Історія України: нове бачення

Зміст

Вступ

1. Землеробсько-скотарські племена трипільської та інших культур

2. Кіммерійські, фракійські, скіфські, сарматські племена; особливості суспільного устрою, культури цих племен. Вплив їх культур на праслов'ян

Висновок

Вступ

1. Виникнення і розвиток козацтва. Запорізька Січ і Дмитро Вишневецький-байда. Реєстрове козацьке військо

2. Роль козацтва у визвольному русі кінця XVI - першій третині XVIІ ст. Гетьман П.Сагайдачний

Висновок

Вступ

1. Умови життя українців в Галичині, Буковині й Закарпатті під пануванням Австро-Угорщини в ІІ половині ХІХ ст.

2. Еміграція як соціально-економічне і політичне явище в історії українського народу; її перша хвиля. Трудова еміграція

Висновок

Література

Вступ

Шевченкове "Що ми". Чиї сини? Яких батьків?", яке сприймалося зовсім не риторично у ХІХ ст., звернено нині й до нас. Справді, хто такі українці, який їхній родовід, коли вони з_явились на історичній арені, як розвивалися. Що таке народність, народ, нація. Сьогодні, в час бурхливого національного відродження, утвердження демократичного суспільства України, історичне минуле стало предметом особливої зацікавленості найрізноманітніших верств населення.

Попередня історія України була одночасно і фоном, і частиною нашої минувшини. Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільності.

Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи відомості різних наук - історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо.

1. Землеробсько-скотарські племена трипільської та інших культур

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

В.Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В.Хвойко, а згодом багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу.

Одначе, антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східно-середземноморського "вірменоїдного" антропологічного типу, відмінного від слов'янського. Але їхне тривале находження на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, в тім числі скотарів-кочівників, оріїв, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Вважається, що трипільці були невисокими, тендітними, темноволосими, смаглявими східними середземноморцями, а скотарі - предки оріїв - високі, масивні, світловолосі. Внаслідок змішування трипільців із степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або данарський) антропологічний тип, до якого належить 70% сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура- від оріїв, а чорні брові і карі очі - від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу.

На межі ІІІ - ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Але не варто думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки - багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

У добу неоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, цю трипільці - прямі предки українського народу.

2. Кіммерійські, фракійські, скіфські, сарматські племена; особливості суспільного устрою, культури цих племен. Вплив їх культур на праслов'ян

Представниками післятрипільської доби були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (В.Петров, Н.Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорінтацією на скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.) має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.

Звичайно, мова трипільских племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ - ІІ тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчіть про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на Подніпров'ї і, вірогідно, брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в грунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі - глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка - конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського світу, а, можливо, і була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам'ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлені пам'ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронське (Київщина), Більське (Полтавщина) - вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ-ХІІІ ст.

Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакт з іранським і тюркським світом могли зазнавати їхнього мовного впливу.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд "тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращупів. Їхне волосся підстрижене "під макітру", одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті з шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма шапки.

На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини - від племен зрубної культури.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ II ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбілш значним серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів - змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські предки", "князь сарматській і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" М.Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" М.Стрийковського, "Карти Сарматії" М.Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: " сарматські народи, які розмовляли руською мовою" або: "Як згадує Птолемей та ін, назва Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа".

Зміна в культурі відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила ії повністю - посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

Висновок

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. Їх культура мала практичний бік.

Кіммерійці - перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також першим її жителями, назва яких дійшла до нас завдяки споминам їх в своїй „Одисеї”. Вони вийшли з своїх із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. д. н. е. з'явилися на Україні. Кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза.

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е, розоривши багато країн Близького Сходу, осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання. Деякі вчені вважають що вони були предками слов'ян.

Сармати панували в степах Північного Причорномор'я від 2 ст. до н.е. до 2 ст. н.е. Вони становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. У ІІ ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

Вступ

Феномен українського козацтва, незважаючи на можливість певних аналогій з подібними військовими організаціями тогочасної Європи -- донськими козаками в межах Московської держави, сербськими гайдуками і т.п., є унікальним. І ця унікальність визначається тією соціально-політичною роллю, яку відіграв в історії цей витвір глибинних захисних сил українського народу в, здавалося б, катастрофічній ситуації соціального і духовного розколу нації, зради політичної еліти князівсько-боярського походження, саме козацтво виступило виразником і захисником державницьких інтересів народу.

Питання походження і соціальних витоків козацтва до цього часу залишається не до кінця з'ясованим.

1. Виникнення і розвиток козацтва. Запорізька Січ і Дмитро Вишневецький-байда. Реєстрове козацьке військо

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій, між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін "протистояння", поширений в історичній літературі, не зовсім точно подає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються XIII ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV-- XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін "козацтво" фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків були прийняті на державну службу, записані у реєстр (список) і отримали правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану -- юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. -- 6 тис., а 1631 р. -- вже 8 тис.

Організаційно реєстрове козацтво 1625 р. складалося з шести полків -- Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була "Ординація війська Запорозького реєстрового" (1638 р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495--1575 рр.).У своїй "Всесвітній хроніці" він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву -- Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах -- Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували у різних місцях так звані "городці" та засіки або ж "січі" з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байди).

Вишневенький Дмитро (1516-1563) - один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. В 1551 -- черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У 1560 -- на службі у московського царя Івана Грозного, в 1561 повертається в Україну. У 1563 здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552--1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська державність, яку фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі -- військової старшини, а також органів місцевої влади -- паланкової або полкової старшини. До цієї групи козацтва входили: військова старшина -- кошовий отаман, військовий суддя, військовий,осавул, військовий писар та кумині отамани; військові служителі; хорунжий, бунчужний, довбиці, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники -- полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

2. Роль козацтва у визвольному русі кінця XVI - першій третині XVIІ ст. Гетьман П. Сагайдачний

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-- 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625--1638 рр.) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Повстання К. Косинського (1591--1593 рр.) -- це перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592-- 1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці у травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський. Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка. Як сотник надвірних козаків князя Острозького він був змушений брати участь у придушенні повстання 1591--1593 рр., проте після битви під П'яткою у долі Наливайка відбувається крутий злам -- він залишає службу і організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. Здійснивши вдалий похід проти татар, Северин та його прибічники захопили зброю та 4 тис. коней. Відчувши власну силу і намагаючись її збільшити, козацький ватажок посилає на Січ своїх посланців з метою прихилити на свій бік січовиків для виступу проти поляків.

Частина старшини не побажала приєднуватися до людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П'яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р, спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких налічувалося понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 -- на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика.

Коли повстанці, очолювані Наливайком, стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою, урядом було прийнято рішення кинути проти селянсько-козацького коронне військо С. Жолкевського. Розуміючи, що протидіяти численному, вишколеному та озброєному польському війську він не зможе, Наливайко з невеликим загоном (понад 1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Саме у цьому місті було об'єднано сили трьох козацьких ватажків -- С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи. Об'єднане козацько-селянське військо налічувало 5--6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолкевського вони змушені були відступити.

Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги. Після цієї баталії Жолкевський відійшов до Білої Церкви і чекав підходу резервів, а козацьке військо -- у Переяслав, де і відбулася рада, яка обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Росію і тому забрала з собою жінок, дітей і майно, що помітно знизило мобільність козацького війська. Отримавши підкріплення, Жолкевський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону.

В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Полоненого Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави, де у в'язниці його протримали більше року і в квітні 1597 р. відрубали голову, а потім четвертували тіло.

Наприкінці XVI -- початку XVII сторіччя Річ Посполита вела практично безперервні війни з близькими і далекими сусідами, які вимагали все нових і нових мас добре вишколених вояків і практично невичерпним "резервом" в цій ситуації ставало саме козацтво. Так, наприклад, козаки активно включились в події, пов'язані з боротьбою за московський престол після смерті Івана Грозного, підтримуючи претензії Лжедмитріїв та польського короля Сигізмунда III Вази і його сина Владислава.

У той же час запорожці здійснили кілька вдалих морських походів на турецькі володіння, що викликало великий резонанс по всій Європі і підняло їх дух і впевненість у власних силах. 1606 року козаки взяли Варну, 1614 -- Синоп і Трапезунд, 1616 -- найбільший невільничий ринок на Чорному морі Кафу. Крім здобуття великої військової здобичі було визволено значну кількість бранців-християн, захоплених татарами і приречених на довічне рабство на просторах Османської імперії від Тунісу до Месопотамії. Вдалі військові походи, особливо проти турок і татар, та визволення полонених бранців створювали козацтву образ істинного захисника інтересів українського народу.

Похід козаків на Кафу очолював талановитий організатор і реформатор козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний, що походив з шляхетської родини з Самбірщини в Галичині і очолював козацтво з 1616 р. і аж до самої своєї смерті 1622р. П. Сагайдачний використовував практично будь яку нагоду для збільшення кількості козацьких військ -- на допомогу королевичу Владиславу, що потрапив в Москві в оточення, 1618 року він привів понад 20 тисяч, а на битву під Хотином 1621р. проти турків -- понад 40 тисяч добре вишколеного війська.

Великий гетьман прекрасно розумів значення духовної складової в боротьбі за порятунок нації. 1620 року, скориставшись тим, що з Москви через Україну повертався Єрусалимський патріарх Теофан, П. Сагайдачний з козаками добився висвячення на київську митрополію Йова Борецького та Ще п'ятьох єпископів, відновивши вищу церковну ієрархію української православної церкви. "Саме він, розглядаючи козацтво як рушійну силу українського суспільства в цілому, зробив важливий крок щодо об'єднання військової та економічної сили козацтва з політично слабкою церковною верхівкою України".

Розумів також П. Сагайдачний і значення освіти для формування національної свідомості і провідної верстви. 1616 року гетьман разом з "усім військом Запорізьким" записався до Київського православного братства, прийнявши його під козацьку протекцію. При братстві, стараннями козаків, православного духовенства та меценатів з української православної шляхти і багатих міщан було засновано друкарню та школу, перетворену через кілька років на колегіум, а в подальшому -- на академію.

Характеризуючи добу П. Сагайдачного Н. Полонська-Василенко зазначає: "Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки як оборонці селян, а і як протектори Православної Церкви. З другого боку -- своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося ідею тяглості історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воєводства".

Результати діяльності П. Сагайдачного були настільки вражаючими на тлі досягнень його попередників та найближчих спадкоємців, що Д. Яворницький навіть написав, що "він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва і разом з тим накреслив програму його майбутніх дій. З огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного".

Висновок

Отже, у XVI--XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство.

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гарно організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи своїх полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовцівимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

1. Умови життя українців в Галичині, Буковині й Закарпатті під пануванням Австро-Угорщини в ІІ половині ХІХ ст.

Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одними з найубогіших в Європі країв, що спонукало деяких істориків називати їх «коморою економічних абсурдів». Одним із найбільших господарських лих цих провінцій була відсутність основних експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що живили економічний розвиток Російської України. Нездоланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку таких високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та Моравія, які легко зводили нанівець кілька невдалих спроб індустріалізації Галичини. Політика Відня лише погіршувала становище. Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтересованості в тому, щоб покращити ситуацію, але й виразно сприяв західним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою колонією, тільки Австрійської імперії.

До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами Закарпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишковоїробочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве помітні ознаки покращення.

Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперіїв 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило економічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов'язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.

Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За умовами звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни. Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Здебільшого поміщицькі ціни були такими високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до 1848 р. просто замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися від економічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а відтак і їхні прибутки. Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісьдодаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існувало), ризикували провалитися в економічну прірву.

2. Еміграція як соціально-економічне і політичне явище в історії українського народу; її перша хвиля. Трудова еміграція

Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі ХІХ - ХХ віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких, і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Характерною рисою селянського землеволодіння цієї доби було помітне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим зменшенням земельних наділів.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття - 170 тис. Цей процес мав тенденцію до зростання.

Масова еміграція до обох Америк розпочалася там у 80 рр. ХІХ століття. Австрійська влада не ставила жодних бар'єрів громадянам, що бажали напостійно покинути державу. Еміграція правила владі за спосіб розряджати суспільні напруження, спричинені приростанням населення в економічно відсталому краю.

Організування виїздів за океан було прибутковою галуззю економіки в Галичині. Перевізники діяли професіонально й модерно. Поміж ними була сильна конкуренція. Вдавалися, отже, до різних форм заохочування до еміграції. Організували своєрідні рекламні акції. Взагальному, способи здобування потенційних клієнтів дуже нагадували ті, які сьогодні стосуються в торгівлі. Агенти перевізних фірм часто обманювали, або, принаймні, “прикрашали” дійсність. А все на те, щоб якнайбільше людей схилити до виїзду і до вибору їхньої фірми. А коли хтось у дорозі до Америки відчув, що його обманули, було запізно на скарги. Агент, натомість, отримував винагороду за кожну завербовану особу.

Українці емігрували передусім до США і Канади. Наступні країни - це Бразилія та Аргентина. Туди виїхало їх значно менше, але досьогодні також у Південній Америці є численні скупчення української діаспори.

У США українці оселювались передусім в містах. Працювали у шахтах і фабриках. Натомість, в Канаді обробляли землю, засновуючи ферми на незайманих просторах прерії. Хліборобами були також в Бразилії, але там під свої господарства мусили корчувати субтропічну пущу.

На грані XIX i XX ст. українці емігрували з економічних причин - щоб поліпшити своє становище. Поселяючись за океаном, вони творили українську діаспору, яка згодом дозріла та укріпилася. Фахівцями підраховано, що в 1890-1913 рр. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей період.

У Східній Україні протягом 1860-1910 рр. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель - лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 млн. населення (з них 27-28 млн. українців) - хліборобством займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн., а промисловість України могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало зменшення індивідуального селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості, гальмувало розвиток сільського господарства і промисловості. Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. За даними 1891 р., на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 р.) видача паспортів відходникам збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885-1896 рр. з українських губерній виїхало 209 259 осіб.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн. українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії.

Висновок

Отже, українська еміграція - складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцям довелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашої держави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість - до 11 млн. на терені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис. чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан (153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52 тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис. чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3 тис. чол.).

Література

Історія України: Навч. посібник За ред. В.А.Смолія. - Київ., ВД "Альтернативи", 1997.

Історія України За ред. проф. Б.П. Ковальського. - К., Вища школа, 1998.

Історія України. О.Д. Бойко. - К.: Академія, 1999.

Історія України: нове бачення: Т.1. / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Україна, 1995.

Крип'якевич І. Історія України. Київ, “Просвіта”, 1992.

Субтельний О.. Україна: Історія. - К. : Либідь, 1993.