Зміст

1. Березневі статті 1654 року та їх історичне значення

2. Революція 1905 - 1907 року

Список літератури

1. Березневі статті 1654 року та їх історичне значення

В Україні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавляв її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз з Москвою на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглості Польщі. Не зважаючи на таке одностайне розуміння сучасниками суті угоди України з Москвою, історіографії не лише в московській, але й в українській і досі не встановлено твердої оцінки про те, що саме являло собою ця угода. Зараз існує кілька поглядів на цю угоду:

Унія України з Москвою.

Васалітет.

Протекторат.

Псевдопротекторат.

Мілітарний союз двох держав.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі статті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань - челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування";

стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополита;

стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон;

стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;

стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.

Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

1. про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки;

2. про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького;

3. про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

Умови договору з російським царем після обрання кожного нового українського гетьмана перезатверджувалися у так званих "гетьманських статтях". (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року і інших).

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачені, зберіглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський археограф Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергеєвича який помер 1910року угода являла собою персональну унію між Москвою та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд.

Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на особисті підкорення царенів, українці безумовно погоджувались на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була "реальною унією". Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона цар погоджувалася захищати слабину українців, не втручаючись в її внутрішні справи, українці ж зобов'зувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д.

Інший український історик - В'ячеслав Липинський - пропонує думку, що Переяславська угода 1654 року була не чим іншим, як лише тимчасовий військовий союз між Московією та Україною. В. Липинський також вказує на серйозні проблеми, які виникли у Хмельницького після підписання Переяславської угоди, зокрема економічного характеру. Мова йде перш за все, про закріплення інституту приватної власності на землю, що була ознакою економічного і культурного ладу Західної Європи. Іншою такою проблемою було утворення саме українського характеру цієї приватної власності характеру лицарського, аристократичного зовсім чужого московським традиціям, якщо "В поняттях московських, пише В. Липинський, - царська земля "жалується" царем на службу йому і могли відбиратися тоді, коли цареві заманеться. В європейських же поняттях Війська Запорізького земля предків, "кров'ю предків заслужена", належить рицарському козацькому родові і ніхто не має права від нього відбирати, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкує вдова. Складним було і політичне становище України після Переяславської угоди. З одного боку Україна під впливом західної європейської цивілізації виробила уклад згідно хліборобського, осілого життя. З другого боку - Переяславська угода була направлена проти Польщі. А тому захищаючи Україну від польського натиску, Москва одночасно відривала її від заходу і ставала в залежність до сходу. З цією метою Хмельницький намагався унезалежнити себе від агресивної політики Москви.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 році під час пишних святкувань 300-річчя українського союзу в СРСР було оголошено щоправда, не винили, а Комуністичною партією Радянського союзу, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до воз'єднання і що воз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 року. За однією радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що "порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом". Щоправда, в середені 1980-х років принаймні один радянський вчений - Михайло Брайчевський - піддав цей погляд сумніву що мало катастрофічний наслідок для його кар'єри, однак для всіх радянських вчених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалося обов'язковою.

2. Революція 1905 - 1907 року

Передумови, причини й початок 1ї буржуазно-демократичної революції Росії.

Передумови: (2 категорії)

Причини:

1. Невирішення аграрного питання, що призвело до того що 65% всієї землі належало поміщикам (3 млн. чол.) а 35% (100 млн. чол.) селянам

Феодальні пережитки

Загострення стосунків між пролетаріатом та буржуазією. Висока експлуатація робітників

Національне гноблення російських окраїн

Сполучення самодержавного капіталістичного і національного гноблень з поліцейською сваволістю

Монархія. В більшості країн конституційна, а в Росії абсолютна.

За характером: буржуазно-демократична революція

Основні завдання:

демократичні перетворення (республіка)

знищення поміщицького землеволодіння

ліквідація національних нерівностей

проведення демократичних перетворень у соціальній сфері.

Національна особливість: буржуазно-аграрна, знищення поміщицького землеволодіння.

Основні рушійні сили:

Пролетаріат, буржуазія, селянство, поміщики, царат.

Форми боротьби: виступи, страйки, демонстрації, мітинги, окремі озброєнні повстання, спалювання, грабунок поміщицьких маєтків.

Основні події революції:

Перший період революції. Зима 1905 року (розгойдування мас. Початок організованого руху)

09.1.05 - початок революції, кривава неділя в Санкт-Петербурзі

10.1.05 - озброєна сутичка, загальна сутичка в Москві

12.1.05 -розстріл демонстрації в Ризі. Хвиля тривалих страйків та політичних демонстрацій на підприємствах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава

17.1.05 - страйк металургів Новоросійського товариства в Юзівці. Кривава сутичка страйкарів з військами в Миколаєві

18.1.05 - хвилювання в Варні

22.2.05 - зруйнування селянами цукрового заводу на хуторі Михайловському.

Другий період революції. Весна-літо 1905 року (піднесення революційного руху, досягнення певних результатів. Початок озброєння учасників)

березень-травень - селянські виступи в 45 повітах

12.5.05 - Івано - вознесенська сутичка

літо - масові сутички та демонстрації - озброєні сутички з поліцією та військами в Катеринославі, Харкові, Миколаєві, Луганську

14.6.05 - повстання на панцирнику “Потьомкін”

6. 8.05 - маніфест про створення Державної Думи.

Третій період революції. Осінь 1905 року (подальше заглиблення революції, її приближення до найвищої форми боротьби - збройного повстання)

26.9.05 - початок страйку друкарів у Саратові.

4.10.05 - початок загально жовтневого страйку.

8-10.10.05 - страйк залізничників Катеринославської та Курсько-Харково-Севастопольської доріг.

10.10.05 - 15 тис. мітинг в Харкові.

16.10.05 - криваві бої в Одесі.

17.10.05 - маніфест Миколи ІІ “Про вдосконалення державної влади”.

18-19.10.05 - політичні демонстрації в українських містах з приводу маніфесту.

31.10.05 - Марковська республіка.

11-15.11.05 - збройне повстання моряків в Севастополі.

Четвертий період революції. Зима 1905 року (поразка повстання, але об'єднання в боротьбі всіх революційних сил)

7.12.05 - збройне повстання в Москві.

12-18.12.05 - збройні повстання робітників в Харкові, Горлівці.

17.12.05 бій між озброєними робітниками та урядовими військами в Єнакієве, Дебальцеве.

18.12.05 рішення припинити боротьбу в Москві.

17-21.12.05 - повстання селян у Великих Сорочинцях Миргородського повіту Полтавської губернії.

П'ятий період революції. 1906-07 роки (спад революції)

27.04.-08.07.06 - діяльність першої державної Думи

19.08.06 - створення військово-польових судів.

6.11.06 - указ про вільний вихід селян із громад. Початок Столипінської аграрної реформи.

9.1.07 - страйки робітників Харкова й Катеринослава на відзначення роковин “кривавої неділі”.

20.02.-3.06.07 - діяльність другої державної Думи.

3.06.07 - царський маніфест про розпуск Думи, та зміну виборчого закону. Поразка революції.

Причини поразки:

відсутність озброєння та непрофесіоналізм її учасників в військовому ділі

відсутність централізованого керівництва

відсутність масової підтримки в інших регіонах країни

Результати революції:

полегшення становища пролетаріату

поновлення ради міністрів

створення Державної Думи.

Революція 1905 року

У січні 1905 року вибух страйк робітників на Путиловському заводі в Петербурзі. Вони вимагали 8-годинного робочого дня, встановлення мінімуму платні, поліпшення умов праці, визнання представництва робітників. Вимоги путиловців підтримали робітники інших заводів Петербургу, і застрайкувало понад 100.000 робітників на 382 підприємствах. Це був перший вибух такого масштабу. Петербург залишився без води, світла, газет.

9 січня 1905 року робітники пішли до Зимового палацу, щоб подати цареві петицію. Йшли з хоругвами, церковними та патріотичними співами, кілька тисяч чоловіків з жінками, дітьми їх зустріли пострілами заздалегідь призначені для цього війська. Було забито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Обурення робітників не знало меж. На другий день застрайкувало 125.000 робітників у самому Петербурзі.

Страйки перекинулися до інших міст. В Україні застрайкували робітники Донбасу, Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва

Одночасно з страйками розгорілись селянські повстання: селяни па

лили поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу. Усе грізніші були вимоги передати всю землю селянам. Селянський рух охопив в першій половині 1905 року 64% усіх повітів України.

1905-й рік являв картину з одного боку -- вже назріваючого народного зворушення, а з другого -- анархії та розгубленості царського уряду. Газети виходили без цензури й відкрито вимагали конституції.

В університетах у серпні 1905 року введено автономію, яка замінила реакційний статут 1884 року. Студенти влаштовували революційні мітинги, на які приходили всі, хто бажав. В Україні, як і в Росії, поставали численні союзи: академічний, інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо і нарешті Союз Союзів, який їх усі об'єднував. Значну роль грав земський союз з постійним бюром. Усі ці союзи різних напрямків та фахів були об'єднані спільним прагненням -- знищити існуючий політичний лад.

Прем'єр-міністр С. Вітте так характеризував загальний настрій на початку жовтня 1905 року: революція захоплювала все населення. Вищі шари були незадоволені; молодь, не тільки студенти, але й учні середніх шкіл, вірили тільки тим, хто проповідував антидержавні теорії; більша частина професорів доводила, що треба все перегорнути; земські та міські діячі заявляли, що врятувати може тільки конституція; промислові та торговельні діячі підтримували революційні ідеї й давали пожертви на революцію (Морозов, Терещенко, Четвериков); робітники, під впливом революціонерів, були найбільш активні; чужинці, з яких складалося 35% Російської імперії, ставили свої вимоги: поляки -- автономії, жиди -- рівноправ'я; селяни вимагали землі; урядовці були обурені несправедливостями у порядках служби й протекціонізмом; військо було схвильоване поразками на фронті, в яких обвинувачували уряд; крім того викликало незадоволення й те, що «запасних», прикликаних на час війни, не відпускали з армії, бо було мало військ -- армія залишалася в Азії. У військових частинах почалися вибухи незадоволення. Найбільше було таких вибухів у флоті. У Петербурзі було повстання у морському екіпажі, яке придушене було Гвардією. Усі об'єдналися в боротьбі проти різного роду утисків, часто обурливих і антихристиянських. Без перебільшення -- уся Росія була схвильована і мала спільний лозунг: «так далі не можна жити!» Усі об'єдналися у ненависті до існуючого режиму.

3 початку жовтня почався загальний страйк на залізницях. Зупинилися трамваї, погасла електрика. Зупинилося все життя.

17 жовтня царський уряд проголосив маніфест, в якому обіцяно «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів». Встановлювалася Державна дума з законодавчими правами.

Проте, цей маніфест не дав заспокоєння. Навпаки: населення у своєму ставленні до нього поділилося на три частини:

на так би мовити центральну, що складалася з людей, які прийняли маніфест з надією, що він дасть конституцію, і що ця конституція почне нову добу в історії;

на революційні групи, які вважали, що цей маніфест є тільки тимчасовою зупинкою у боротьбі уряду з резолюцією, і поставилися до маніфесту вороже

на праві елементи, починаючи від людей, близьких до Царського Дому; вони вважали, що маніфест «вирвано» у царя, і вживали всіх зусиль, щоб зберегти самодержавство у повній його силі.

Наслідком цього почався рух правих, чорносотенних елементів, які знаходили підтримку значної частини адміністрації.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися маніфестації з червоними прапорами, з мітингами, на яких люди вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми «революціонерів» і головним чином жидів, в деяких місцях при нейтралітеті поліції, а в деяких -- з її допомогою, як було, наприклад, у Гомелі. Найстрашніші погроми були в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі, де вони тривали по кілька днів і перетворювалися на збройні бійки з військами. У Києві, за відомостями медичної «Швидкої допомоги», забито 26 людей, а 223 поранено, але не всі поранені зверталися до шпиталів."

Проголошення конституції ще більше розбурхало народні пристрасті. Почали закладати партії, які мали протилежне завдання: «ліві», що були ворожі до урядових заходів, і «праві» помірковані партії, що підтримували ті заходи.

Головні партії, починаючи з лівих, були такі: Анархісти -- вони мали успіх у Південній Україні: в Одесі, Катеринославі. Ця партія мала органи: «Безначалие», «Бунтарь», «Анархист» і «Чорное Знамя». Вона провадила терористичні акти, які називала «економічними», себто робила атестати на фабрикантів, капіталістів.

Заснована в 1898 році Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія у 1905 році поділилася на дві: большовіків та меншовиків. Близькою до них була Націонал-Соціялістична Жидівська Партія -- «Бунд», або «Всеобщий Еврейский Рабочий Союз».

Року 1906 большевики, меншовики та бундівці формально об'єдналися." Соціял-Демократична Партія мала успіх в Україні; вона Мала багато членів на заводах та фабриках України.

В Україні к-д. партія була дуже поширена серед інтеліґенції, професури. Серед впливових членів її були: І. Лучицький, Л. Ясно-польський,. В. Науменко, барон Ф. Штейнгель, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко, А. Ржепецький та інші. Органом партії була газета київська «Свобода й Право».

Від партії к.-д. відділилася правіша від неї Партія Демократичних Реформ, до якої перейшли: М. Стасюлевич, К. Арсеньєв, В. Кузьмін-Караваев, М. Ковалевський.

Увесь час в Україні не припинялися страйки та повстання робітників. Найбільшої сили вони прибрали у грудні 1905 року. У деяких місцях відбулися між повстанцями та військами криваві бої, внаслідок яких були сотні забитих та поранених. Нерідко військові частини приєднувалися до повстанців або відмовлялися їхати на придушення повстань. Так було в Катеринославі в Бердянському полку. У Києві осередком повстанців було передмістя Шулявка, де постала своєрідна «республіка» на чолі з Радою Робітничих Депутатів; поліція і жандарми боялися туди входити. Значних розмірів повстання вибухнули в Одесі і Миколаєві. Найбільшого успіху досягли революціонери у Донбасі, де повстання почалося у середині грудня 1905 року; повстанці зайняли всю залізницю. Центральне місце у повстаннях Донбасу належить Горлівці, де війська з трудом придушили повстання."

У 1907 році революційний рух почав спадати.

Список літератури

1. Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2 - х томах. Том 2. - К.: Глобус, 1992. - 394с.

2. Корабльов Ю. І. Історія СРСР. - К.: 1990. - 351с.

3. Полонська- Василенко Н. "Історія України". - К.:"Либидь". Т - 2. - 1993. - 640 с

4. Субтельний О. "Історія України ". - К.:"Либидь". - 1993.- 521с.