Друга імперія у Франції

План

Вступ

1. Весна народів

2. Революція 1848 р. у Франції. Друга республіка як передумова появи другої імперії

3. Бонапартистський переворот 1851 р. Встановлення і повалення Другої імперії

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Мета контрольної роботи:

- розкрити причини революцій, ознайомитись з ходом революційних подій у Франції;

- формувати вміння порівнювати історичні процеси і події; простежувати причинно-наслідкові зв'язки, робити висновки;

- виховувати повагу до історичного минулого, продовжувати формування системи демократичних цінностей.

Актуалізація теми. Другий період нової історії відзначився глибокими змінами в житті всіх країн. Процес становлення в Європі нового суспільства з новими порядками проходив дуже складно і суперечливо. Ряд країн пережили революції.

У 1848-1849 рр. Європу охопила революційна буря. Розпочалася вона в лютому 1848р. у Франції і дуже швидко поширилась на німецькі та італійські держави і Австрійську імперію.

Ця «весна народів», як називали її сучасники, поєднувала боротьбу різних соціальних верств проти залишків «старого порядку», боротьбу за демократизацію політичного устрою, виступи робітників проти підприємців, об'єднавчи та визвольні національні рухи.

1. Весна народів

У 1848-1849 рр. у країнах Західної і Центральної Європи спалахнули нові буржуазні революції. Вони охопили Францію, Німеччину, багатонаціональну Австрійську імперію та італійські держави. Ніколи ще Європа не бачила такого розмаху народних виступів, подібного піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів.

Хоча у різних країнах гострота боротьби та перебіг подій були не однаковими, для сучасників було цілком очевидно, що революція набула загальноєвропейського масштабу.

У цей час в Європі ще панували феодально-абсолютистські порядки, а соціальне гноблення тісно перепліталося з національним.

Під час революції злилися воєдино боротьба різних верств проти феодально-абсолютистських установ, за демократизацію суспільного ладу, виступи шат робітників і повстання селян, національно-визвольна боротьба народів і могутній об'єднавчий рух у Німеччині та Італії [2, 259].

Початок революційного вибуху прискорили неврожайні роки і голод 1845-1847 рр., економічна криза, що охопила в цей час відразу декілька країн.

2. Революція 1848 р. у Франції. Друга республіка як передумова другої імперії

Внутрішня і зовнішня політика Липневої монархії в 30-40-ві роки XIX ст. поступово привела до того, що в опозиції до режиму опинилися найрізноманітніші верстви населення - робітники, селяни, частина інтелігенції, промислова і торговельна буржуазія.

Король втрачав авторитет, і навіть частина орлеаністів наполягала на необхідності проведення реформ. Високий майновий ценз дозволяв голосувати лише кільком відсоткам населення.

У той же час уряд відхиляв усі вимоги промислової буржуазії щодо розширення виборчого права. «Збагачуйтеся, панове. І ви станете виборцями» - так відповідав прем'єр-міністр Гізо на вимоги зниження майнового цензу.

Політична криза загострилася внаслідок економічних лих, які спіткали країну. У 1847 р. почалося скорочення виробництва, державу охопила хвиля банкрутств. Зросло безробіття, значно подорожчали продукти харчування. Це ще більше погіршило невдоволення режимом та становище населення. Опозиція помітно зміцніла і в середовищі буржуазії. Зріс вплив республіканців.

22 лютого 1848 р. десятки тисяч мешканців Парижа вийшли на вулиці й площі столиці. Серед демонстрантів переважали робітники та студенти. Обстріл солдатами беззбройних демонстрантів підняв на ноги весь трудовий люд міста. У Парижі спалахнуло збройне повстання, і 24 лютого монархія перестала існувати. Влада перейшла до Тимчасового уряду, сформованого з республіканців, демократів і соціалістів.

25 лютого Францію було вдруге проголошено республікою. Скасовувалися дворянські титули, було видано декрети про свободу політичних зборів і друку, про запровадження загального виборчого права.

З перших же днів революції робітники висунули вимогу законодавчого визнання права на працю. 25 лютого Тимчасовий уряд прийняв декрет, який гарантував забезпечення всіх громадян роботою.

Уряд створив також спеціальну комісію в Люксембурзькому палаці, яка мала виробити положення для поліпшення становища робітників. Люксембурзька комісія займалася працевлаштуванням безробітних, вирішувала трудові суперечки між підприємцями і робітниками.

Для працевлаштування безробітних було створено державні Національні майстерні, куди вступали розорені підприємці й ремісники. Робота полягала в пересаджуванні дерев на паризьких бульварах, укладанні бруківки на вулицях і оплачувалася лише по 2 франки на день. Але й це дозволяло вижити десяткам тисяч безробітних і членам їх сімей.

Створенням Національних майстерень уряд намагався послабити напруженість у столиці й забезпечити підтримку республіки з боку робітників. З цією ж метою було видано декрети про скорочення на 1 годину робочого дня, зниження цін на хліб, повернення з ломбардів біднякам недорогих речей тощо.

Опорою нової влади мала стати набрана з декласованої молоді «мобільна гвардія» - 24 батальйони по 1 тис. чол. кожний. Документи свідчать, а саме «Постанова Тимчасового уряду про скорочення робочого дня» що: Робочий день скорочується на одну годину. Тому для Парижа, де до цього часу було прийнято 11-годинний робочий день, він триватиме 10 годин, а для провінцій, де був 12-годинний, - 11 годин.

Утримання за державний кошт Національних майстерень ускладнило і без того важке фінансове становище країни. Тому Тимчасовий уряд збільшив прямі податки на 45 %. Селяни найбільше постраждали від цього підвищення. Податок не тільки позбавив їх сподівань на поліпшення свого становища, але й підірвав довіру до республіканського ладу.

У квітні 1848 р. у країні відбулися вибори до Установчих зборів. Більшість місць отримали республіканці. Збори підтвердили непорушність республіканського ладу у Франції, але відмовилися продовжити подальші соціальні реформи. Невдовзі було закрито революційні клуби, а їхніх членів заарештовано. У червні новий уряд видав розпорядження про розпуск Національних майстерень, що знову позбавило роботи і засобів до існування паризьких робітників.

Указ про розпуск майстерень викликав робітниче повстання у місті, жорстоко придушене урядовими військами на чолі з генералом Луї Кавеньяком.

Опір робітників тривав чотири дні, але сили були нерівні. У місті почалися розправи. Декілька тисяч чоловік розстріляли без суду й слідства, а частину заслали на каторжні роботи. Після придушення повстання Установчі збори обрали Кавеньяка головою уряду. На вимогу підприємців скасували декрет про скорочення робочого дня [1, 107-109].

З розповіді 18-річного робітника Нуррі: «Оскільки в нас не лишилося ніяких бойових запасів, даремно було продовжувати боротьбу...

Одного з наших послали парламентером до генерала Бреа, який знову пообіцяв, що, коли ми складемо зброю, нам не тільки збережуть життя, а й нададуть можливість, не боячись, повернутися додому...

Ми поставили наші рушниці біля підніжжя барикади. Тільки-но ми це зробили, солдати і мобільна гвардія накинулися на нас і почали відводити наших групами... у глуху вулицю, що між будинками училища і бібліотеки...

Солдати оточили таким чином 80 повстанців. І один з командирів наказав солдатам відкрити вогонь. Нещасні товариші впали під кулями. І така лють охопила солдатів, що після розстрілу вони почали колоти трупи багнетами».

Із свідчення на суді робітника-механіка Бартелемі: «Мене помістили в підвалі разом з іншими полоненими. Ми залишалися без хліба, без води, у задусі. 3 різних боків чути було скарги. Один офіцер прогулювався туди і сюди перед душником нашого підвалу.

Він почув скарги. "- Хто скаржився, - запитав він. - Ми голодні! - Почекайте... - Він узяв у вартового рушницю і вистрілив у душник, один з наших упав. -Хто ще голодний? - запитав офіцер. - Я і йому піднесу"».

4 листопада 1848 р. Установчі збори прийняли Конституцію Другої республіки. Конституція не гарантувала право на працю, але визнавала зсновні громадянські права і свободи.

Після придушення робітничого по-зстання французька буржуазія потребувала сильної влади, здатної протистояти революційному рухові. З цією метою було запроваджено посаду президента, наділеного надзвичайно широкими повноваженнями. Законодавча влада надавалася парламентові - Законодавчим зборам.

У присутності Бога і іменем французького народу Національні збори оголошують: Франція стає республікою.

Французька республіка є демократичною і неподільною. Свобода, рівність і братерство - її принципи. Сім'я, праця, власність, громадський порядок - її основи.

Французький народ вручає виконавчу владу одному громадянину, якому надається титул Президента республіки.

Президент республіки обирається на чотири роки і переобирається лише через проміжок періоду, рівний чотирьом рокам.

Може подавати через міністрів законопроекти до Національних зборів. Він стежить і забезпечує виконання законів, публікує закони від імені французького народу.

Президент республіки призначає і зміщує міністрів. Беручи до уваги думку міністрів, призначає і зміщує дипломатичних агентів, головнокомандуючого флотом і армією, префектів, вищих начальників Національної гвардії департаменту Сени, правителів Алжиру і колоній, головних прокурорів та інших посадових осіб вищого порядку.

У грудні 1848 р. всупереч сподіванням республіканців президентом Франції було обрано Луї-Наполеона Бонапарта, небожа імператора Наполеона І.

На виборах він отримав 80 % голосів, заручившись підтримкою не тільки буржуазії, але й частини робітників, які голосували за нього, аби не пройшла кандидатура генерала Кавеньяка.

За Бонапарта проголосували й селяни, які вірили, що небіж великого імператора буде так само, як і дядько, захищати інтереси дрібних землевласників [3, 169].

Ставши президентом, Луї Бонапарт зробив політичний режим жорсткішим. Республіканців було прибрано з державного апарату, а більшість місць в обраних у травні 1849 р. Законодавчих зборах дістали монархісти, об'єднані в «Партію порядку».

Через рік Законодавчі збори прийняли новий виборчий закон, що відновлював майновий ценз для виборців. Близько З млн чол. - третину громадян країни - було позбавлено виборчих прав.

3. Бонапартистський переворот 1851 р. Встановлення і повалення Другої імперії

2 грудня 1851 лицемірним під приводом захисту республіки від змовників і в порушення Конституції 1848 Луї Бонапарт, спираючись на армію, розігнав Національні збори і встановив президентське правління, тобто відкриту особисту диктатуру.

У демагогічних цілях Луї Бонапарт, використовуючи прийоми Наполеона I, оголосив про відновлення загального виборчого права, скасованого Національними зборами. Одночасно був введений режим військового та поліцейського терору, направлений проти монархічної опозиції, але перш за все проти республіканців і демократичних сил.

14 січня 1852, здійснюючи свої амбітні політичні задуми, що Луї Бонапарт промульгіровал нову Конституцію, яка в своїх основних рисах нагадувала бонапартистського Конституцію 1799 Вся повнота влади концентрувалася в руках президента, що обирається на 10 років. Він був главою збройних сил, призначав міністрів, які не несли відповідальності перед Національними зборами, і тим самим мав у своєму розпорядженні поліцейсько-бюрократичний апарат.

Від імені президента здійснювалося правосуддя республіки. Парламентарії та урядовці приносили йому присягу на вірність.

Законодавчий процес знаходився повністю під контролем президента та здійснювався Державною радою, Законодавчим корпусом і Сенатом. З них лише Законодавчий корпус був виборним установою, члени Державної ради і Сенату призначалися президентом. Сенат за вказівкою президента міг вносити подальші зміни в конституційну систему.

За президентом було зарезервовано право безпосереднього звернення до населення у формі плебісциту, результати якої в умовах поліцейського контролю були вирішені наперед. Таким чином, вся діяльність конституційних установ ставилася під контроль президента, якого влада, як і першого консула, за Конституцією 1799 р., мала лише злегка замаскований авторитарний характер [4, 153].

Логічним завершенням Конституції 1852 були сенатус-консульт і подальший плебісцит про відновлення у Франції імператорської влади в особі Наполеона III.

Офіційне проголошення 2 грудня 1852 Другої імперії означало торжество відвертої реакції, що остаточне затвердження нового різновиду бонапартистського (цезарістского) режим. Цезаризму Луї Бонапарта поряд із загальними ознаками, характерними і для правління Наполеона I, мав свої специфічні риси. У нових історичних умов, що характеризуються зростанням політичної свідомості і активності трудящих мас, уряд Наполеона III був змушений постійно лавірувати, зображати з себе якусь "надкласову" і "надпартійного" силу.

Так, зіткнувшись з більш зрілим і організованим робітничим рухом, Наполеон шукав вихід в політиці "батога і пряника". Використовуючи жорстокі репресії проти учасників робочих організацій, зокрема проти членів I Інтернаціоналу, він у той же час йшов на окремі поступки робітничого руху (скасування закону Ле Шапель і т. д.). Що спирається на армію, яка шукає підтримки у консервативної верхівки суспільства, а також селянства, заграє з робітниками, новий бонапартистського режим, створений Наполеоном III, являв собою якийсь час зручну для великої буржуазії форму організації політичної влади.

Цезарістская зовнішня політика Другої імперії, особливо політика економічної лібералізму, створювала виключно сприятливі можливості для підприємницької діяльності, для створення численних акціонерних компаній і біржової гри. У спекулятивних махінаціях активну участь брала і верхівка державного апарату. Але, надавши підприємницьким колам необмежені можливості для збагачення, Бонапартизм істотно обмежив політичні права населення імперії.

Після офіційного проголошення імперії державний лад Франції набувала все більш антидемократичний і авторитарний характер. Сенатус-консульт 25 грудня 1852 дав імператору право головувати у Державній раді і Сенаті, видавати декрети і визначати видаткову частину бюджету, який лише в самій загальній формі затверджувався законодавчим корпусом.

Вибори до Законодавчої корпус були поставлені під контроль уряду. Запроваджувалася система "офіційних кандидатів", які повинні були підтримуватися місцевою владою. Кандидати опозиції практично були позбавлені можливості вести передвиборчу кампанію.

У 60-х рр.. у зв'язку із зростанням суспільного невдоволення і підйомом робітничого руху Наполеон III був змушений провести часткові ліберальні реформи (період так званої "ліберальної" монархії). Законодавчий корпус і Сенат отримали право щорічно вотувати адресу на тронну мова імператора, публікувати звіти про своїх засіданнях, у 1870 р. їм було надано право постатейного голосування бюджету.

Однак ці малозначні реформи хоча й дозволили підсилитися республіканської опозиції, але не зачіпали основ французької державності і не змінювали суті бюрократичного правління і поліцейського режиму Другої імперії, все більше втрачає свої колишні позиції у всіх шарах суспільства.

Імператорським декретом 1 березня 1854 був відновлений корпус жандармів. Він розглядався як складова частина армії і був у підпорядкуванні військового міністра, а використовувався для проведення каральних операцій (розгін антиурядових зборів і демонстрацій, арешти учасників таємних організацій і т. д.).

Важливою ланкою в політичному механізмі Другий імперії було армія, верхівка якої не тільки підтримувала внутрішні репресивні акції імператора, але й була натхненником його агресивної зовнішньої та колоніальної політики. Хоча Наполеон III прийшов до влади з демагогічним гаслом: "імперія - це світ", він для відволікання населення від гострих внутрішньополітичних проблем неодноразово втягував Францію в сумнівні військові кампанії.

Наприкінці 60-х років XIX ст. в імперії Наполеона III дедалі виразніше відчувалося наближення політичної кризи. Буржуазія відверто висловлювала невдоволення режимом, вимагаючи ширших політичних прав та можливості безпосередньо управляти державою. Падіння рівня життя і зростання податків викликали дедалі більшу стурбованість населення.

У Франції наростав страйковий рух, посилювалося загальне невдоволення владою. Особливо постраждав престиж Другої імперії від невдалої зовнішньої політики уряду. Численні війни Наполеона III, як і короткозора зовнішня політика, не приносили відчутної вигоди країні і лише збільшували державний борг. Імперія втратила всіх своїх союзників і опинилася практично в повній політичній ізоляції.

Розуміючи це, Наполеон III і його наближені вирішили вдатися до випробуваного засобу відволікання громадян від внутрішніх проблем -нової війни. Успішні військові дії проти швидко міцніючої Пруссії піднімали б міжнародний авторитет Франції і водночас зміцнили б режим імперії. Розгром Пруссії надовго затримав би об'єднання Німеччини, а в цьому були зацікавлені як уряд, так і французька буржуазія.

Проте війни із Францією прагнула і Пруссія. Отто фон Бісмарк, канцлер Північнонімецького союзу, сподівався у ході переможної війни проти Франції не лише захопити її прикордонні території, але й домогтися остаточного об'єднання німецьких держав на чолі з Пруссією.

У Франції не сумнівалися в легкій і швидкій перемозі. Але вже в перші дні з'ясувалося, що французька армія, блискуча зовні, значйо поступалася німцям в боєздатності.

В управлінні військами панувало безладдя, генерали нерідко не могли розшукати свої бригади, виявилися недоліки постачання, брак продовольства і військового спорядження. А головне, на початку війни, у липні 1870 р., французи спромоглися виставити лише 250 тис. солдатів проти 450 тис. німецьких вояків.

У серпні 1870 р. прусські і союзні їм війська інших німецьких держав розгромили французів під Форбахом і вступили до Лотарингії. Французькі війська виявилися розколотими на дві частини. Армію маршала Базена було блоковано у фортеці Мец, а армію маршала Мак-Магона, при якій перебував і сам Наполеон III, притиснуто до бельгійського кордону й оточено під м. Седай. Тут і відбулася вирішальна битва. Намагаючись прорватися з оточення, французи втратили понад 35 тис. чол. 2 вересня 1870 р. за наказом імператора над Седаном було піднято білий прапор - французька армія капітулювала [5., 59,63].

Відомості про військову катастрофу під Седаном і про полоненні імператора викликали на початку вересня 1870 новий революційний вибух у Парижі. 4 вересня палата депутатів під прямим тиском революційної юрби заявила Наполеона III про відсторонення від влади. Того ж дня у міській ратуші Парижа була проголошена республіка і сформований тимчасовий уряд, який очолив військовий губернатор столиці генерал Трошев.

У листопаді 1870 р. населення Парижа на референдумі підтвердили повноваження цього уряду. Тимчасовий уряд, що оголосило себе урядом національної оборони, насправді мало чим займалося військовими питаннями. Вона бачила своє головне завдання в умиротворення населення Парижа, а також в придушенні наростаючого робітничого руху і в проведенні виборів в Національні установчі збори, якому воно і поступилося владу в лютому 1871.

Висновок

На закінчення можна зробити висновки. Після проголошення себе імператором Луї-Наполеон оголосив: "Імперія - це мир". Одначе 18 років правління Наполеона III стали періодом війн.

Система державного управління Другої імперії була розрахована на те, щоб збільшити роль імператора, якому належала реальна влада, та зменшити роль представницьких органів.

Нова конституція 1852 р. починалась із заяви, що вона "визнає, підтверджує та гарантує великі Принципи 1789 р". Та насправді у Другій імперії мало залишилося від часів французької революції. З революційних символів зберігся лише триколірний прапор, але слова "Французька республіка. Свобода. Рівність. Братерство" з нього усунули.

Наполеон III мав виключне право призначати й скликати Державну раду, яка розглядала бюджет країни і вносила зміни до законопроектів. Уряду в країні не існувало: міністри підкорялися безпосередньо імператорові. Наполеон III був головнокомандувачем армії, мав право оголошувати війну та укладати мир, призначати на державні посади, видавати декрети з питань виконання законів.

Повноваження законодавчого корпусу обмежувалися лише затвердженням законів та бюджету. Члени верхньої палати - сенату призначалися довічно імператором, нижня - палата депутатів складалася з 260 осіб, що обиралися на 6 років. Єдине, що збереглося у Франції від часів революції, - загальне виборче право. Воно поширювалося на всіх чоловіків, які досягли 21-річного віку. Одначе голосування здійснювалося під брутальним тиском влади на виборців.

Величезну владу в країні здобула католицька церква, яка сприяла встановленню влади Наполеона III. Під її наглядом знаходилася народна освіта. З університетів було звільнено багатьох професорів; відомих республіканськими та ліберальними поглядами.

В'язниці були переповнені супротивниками бонапартистського режиму. Прихильники республіки, яких не було заарештовано, опинилися в еміграції. У країні заборонялося проводити будь-які масові заходи - маніфестації, мітинги тощо.

Усе це спонукало протиборців імперії до таємних змов і терористичних дій. За час правління Наполеона III на нього було вчинено декілька замахів.

Бонапартистський режим у Франції спирався на заможне селянство, велику торговельно-промислову буржуазію, банкірів. Особливість бонапартизму як форми державної влади полягала в поєднанні методів військово-поліційного терору з лавіруванням між різними соціальними верствами.

Спираючись на католицьку церкву і розгалужений бюрократичний апарат, бонапартистський режим видавав себе за загальнонаціональну владу, яка бере до уваги інтереси всього населення країни.

Список використаних джерел

История политических и правовых учений: Учеб. Пособие. - 3-е узд., стереотип. - К.: МАУП, 2002. - 152 с.

Олар А. Политическая история Франции. М., 1989.

Федоров К.Г. “Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник” К.: Вища школа, 1994.

Шевченко О.О. “Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів.” К.:Вентурі, 1997.

Шостенко І.І., Шостенко О.І. Історія держави і права зарубіжних країн.: Навч.-метод. Посіб. - К.: МАУП, 2003. - 104 с.: іл.