Період феодальної роздробленості на Русі

1. Причини феодальної роздробленості. XII-XIII ст. на Русі -- період феодальної роздробленості

Її причини корінилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у сільському господарстві й ремеслі.

Розвиток феодального ладу і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей -- «земель»-- та їхніх центрів, через натуральний, а отже -- замкнутий характер феодального господарства слабо зв'язаних поміж собою.

Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дружинники -- колишня опора великого князя київського -- пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжувати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами-вотчинниками викликало опір трударів.

В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів -- «коромол» -- великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин.

Роль центру регіональних політичних сил почало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася резиденція удільного князя, який в інтересах місцевого боярства та ще більше -- своїх дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях.

Разом з тим втрата державної єдності й князівські міжусобиці -- «котори» -- підірвали міць Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні вороги -- половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін.

Їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

В процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил.

Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги -- «милостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства.

Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волості».

Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях -- «уділах» -- князівства сиділи менші князі -- васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі -- «снеми».

Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі.

Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян.

Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою.

Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

2. Соціально-економічний розвиток

У XII-XIII ст. відбулися істотні зрушення в розвитку провідної галузі господарства Русі -- землеробства.

Змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відносин -- зростання феодального і церковного землеволодіння й феодальної залежності смердів.

Поряд із цим виникає й умовне землеволодіння, коли князі наділяли своїх військових слуг («служилих бояр», «дворян», «милостників») землею Із селянами за умови, що вони й надалі їм служитимуть.

У період феодальної роздробленості основна маса селян-смердів із вільних землеробів-обшинників перетворилася на держальників привласнених князем, боярами і церквою земель. Смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу.

Сталися зміни і в формах експлуатації селян. В умовах низького рівня техніки землеробства вотчинники були позбавлені можливості широко організувати власне господарство, тому основну частину вотчини -- «сеньйори» -- становили селянські господарства, які сплачували феодалам натуральну ренту -- оброк.

«В усіх країнах Європи,-- наголошував К- Маркс у «Капіталі»,-- феодальне виробництво характеризується поділом землі між якомога більшою кількістю васально залежних людей. Могутність феодальних панів, як і всяких взагалі суверенів, визначалась не розмірами їх ренти, а числом їх підданих, а це останнє залежить від числа селян, які ведуть самостійне господарство».

Натуральна рента гарантувала певну господарську самостійність давньоруського селянина. Він був зацікавлений у результатах своєї праці, а це підвищувало її продуктивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший економічний розвиток Давньої Русі.

Внаслідок господарського піднесення в досліджуваний період розбудовуються міста -- ремісничі й торговельні центри. Зростання їхньої ролі зумовлювалося поглибленням суспільного поділу праці, пожвавленням ремесла і торгівлі.

Столиця Русі Київ і в цей час розвивалася. її площа збільшувалася, а населення досягло 50 тис. чоловік. Це було одне з найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи.

Протягом XII -- першої половини XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного, оборонного характеру -- майже половина кам'яних споруд, збудованих за всю його попередню історію.

Швидко зростали також великі міста -- центри земель: Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.

У XII -- першій половині XIII ст. економічне й політичне посилення міст сприяло утвердженню феодальної роздробленості.

Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитком економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації, що привело в подальшому до утворення єдиної держави.

Посилення феодальної експлуатації відповідно спричинялося до загострення антифеодальної боротьби селян-смердів і городян-ремісників. Трудящий люд обстоював право ведення власного господарства, можливість його дальшого розвитку, протестував проти збільшення норми оброку тощо. Діючи спільно, князі й бояри придушували народні виступи.

Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку господарства, міст між окремими давньоруськими землями не лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні, культурні зв'язки.

В народних масах не згасало почуття єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній творчості та літературі.

Православна церква також виступала за політичну єдність, хоча й залишалася ідеологічною опорою князівсько-боярської верхівки. Все це стимулювало централізаторські тенденції, зокрема в межах окремих регіонів Русі: Північно-Східного, Південно-3вхідного і Західного.

Тут утворювалися передумови дальшого формування споріднених народів -- російського, українського та білоруського.

3. Південно-Західна Русь. Піднесення Галицько-Волинського князівства

В епоху феодальної роздробленості в XII-XIII ст. завершуються процеси виділення окремих земель-князівств.

Київ перетворився із столиці Русі на «стольне» місто Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров'я.

Окраїнне розташування Київської землі, що межувала з Половецьким Степом, певна річ, не сприяло забезпеченню її мирного життя. Постійні вторгнення половецьких загонів підривали економіку, відволікали значні сили на боротьбу з ворогом.

Та незважаючи на це, в умовах надзвичайного загострення внутрішньо- й зовнішньополітичної обстановки, виснажливої боротьби до- і відцентрових сил Київ як символ цілісності Русі залишався одним із головних вузлів міжкнязівських відносин.

Не випадково ті князі, які прагнули до об'єднання давньоруських земель, убачали головну передумову успішної реалізації цього завдання володінні Києвом.

У круговерть боротьби за стародавню столицю иївської Русі втяглися удільні князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські. Серед них траплялися Й автономісти, але, оволодівши Києвом, вони, незалежно від своєї династичної належності, негайно перетворювалися на рішучих і послідовних поборників об'єднання всіх земель.

Найпомітнішими політичними постатями на київському столі періоду феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139), Всеволод Ольгович (1139-1146), Ізяслав Мстиславич (1146-1154), Ростислав Мстиславич (1158-1167), Святослав Всеволодович (1177-1194).

На певний час їм удавалося стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, об'єднувати сили земель для відбиття половецької загрози, але зупинити процеси дроблення було неможливо. Вони захопили і землі-князівства, котрі також роздробились на уділи.

Врешті-решт Київ і Київська земля стали об'єктом колективного суверенітету з боку найсильніших князів Русі: володимиро-суздальського, чернігово-сіверського та галицько-волинського.

Окрім Київського, на території Південно-Західної Русі в XII-XIII ст. існували також незалежні Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

Особливу роль у політичному житті відігравало Ростово-Суздальське князівство, розташоване на північному сході Русі. Саме тут згодом утворився центр майбутньої Великоросі.

Князь Юрій Долгорукий намагався підпорядкувати своєму впливові Київ і Новгород. Оволодівши Києвом у 1155 р., він залишився там великим князем, однак нагла смерть у 1157 р. урвала його діяльність щодо об'єднання Русі.

Син Юрія Андрій Боголюбський (1157-1174 рр.) продовжував справу зміцнення Володимиро-Суздальського князівства та об'єднання всієї Русі, В 1169 р. він оволодів Києвом і посадовив там князем свого брата Гліба. Андрій зміцнив також свій вплив на Новгород.

Проте посилення великокнязівської влади викликало незадоволення місцевих бояр. Змовившись, вони вбили Андрія і Гліба. Брат загиблих Всеволод (1176-1212 рр.), утвердившись у Володимирі, придушив боярську опозицію і знову поширив князівську владу на Київ та Новгород.

Важливе місце в Південно-Західній Русі належало Чернігово-Сіверській землі з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Стародуб. У Чернігово-Сіверському князівстві укріпилася династія Ольговичів -- нащадків Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого.

Зміцнивши свою владу, вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. В 1183 р. у битві на р. Хирія Ольговичі завдали поразки половцям. Однак у 1185 р. похід Новгород - сіверського князя Ігоря Святославича на степняків був невдалим. Битву на р. Каяла князь програв, а сам потрапив у полон,

Цей нещасливий похід і негативні наслідки роздробленості Русі описані в «Слові о полку Ігоревім». Закликаючи князів до єдності, автор вклав у вуста київського князя Святослава Всеволодовича «золоте слово» -- заклик до єднання. «Чи не прилетів би ти здалека, щоб подбати про батьківський золотий стіл?» -- звертається поет до князя суздальського Всеволода і закликає інших князів -- Рюрика Ростиславича, Ярослава Осмомисла, волинського князя Романа Мстиславича -- подати допомогу Новгород-Сіверській землі. Та дарма -- феодальні усобиці й напади кочовиків поступово підірвали міць Чернігово-Сіверського князівства.

Постійну виснажливу війну з половцями змушене було вести й Переяславське князівство. В тяжких умовах між-князівських чвар і набігів степняків Переяславське князівство підтримувало зв'язки з могутнім Володимиро-Суздальським князівством та діставало від нього допомогу.

У XII-XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилося об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра.

На південному заході ця територія мала природну межу -- Карпати, або, як тоді називали їх,-- «Гору». Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пущі відокремлювали Русь від Польщі. У XIII ст. кордон між ними усталився. Він проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в північно-східному напрямку -- через річки Віслок і Сян, ще далі -- на захід від р. Вепр.

Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст.) - річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, далі -- верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і па Поліссі, а й на обширах над Дністром, Сяном та Бугом.

Разом з тим у долинах цих рік проживало чисельне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, менше -- ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст -- торговельно-ремісничих центрів: на Волині -- Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині -- Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами.

В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий «гостинець» з Балтійського моря (з Торуня) пролягав на Холм, Городло й Володимир, інший -- на Берестя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич.

Головна торговельно-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею, Возвяглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав «гостинець» на Київ, із Звенигорода -- на Городок, Перемишль, Сянок і через перевал «Ворота»-- на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них «тягнули» навколишні «городки» і села, стали основою численних «волостей»-уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червепська, Белзька землі, в Галичині --Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII-XIII ст. ускладнювалася соціальна структура населення Галицько-Волинської землі. Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані у літописах терміни: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські тощо».

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників -- князів, бояр, вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися «княжими», або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували землю (принцип «батьківщини») або одержували П від князів.

Так, Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам, І воєводам». Серед боярства існувала верхівка -- «луччі», «великі» й «нарочиті» -- та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр. «Великі» мали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій «старшій» дружині, а їхні сини обіймали посади «двірних слуг» на княжому дворі.

Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

«Городяни», або «містичі», також поділялися на заможну верхівку («ліпші мужі»), середнє міщанство та «простих людей».

Княжо-боярська верхівка визискувала «простих людей», смердів, утискувала дрібне боярство. Літописи згадують про «грабежі нечестивих бояр». Трудящий люд чинив їм опір, піднімав повстання.

Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух «болохівців» -- жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали «берладниками», «вигінцями», «бродниками».