План

• 1. Основи державного і суспільного ладу в Росії на початку ХІХ ст.
• 2. Особливості судової реформи
• 3. Міська, земська та військова реформи в Російській імперії в ХІХ ст.
• 4. Російська імперія наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.
• Література

1. Основи державного і суспільного ладу в Росії на початку ХІХ ст.

На початку XIX ст. Росія була феодальною державою з монархічною формою правління. Влада імператора (царя) була необмеженою. В руках царя зосереджувалася як законодавча, так і виконавча влада. Не існувало і єдиної судової системи. Суди були становими, і судові функції виконували місцева адміністрація і поліція.

Розвиток капіталістичних відносин і криза феодально-кріпосницької системи господарювання викликали широке невдоволення у населення країни, яке проявлялося, зокрема, у виступах селян проти поміщиків. Висловлювала незадоволення і прогресивна частина дворянства, що вилилося у виступах декабристів у 1825 р. Тому царизм урізав навіть деякі права дворянства. Так, наприклад, Микола І, боячись проникнення до Росії ідей французької революції, заборонив молодим дворянам виїзд за кордон. Генерал-губернатори одержали широкі права у нагляді за дворянами. Замість земського суду у повіті на чолі з виборним справником було створено поліцейське повітове управління.

Разом з тим право володіння землею разом із закріпаченими селянами було надане тільки поміщикам. Правда, з 1848 р. право володіння землею набули й інші стани населення, за виключенням кріпосних селян. Усе царське законодавство було спрямоване на те, щоб законсервувати розвиток суспільних та економічних відносин у Росії. Російський історик права Кізеветтер писав, що «кріпосне право є зло, але зачіпати його було б злом ще більшим». Царизм не пішов шляхом видання нових актів, які б сприяли розвиткові нових суспільних і економічних відносин. Він вирішив привести у порядок розрізнені існуючі закони, які були видані, починаючи з 1649 р.

Комісія під керівництвом Сперанського спочатку склала Повне зібрання законів (1830 р.), яке складалося із 40 томів і шести томів додатків, а у 1835 р. було складено і введено в дію Звід діючих законів у 15 томах, який включав, головним чином, норми феодального права.

Перші десять томів Зводу законів містили норми цивільного права. В них вперше було дано поняття права власності, під яким розумілося право «виключно і незалежно від сторонньої особи володіти, користуватися і розпоряджатись майном вічно і потомственно». Майно ділилося на рухоме і нерухоме. У свою чергу нерухоме майно ділилося на благопридбане і родове, яким особа могла вільно розпоряджатися. Правда, у деяких місцевостях заборонялося передавати благопридбане майно полякам і євреям.

Закон захищав не тільки право власності, але і право володіння. Володіння могло бути законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним. Зобов'язання випливали із договорів, які укладалися у письмовій формі.

У сімейно-шлюбному праві простежується закріплення панівного становища чоловіка, який мав право особистої власності над дружиною. Тільки з дозволу чоловіка дружина могла одержати паспорт, влаштуватися на роботу.

Звід законів закріпив також існування інституту предводителів дворянства, чим підкреслив феодально-дворянський характер російського самодержавства.

Інститут предводителів дворянства виник відповідно до указу Катерини II в 1766 р. Вони обирались на три роки і виконували функції внутрішньостанового і адміністративного управління. «Общее свойство всех дел, возлагаемых на предводителей, как на губернского, так и уездных, - зазначалось у законе, - єсть попечение о пользах дворянства и сохранение в сим сословии благоустройства и порядка».

Вищий стан не мав загальноросійської організації і чіткої ієрархічної структури. Повітові дворянські органи не підпорядковувались губернським і могли самостійно зноситись з центральною владою. Такий стан речей повністю відповідав природі самодержавства, яке прагнуло роздробити усі громадські групи, що до певного часу повністю влаштовувало дворянство.

Відповідно до Зводу законів інститут предводителів дворянства займався складанням об'єктів і розкладок земських повинностей, поставок провіанту для армії; атестацією місцевих дворян, що поступили на державну службу; інформував владу про осіб, що поширювали «зловредные слухи» і т. ін. Предводитель дворян губернії міг зноситись з властями аж до імператора включно. Відповідно до ст. 119 Зводу законів Предводитель міг, не скликаючи зборів, звернутися до міністерства внутрішніх справ з будь-якого питання. Тобто, губернські предводителі виступали і як інстанція, що контролює місцеву адміністрацію. Губернський Предводитель дворянства затверджувався імператором за поданням міністерства внутрішніх справ.

Предводитель повітового дворянства затверджувався губернатором. Він користувався деякою виконавчою владою і міг застосовувати для цього земську поліцію.

Напередодні 1917 р. інститут предводителів дворянства зберігав подвійну природу, будучи одночасно виборним органом дворянського самоврядування і фактично виконуючи функції урядової влади.

У 1846 р. було введено вдію «Уложення про покарання кримінальні і виправні», в якому було дано визначення поняття злочину, види злочинів та види покарань.

Під злочином розумілось протизаконне діяння і невиконання того, що законом передбачено.

Серед видів злочинів виділялися злочини проти держави (повстання, зрада, замах чи підготовка замаху на життя або здоров'я царя), проти релігії (богохульство, святотатство, зманювання християн в іншу віру, порушення церковної служби), проти порядку управління (зловживання владою, невиконання обов'язків, розголошення службової таємниці, казнокрадство і т.ін.), проти особи (вбивство батьків, родичів, пана, господаря, майстра, попа), проти сім'ї і моралі (обманний шлюб, багатошлюбність, подружня зрада, зґвалтування) і нарешті, майнові злочини (знищення межових знаків, розбій, грабіж, крадіжка, пошкодження або знищення чужого майна).

Види покарань поділялися на кримінальні і виправні - смертна кара, каторга, заслання, вислання. Особи, що підлягали таким видам покарань, позбавлялися також усіх прав стану. Тих, кого відправляли на каторгу, заслання або вислання, піддавали ще й тілесним покаранням.

Вищою судовою інстанцією був сенат. У губерніях існували палати кримінального і цивільного суду. Існували повітові суди у справах дворян і державних селян, міські магістрати і ратуші розглядали справи купців і міщан. Дворяни мали право висилати своїх кріпосних до Сибіру, а також тілесно карати їх.

Отже, як цивільне, так і кримінальне законодавство мало за мету захистити інтереси панівного класу (дворян) і законсервувати феодально-кріпосницькі відносини в Росії.

Поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) і загальне невдоволення населення змусили царизм піти у 1861 р. на скасування кріпосного права.

«Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності» стосувалося двох сторін селянського життя: особистої залежності селян і поземельних відносин.

Рабовласницька влада поміщика над селянином була ліквідована, але це не означало, що колишній кріпосний став вільним і рівноправним з поміщиком громадянином. Він залишився «повінним» і поміщику, і уряду. Він був обмежений у пересуванні, у виборі занять, у розпорядженні майном, для нього існували особливі паспортні правила, особливі судді (волосні), особливі покарання (різки).

У користуванні селян 50 губерній Росії було 142 млн. десятин землі, з них 113 млн. (80%) перебувало у громадському і лише 29 млн. у подвірному володінні.

Оскільки земля була різної якості, то кожен домогосподар одержував свій наділ роздрібненим на ряд смуг у різних місцях. Інколи одна десятина ділилась на 10 і більше частин. Відповідальність за справне надходження повинностей і податків окремих домогосподарів несла сільська громада, яка могла покарати винного різками. До цієї кари селянина міг засудити волосний суд, що обирався селянами. В той же час відповідальні особи, обрані як сільськими, так і волосними сходами, підкорялись з одного боку повітовій поліції, з другого боку - губернським присутствіям у селянських справах. Сільські і волосні виборні власті були підпорядковані і предводителям дворянства, і мировим посередникам.

Селянин не міг без паспорта відлучитись із села, а паспорт видавався лише з дозволу сільського старости. Паспорти були короткострокові, і староста завжди міг повернути селянина до села. Якщо окремому селянину було важко вийти з громади, то громаді легко було позбавитися від небажаного члена. Закон надавав їй право «ссылать порочных общинников в Сибирь».

Селяни могли укладати різного роду угоди, пред'являти позов, займатись торгівлею і промислом, володіти рухомим і нерухомим майном, брати шлюб без згоди поміщика.

Але поміщики зберігали цілий ряд прав: право опіки над селянами, «представництво» їх інтересів у суді, право вотчинної поліції (їм були підкорені в поліцейському відношенні сільські волості).

2. Особливості судової реформи

Найбільш послідовною із буржуазних реформ 60-х рр. була судова реформа.

Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені загальними судовими установами для осіб усіх станів, і формально усі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства.

В основі карної системи лежало тілесне покарання, яке нерідко було покаранням на смерть.

Комітет при 2-ому відділі імператорської Канцелярії висловився за скасування жорстоких покарань і за збереження різок лише до збудування достатньої кількості в'язниць.

Указом 17 квітня 1863 р. були заборонені шпіцрутени, «кошки» і частково «канчуки». Для осіб, засланих до Сибіру на каторжні роботи і на поселення, «канчуки» зберігались, як кара за втечу чи новий кримінальний злочин.

Різка зберігалась також для солдату дисциплінарних батальйонах, для селян (за вироком волосного суду).

Для жінок тілесна кара скасувалась, але для засланих на каторгу і поселення зберігалась.

Закон зберіг тілесне покарання не тільки за рішенням суду, але й в адміністративному порядку на випадок непокори, тому селян масово били різками.

Система розгляду кримінальних справ у різних судових інстанціях була різною. Волосному суду були підсудні маловажливі проступки селян, як-то: про тілесні пошкодження, протипожежні порушення і т.п. Мировому суду - справи, що не перевершували штраф більше 300 крб., арешт не більше 3-х місяців та ув'язнення до 1,5 року.

Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів. Справи про державні злочини розглядались без засідателів.

Докази: свідчення підсудного, свідків, експертиза, речові докази, письмові докази.

Законом встановлювалися стадії кримінального процесу:

1) попереднє розслідування, яке розділялось на дізнання і попереднє слідство;

2) передача до суду і вирішення судом питання про те, чи досить є доказів, щоб розпочати судочинство;

3) стадія підготовки розпорядження про стан справи: чи може воно слухатись, чи досить підготовлене;

4) розгляд справи в суді.

Були такі апеляційні інстанції:

-- для мирових судів - з'їзд мирових судів;

-- земських начальників - повітовий з'їзд;

-- окружних судів - судова палата;

-- судових палат-кримінально-касаційний департамент Сенату.

Статут цивільного судочинства вводив дві системи розгляду цивільних справ: у мирових судах і судово-адміністративних установах та в загальних судах (окружному і судовій палаті). У місцевих судах розглядались позови, ціна яких не перевершувала 30 крб., у загальних - більше 30 крб. Розгляд був відкритим, гласним і змагальним. Відповідач повинен був з'явитись до канцелярії суду протягом місяця (коли жив в Росії), 4-х місяців (якщо за кордоном), при відсутності даних про місце проживання - 6 місяців.

При неявці відповідача до суду суддя міг розглядати справу без нього. Неявка до суду позивача вела до припинення розгляду справи.

Справа починалась з письмової або усної заяви; розгляд справи - словесний; докази - свідчення, письмові акти, огляд місця суддею, висновки експертів. Вирок оголошувався публічно і через три дні мав бути сформульований. Рішення суду виконувалось поліцією чи особами волосного або сільського управління.

Позивач після рішення суду звертався до суду за видачею виконавчого листа, який потім вручався судовому приставу окружного суду. Якщо відповідач протягом 2-х місяців не виконував рішення, то пристав мав описати його майно і продати з молотка.

Скарги на рішення мирового суду подавались з'їздові мирових суддів, на рішення земських начальників і міських суддів - до повітового з'їзду, на рішення повітових членів окружного суду - до окружного суду. Апеляційною інстанцією для окружного суду була судова палата. Вищою касаційною інстанцією був цивільний касаційний департамент Сенату. Особливістю цивільного процесу було те, що він проходив повільно і супроводжувався дорожнечею судових мит.

За новим законом так звана «нотаріальна частина» була довірена нотаріусам, які існували при окружних судах.

3. Міська, земська та військова реформи в Російській імперії в ХІХ ст.

У 1870 р. було проведено міську реформу. Розпорядчим і контрольним органом стала міська дума.

До виборів у міську думу допускались лише ті жителі чоловічої статі, які досягли 25-річного віку, були російськими підданими і володіли в межах міста нерухомою власністю. Таким чином, від участі у виборах було усунено робітників і трудову інтелігенцію, оскільки вони не володіли нерухомим майном.

Міська дума - розпорядчий і наглядовий орган - обирала з свого середовища виконавчий орган - міську управу, голова якої в той же час був головою міської ради.

Компетенція міського самоврядування була обмежена вузькими рамками чисто господарських питань: зовнішній благоустрій міста, обладнання ринків і базарів, турботи про місцеву торгівлю й промисловість, про охорону здоров'я і народну освіту, заходи проти пожеж та ін.

Основними джерелами міських прибутків були збори з нерухомого майна і податки на торгівлю і промисли. У Москві кінця 80-х рр. ці джерела складали 76 відсотків прибуткового бюджету. Було проведено і земську реформу. У повітах створювалися повітові земські збори, члени яких називались гласними.

Гласні складали орган розпорядчий і наглядовий - повітові земські збори, з них обиралась повітова земська управа.

Губернські земські збори складались із губернських гласних, яких обирали на повітових земських зборах. Виконавчим органом були земські управи.

Коло справ земських установ: освіта, медичне обслуговування, шляхи сполучення, сприяння розвиткові промисловості, торгівлі.

Земства вимагали величезних матеріальних коштів. Основним джерелом були податки, які лягли головним чином на сільські громади. У 1887 р. торгівці і промисловці сплачували на потреби земства не більше 7 млн. крб., в той час як селянські громади -18 млн. крб.

Проведення військової реформи було прямим результатом розкладу феодально-кріпосницького ладу і військової поразки в Кримській війні. Об'єктивний смисл її полягав у наближенні армії феодально-кріпосницької держави до армії буржуазного типу.

1 січня 1874 р. був затверджений статут про загальну військову повинність, за яким військову повинність мало відбувати чоловіче населення віком від 21 року. Термін військової служби в сухопутних військах - 6 років дійсної і 9 років запасу, а для флоту - 7 років дійсної і 3 роки запасу.

Статут про військову повинність вирішував одне з головних завдань реорганізації армії-створення запасу навчених резервів, необхідних для розгортання армій у воєнний час.

Але реформа не була до кінця послідовною. Значна частина «инородческого» населення усувалась від військової повинності.

4. Російська імперія наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

У другій половині XIX ст. Російська імперія була все ще феодальною монархією, яка зробила після реформ перший крок на шляху перетворення в буржуазну монархію. Верховна влада все ще належала імператорові-самодержцю.

Цар видавав закони, призначав чиновників. Органи управління в своїй діяльності керувалися «Зводом законів» Російської імперії. Усі органи управління перебували в руках дворянства і вихідців із духовенства. Процвітало хабарництво.

У 1861 р. була створена Рада міністрів - дорадчий орган при цареві. Відбулись зміни в Сенаті - чітко визначились функції п'яти департаментів Сенату: двох судових (в цивільних і кримінальних справах) і трьох адміністративних (1-й - обнародування законів, 2-й - розглядав справи по скаргах на рішення органів нагляду за селянським самоуправлінням, 3-й - відав правами стану дворянства і почесного громадянства). Сенатори в департаментах призначались царем. Нагляд за законністю дій кожного департаменту здійснював обер-прокурор департаменту, який підкорявся міністру юстиції, що одночасно був і генерал-прокурором.

Визначальний вплив на суспільний і державний розвиток Росії мала революція 1905-1907 рр. У серпні 1905 р. був виданий царський маніфест, у якому зокрема зазначалось: «Ныне настало время, следуя благим намерениям их, призвать выборных людей от всей земли русской к постоянному и деятельному участию в составлении законов, включив для сего в состав высших государственных учреждений особое законосовещательное установление, коему предоставляется предварительная разработка и обсуждение законодательных предположений и рассмотрение росписи государственных доходов и расходов. В сих видах, сохраняя неприкосновенным основной закон Российской империи о существе Самодержавной Власти, признали Мы за благо учредить Государственную Думу...». Отже, Державна дума була законодорадчим органом при цареві і не змінювала самодержавної суті влади.

Державна дума обиралася на п'ять років і могла бути розпущена царем у будь-який час. Вибори членів першої Думи проводилися за досить складною виборчою системою, а тому значна кількість населення Росії не брала участі у виборах.

Маніфест від 17 жовтня 1905 р. вніс зміни у положення про вибори Державної думи. У обранні виборників міських виборчих зборів мали право брати участь особи, що проживали у даній місцевості не менше одного року і платили державні та квартирні податки, промислові податки; власники нерухомого майна; особи, що отримували пенсію, окрім робітників та ін. Участь у з'їздах повітових землеробів мали право брати управляючі маєтками та орендарі. Право участі у виборах виборників губернських та міських зборів мали робітники фабрично-заводської, гірничої та гірничозаводської промисловості. Участь у виборах виборників брали робітники підприємств, де кількість працюючих становила не менше 50 осіб.

Робітники підприємств з кількістю працюючих від 50 до 1000 осіб обирали одного уповноваженого, а на підприємствах, де працюючих було більше, - по одному уповноваженому на кожну тисячу робітників. На з'їзді уповноважених обирали виборників, кількість яких від кожної губернії встановлювалась законом. Виборники брали участь у виборах членів Думи на губернських та міських з'їздах.

Маніфест від 17 жовтня 1905 р. проголошував різноманітні свободи: недоторканість особи, свободу слова, совісті, зборів і спілок. Маніфестом від 20 лютого 1906 р. створювалася Державна рада, яка складалася із представників духовенства, дворянства, торговців, промисловців і науковців. Законопроект, прийнятий Державною думою і Державною радою, набував сили закону, якщо його підписував імператор. Хоча царський указ від 23 квітня 1906 р. підкреслював, що імператорові належала верховна самодержавна влада, все ж можна сказати, що в Росії формувалася конституційна монархія.

Відбувалися зміни і у суспільному ладі Росії. В листопаді 1905 р. царським маніфестом було припинено стягнення з селян викупних платежів. Була також скасована кругова порука сільської громади і селянам дозволялось, одержавши свій наділ, вийти з громади, чим, по суті, руйнувалось громадське землекористування, що відкривало шлях для розвитку капіталістичних відносин на селі.

Правом вийти з громади скористалися 2,5 млн. селянських господарств, з них 1,1 млн. відразу продали свої земельні наділи. У руках поміщиків перебувало 70 млн. десятин, таку ж кількість землі мали і 10,5 млн. селян. З причин малоземельності селяни переселялися до Сибіру. Протягом 1906-1916 рр. туди переселилося три мільйони селян.

Соціально-економічне становище робітників було досить складним. Тому відбувалися страйки, що змушувало роботодавців підвищувати заробітну платню та покращувати умови праці. За даними комісії, що розслідувала причини хвилювань робітників на Кренгольмській мануфактурі у 1871 р., заробітна платня робітників становила від 6 крб. 50 коп. до 12 крб. на місяць, дітей - 3 крб. 50 коп. А прожитковий місячний мінімум на одну людину становив три карбованці. Проте заробітна платня робітників постійно зростала. У 80-і рр. кваліфікований робітнику Петербурзі одержу вав два карбованці на день, а платня рядового робітника не перевищувала 20 крб. на місяць.

Вказані цифри платні значно зменшувались штрафами, які підприємці накладали на робітників за різні провинності. Фабрично-заводське законодавство Росії 80-90-х років обмежило накладання штрафів і заборонило застосування робочої сили підлітків та жінок на підземних роботах та у нічні зміни.

На початку XX ст. становище робітників покращилось, тому у роки революції (1905-1907 рр.) вони не виступали з економічними вимогами. Висувалися вимоги тільки політичні.

За даними фабричної інспекції за 1912 р. середня заробітна платня робітників становила по різних галузях промисловості 425-447 крб. на рік. Поденна платня некваліфікованого робітника у 1913-1914 рр. становила 1 крб. 20 коп. -1 крб. 10 коп. (Одеса, Петербург). Ціни на харчові продукти у червні 1914 р. у Петербурзі були такими:

- Масло вершкове (1 фунт) -- 50-60 коп.

- Молоко (1 пляшка) -- 8-9 коп.

- Ковбаса копчена (1 фунт) -- 40-50 коп.

- Ковбаса варена (1 фунт) -- 26-28 коп.

- Шинка (1 фунт) -- 55-60 коп.

- Хліб (1 фунт) -- 3 коп.

- Оселедець (1 шт.) -- 3-4 коп.

- Мило(1 фунт) -- 10-11 коп.

Досить складним було соціально-економічне становище селян. Селянське господарство мало у середньому прибуток 55 крб. на рік. Якщо десятина землі у 90-х рр. XIX ст. становила 36 крб., то у 1914р.-136 крб.

Соціально-економічне становище селян погіршилося у зв'язку з початком першої світової війни. Війна зупинила і процес демократизації суспільного і державного ладу Росії. Але і у роки війни продовжували існувати різноманітні права і свободи громадян, функціонували Державна дума і Державна рада. У Думі, поряд із членами буржуазних партій, засідали і члени соціал-демократичної партії як меншовиків, так і більшовиків.

Література

История государства и права Украины: Курс лекций / Под ред. В.Г. Гончаренка. -К.: Вентури, 1996.

«История отечественного государства и права. Часть II» Москва, изд. «Юридический колледж МГУ», 1996.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. - К.: Олан, 2001.

Черниловский З. Всеобщая история государства и права. - М., 1998.