя неухильно зростала.

Однак, процес культурних перетворень в республіці також зазнав кризи. Однією з причин було те, що поступово державний контроль ставав тотальним, перетворився на жорсткий диктат в усіх сферах суспільного життя, включаючи і духовну. Внаслідок цього література і мистецтво опинилися в адміністративних лещатах. У партійно-адміністративному апараті управління культурою було утворено органи цензури -- Головліт, Головмистецтво. Духовна сфера також підлягала жорстокому класовому підходу, критерієм її оцінки стало сталінське визначення соціалістичної культури: вона повинна бути пролетарською за змістом і національною за формою. Все, що виходило за рамки цієї відірваної від життя естетичної формули, проголошувалося ворожим і підлягало переслідуванню.

Напередодні 1 з'їзду письменників СРСР і України (1934 р.), згідно з рішенням квітневого пленуму ЦК ВКП(б) художні об'єднання були розпущені, а натомість створені творчі союзи. Це був суттєвий крок до уніфікації культури і встановлення жорсткого партійного контролю в цій сфері.

Значних втрат завдали українській культурі репресії, спрямовані проти інтелігенції, яку безпідставно звинуватили в “буржуазному націоналізмі”. У 1933 р. розпочався тотальний розгром усього культурного життя України, гоніння на діячів науки і культури. З апарату Наркомосвіти “вичистили” близько 200 “ворожих націоналістичних елементів.” Науково-дослідницькі заклади й університети втратили більше 270 професорів і викладачів. Особливо постраждали педагогічні вузи: з 29 директорів цих закладів було репресовано 18, а 210 викладачів пережили потрясіння у зв'язку із звільненням з роботи та арештом. Без роботи залишилось близько 4 тис. вчителів.

Масові арешти не минули й письменників, діячів культури України, які залишилися символами “розстріляного відродження”. Це режисер, засновник театру “Березіль” Лесь Курбас, засновник школи монументального мистецтва Михайло Бойчук, літератори Микола Куліш, Григорій Косинка, Антон Крушельницький, Олександр Досвітний. Із 193 членів та кандидатів в члени Союзу письменників України зазнали переслідувань 97. Загалом же, на думку деяких дослідників, у часи сталінщини було репресовано близько 500 письменників, що працювали в Україні.

Отже за часів сталінського терору фактично було винищено величезний інтелектуальний і культурний генофонд України. Особливо дісталось інтелігенції в період викорінення “української націоналістичної контрреволюції”. Так звані “націоналісти” були знайдені практично в усіх інститутах і закладах Всеукраїнської Академії наук, у Київському інституті мистецтв, Харківському та Дніпропетровському історичних музеях, у видавництвах та редколегіях журналів і т.п. В Україні було заборонено постановку двохсот “націоналістичних” драматичних творів і видання двадцяти аналогічного типу перекладів світової класики.

Репресії проти української інтелігенції доповнювалися нищенням пам'ятників історії, і критерієм оцінки в даному випадку виступала не їх художньо-естетична цінність, а ідеологічна сутність. Внаслідок цього було зруйновано багато унікальних споруд церковного характеру.

Таким чином, у 30-і роки в УСРР утверджується тоталітарний режим, сутність якого полягала у встановленні повного і всеохоплюючого контролю з боку партійно-державного керівництва за особою, за всіма проявами громадського життя. Важливою умовою функціонування цього режиму були масові репресії.

В духовному житті України відбувалися складні і різнопланові процеси. Цей період характеризується неоднозначними підсумками в галузі культурного будівництва. З одного боку, були досягнені вагомі позитивні результати в розвитку масової культури: освіти, науки, літератури, мистецтва. З іншого - репресії сталінського керівництва, спрямовані проти інтелігенції, істотно підірвали культурний потенціал. Тоталітарна держава всіляко намагалась науку і мистецтво поставити на службу існуючій системі, всіма засобами, аж до репресій і фізичного винищення, пригнічувала творчий потенціал народу.