Предмет і методологія Історії України

Предмет і методологія історії України

Історична наука як система знань про природу суспільства та його розвиток має свою специфіку, яка полягає в тому, що головна увага спрямовується на вивчення минулого.

Поняття "предмет науки" відображає сутність знання, яке вона дає, формулює мету наукового пошуку.

Тому предмет історії України складають процеси і закономірності формування і розвиток людського суспільства на території сучасної України, визначення проявів загальноісторичних рис і особливостей його економічного, соціально-політичного, культурного життя, місця і ролі України і її народу в загальнолюдському історичному процесі.

24 серпня 1991 р. на політичній карті світу постала нова держава - Україна. В межах її кордонів знаходяться майже всі етнічні українські землі.

Україна - європейська держава, друга в Європі за площею (603,7 тис. кв.км.) і п'ята за чисельністю населення (близько 50 млн.чол.), має 6,5 тис. км. кордонів, з яких понад одна тисяча морських.

Україна має важливе геополітичне становище як східно-європейська країна. Вона - вузол транспортних комунікацій з Азії через Росію до Західної Європи.

Володіє величезним економічним потенціалом, який, хоча й ослаблений багатолітньою кризою, становить могутню базу подальшого прогресивного поступу. 70% її території придатні для використання в сільському господарстві.

Їй належить третина площ світових чорноземів. Такого багатства не має жодна країна. Надра України багаті на різноманітні корисні копалини - від вугілля і нафти до урану і золота. Недостатньо ефективне їх використання сьогодні в економіці пов'язано з відсутністю нових технологій видобутку та переробки.

Ще двісті років тому побачила світ "История Малой России" Д.М.Бантиш-Каменського.

Але грунтовне вивчення історії України розпочалося з середини ХІХ ст., коли зі своїми дослідженнями виступив М.І.Костомаров.

Його наукові та літературно-художні праці охоплювали широкий спектр вітчизняної історії в тому числі героїчної епохи боротьби українських козаків ХVІ-ХVІІІ ст., коли наш народ знемагав під владою Речі Посполитої. Однак історія України розглядалася в контексті історії Росії та Польщі.

В кінці ХІХ - на початку ХХ ст., продовжуючи започатковане своїм учителем В.Антоновичем, з науковими працями виступив видатний історик та український громадський діяч М.С.Грушевський.

У фундаментальному багатотомному дослідженні "Історія України - Руси" М.С.Грушевський переконливо довів, що українство має самостійну більш як тисячолітню історію, що наш народ розвивався не на узбіччі світової історії і має велике майбутнє.

З другої половини ХІХ ст. на історичну науку великий вплив справила нова філософія - марксизм, яка декларувала розвиток людства як безперервний поступовий прогресивно-формаційний процес.

Стверджувалось, що кожен народ у своєму розвитку проходить послідовно шлях від первіснообщинної до комуністичної формації. В основі такого підходу був покладений розвиток способу виробництва матеріальних благ.

Коли в Росії у 1917 р. вибухають одна за одною дві революції і до влади приходить партія більшовиків, а в Україні терпить поразку національно - визвольний рух, марксистський підхід до вивчення історії утверджується як єдиний і непорушний. Усякий дослідник, що відходив від цих принципів, переслідувався, а то й репресувався, нерідко навіть фізично знищувався.

Ті історики минулого, що обстоювали за українцями самобутність, окремішність від російського народу, оголошувалися "українськими буржуазними націоналістами", а їхні праці вилучалися з наукового обігу як шкідливі. Ярликом "буржуазного націоналіста" був затаврований й М.С.Грушевський, а вся його наукова школа розгромлена.

І хоча радянськими дослідниками було написано тисячі монографій та статей з різних аспектів минулого українського народу, історія України розглядалася в контексті історії Росії, а всі суспільні рухи як такі, що доповнювали або ж прагнули до об'єднання з загальноросійським визвольним рухом.

Це повністю стосувалося також і проблем культурного процесу.

Не зважаючи на вкрай несприятливі умови, в яких працювали суспільствознавці, радянські історики розробили кілька важливих методологічних принципів (правил), що не втрачають свого значення і сьогодні. В першу чергу це відноситься до поняття методології вивчення історії.

Методологія - вчення про наукові методи пізнання та їх сукупність, що використовуються в будь-якій науці. Звичайно, історична наука має свої, тільки їй притаманні методологічні принципи і методи (прийоми).

До них треба віднести принцип історизму. Історизм - один із засадничих принципів світогляду, він - методологічна основа вивчення історичного минулого.

Цей принцип вимагає всяке явище сучасне і в минулому розглядати, по-перше, в його виникненні, розвитку і змінах, по-друге, у взаємозв'язках з іншими явищами та умовами даної епохи, по-третє, з врахуванням попереднього досвіду та історії.

Принцип історизму вимагає розкриття глибинних тенденцій суспільного розвитку.

Виключне значення має принцип об'єктивності. Він вимагає всебічного висвітлення історичних фактів, правдивого розкриття успіхів та невдач, перемог і поразок, сприятливих обставин і реальних труднощів. А також такого висвітлення подій і явищ історії, коли обов'язковим є врахування тенденцій та перспектив їх подальшого розвитку.

Важливою умовою грунтовності дослідження історичних процесів є опора на фактичний матеріал.

При цьому неприпустимі як абстрактно-соціологічні конструкції без конкретного вивчення фактів історії, так й ілюстративний метод, коли для підтвердження свого висновку дослідник відбирає вигідні йому приклади.

Тільки тоді наукові висновки мають тверду силу переконливості, коли вони спираються не на окремі факти, а на сукупність тих з них, які стосуються даної проблеми. Справжнє пізнання предмета досягається на основі вивчення всіх його аспектів, усіх зв'язків та "опосердкованостей".

Важливе значення має порівняльно-історичний метод. Співставлення однопорядкових явищ на матеріалі різних регіонів в межах однієї епохи часто дає ключ до розуміння найбільш суттєвих моментів історичного процесу.

Будь-яке історичне явище існує не само по собі, а як складовий елемент історичного процесу, поза яким воно не може виникнути. Зрозуміло, історик іноді має справу і з окремою одночасовою подією чи фактом, які позбавлені довготривалого періоду.

Але і в цьому випадку його пояснення можливі тільки при врахуванні всіх обставин, чому сприяє порівняльно-історичний метод, який дозволяє з'ясувати причину історичного явища, його місце в ряду інших пов'язаних з ним фактів та явищ.

Широке застосування в історичній науці знаходить також статистичний метод. При його допомозі в багатьох випадках відкривається можливість виявляти закономірності певних процесів, пов'язаних в першу чергу з наявністю масових покажчиків.

Названий метод допомагає виявляти динаміку соціального і економічного розвитку та в значній мірі судити про його кінцеву детермінованість. Але вирішальною умовою його використання в будь-якому історичному дослідженні є неприпустимість будь-якої тенденційності як у виборі статистичних покажчиків, так і в їх внутрішньому групуванні.

Завжди виникає необхідність у критичній перевірці того статистичного матеріалу, з яким має справу дослідник.

Важливу роль в історичному дослідженні відіграють так звані допоміжні дисципліни (генеалогія, геральдика, історична метрологія, нумізматика, палеографія і т.д.). Розвиток цих дисциплін забезпечує високий рівень аналізу історичних першоджерел.

Велика кількість методів, що використовуються в історичному дослідженні, в значній мірі залежить від того, що вони нерідко є результатом розвитку кількох наукових дисциплін і запозичуються з їхньої практики, виступаючи в найрізноманітніших сполученнях.

На початку ХХ століття на Заході народилася і набула бурхливого розвитку історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, обстоюючи багатоваріантність історичного процесу.

Тобто почала утверджуватись думка, що ріка світової історії не є потужним, єдиним річищем, а складається з різноманітних окремих рукавів. Людство постійно народжувало і продукує різноманітні форми історичного існування, що їх одні дослідники називають культурами, інші - цивілізаціями.

Існуючи синхронно і паралельно, цивілізації розвиваються власним шляхом і взаємодіють одна з одною.

Носіями таких ідей на Заході були Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі.

Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, праці О.Шпенглера та А.Тойнбі тривалий час залишалися невідомими радянському читачеві.

Останнім часом коротка версія десятитомного "Дослідження історії" А.Тойнбі опублікована в російському (1991 р.) та українському (1995 р.) перекладах.

Своєрідний історіософський підхід цього автора до історичного розвитку людства дає можливість по-новому розглянути історію та сьогодення Східної Європи і України зокрема.

У межах останніх п'яти тисячоліть світової історії названий дослідник розрізняв близько двадцяти вищих суспільств, які дістали назву цивілізацій.

Сім цивілізацій А.Тойнбі не мали пращурів - єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індійська, давньокитайська, майя.

П'ять останніх породили дочірні цивілізації: індська - індуїстську, давньокитайська - далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сірійську та еллінську. Від сірійської походять ісламські - іранська та арабська.

Еллінська цивілізація була матір'ю західнохристиянської та східнохристиянської, або православної. Остання складається з двох споріднених цивілізацій - православно-візантійської та православно-руської.

По А.Тойнбі, дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської внаслідок внутрішніх або зовнішніх соціальних суперечностей.

Весь життєвий цикл цивілізації А.Тойнбі докладно простежив на прикладі античної та похідної від неї західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновки на інші вищі суспільства світової історії.

Антична цивілізація в V ст. до н.е. пережила добу лихоліття (Пелопоннеські війни), за якою постала світова держава цієї спільноти (Римська імперія), та це був початок вмирання.

У середовищі римського пролетаріату (широких верств суспільства) вкоренилася, а потім поширилася на всю державу та її варварську периферію світова релігія античної цивілізації - християнство.

З розпадом Римської імперії вмираюча антична цивілізація породила дві дочірні - західнохристиянську та східнохристиянську (або православну), які успадкували материнську світову релігію.

Православно-руська цивілізація отримала з Візантії Біблію, перекладену староболгарською (церковнослов'янською) мовою, тоді як увесь інтелектуальний спадок античної цивілізації виявився слов'янській Русі недоступний, бо лишився у грецьких та латинських оригіналах неперекладеним.

Це зумовило кращі стартові можливості західнохристиянської цивілізації порівняно з православно-руською. Не випадково європейська освіта, наука, культура (ренесанс, барокко) поширилися в Україні внаслідок її латинізації у ХІV-ХVІІ ст.

Коли перші університети в Західній Європі виникли в ХІІ ст., то в Україні лише в ХVІ - на початку ХVІІ ст.

При заснуванні Острозької й особливо Києво-Могилянської академій взірцями були університети Заходу.

Згодом у ХVІІІ ст. вестернізація через Україну та петербурзьке "вікно в Європу" докотилася й до Росії.

З шести цивілізацій, які за А.Тойнбі збереглися до нашого часу (західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська, ісламська), лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, бо досі не збудувала світової держави.

Її постанню передує надлам та розкол суспільства, що веде до збройних конфліктів - так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі, надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки.

Добою лихоліть він вважає релігійні війни ХVІ-ХVІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ-ХХ ст.

Відомі три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що зазнали поразки: спроби Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Оскільки така держава ще не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь на середині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося надламом Київської Русі у ХІІ ст. Добою лихоліть для неї була феодальна роздробленість у ХІІ ст. та агресія татаро-монгольських орд, Литви, Польщі, Угорщини у ХІІІ-XVI ст. Світова держава православно-руської цивілізації виникла внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у ХVІ та України в ХVІІІ ст.

Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах зростаючого тиску з боку більш прогресивної (завдяки динамічній ринковій економіці) західнохристиянської.

Ось уже 1000 років збройні зіткнення християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та прибалтійських народів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня тривала бездержавність.

Починаючи з реформ Петра І, недобудована православно-руська світова держава протягом останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійно-європейську імперію російського етносу.

Претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації не були безкорисливими.

Вони виправдовували російську експансію на землі сусідів. У ХІХ ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов'янофільства, справжня сутність якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави Російського етносу.

Нового життя гасла наднаціональності Російської імперії набули у ХХ ст. СРСР (фактично більшовицька Росія) проголосив себе всесвітньою державою трудящих.

Розпочатий Петром І процес вестернізації Росії (тобто поглинання західнохристиянською цивілізацією останнього осередку східнохристиянської) так і не перекреслив претензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність.

Жовтневий переворот 1917 р. слід розглядати як потужну реакцію традиційної, православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західного способу виробництва (ринкова економіка) були жорстоко знищені разом з її носієм - буржуазією.

Православне християнство замінили західноєвропейською за походженням марксистською філософією. Марксизм в Росії набув рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс, Месії - Ленін, святого письма - їхні твори, а роль войовничої церкви виконувала партія.

Врешті-решт більшовики стали жертвами ними ж декларованого закону: "Буття визначає свідомість". Західноєвропейські технології та виробництво стали непереборним чинником поширення західної свідомості в радянському суспільстві. Все це призвело до розпаду вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким і був СРСР.

Як бачимо, принцип цивілізаційного підходу до вивчення історії України дає можливість всебічно розкрити з позицій розвитку українства його прагнення до створення своєї національної державності. Національна держава - це єдиний гарант вільного всебічного прогресивного розвитку будь-якого народу, гарант його порятунку, що підтверджується всім ходом світової історії.

Відома письменниця і вчений Раїса Іванченко вказує, що "Історія - кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає і тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, ми звертаємося до історії. Коли ми говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?".