Українська державність наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століття

По закінченні Руїни державну організацію зберегла тільки контрольована Москвою лівобережна частина Війська Запорозького. Оскільки інституції гетьманату на Правобережжі на цей час вже були ліквідовані, то за нею закріпилася назва, яка раніше означала козацьку державу по обидва береги Дніпра - Гетьманщина. Її територія (сучасні Чернігівська, Полтавська, схід Київської та Черкаської областей) становила близько третини колишньої держави Б.Хмельницького. На 1700 р. тут проживало до третини населення України, що уціліло після Руїни - 1,5 млн.чол.

Гетьманщина успадкувала і продовжила устрій та традиції Української держави часів Національної революції.

Але вона була не самостійним політичним утворенням, а автономією у складі Російської держави. Верховна влада над Гетьманщиною належала цареві: як вказувалося в “Коломацьких статтях”, підписаних 1687 р. при обранні на гетьманство І.Мазепи, “никто б голосов таких не испущал, что Малороссийский край - гетманского регименту [підпорядкування], а отзывались бы единогласно «их царского Пресветлого Величества самодержавной державы гетман и старшина, народ малороссийский…».

Автономні права України формально визначалися угодами, які укладав цар з кожним новим гетьманом. На 80-ї роки ХУІІ ст. Гетьманщина мала своєрідне козацько-старшинське самоврядування, суд, податкову систему. Зберігався полково-сотенний військово-адміністративний устрій: 10 полків - Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський поділялися на сотні (від 7 до 20 в кожному). Полкові міста користувалися магдебурзьким правом. Безпосередня розпорядча військова і цивільна влада в Лівобережній Україні належала гетьману.

При ньому дорадчим органом була старшинська рада. Гетьманський уряд - Генеральна канцелярія - контактував з царським через Посольський, а пізніше - через Малоросійський прикази Російської держави.

Крім Гетьманщини, свої особливості адміністративної побудови та управління в складі Росії мали Слобідська Україна та Запорозька Січ.

Територія Слобожанщини - раніше безлюдне південне порубіжжя Московської держави - стала освоюватись українськими селянами, міщанами, козаками, що тікали від польського гноблення, з початку ХУІІ ст. Тут осідали також російські селяни-втікачі, старообрядці, військові, що несли охоронну службу в фортецях Білгородської оборонної лінії, побудованої для захисту від кримських татар.

На середину ХУІІ ст. населення слобідських земель (тепер це територія Харківщини, Сумщини, півночі Донеччини, Луганщини та прилеглі райони Бєлгородської, Курської й Воронезької областей Російської Федерації) вже склало близько 50 тис. чоловік; були засновані міста Лебедин, Охтирка, Острогозьк, Суми, Харків, багато містечок, сіл і слобід (звідси й назва - Слобідська Україна). В часи Хмельниччини та Руїни приплив переселенців - українців різко зріс, і на середину 80-х рр. вони становили більше 80% всього 250-тисячного населення Слобожанщини.

Українці перенесли сюди козацький устрій: територія ділилась на 5 полків (Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський) та близько 100 сотень.

Полкове управління складали: полковник, рада старшин (обозний, суддя, хорунжий, 2 осавули, 2 писарі), полкова канцелярія, підпорядкована їм сотенна старшина.

Полкове управління (кожне зокрема) підпорядковувалося білгородському воєводі, він же затверджував полковників на посаді, яку вони займали, доки не змінить уряд. Так сформувались своєрідні полкові династії: 5 поколінь Донців і Донців-Захаржевських у Харкові, 5 - Кондратьєвих у Сумах, Лісницьких - в Охтирці.

З 1706 р. воєводське управління було скасовано і запроваджено єдиноначальну владу полковників, зарахованих до командного складу російської армії. Основним завданням слобідських козацьких полків як військових одиниць була боротьба проти татарських нападів.

Запорозька Січ за Андрусівським перемир'ям формально підпорядковувалася Росії і Речі Посполитій, фактично ж - тільки Росії. Це і було закріплено “Вічним миром” 1686 р. На Запорожжі зберігалися давні традиції суспільно-політичної організації та адміністративно-територіального устрою.

Російський уряд визнав право Запорожжя на самоврядування і прийом втікачів, кордони земель Січі на півночі до рік Оріль і Самара, розглядав запорожців як захисників від татарсько-турецької агресії та посилав жалування хлібом, порохом, грішми.

Разом з тим, царські урядовці завжди боялися впливу козацьких порядків на настрої суспільних низів в Московщині, всяке самоврядування гостро суперечило монархічно-деспотичному устрою Російської держави. Тому основним питанням політичного життя України в кінці ХУІІ-ХУІІІ ст. була вперта боротьба імперського централізму з козацьким прагненням до автономії.

При цьому зберігалася єдність і взаємна підтримка московського уряду та старшини в соціально-економічній політиці, спрямованій на феодалізацію українського суспільства. Це яскраво виявилося вже за гетьманування І.Мазепи в 1687-1708 рр.

Іван Степанович Мазепа - виходець з православної української шляхти з Білоцерківщини, свого часу одержав блискучу освіту (Київський колегіум, Варшавська школа ієзуїтів, навчання в Голандії, Німеччині, Італії) і політичний досвід при дворі польського короля, де служив у 1659-1663 рр.

Змушений залишити двір, він вступив на козацьку службу і швидко піднявся до найвищих посад спочатку при гетьманові П.Дорошенку (генеральний писар), а потім - і при лівобережному І.Самойловичі (генеральний осавул).

Своє правління гетьман І.Мазепа почав як політик промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним “Коломацькі статті”, що значно розширили російську присутність в Україні, обмежили козацьку автономію (вибори гетьмана, призначення і зміщення старшини, розпорядження деякими військовими землями - тільки з дозволу царя; заохочення доносів старшини; розташування в гетьманській столиці московського стрілецького полку; заборона завнішньополітичної діяльності та інші обмеження були закріплені без будь-якого опору гетьмана і багато в чому стали приємною несподіванкою для московського уряду).

І надалі протягом двадцяти років гетьманування характерними рисами тактики І.Мазепи щодо центру були лояльність, послух, запобіглива готовність виконувати царські укази.

Така політика принесла гетьманові повагу й прихильність Петра І, визнання заслуг (якось цар зауважив І.Мазепі: “Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!”), численні матеріальні (гетьман став одним з найбагатших землевласників Європи) і почесні нагороди, а разом з довір'ям царя - і відносну самостійність в управлінні Гетьманщиною.

Головною політичною метою І.Мазепи було створення станової феодальної Української держави західноєвропейського зразка з традиційним козацьким управлінням в межах Наддніпрянщини, Запорожжя, Слобідської України.

Опорою такої держави мало стати українське шляхетство. Обмежена кількість урядових посад в Гетьманщині (726 посад від гетьмана до сотенної старшини) не дозволяла створити численну нову аристократію. Тому гетьман запровадив так званих “бунчукових товаришів” - порівняно широке оточення гетьмана, представники якого виконували окремі, епізодичні доручення, але при цьому “за службу” отримували землі з державного фонду.

За цим зразком полковники оточували себе “значковими товаришами”. Таким чином створювалася власна генерація дворянства з відповідними правами і привілеями, титулами і земельними володіннями (І.Мазепа роздав понад тисячу дарчих на землю козацькій старшині).

Відверто прошляхетська політика гетьмана викликала досить широке незадоволення серед низів українського суспільства. Окремі заходи І.Мазепи, спрямовані на захист рядового козацтва, селянства і міщанства, не змогли згуртувати українське населення, і широкої підтримки народу гетьман не мав.

До початку ХУІІІ ст. завдяки добрим стосункам з царем І.Мазепі вдавалося нейтралізовувати значну частину обмежень української автономії. Однак далі ситуація змінилася.

Петро І розгорнув широку програму реформ,спрямованих на перетворення Росії в новітню імперію, виношував плани повної ліквідації козацького устрою України. У 1700 р. розпочалася Північна війна Росії із Швецією за гегемонію у Прибалтиці та Східній Європі. Для ведення воєнних дій за межами України постійно направлялися десятки тисяч козаків, з яких щонайменше половина гинула.

Війна принесла збільшення податків, реквізиції, постої російських військ, збитки від припинення зовнішньої торгівлі. Але головне те, що перемога будь якої із сторін загрожувала самому існуванню української державності.

Скориставшись внутрішніми чварами у Польщі, і Карл ХІІ, і Петро І заручилися підтримкою ворогуючих магнатських угруповань, які, втім, однаково пам'ятали про власні інтереси в Україні. В разі успіху Росії та її союзника польського короля Августа ІІ Петро напевне повернув би йому бодай частину українських земель.

Крім того, перемога прискорювала імперське реформування Росії, в якій вже не було місця українській автономії. За успіху шведів Україна дісталася б їх ставленику С.Лещинському як воєнний трофей - отже, без всяких прав.

Єдиним виходом в такій ситуації могло б стати перетворення України в рівноправного союзника однієї із сторін.

Росія Україну таким союзником не визнавала (про це свідчила вся політика царизму щодо неї). Швеція - могла визнати, бо не мала в Україні територіальних та релігійних інтересів і була зацікавлена в ослабленні Росії. У 1706 р. І.Мазепа почав переговори з польськими союзниками шведського короля.

Переговори велися у великій таємниці і жодних документів про їх перебіг і плани Мазепи не залишилося. Деякі сучасники твердили, що метою гетьмана було створення окремого українського князівства під власним управлінням. Саме в цьому звинувачував Мазепу і Петро І, намагаючись довести суто егоїстичні мотиви його виступу.

Однак переконливі аргументи говорять на користь іншого тлумачення. Згідно з ним гетьман мав здобути титул князя, а Україна, вийшовши “з-під високої руки” царя, стати третьою рівноправною частиною польсько-литовсько-української Речі Посполитої.

Таке розв'язання проблеми польсько-українських стосунків було на користь обох сторін і не зачіпало інтересів старшини; крім того, існував відомий приклад Гадяцької угоди.

Формальним приводом для розриву з Росією було те, що в 1705 р. цар відмовився включити до Гетьманщини Правобережну Україну, зайняту левобережними козацькими військами, і повернув її Польщі. Коли в 1707 р. поляки почали наступ на Україну, Петро І не тільки відмовив Мазепі у військовій допомозі, а й забрав для своїх цілей частину козацьких полків. Це було прямим порушенням угоди українських гетьманів з царем про спільну боротьбу з поляками і свідченням того, що Росія не вважала себе зв'язаною договором з Україною.

Відповідно до традиційних політично-моральних поглядів східноєвропейської знаті, що протистояла абсолютистським прагненням монархів, відмова протектора захищати свого васала звільняла останнього від зобов'язань служити йому.

У вересні 1708 р. війська Карла ХІІ вступили в північні райони Гетьманщини. 24 жовтня І.Мазепа з частиною козацької армії вийшов з Батурина на з'єднання зі шведами.

В добре укріпленому місті залишився гарнізон, артилерія і великі запаси військового майна та продовольства. За два тижні гетьман розраховував повернутися сюди із союзною армією Карла ХІІ.

Виступ І.Мазепи відбувся у вкрай невигідних умовах: основна частина козацьких військ знаходилося за межами України, в той час як на її території було багато полків російської армії; підготовка до повстання не була завершена; більшість старшини і населення були не готові до рішучого кроку (навіть війська, які прийшли з гетьманом до шведів, були повідомлені про це тільки після переправи через р.Десну); ініціатива з самого початку опинилася у Петра І.

Після тижневої облоги і втрати близько 10 тис. солдатів 2 листопада російські війська під командуванням О.Меншикова захопили Батурин і жорстоко розправилися не тільки із захисниками фортеці, а й з мирним населенням. Було знищено 6 тис. чоловік, в тому числі дітей і жінок; страчених старшин і козаків на шибеницях пустили на плотах по Сейму, щоб залякати можливих прихильників Мазепи.

Страшним терором проти “мазепинців” (тільки в Лебедині їх було закатовано близько 15 тисяч) і щедрими винагородами тих, хто виступив проти гетьмана, Петро І розколов українське суспільство. Навіть та частина страшини, що спочатку підтримала Мазепу, повернулася до обраного з наказу царя гетьмана І.Скоропадського.

Серед селян і простих козаків Мазепа ніколи не був популярним. Протягом його гетьманування старшина довершувала розпочатий під час Руїни процес повного соціально-економічного та політичного підпорядкування не тільки селянства та міщанства, але й рядового козацтва. Найбагатша людина України, І.Мазепа був символом непомірного збагачення еліти та її прагнення до безроздільного панування. Тому коли цареві маніфести зображували його переговори з С.Лещинським як спробу “повернути Україну в польське рабство”, вони знаходили відгук в низах українського суспільства. Слід також відзначити, що централізаторська політика царя загрожувала в першу чергу повноваженням та інтересам старшини і ще не встигла в повній мірі торкнутися мас.

Єдиною порівняно численною групою українського суспільства, яка на власному становищі відчувала безпосередню загрозу абсолютизму, були запорозькі козаки. Вони теж не любили Мазепу за аристократизм (далекоглядного й рішучого кошового К.Гордієнка свого часу гетьман навіть намагався кілька разів убити), однак на початку 1709 р. кілька тисяч запорожців на чолі з Гордієнком прийшли до табору І.Мазепи.

Саме завдяки їх наполяганням в березні 1709 р. у Великих Будищах було нарешті підписано українсько-шведський договір, за яким Карл ХІІ зобов'язувався захищати Україну і не укладати миру з Петром І доти, поки Україна не дістане незалежності від Росії і не відновить своїх давніх прав.

Навесні 1709 р. шведські війська почали облогу Полтави; запорожці витіснили росіян з півдня Полтавського полку. У відповідь загони полковника Яковлєва захопили Січ, перебили січовиків, пограбували скарбницю. Запорожці були оголошені поза законом і наступні 20 років мусили шукати притулку в володіннях кримського хана, де заснували Олешківську Січ. Втрата Запорожжя ще більше послабила повстання. Поразка шведів у вирішальній битві під Полтавою в червні 1709 р. означала крах надій на відновлення державної незалежності України з допомогою Карла ХІІ. Ледь врятувавшись від російського полону, шведський король і український гетьман опинились в Бендерах під захистом турецького султана. Там, на території Румунії, 22 серпня 1709 р. І.Мазепа помер при великій жалобі однодумців.

Вірним продовжувачем справи І.Мазепи став Пилип Орлик, обраний гетьманом в еміграції козаками-мазепинцями та запорожцями в квітні 1710 р. в Бендерах.

Нащадок чеських дворян, що осіли в Речі Посполитій, після закінчення Києво-Могилянській академії він пов'язав свою долю з Козацькою Україною. Людина високоосвічена і чесна, П.Орлик за 13 років служби при гетьманській канцелярії увійшов до найвищих кіл старшини і в 1706 р. за сприяння І.Мазепи був призначений на одну з найвпливовіших посад в Гетьманщині - генерального писаря (канцлера). З того часу він допомагав у реалізації всіх задумів гетьмана, якого щиро шанував. То ж схвалення старшини і підтримка Карла ХІІ впали на П.Орлика не випадково.

Новообраний гетьман уклав із своїми виборцями договір, відомий як “Конституція законів і вольностей Війська Запорозького”. В ньому було заявлено існування Української козацької держави; чітко визначені її кордони та положення про територіальну цілісність; вказано на православ'я як державну релігію.

Відбиваючи головні принципи політичних задумів І.Мазепи - відокремлення України від Росії та державну єдність право- та лівобережних земель, автор Конституції намагався врахувати досвід попередньої боротьби і забезпечити консолідацію українського суспільства. Йшлося про обмеження повноважень гетьмана (оскільки “через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні… незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяжнення…”) і створення своєрідного козацького парламенту - загальної Ради в складі старшини всіх рангів та спеціальних представників-радників від полків та Січі.

Рада мала обмежити повноваження гетьмана у внутрішній та зовнішній політиці. Передбачалося розмежування державного скарбу і особистих фінансів гетьмана. Генеральний суд визнавався найвищою інстанцією і гетьман не мав права “карати своєю приватного помстою і владою”. Таким чином, в Конституції були закладені принципи демократичного республіканського управління на основі розподілу влади на законодавчу (Рада), виконавчу (гетьман і старшина) та судову (незалежний Генеральний суд) гілки.

Документ вперше на такому рівні визнавав права і обов'язки всіх станів України і захищав інтереси міщан, селян та казаків - “людей убогих”: “Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утяжнення, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли… в закордонних державах шукати… кориснішого собі мешкання”. Підтверджувалися права і привілеї міст (самоврядування на магдебурзькому праві); передбачалося повернути Києву його столичний статус. Останнім підкреслювалось спадкоємство держави київсько-руських часів.

В цілому “Конституція” П.Орлика проголошувала основи держави, заснованої на природному праві на свободу і самовизначення. Створена під значним впливом передових ідей тогочасної Європи, вона засвідчила високий рівень козацької політичної думки та організації.

П.Орлик намагався реалізувати свою програму на практиці, відновити повноцінну українську державність. У 1711 р. на чолі козацьких полків йому вдалося звільнити від російських військ південь і центральні райони Правобережжя.

Однак перевага у військових і дипломатичних силах була за Росією. Решту свого життя аж до смерті в 1742 р. гетьман у вигнанні присвятив пошуку міжнародної підтримки українській боротьбі за державність. Його блискучі політичні маніфести до європейських урядів обгрунтовували історичні права українського народу на власну державу.

Обмеження Петром І політичних прав і привілеїв козацької старшини, проти якого виступили І.Мазепа і його соратники, одночасно було наступом на автономію України.

Тому прагнення української еліти захистити свої станові інтереси збігалося з турботою про волю і добробут “коханої вітчизни”. Об'єктивно дії мазепинців були спрямовані на пошуки шляхів збереження автономії в кризових умовах. Внутрішні суперечности в українському суспільстві та протидія зовнішніх сил не дозволили реалізуватися їх намірам.