Україна напередодні Другої Світової війни. Еміграція українців та українська діаспора

Зміст

Вступ

1. Українська карта в політиці великих держав напередодні ІІ світової війни. Посилення загальнонаціональних прагнень західноукраїнського населення

2. Пакт Молотова-Рібентропа. Визвольна місія сталінщини на західноукраїнських землях. Возз'єднання західноукраїнських земель у складі УРСР

Висновок

Вступ

1. Еміграція як соціально-економічне і політичне явище

2. Сучасний стан української діаспори: східної та з західної

3. Українська діаспора і Україна

Висновок

Література

Вступ

На початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави -- "Великої України", то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі -- козир у дипломатичній грі; у воєнний -- матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний -- одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

1. Українська карта в політиці великих держав напередодні ІІ світової війни. Посилення загальнонаціональних прагнень західноукраїнського населення

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" -- серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні -- це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому -- це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група -- СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина -- країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета -- втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група -- Англія, Франція і частково США (тобто країни -- творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -- Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і віл співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади -- у березні--травні і933 р. -- Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України "для раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені у меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, -- це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи у Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим".

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг підкреслив: "Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною". Очевидно, рішуча позиція Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29--30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України -- однією з головних складових частин цієї проблеми.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративно мовчазній, вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки у питанні словацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо "Прага" повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви "Підкарпатська Рутенія"). Прем'єр-міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський, С. Фенцик, А. Волошин, і Ю. Ревай та І. П'єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період в Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчається питання про створення "Великої України". У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: "Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається, ..вже встановленою -- створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію у Судетах: проведення у Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".

Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. За цих обставин позиція Гітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі "за" і "проти", він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена "Велика Україна".

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики "зацікавленого нейтралітету" активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована у "Карпатську Січ", очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Каопатської України була, як казав Гітлер, "нежиттєздатною", бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачево. Прем'єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Прхала, що намагалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Кольчино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, направивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостійність проголошується "під охороною Рейху". У відповідь Німеччина не тільки відмовила у підтримці, а й порадила не чинити опору угорським військам.

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина; прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законодавче закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн "Ще не вмерла Україна", українську мову було проголошено державною.

Увечері 15 березня угорці активізують свої наступальні дії. Карпатська січ, що перетворилася в національну армію, налічуючи у цей час в своїх лавах 10--12 тис. погано озброєних стрільців і чинить відчайдушний опір ворогові, але після 5 днів запеклих боїв територія Закарпаття була окупована. Ще три тижні тривала партизанська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

2. Пакт Молотова-Рібентропа. Визвольна місія сталінщини на західноукраїнських землях. Возз'єднання західноукраїнських земель у складі УРСР

У керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися своїми інтересами СРСР не збирався.

Вже в червні, коли терміни нападу на Польщу дедалі більше наближалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер відповідно до особистої інструкції Гітлера ставить радянську сторону перед альтернативою: "Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами..."

У завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про відмову Гітлера від планів типу "Великої України". І лише задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1919 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення, що стосувалися українських земель: "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну". Тобто, відмова рейху від претензій щодо України набула форми розмежування "сфер інтересів".

Пакт Молотова--Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на "сфери інтересів" між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу "збирання" українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу "Великої України", формою поширення свого впливу в західному напрямку.

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило про початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну, не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в "українському питанні".

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон.

До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командування. Йдучи швидким темпом і маючи наказ "не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії". Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської сфери інтересів". Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17--18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини у Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою.

Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.

"28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій "лінії Керзона". Переважна більшість території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією.

23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемир'я у Комп'єні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що "вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань", піднімав він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями.

Німеччина, побоюючись того, що у разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР.

Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися у складі УРСР не одномірний, а навпаки -- багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично на практиці відбулася інкорпорація, тобто "входження до складу" СРСР.

Висновок

Отже, через низку обставин "українське питання" напередодні Другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці. В тому чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої ге-ополітичні інтереси, використовуючи гру на "українській карті". На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Отже, наприкінці 30-х -- на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх "входження" до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

Вступ

Досвід показує, що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би де вони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм для пробудження національної гідності для відродження природного зв'язку з Європейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.

Аналіз підтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників навчають нерідною мовою, на основні іншого освітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немає шкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприклад у Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою "Історію України" О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис "Україна", щоб хоч якось створити український інформаційний простір.

Після 1991 р. з'явився новий вид української еміграції - виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна - лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це - мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції.

1. Еміграція як соціально-економічне і політичне явище

"Міграція населення" - переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву "Еміграція". З погляду країни нового перебування цей процес називається імміграцією, а новопоселенні - іммігрантами. Еміграція може бути тривала - з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологій щодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Коли йдеться про окремих осіб, науковці користуються такими термінами: "зарубіжні українці" (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо; "особи (громадяни) українського походження" (наприклад, американці українського походження; українці в країні проживання", "вихідці з України та їхні нащадки). У першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні, в другому - про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни "українська імміграція", "українська етнічна група" або "українська діаспора".

Природа діаспори неоднозначна. Вона пов'язана і з міграцією частини українського населення (внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема природним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль, був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 р.), друга - після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися в Добруджі - землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку.

Українська еміграція - складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцям довелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашої держави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість - до 11 млн. на терені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис. чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан (153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52 тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис. чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3 тис. чол.).

Будь-які статистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.

2. Сучасний стан української діаспори: східної та з західної

Частина української діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах - в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих держав належать до автохтонних. На цих землях представники українців мешкали споконвіку. Вони опинилися за кордоном внаслідок захоплення територій, або зміни кордонів. У Польщі - це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння. Доля українського населення у цій країні у новітні часи складалася трагічно. За відомостями Об'єднання українців у Польщі там проживає від 250 до 500 тис. Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців.

Основними місцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крім того, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. Кількість українського населення у Румунії - від 120 - до 800 тис. осіб.

Щодо Угорщини, то за неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українського походження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовж середньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значна кількість українців - русинів протягом століть асимілювалася.

На території Східної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю: Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Традиційним центром українського громадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тис. українців. Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис. українців, в Чехії- більше 15 тис.

Майже 250 років тому з'явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Це були вихідці з Пряшевщини та Закарпаття -переважно лісоруби та вівчарі, прагнули створити власне господарство, але через брак землі не могли цього зробити на батьківщині. Вони осіли в історичній області Бачка на території, яку тепер займає Воєводина. За даними перепису населення 1981 р. українців нараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створилася своєрідна діаспора - українські автохтони української етнічної території - на заході, на сході - більшість районів Орловської, Курської, Белгородської та Воронезької обл. (Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини), на півдні -молдавська діаспора - Дубосарський, Рибницький, Слободзейський, Григоріопольський та Кам'янський райони.

Початок 90-х років, коли розпався СРСР і проголосила державну незалежність Україна, позначився значними переміщеннями населення. Це, перш за все, відчутне зменшення загальної кількості мігруючого населення як наслідок припинення організованих наборів робочої сили, служби в армії та направлення на роботу за межі своєї республіки. Переважання в'їзду над виїздом значно збільшилося. Зазнав змін національний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняття Закону "Про громадянство" у період 1991 та 1992 рр.

У Росії, де мешкає наймогутніша українська діаспора, українці відчувають брак державної підтримки свого етнокультурного розвитку. В країнах - колишніх радянських республіках на жовтень 2000 р. діяло 25 недільних шкіл з викладанням українською мовою, 2 державні українські школи в Акмолі та Ризі, 12 періодичних і неперіодичних видань, 3 постійні радіопередачі (Таллін, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 непостійних. Перспектива вирішення етнокультурних проблем залежатиме й від того як Українська держава буде захищати їх права.

Ще одна із особливостей міграційних процесів 90-х років - тимчасова міграція робочої сили. Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн. осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходять роботу працівники різних спеціальностей - будівельники, транспортники, шахтарі. Оцінку масштабів трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичних даних, проте, безумовно, цей процес наростає.

В еміграції українців на захід виділяються два напрямки - до Західної Європи та за океан. Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як соціально-економічними так і політичними причинами.

У період після ІІ світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтереси в зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належать Український центральний громадянський комітет у Франції, Об'єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін.

Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об'єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і "переміщених осіб". Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об'єднання українських жінок, Об'єднання купців і промисловців та ін.

У 80-ті роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжними авторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.

Внаслідок переселення українців з таборів біженців і "переміщених осіб" з найчисельніших українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у Великобританії. Крім учасників дивізії СС "Галичина" (понад 8 тис. осіб) сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союз українців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатися Франція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина "переміщених осіб" прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції, Великобританії.

Майже одночасно із рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масова еміграція із західноукраїнських земель за океан.

В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушеній американізації, посилювала тенденцію до об'єднання. Вже в перші десятиліття поселення вихідці з України створили різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям - церкву, страхово-допомогові й професійні товариства, жіночі й молодіжні організації.

Суттєву роль у збереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Український музей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури в Альберті (Канада). Сьогодні за підрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) - це ті, хто народився в країні їхнього проживання.

Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких як у США і Канаді. Як правило, церква ставала вагомим об'єднуючим фактором, була найважливішою організацією для українських переселенців. Згодом виникли мистецькі, просвітницькі організації.

В Аргентині вагому роль відіграють українські кооперативи, такі як "Відродження", "Фортуна", "Тризуб". "Союз українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів".

Українська діаспора в Австралії - наймолодша. За період з кінця 40-х до середини 60-х рр. ХХ ст. українська етнічна група зросла від кількасот до 21424 чол. Вони розселені практично в усіх штатах Австралії. Організаційне життя українців в Австралії бере свій початок від 1950 р., коли в Мельбурні було засновано "Об'єднання українців в Австралії", перейменоване 1953 р. у "Союз українських організацій в Австралії". Сьогодні він налічує близько 20 організацій.

Українці мешкають і в інших країнах - Китаї, північній та південній Африці, Туреччині, Таїланді, Ізраїлі та ін., але їх кількість незначна, вони не організовані в сталі громади.

3. Українська діаспора і Україна

З точки зору етнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5 поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи - ті, хто порвав зв'язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, - знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група -невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.

Сьогодні пасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляції українства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості української політики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, де українське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою це підтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви - основи духовного життя українців.

Адже якщо на початок 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %, то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лише кожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідує традиційних греко-католицьких і православних церков.

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справа побудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12 років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичної європейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолати соціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українська діаспора.

Нинішня політична та економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього, економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числі української діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиною самосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвиток української державності робить цей процес закономірним і перспективним.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв'язків діаспори з Україною. Такі контакти не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими - через збереження культурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних років встановлювалися безпосередні культурні зв'язки української громади з Україною. Серед української еміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають і плекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українську мову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу.

Останнім часом помітно активізувалося громадське життя українців у країнах Східної Європи. 120 українських товариств прагнуть зберегти культуру та традиції. Це відбувається насамперед завдяки демократичним перетворенням які там сталися. Так, у Польщі громадські організації етнічних меншин, у тому числі українські, вийшли з підпорядкуванням Міністерства внутрішніх справ. Ними тепер опікується відомство культури і мистецтва. При польському парламенті діє комісія національних меншин та етнічних груп.

Велике значення має зміна на позитив стереотипу негативного відношення поляків до українців. Центральні видання: газета "Виборча", "Жеч посполита" подають читачам Україну як демократичну державу та перспективного партнера. Польський уряд надає молодим українським вченим стипендії для навчання у престижних польських університетах. Ці заходи уповільнюють процес асиміляції українців.

Висновок

Прийшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об'єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої - мобілізувати їх на благородну справу - розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.

У нас не надається належного значення і вивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібниках з історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсів чи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічні наукові установи.

Література

Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. - К.: Вікар, 1999.

Історія України За ред. проф. Б.П. Ковальського. - К., Вища школа, 1998.

Історія України. О.Д. Бойко. - К.: Академія, 1999.

Історія України. Соціально-політичні аспекти. Навчальний посібник для вищих закладів освіти ІІІ- ІV рівнів акредитації. За ред. проф. Б.П. Ковальського. - Київ, 2003

Історія України: Навч. посібник За ред. В.А.Смолія. - Київ., ВД "Альтернативи", 1997.

Крип'якевич І.П. Історія України - Львів, 1990.

М.Ф. Юрій. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2004.

Пономарьов. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. - К., Либідь, 1996