Вступ

Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. Спалах воєнної активності запорожців пов'язаний з іменем гетьманів Самійла Кішки та Петра Конашевича-Сагайдачного.

Усі найбільш успішні морські походи козаків на Крим чи Туреччину очолював П. Сагайдачний. Уряд Туреччини розцінював боротьбу з козаками як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну, і зовнішньополітичну проблему. За час свого гетьманства (1614-1622 рр.) П. Сагайдачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Серед козаків було встановлено порядок, ієрархію і дисципліну. Реєстр їх був збільшений до 40 тис. З військової формації козацтво, завдяки старанням П. Сагайдачного, було перетворено у політичний чинник з державницькими цілями. Допомагаючи королевичу Володиславові в 1618 р. в його облозі Москви, Сагайдачний вимагав за це визнання поновленої православної ієрархії.

П.Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва.

Військово-політична активність українського козацтва в роки гетьманування Сагайдачного

Роки гетьманування визначного козацького лідера, впливового громадсько-політичного діяча Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного --а він гетьманував (з перервами) упродовж 1610- початку 1620-х рр. -- стали часом остаточного організаційного оформлення суспільно-політичної та військової структури Війська Запорозького, закріплення певних норм поведінки та принципів козацького життя, перебирання на себе функцій захисника православної церкви та усвідомлення себе репрезентантом політичної волі українського народу.

Визнаним лідером усього українського козацтва Сагайдачний став після 1614 р., коли очолювана ним козацька флотилія здобула турецький порт Синоп, розташований на малоазійському побережжі. Наступного року був не менш вражаючий тріумф очолюваного Сагайдачним морського походу в самі околиці Стамбулу. Тоді козакам у бою вдалося захопити декілька турецьких галер і навіть взяти в полон адмірала султанського флоту. Сам же султан мав змогу з вікон власного палацу спостерігати дим від спричинених козаками пожеж.

Уже після козацьких морських походів 1614 р. турецька влада поставила перед Варшавою вимогу "знищити запорожців". Зважаючи на погрозу турків, у разі ігнорування їхньої вимоги, розпочати проти Речі Посполитої війну, восени 1614 р. до Житомира було направлено спеціальну урядову комісію, яка мала набрати на королівську службу тисячу козаків-реєстровці в, котрі б користувалися козацькими правами та перешкоджали "свавільному козацтву" здійснювати самовільні напади на сусідні землі. Передбачалося, що на чолі реєстровців стоятиме старший, призначений від імені короля великим коронним гетьманом. За свою службу козаки-реєстровці отримуватимуть від короля 10 тисяч золотих і 700 поставів сукна. Місцем проживання їхніх сімей мали стати приватні маєтки шляхти, але лише в тому випадку, коли на це погоджуватимуться власники. У декларації були відсутні і підтвердження права козацтва на власний суд і гарантії недоторканності козацького землеволодіння.

Зрозуміло, що запропоновані урядовою комісією умови не могли задовольнити козацтво і воно вносило пропозиції щодо зміни змісту постанови. Але переговори, до яких долучився на той час уже великий гетьман Станіслав Жолкевський, бажаних поступок козацтву не принесли. Сейм 1615 р. підтвердив правомочність виробленої комісарами постанови, щоправда, "забув" включити до неї положення щодо оплати військових послуг козацтва. Зрозуміло, що така політика уряду Сигізмунда III аж ніяк не сприяла нормалізації стосунків влади та неспокійних її підданих, і вже того року козацька флотилія самовільно вчинила сміливий рейд до стамбульських околиць.

Тим часом польські авантюри на російських землях знову роблять козацтво не стільки супротивником королівської влади, скільки бажаним її союзником. За таких умов восени 1617 р. король доручає гетьману Жолкевському створити реєстровий полк. З-під Вільшани, що неподалік від Білої Церкви, коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, він передбачав набір тисячі козаків на військову службу до короля, за яку той мав платити відповідну платню. Натомість, козакам заборонялося організовувати походи на турецькі володіння, а також містилася вимога очистити свої лави від тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки. Вони мали повернутися до своїх власників шляхтичів та королівських старост.

Як бачимо, Вільшанська угода фактично повторювала зміст попередньої, запропонованої козацтву в 1614 р. Зрозуміло, що вона викликала велике невдоволення тих козаків, у яких було мало шансів потрапити до реєстру. А ще більше -- виписних козаків, котрим потрібно було повертатися в стан послушенства своєму пану. Заперечення ж реєстровців викликало положення про призначення їм старшого волею коронного гетьмана, а не обрання його згідно з стародавніми звичаями вільними голосами. Але цього разу суперечності сторін не привели до загострення стосунків між ними. Сагайдачний проявив неабиякі здібності розважливого політика, здатного йти на компроміси. А військова кампанія, що розпочалася наступного року на теренах Російської держави, принесла йому ще й славу талановитого воєначальника, здатного успішно керувати великими військовими формуваннями не лише на морі, а й на суші.

Метою походу 20-ти тисячного козацького війська на чолі з Сагайдачним на Москву стало визволення з Тушинської облоги сина польського короля -- королевича Владислава. Блискавично пройшовши Сіверщиною, козацька армія так само швидко оволоділа Лівнами, Єльцем, Шацьком. При наближенні до Москви напереріз Сагайдачному кинувся досвідчений російський воєначальник, герой-ополченець 1611-- 1612 рр., князь і боярин Дмитро Іванович Пожарський. Але російське військо, кинуте напереріз козакам, було зібране поспіхом і не відзначалося особливим вишколом і високим моральним духом, до того ж уже в поході захворів Пожарський. Князь Г.Волконський, до котрого перейшло командування, не зумів протидіяти Сагайдачному, котрий розбив московських ратників при форсуванні ними річки Оки. Поблизу Донського монастиря цар вирішив дати українським загонам наступний генеральний бій. Однак його війська при наближенні козаків кинулися врозтіч -- "жах їх узяв і вони бою не поставили".

Після цього козацький гетьман безперешкодно об'єднався з королевичем Владиславом, котрий перебував за декілька верств на південь від російської столиці, в містечку Тушино. У ніч на 1 жовтня 1618 р. Сагайдачний навіть учинив спробу оволодіти московським Кремлем. Але перебіжчики з польсько-козацького табору сповістили російське командування про підготовку штурму і, можливо, саме тому акція не мала успіху. Як би там не було, але Сагайдачний зарекомендував себе насамперед як неперевершений майстер маневреної війни.

Відступивши від Москви, козаки здійснили стрімкий рейд на південний захід, де захопили та зруйнували Калугу. А увінчало похід гетьмана Сагайдачного на Москву укладене 1 грудня 1618 р. Деулінське перемир'я (назва походить від місця підписання -- с. Деулін, нині -- Сергіїв Посад Московської обл.) між Російською державою та Річчю Посполитою терміном на 14,5 років, за яким до останньої поверталися втрачені свого часу Смоленськ, Чернігівщина та Новгород-Сіверщина.

Не менш значимою була роль козацького війська і в ході польсько-турецької війни, в історіографії відомою під назвою Хотинської. Ініціював її початок султан Осман III, котрий у липні 1621 р. на чолі 150-тисячної армії перейшов Дунай, а в наступному місяці вже стояв біля Хотина (нині -- районний центр Чернівецької обл.). Зважаючи на той факт, що їй протистояла лише 35-ти тисячна польська армія, результати протиборства повною мірою залежали від того, як себе поведе українське козацтво.

Поведінка Війська Запорозького могла бути досить непрогнозованою, зважаючи на постійні намагання польської влади обмежити козацтво кількісно, поставивши в рамки закону лише тисячу осіб з числа більш ніж 40 тисяч козакуючих. Доволі несподіваний хід зробив і турецький султан, напередодні війни з Польщею запропонувавши козакам свою Опіку та сприяння у становленні козацького ладу в землях ними населеними (столицею пропонувалося обрати Київ чи Кам'янець). Проте, в 20-х числах липня у Варшаві пройшли переговори козацької делегації на чолі з Сагайдачним з польським керівництвом, в яких брав участь і польський король. У їхньому перебігу польська сторона не скупилася на щедрі обіцянки задовольнити всі прохання козацького товариства, і за їхніми результатами більш ніж 40-тисячне козацьке військо виступило на допомогу коронній та литовській арміям, котрі перебували у великій скруті в таборі під Хотином. Уже перші бої за участю козацького війська продемонстрували його надзвичайно високий бойовий дух та військове вміння. Під час виступу головних сил на бойові позиції близько пі в тисячі українських козаків на берегах р. Прут, ціною свого життя, на добу стримали просування більш ніж стотисячної турецької армії, змусивши Європу заговорити про себе як про спадкоємців слави 300 спартанців царя Леоніда, котрі перегородили персам шлях під Фермопілами.

Свого апогею протиборство досягло 28 вересня 1621 р., коли Осман III віддав наказ про загальний наступ турецької армії. У цей день запеклий бій тривав з восьмої години ранку аж до смеркання. Десятки турецьких гармат великого калібру шматували лінію оборони козацького та польсько-литовського війська. Основні турецькі сили спочатку були кинуті на ділянку, яку обороняв польський воєначальник Русиновський, а згодом -- на табір козаків. Добірні турецькі сили штурмували козацький табір з фронту, а татари намагалися обійти з флангів. Але козакам не лише вдалося утримати свої позиції, а й рішучою контратакою змусити ворога до втечі. Після цього сторони пішли на укладення досить почесного для Речі Посполитої миру. Укладений 9 жовтня 1621 р. польсько-турецький договір, по-суті, зафіксував визнання Портою провалу своїх завойовницьких планів.

Хотинська війна для козаків стала часом їхньої найбільшої слави у Речі Посполитій. У цій війні козаки продемонстрували всьому світу свою неперевершену мужність і стійкість, а гетьман Сагайдачний (на гетьманство був обраний замість Якова Бородавки вже під стінами Хотина) -- блискуче тактичне мислення та бездоганне вміння керувати багатотисячними масами піхоти та кавалерії. Бойова співдружність козацького та польського війська у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже завдяки їй було фактично зупинено експансію Османської імперії в Європу, завдано Порті чи не найбільш відчутного до тих пір удару по її військовій могутності та політичному авторитету. Так, Іван Франко був переконаний, що імперія османів, зазнавши під Хотином свого першого рішучого погрому, "почала хилитися із зеніту своєї величі та слави".

Висновок

Запорізька Січ відіграла виняткову роль у захисті України від татарських нападів. Зміцнившись, козаки почали, у свою чергу, здійснювати регулярні походи у Крим, навіть на Туреччину, зокрема, Стамбул, сіючи серед татар і турків паніку, визволяючи тисячі і тисячі невільників з татарсько-турецької неволі. Особливо активно боролися запорожці з «бусурманами» наприкінці XVII ст. -- під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного. Походи козаків широко рознесли славу Січі по всій Європі. На Запоріжжя почали приїжджати різноманітні іноземні посольства. Європейські країни, які боролися з турками, прагнули союзу з козаками. Загони запорожців воювали у Молдавії, Польщі, Семигородді, навіть Франції, брали якнайактивнішу участь у численних повстаннях українського народу проти іноземного поневолення, зокрема, під проводом К. Косинського, Т. Трясила, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.

У битвах за національну свободу міцніла і розвивалась Запорозька Січ - особлива форма зародження національної держави. Найбільш відчутно національно-державні риси запорозького козацтва проявлялися під час гетьманування Петра Конашевича Сагайдачного. Під захистом козацького гетьмана у 1615р. в Києві було засновано братство, яке заклало школу, що згодом стала колегією на зразок європейських університетів. У 1620р. за прямою участю П.Сагайдачного відновлено православну ієрархію на Україні.

Література

Борисенко В.І. Курс української історії. - К., 1996.

Історія України/ За ред. Б.Д.Лановика. - К., 1999.

Історія України: Курс лекцій / Під ред. Ковальського Б.П. - К., 1994.

Коваль М.В., Кульчицький С.В., Курносов Ю.О. Сарбей В.Г. Історія України. - К., 1991.

Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. -- 2-ге вид., випр. і доп. -- К.: Т-во "Знання", КОО, 2000.

Субтельний О. Україна: Історія. - К. : Либідь, 1993.

Толочко П. Київська Русь. - Абрис, 1996.