Україна в політичній системі СРСР

Україна в політичній системі СРСР

В середині 50-х - першій половині 80-х років Україна залишалась складовою частиною Радянського Союзу, тому і процеси її суспільно-політичного розвитку в цілому співпадали з аналогічними загальносоюзними процесами.

Після смерті Й.В. Сталіна (березень 1953 року) і ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956 р.) в країні склалися певні передумови для лібералізації всього суспільства.

На з'їзді з доповіддю "Про культ особи та його наслідки" виступив перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущов. Він піддав нищівній критиці злочини, зловживання владою, порушення законності, які мали місце в СРСР і УРСР у 30-ті - на початку 50-х років і були пов'язані з культом особи Й.Сталіна.

Після з'їзду, в червні 1956 р. була прийнята постанова ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків".

В доповіді М. Хрущова і вказаній постанові ЦК КПРС були названі причини, що обумовили культ особи Й. Сталіна у 20-ті - 30-ті роки, а саме:

- складність міжнародної обстановки, загроза нападу на СРСР капіталістичних держав;

- відсталість СРСР, який мав багатоукладну економіку та значну частку населення, що була носієм психології "вождизму";

- боротьба в партійному і державному керівництві за вплив у партії і державі;

- орієнтація на "залізну дисципліну", жорстку централізацію управління державою;

- помилкова теза Й.Сталіна про те, що по мірі соціалістичного будівництва в країні буде загострюватися класова боротьба.

На жаль, гостра критика культу особи не торкалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи.

Але незважаючи на ці недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації. Крок, який робив більш стійким процес лібералізації суспільного життя і реальною перспективу його демократизації.

Ці процеси в суспільно-політичному розвитку СРСР і УРСР домінували в перше десятиріччя після смерті Й.В. Сталіна і були пов'язані насамперед з ім'ям М.С. Хрущова, який з вересня 1953 р. по жовтень 1964 р. займав посаду першого секретаря ЦК КПРС.

Компартію України з червня 1953 р. по грудень 1957 р. очолював О. Кириченко. Він став першим українцем, який був обраний на посаду першого секретаря ЦК КПУ.

З того часу на цю посаду призначалися тільки українці: М. Підгорний (грудень 1957 р. - липень 1963 р.), П. Шелест (липень 1963 р. - травень 1972 р.), В. Щербицький (травень 1972 р. - вересень 1989 р.).

Період керівництва державою М.С. Хрущовим увійшов у вітчизняну історію під назвою "хрущовської відлиги". Вже у вересні 1953 р. за рішенням Президії Верховної Ради СРСР були ліквідовані "Особое совещание" при МВС СРСР та інші позасудові органи ("трійки", "п'ятірки" і т.д.), які здійснювали розправу над людьми без суду і слідства. Була значно скорочена кількість концтаборів, розпочата реабілітація невинно засуджених та репресованних громадян.

Уже початковий період десталінізації привів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русіфікації.

У 1957 році було розширено юридичну компетенцію УРСР: вона, як і інші республіки, отримала право вирішувати питання областного, адміністративно-територіального поділу, приймати громадський, карний та інші кодекси.

На кінець 50-х рр. органами КДБ і прокуратури республіки були переглянуті справи майже 5,5 млн.чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку знято, тобто реабілітовано 58% справ. Разом з іншими до 1957 р. було звільнено 65534 оунівців і "бандпосібників", яким пощастило вижити.

Також були реабілітовані відомі українські письменники В. Елан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, партійно-державні діячи С. Косіор, П. Постишев, В. Чубарь та інші.

В період "хрущовської відлиги", здійснювалися заходи по демократизації діяльності КПРС і Компартії України.

Було відновлено регулярне скликання партійних з'їздів і пленумів ЦК, запроваджено обговорення партійних і державних документів у пресі, на зборах трудових колективів; робились спроби звільнення партійних організацій від керівництва господарством; вирішено було оновлювати на одну чверть склад ЦК КПРС і його президії на кожному черговому з'їзді КПРС; членам керівних партійних органів було заборонено входити до їх складу більше трьох разів підряд.

Водночас помітно розширились права профспілок. Їм було надано право участі в підготовці проектів виробничих планів; контролю за виконанням керівниками підприємств трудового законодавства; приймати участь у вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва та інш.

Але процес демократизації радянського суспільства відбувався з великими труднощами. Йому протистояла інша, конcервативна тенденція, прибічники якої відстоювали адміністративно-командні методи керівництва суспільством.

Консервативні елементи, в т.ч. у вищих ешелонах партійно-державного керівництва (В. Молотов, Л.Каганович, Г. Маленков) виступили проти найбільш важливих теоретичних і політичних положень ХХ з'їзду КПРС та заходів по ліквідації наслідків культу особи Й.Сталіна.

На червневому 1957 р. Пленумі ЦК КПРС діяльність членів цієї групи була засуджена і вони отримали партійні стягнення.

Але здійснення політичних і економічних реформ в державі і надалі йшло досить повільно і непослідовно.

Більше того, були допущені помилки в теоретичних питаннях щодо перспектив соціалістичного будівництва в СРСР. Так, ХХІ з'їзд КПРС, що відбувся в січні-лютому 1959 р., зробив висновок про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР.

З точки зору міжнародного становища цей висновок базувався на тому, що була утворена світова система соціалізму, а з точки зору внутрішнього розвитку країни - що був досягнутий необхідний рівень розвитку радянського суспільства, зміцніли позиції соціалізму в усіх сферах життя - політичній, економічній, соціальній та духовній.

Було проголошено, що СРСР вступив в період розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. У 1961 р. на ХХІІ з'їзду КПРС була прийнята Програма будівництва комунізму, яку передбачалося здійснити протягом 20 років (1961-1980 рр.). Як показало життя, ці теоретичні висновки були відірвані від реальності, базувалися на перебільшенні досягнень соціалістичного будівництва в СРСР і не витримали перевірки часом.

Досить повільно відбувався процес демократизації і самої КПРС. Партійні органи продовжували підміняти Ради, господарські і громадські організації, використовуючи в своій діяльності, як і раніше, командні методи керівництва.

У 1962 р. усі партійні організації, в т.ч. в Україні, були розділені на промислові та сільські (обкоми, крайкоми, райкоми), що повинно було сприяти наближенню партійного керівництва до людей і виробництва, але цього не сталося.

Порушення принципу колективності в партійній роботі мали місце в діяльності не тільки місцевого керівництва, але і самого М.С.Хрущова.

Він сам намагався вирішувати нові завдання старими, адміністративно-командними методами, особливо після того, як в березні 1958 р. став ще й головою Ради Міністрів СРСР.

Помилки і промахи М.С. Хрущова використали консервативні сили в партійно-державному керівництві, що згуртувалися навколо Л.І. Брежнєва.

На жовтневому 1964 р. пленумі ЦК КПРС вони усунули М.С. Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС, члена президії ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС (в 1966 р. ця посада отримала нову назву - генерального секретаря ЦК КПРС) був обраний Л.І. Брежнєв, а головою Ради Міністрів СРСР став О.М. Косигін.

Цими подіями закінчився період "хрущовської відлиги", закінчився поразкою демократичних і перемогою консервативних сил в партійно-державному керівництві країни.

Почалася поступова зміна політичного курсу в напрямку відродження і консервації ідеологічних концепцій і політичних настанов періоду "казарменного" соціалізму.

Новий політичний курс відбився в такій акції, як введення в серпні 1968 р. у Чехословаччину військ п'яти держав Варшавського договору з метою підтримання тих консервативних політиків у керівництві цієї країни, що злякалися розпочатої під проводом О.Дубчека спроби перетворити соціалізм в "суспільство з людським обличчям".

У 1979 р. радянські війська були введені в Афганістан. То була не просто політична помилка тодішніх радянських керівників, а і великий злочин, який дорого коштував радянському народові: за 10 років війни було вбито 13310 і поранено 35478 чоловік, втрачено 60 млрд. карбованців.

Характерними рисами брежневського курсу на "стабілізацію", а в подальшому - консервацію існуючого режиму, була підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади.

Вибори до Рад проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків, а самі Ради фактично виконували декоративну роль і реальної влади не мали. Одночасно відбувались розбухання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.

Щорічно аппарат управління зростав на 300-500 тис.чол., досягнувши у 80-х рр. 18 млн. В УРСР лише за 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів збільшилась приблизно на 20%. Вони випускали тисячі інструкцій, наказів та інших підзаконних актів, які суперечили не тільки один одному, а подекуди і чинному законодавству.

Була зведена нанівець самостійність суспільних організацій, сталось їх фактичне одержавлення. Разом з Радами вони фактично не керували країною, а створювали "демократичний фасад" народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності людей, а з іншого боку - появу "неформальних" організацій і груп.

Посилювалося обмеження гласності. Якщо у 1960 році в Україні виходило 3280 газет, то в 1985 році - лише 1799. Набирає силу тенденція монополії на інформацію, яка дедалі більше починає дозуватись.

Відбулося фактичне перетворення КПРС у стрижень державної структури із зосередженням в її руках усієї повноти влади. Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни партією держави та її органів влади.

У 1985 році комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а у 1987 році - 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, близько 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР у 1985 році становили управлінські кадри - голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ та ін.

Партійні комітети поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Оголосивши себе у Конституції СРСР 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС намагалась домінувати у кожній ланці суспільного життя.

Політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчудження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. У самій партії поглиблюється провалля, що відділяє верхівку від основної маси комуністів.

Деякі позитивні зрушення в радянському суспільстві розпочалися було після того, як генеральним секретарем ЦК КПРС став Ю.В. Андропов, який зайняв цю посаду після смерті Л.І. Брежнєва в листопаді 1982 р.

При ньому була проведена низка експериментів у народному господарстві, вжиті заходи до наведення порядку на виробництві, розпочата боротьба з корупцією, почали складатися передумови для перебудови соціально-політичного і духовного життя країни.

Але ці політичні процеси були короткочасними і перервалися у зв'язку зі смерттю Ю.В. Андропова в лютому 1984 р. З цього часу по березень 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС був К.У. Черненко. Знову стали відроджуватися в партії і державі норми і традиції брежнєвського періоду, поглибилися негативні явища і атрибутність виборних кампаній, згустилася атмосфера застою. Газети замайоріли рапортами і реляціями, а тим часом планова економіка країни агонізувала.

Аналізуючи соціально-політичний розвиток України з середини 50-х до середини 80-х рр., треба торкнутися і такого специфічного явища, як дисиденський рух, активну участь в якому в різні часи брали Богдан і Михайло Горині, В. Мороз, М. Осадчий, В. Стус та інші представники української інтелігенції.

Вони домагалися національних, політичних і культурних прав, особливо - розширення використання української мови в усіх сферах суспільного життя.

В 50 - 60-х рр. в республіці починають виникати підпільні групи, які домагалися не тільки демократичних прав, але й самостійності України, її виходу зі складу СРСР. Так, у 1958 р. в Львівській області була створена Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) - нелегальна організація, яка діяла під проводом Л. Лук'яненка.

Члени УРСС вперше в повоєнні часи розробили програму українського руху, головною метою якого вважали боротьбу за незалежність України. Однак ця організація була викрита в січні 1961 р. Л. Лук'яненко, І. Кандиба та інші члени УРСС були засуджені на тривалі строки ув'язнення.

У 1962 р. відбувся судовий процес і над 20 членами іншої нелегальної організації - Українського національного комітету (УНК). Найбільш активні учасники організації - Коваль, Грицина, Гурний і Гнат - були засуджені до страти.

У 1964 - 1967 рр. в республіці діяв Український Національний фронт (УНФ), члени якого випускали самвидавом журнал "Воля і Батьківщина". За активну участь в ній Зенона Красівського, Дмитра Квецька та інш. було засуджено на тривалі строки ув'язнення.

В 70-ті роки найбільш активними діячами дисидентського руху в Україні були В. Стус, І. Дзюба, Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, Л. Танюк та інш. На початку 70-х рр. вони видавали підпільно періодичне видання - журнал "Український вісник". В ньому друкувалися статті про демократичні свободи, про порушення національного суверенітету України, про становище українських політичних в'язнів і т.д.

У 1971-1972 рр. були здійснені нові масові арешти серед українських дисидентів, серед яких були, зокрема, В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба, харків'яни Г. Алтунян, В. Недобора, П. Пономарьов, А. Левін та ін.

В 1975 р. керівництво СРСР підписало Гельсінську угоду, офіційно зобов'язавшись шанувати права своїх громадян.

В деяких республіках СРСР дисиденти організували групи (комітети), які ставили за мету сприяти виконанню радянським керівництвом Гельсінських угод щодо дотримання прав людей. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р., пізніше - в Україні, Литві, Грузії та Вірменії.

Українська Гельсінська група (УГГ) була створена в листопаді 1976 р. До неї спочатку ввійшли відомий письменник-фантаст О. Бердник, правозахисники та колишні політв'язні О. Мешко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін. - всього 10 чол. Очолював УГГ письменник-фронтовик М. Руденко. Члени групи намагалися знайомити громадян УРСР з Декларацією прав людини ООН, збирали докази порушення прав людини в СРСР.

Протягом 1977-1985 рр. з 37 членів групи 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро - позбавлені радянського громадянства. Три члени УГГ - В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули у таборах. В листопаді 1989 р. їх останки були перевезені в Україну і поховані в Києві.

Жорстоких переслідувань в ті роки зазнали також відомі російські дисиденти - правозахистники, зокрема, всесвітньо відомий фізик-ядерник А. Сахаров, письменник О. Солженіцин, історик Р. Медведев, письменник Ю. Даніель, були позбавлені громадянства відомий музикант і диригент М. Ростропович, співачка Г. Вишневська та ін.

Слід зазначити, що дисидентство як суспільно-політичний рух, не набуло широкого розповсюдження ні в Україні, ні в Росії, ні в інших республіках СРСР. Воно мало досить вузьку соціальну базу і підтримувалось в цілому незначною частиною інтелігенції.

За підрахунками західних дослідників, в дисидентському русі в Україні, наприклад, протягом 60-х - початку 70-х років брали участь близько 1 тис. чоловік.

Канадський історик українського походження О. Субтельний називає декілька причин того, чому дисидентський рух не набув широкої підтримки в Україні:

Крім засудження радянського політичного режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми, не порушували питань, що хвилювали більшість населення республіки, насамперед - робітників і колгоспників;

Дисидентам протистояли всі потужні сили радянської політичної системи, насамперед, органи КДБ, які ізолювали дисидентів від суспільства, примушували їх покаятися або замовкнути, а також засоби масової інформації, які змальовували дисидентів виключно у негативному світлі.

Відсутність або недостатність інформації про дисидентів та мету їх боротьби серед населення України.

Разом з тим, слід пам'ятати про те, що дисидентський, правозахисний рух мав велике значення в суспільно-політичному житті України 50-х - першої половини 80-х рр.

На його базі в роки перебудови в Україні виникнуть так звані неформальні групи і об'єднання, політичні течії і партії, засновниками і активними діячами яких стануть такі відомі дисиденти як Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, І. Дзюба та ін.

Таким чином, 50-ті - першу половину 80-х рр. можно охарактеризувати як період неодноразових спроб десталінізації суспільно-політичного життя в країні.

На деякий час це давало позитивні результати, але консервативним силам в партійно-державному керівництві вдавалося поступово змінювати внутрішньо-політичній курс в напрямку відродження адміністративно-командних методів керівництва суспільством.