Основи державного будівництва були визначені першими російськими декретами радянської влади, дію яких було поширено і на Україну. Як вищі, так і місцеві органи влади і управління будувалися за зразком більшовицької Росії. Головною ланкою державного механізму були Ради, які більшовики розглядали як найбільш прийнятну для них форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 року РНК України прийняла постанову "Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління", де поставила питання про передачу влади Радам. Юридичне система Рад у масштабах всієї України була затверджена першою радянською Конституцією України.

Конституція УСРР 1919 року. Проект Конституції УСРР було обговорено на ІП з'їзді КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 року. З'їзд визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни в залежності від місцевих умов.

14 березня 1919 року в Харкові на ПІ Всеукраїнському з'їзді Рад приймається Основний закон республіки -- Конституція УСРР, яка від цього часу стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Текст Конституції УСРР значно відрізнявся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом.

Конституція складалася з чотирьох розділів: І -- Загальні положення; П -- Конструкція радянської влади; ПІ

-- Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України; IV -- про герб і прапор УСРР-! Другий розділ поділявся на підрозділи: А -- Організація центральної влади і Б -- Організація радянської влади на місцях.

В Декларації визначалась соціальна основа нової державності -- диктатура пролетаріату і її політична основа

-- система Рад робітничих, селянських і червоноармійських Депутатів. Звичайно, проголошення диктатури пролетаріату було фікцією, фактично, проголошувалася диктатура більшовицької партії Вищим органом влади Конституція оголосила Всеукраїнський з'їзд Рад, а в період між з'їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. ВУЦВК формував уряд -- Раду Народних Комісарів, який складався з народних комісарів, що очолювали галузеві народні комісаріати. В організації та діяльності вищих органів влади та управління не було поділу на гілки влади. Навіть РНК мав право видавати закони.

Органами влади на місцях були обласні, губернські, повітові та волосні з'їзди Рад, які формували свої виконавчі комітети. В містах і селах такими органами були міські та сільські Ради і обрані ними виконкоми.

Компетенція центральних органів влади визначалась наступним чином. Всеукраїнський з'їзд Рад і ВУЦВК затверджували зміни в Конституції, встановлювали і змінювали кордони республіки, здійснювали загальне керівництво зовнішньою і внутрішньою політикою, встановлювали загальнодержавні податки, основи формування збройних сил, судоустрою і судочинства, формували правову систему тощо. Всеукраїнський з'їзд Рад мав виключне право вносити зміни в Конституцію. РНК мала право розглядати всі питання і справи, що відносились до сфери законодавства і управління країною.

Найважливішим завданням місцевих Рад було проведення в життя рішень центральних органів влади і управління.

Виборча система за Конституцією відображала загальну соціально-політичну ситуацію в країні. До виборів допускалися лише представники окремих соціальних груп, по відношенню до яких не застосовувались обмеження по статі, національності, освіті й віросповіданню. Ці групи об'єднувалися терміном "трудящі". Значна частина населення була позбавлена виборчих прав. Не вибирали і не могли бути обраними: особи, які використовували найману працю з метою отримання прибутків; особи, які жили на нетрудові доходи, як-то: відсотки з капіталу, прибутки від підприємств, надходження з майна тощо; приватні торговці, торговельні і комерційні посередники; ченці й духовні служителі церков і релігійних культів; службовці й агенти попередньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царюючого в Росії дому; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими або божевільними, а рівно особи, які знаходяться під опікою; особи, засудженні за корисні й порочні злочини на термін, встановлений законом чи судовим органом.

Представництво від соціальних груп, які мали виборче право, також не було рівним. У деяких випадках перевага робітничого класу над іншими досягала п'ятикратних розмірів. На практиці існувала багатоступенева система виборів. Прямими були вибори лише в сільські та міські Ради, делегати всіх наступних рівнів вибирались на відповідних з'їздах Рад на основі принципів представництва і делегування. Тим самим створювався організаційний фільтр, що відсіював "ворожі елементи".

Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв'язок з їх обов'язками.

Історичне значення першої радянської Конституції УСРР 1919 року заключалося в створенні юридичної бази для наступного законотворення. Проте більш суттєвим був її вплив на всю сферу соціальних і політичних перетворень в країні: була переглянута вся система суспільних відносин, були декларовані нові принципи і соціальні цінності. Разом з тим Конституція закріпила реальні важелі влади і порядок формування її структур, поклавши в його основу нову ідеологію.

3. Аргументовано поясніть чому Галицько - Волинську державу називають спадкоємицею Київської Русі

Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру - Галицько-волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об'єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимира-Волинського та Галицького князівств, які наприкінці XI - на початку XII ст. відокремилися від Київської держави.

Свого розквіту Галицьке-Волинське князівство досягло за князя Данила Галицького (1238-1264), коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції.

Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило був викликаний до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, отримав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів уберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виключні повноваження, що раніше належали київським князям.

Через вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська у Галичину й Волинь Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні споруди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер. За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар (таку ж тенденцію спостерігали і під час розпаду Київської Русі) та спустошливих нападів монголо-татар починається занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на деякий час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де проживало українське населення, В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний боярами, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині й Берестейська земля опинилися під владою Литовської держави.

Загалом же хотілося б додати, що будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло над звичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східно - слов'янської етнокультурної спільноти, сприяло їх консолідації та усвідомленню власної самобутності. Після занепаду Києва у галицько-волинські землі поступово переміщується центр політичного та економічного життя, про що свідчать розбудова міст, зростання торгівлі, масова міграція сюди кваліфікованих ремісників. Розширюється сфера дії та збільшуються канали поширення західноєвропейської культури, поступово долається однобічність візантійського впливу, але при цьому зберігаються основні духовні підвалини власної самобутності. Галицько-Волинське князівство, продовжуючи славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення монголо-татарського іга з честю представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XII -- XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині ХШ -- XIV ст. на основі подальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання політичного та економічного значення міст) і диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства.

Роль Галицько-волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той же час призупинило процес створення нової слов'яно-фінської держави на північному сході - Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи в той же час кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицьке-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі як спадкоємець Київської держави.

Протягом другої половини XIII -- першої третини XIV ст. Галицьке-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північне-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів привели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав -- Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40--б0-х роках XIV ст. політичне роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і, в межах Литовської держави довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.

Пiсля занепаду Києва Галицько-Волинське князiвство було опорою української державностi, що захиталася в перiод феодальної роздробленості Pyci. У цiй ролi обидва князiвства перейняли велику частку київської спадщини щодо державного устрою, правових основ, системи управління державою й водночас запобiгали захопленню захiдноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переломний момент iстopiї вони зберегли в українцiв, почуття культурної та полiтичної iдентичностi, забезпечили подальший розвиток руської етнiчної спiльностi етнографiчнi регiональнi особливостi .

За своею класовою сутнiстю Галицько-Волинська держава була феодальною, а за формою - єдина держава з двiрсько-вотчинною системою управлiння, на чолi якої стояв монарх - великий князь.

Сформований в Галицько-Волинській державі державний апарат, його центральні i мiсцевi органи, вiйськовi сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

Разом iз формуванням i розвитком Галицько-Волинської держави складалося i продовжувало розвиватися право Давньої Pyci. Найважливішою законодавчою пам'яткою права е Руська Правда. В той же час вона являє собою одну iз найважливіших пам'яток середньовічного права. Право Галицько-Волинської держави, як i Київської в цілому, створювалося на місцевому, вітчизняному ґрунті - „звичаєвому праві”, в ньому відображалися відносини, притаманні Pyci, закріплялися порядки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося.

Список використаної літератури

1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ: Нарис політичної історії. - К., 1993

2. Жулинський М. Силою, волею, словом народу // Голос України. - 1993. - 28 січня

3. Іванов В. Історія держави і права України. - К., 2003

4. Історія держави і права України. - у 2-х т. - Т. 1, 2. / За ред. В. Тація. - К., 2003

5. Історія держави і права України: Хрестоматія. - К., 1992

6. Історія України. Під ред. В. Смолія. - К., 1997

7. Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Радянське право. - 1991. - № 11

8. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1994

9. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. - К., 1996

10. Політична історія України. - К., 2001