Розвиток освіти, науки і культури в другій половині 50-х – першій половині 80-х рр. в Україні

Розвиток освіти, науки і культури в другій половині 50-х - першій половині 80-х рр. в Україні

В другій половині 50-х - першій половині 80-х рр. велика увага приділялася розвитку системи народної освіти. Вже до середини 50-х рр. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку. У 1956 р. було скасовано плату за навчання в старших класах.

25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон “Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР”, яким було розпочато роботу щодо реформування школи. Зокрема, замість семирічної обов'язкової була введена восьмирічна школа.

Повну середню освіту молодь здобувала в загальноосвітній середній політехнічній школі (9-10 класи), або в школах робітничої та сільської молоді, поєднуючи навчання з працею.

На той час значно зросла мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося 34,5 тис. шкіл, де навчалося близько 6 млн. учнів.

Наприкінці 50-х років у країні розпочалась організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів.

У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років в Україні діяло понад 90 таких шкіл, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

У 60-70-х роках продовжувалися розвиток і вдосконалення системи народної освіти. В 60-ті роки був закінчений перехід на восьмирічний всеобуч, а в 70-ті - до загальної середньої освіти.

Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту (технікуми) та систему професійно-технічного навчання (ПТУ).

Водночас було внесено зміни до структури школи: навчання в початковій школі було скорочено до трьох років замість чотирьох, тому що дошкільне виховання дітей здійснювалося в мережі дошкільних дитячих закладів, які були складовою частиною системи народної освіти.

У 80-х роках значно зменшилась кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас збільшилась кількість середніх, які становили основну ланку шкільної системи.

Зростаючий технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги до підготовки кадрів працівників для усіх галузей народного господарства.

Однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав були професійно-технічні училища, які поряд з професією давали молодим робітникам і середню освіту.

Наприкінці 50-х років в училищах і школах професійно-технічного навчання України налічувалося 210 тис. учнів.

Крім того, сотні тисяч робітників щороку набували кваліфікації або підвищували свій культурно-технічний рівень безпосередньо на виробництві через широко розгалужену систему виробничого навчання - в школах передових методів праці, на виборничо-технічних курсах, а також у вечірніх та заочних школах, технікумах, інститутах.

На кінець 50-х років майже половина робітників промислових підприємств була охоплена різними формами виробничо-технічного навчання.

За роки Х п'ятирічки (1976-1980 рр.) всі професійно-технічні школи й училища було перетворено в середні навчальні заклади. На 1987 р. у республіці функціонувало 1200 ПТУ усіх видів, де навчалося понад 710 тис. учнів.

Постійна увага приділялася розширенню підготовки спеціалістів в системі вищої й середньої спеціальної освіти. З 1950 по 1960 р. контингент студентів збільшився із 201 тис. до 417 тис.

Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах, на яких у 1960 р. навчалися відповідно 174 і 44 тис. студентів.

Зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів, зростає мережа вузів. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р. - Сімферопольский, у 1985 р. - Запорізький. Відкрилися численні нові інститути. В середині 80-х років в республіці працювали 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960/61 навчальному році, а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.

У 1969 р. в деяких вузах були створені підготовчі відділення, слухачі яких після успішного навчання, зараховувались студентами вузів. Це сприяло вступу до вузів молоді з робітників, колгоспників, демобілізованих з армії.

В вузах України навчалася велика кількість іноземних студентів. Наприклад, тільки у вузах і технікумах Харкова в 1976 р. навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу. В ХПІ у 1945-1985 рр. було підготовлено 1858 інженерів для 62 країн з 45 спеціальностей.

Розширилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо у 1960/61 навчальному році в Україні налічувалося 595 середніх спеціальних навчальних закладів, то в 1986/87 навчальному році - 733. Контингент учнів у них збільшився відповідно із 398 тис. до 805 тис. Ці заклади готували фахівців з 370 різноманітних професій.

Все це забезпечило досить високий освітній рівень населення України. На 1987 р. число людей з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становило понад 28 млн. чоловік при загальній чисельності населення України в 52 млн. чоловік. Цей рівень освіти мали 84% зайнятого населення.

Але в системі вищої й середньої освіти теж не обійшлося без помилок. Так, згідно закону Верховної Ради СРСР про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР батькам дозволялося вибирати мову навчання для своїх дітей.

Швидко зростає чисельність учнів, які навчались російською мовою. Поступово українська мова і література стають не обов'язковими для вивчення. Вони ставали предметами непрестижними, непотрібними для життя.

У 1965 р. були зроблені деякі спроби для більш активного використання української мови у вищій освіті.

Міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР М. Даденков розіслав інструктивного листа про мову викладання у вузах, в якому ставилося завдання поступово перевести вузівське навчання на українську мову.

Передбачалося запровадити у вузах, на потоках (курсах) і в академгрупах вивчення української мови за факультативною формою. Від усіх викладачів, які добре знали українську мову, вимагалося читати лекції на ній, для інших мали бути організовані курси для її вивчення. Підручники, наукові записки вузів та міжвузівські збірники повинні були видаватися як російською, так і українською мовами. Для вузівських працівників мало бути запроваджено складання кандидатського мінімуму з усіх спеціальностей українською мовою.

На той час у восьми університетах України студенти-українці становили 61%, викладачі-українці - 56%, але лекції читали українською мовою лише 34% викладачів. В Харківському та Одеському університетах тільки 10% лекційних курсів велися українською мовою.

Аналіз подальших подій свідчить, що жоден з пунктів інструкції М. Даденкова не був виконаний, крім останнього, де було записано, що незалежно від мови викладання у вузі необхідно забезпечувати абітурієнтам і студентам рівноправне користування українською та російською мовами на всіх видах занять.

На практиці це вело до безперечної переваги й посилення російської мови в навчальному процесі.

Проблемою у ті роки залишалася якість підготовки спеціалістів. У загальній своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях, хоча кількісні показники зростали: протягом 1964-1985 рр. з 2,3 млн. до 7,3 млн. чол.

Зросла кількість фахівців із середньою спеціальною та вищою освітою, зайнятих у народному господарстві України. На початку 80-х рр. стало помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР, як і загалом в СРСР, значно відстає від світового.

Водночас, не слід забувати й того, що попри всі негативні явища, радянська школа забезпечила всім доступ до знань, в історично короткий строк запровадила загальну середню освіту, дала змогу створити значний науковий і культурний потенціал.

У 60-80-ті рр. зазнала певних реформацій і наука України. Характерною особливістю її розвитку у післявоєнний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази.

З кожним роком ця мережа зростала. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових співробітників у них - до 36,5 тис.

Головним науковим закладом республіки продовжувала бути Академія наук УРСР. На кінець 50-х років до її складу входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. В лютому 1962 р. Академію наук УРСР очолив академік Б. Патон.

У складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалася новими перспективними напрямками наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, кібернетики, ядерних досліджень та ін.).

В 60-70-х рр. АН УРСР складалася з трьох секцій, що об'єднували 9 відділів (згодом - відділення). В наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрямки досліджень визначалися секціями фізико-технічних і математичних наук, хіміко-технологічних та біологічних наук і суспільних наук.

Для поліпшення умов для розвитку регіональної науки у 70-80-ті рр. було створено шість наукових центрів - Дніпропетровський, Донецький, Західний (Львів), Харківський, Південний (Одеса) та Північно-Західний. В установах АН УРСР неухильно зростала чисельність науковців. Якщо у 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис., то у 1985 - 15,3 тис. чоловік. Число працівників з науковими ступенями зросло за цей же час у 5,5 рази.

Це позитивно позначилося на ефективності наукових розробок. Відкриття й розробки, які не мали аналогів в світі, були здійснені вченими-математиками. Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Глушковим, а потім академіком В. Михалевичем, став головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин.

Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії.

Помітним внеском в розвиток науки стали дослідження українських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, матеріалів та надтвердих матеріалів.

Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР в середині 80-х рр. Найпотужнішими серед них були міжгалузеві НТК “Інститут електрозварювання ім. Є. Патона”, “Інститут проблем матеріалознавства”, НТК “Інститут кібернетики ім. В. Глушкова”, “Інститут надтвердих матеріалів” та інші.

Протягом 1970-1985 рр. понад 13 тис. наукових розробок учених АН УРСР було впроваджено у виробництво. Але велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, яке продовжувало розвиватися не інтенсивним, а екстенсивним шляхом.

Винятки становили тільки розробки в інтересах військо-промислового комплексу і великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Були певні досягнення й у сфері гуманітарних наук. У 1957-1958 рр. в Україні почали виходити журнали “Радянське право”, “Економіка Радянської України”, “Народна творчість та етнографія”, “Український історичний журнал” та ін.

Протягом 60-80-х років істориками республіки було підготовлено й опубліковано багато різноманітних монографій, брошур, а також колективних праць.

Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як “Історія Української РСР”, “Історія міст і сіл Української РСР”, “Радянська енциклопедія історії України” та ін.

Економістами України досить ґрунтовно аналізувалися окремі проблеми економічного розвитку країни, народонаселення, демографічні аспекти відтворення трудових ресурсів, професійної орієнтації та профвідбору.

Не всі важливі проблеми історії України, події та явища суспільно-культурного й економічного житті знайшли своє адекватне відображення на сторінках названих видань.

Досить багато проблем історії України тривалий час були “закритими” і майже не висвітлювалися в історичних працях (ідейно-політична боротьба у 20-30-х роках, індустріалізація, колективізація, голод в Україні в 1932-1933 рр., державно-церковні відносини та ін.). Під тиском офіційної ідеології гуманітарні наук уніфікувалися, вихолощувалися й збіднювалися, втрачаючи взагалі свою значимість.

В повоєнні десятиріччя новими досягненнями збагатилися українська література й мистецтво. Центральними проблемами більшості творів були проблеми людини та її виробничої діяльності, участі народів СРСР у Великій Вітчизняній війні, боротьба за мир та ін. Ідеї патріотизму яскраво виразилися у романі Олеся Гончара “Прапороносці”, який одержав дві Державні премії СРСР, романі Ю. Дольд-Михайлика “І один в полі воїн”, творах С. Ковпака “Від Путивля до Карпат”, О. Федорова “Підпільний обком діє”, В.Вершигори “Люди з чистою совістю” та ін.

Значним досягнення української прози став цикл романів М. Стельмаха - “Велика рідня”, “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль”; історична тематика репрезентована в романах І. Ле “Хмельницький”, П. Панча “Гомоніла Україна”, Н. Рибака “Переяславська Рада” та ін.

З 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва.

Лауреатами цієї премії стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій “Поема про море”, М. Рильський за збірки “Троянди і виноград” та “Далекі небосхили”, М. Стельмах за трилогією “Велика рідня”, “Кров людська - не водиця” та “Хліб і сіль”, О. Гончар за роман “Тронка”. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці.

У 1962 р. були запроваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т.Г.Шевченка. Звання лауреатів цієї премії були удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Л. Костенко, А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, Ю. Мушкетик та ін.

Українському читачеві були повернуті твори таких письменників, як В. Блакитний, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Куліш, М. Хвильовий, В. Чумак та ін.

Прийшли в літературу і міцно утвердились в нашому культурному сьогоденні І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, М. Руденко, В. Симоненко та ін.

Видатним явищем українського кіно стала творчість режисерів С. Параджанова (“Тіні забутих предків”), Ю. Іллєнка (“Білий птах з чорною ознакою”), Л. Бикова (“В бій ідуть тільки старики”, “Ати-бати йшли солдати”), Л. Осики (“Тривожний місяць вересень”) та ін. Велика заслуга у піднесенні якості українських фільмів належить таким акторам, як А. Роговцева, В. Заклунна, К. Степанков, М. Олялін, Б. Ступка, Б. Брундуков та ін.

Розвиток театрального мистецтва в Україні в 70-80-і рр. тісно пов'язаний з іменами таких режисерів, як С. Сміян, А. Скибенко, В. Афанасьев та ін. Високохудожні образи створювали на сцені видатні її майстри - Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко та ін.

На різні роки випадав пік творчих досягнень таких митців, як скульптора і живописця І. Гончара, художників М. Божія, В. Касіяна, Т. Яблонської, А. Горської, І. Кулика, В. Мельниченко, композиторів П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, В. Івасюка та ін.

Пісні молодого композитора з Буковини В. Івасюка “Я піду в далекі гори”, “Червона рута”, “Водограй” знали і співали не тільки в Україні, а і далеко за її межами. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.

Таким чином, незважаючи на труднощі і складнощі, культурне будівництво в Україні в цей період мало певні досягнення. В республіці зростала чисельність своєї наукової й художньої інтелігенції, з'явилися нові наукові центри, університети й інститути, зростала широка мережа народної освіти, одержали розвиток театр, музика, кінематографія, живопис та ін.

Закінчуючи виклад цієї лекції можна зробити такі висновки. Головним змістом внутрішньої політики радянської держави у другій половині 50-х - середині 80-х рр. були пошуки шляхів поступального просування вперед, неодноразові спроби зламати утверджені в 30-40-х рр. командно-бюрократичні методи керівництва суспільством і економікою країни, що дало деякі позитивні результати.

Але в цілому програми практичних дій, спрямованих на злам командно-бюрократичної системи, не було створено. Замість корінних перетворень економічних відносин, принципового перегляду основ науково-технічної політики керівництво КПРС і СРСР проводило лише різноманітні реорганізації апарату управління народним господарством, які залишали політичну систему недоторканною. Воно блокувало спроби проведення реформ і звело їх нанівець.

Жодна із змін не була настільки глибокою, щоб можна було говорити про якісні зрушення в становищі радянського суспільства. Головні суспільні суперечності не тільки залишалися невирішеними, а й навіть загострилися. Це був період складний, напружений, повний контрастів, суперечностей і деформацій.

Великі можливості, що їх мала країна для подальшого поступального розвитку, не були використані, що призвело до наростання негативних явищ в економіці, політичній, соціальній та духовній сферах і в кінцевому підсумку - до глибокої кризи в суспільстві і розпаду СРСР.