Історія держави і права Англії та Страродавньої Індії

Зміст

1. Держава і право Стародавньої Індії

2. Особливості станово-представницької монархії в Англії

3. Комісія Сперанського. Систематизація законів з 1649 року

1. Держава і право Стародавньої Індії

Найдавніші індійські держави виникають у III тисячолітті до н.е. Територію Індії населяли чисельні племена і народи, які самостійно виробили своєрідні форми культури, зокрема у техніці землеробства.

Археологічні розкопки дають можливість думати про існування державної влади, про майнову диференціацію суспільства. Важливим видом господарювання було землеробство; існували різноманітні ремісничі виробництва; була розвинена торгівля. Майнове розшарування сприяло появі держави.

У середині III тисячоліття до н.е. на територію Індії проникають кочові племена “аріїв”, які частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його. “Арій” запозичили у туземців осідлий землеробський побут. “Арії” на санскриті означає аристократ, шляхетний у протилежність “анарія” - нижчий, яке застосовувалося до корінного населення.

Для суспільного ладу Індії епохи аріїв характерним було існування сімейної і сільської громади, у якій зростала і зміцнювалась влада патріарха. Громади управлялись радами на чолі із старостою. Розвиток продуктивних сил вів до майнової диференціації, до появи прошарку заможних людей. З них виокремлюються люди, що керували господарством громади і відправляли релігійні обряди -- брахмани, а також військові вожді -- кшатрії. Ці групи становили прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє привілейоване становище призвело до появи особливої соціальної системи, так званої кастової системи, системи варн.

Індійська система варн поділяла все суспільство на чотири основні групи, своєрідні стани: 1) варна жерців (брахманів); 2) варна воїнів (кшатріїв);

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшіїв); 4) варна шудр (бідняки, що перебувають у майже рабському стані).

Релігійна система вірувань стародавньої Індії обґрунтовувала кастову систему і привілеї трьох вищих каст тим, що вони були створені обожненим “прабатьком всіх істот” Пуруші: жерці -- із його вуст, кшатрії -- із його рук, вайшії -- із його стегон, а шудри -- із його стоп. У відповідності з цим брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії -- керувати і вести війни, вайшії -- займатись землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри -- слугувати вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішання між варнами, а також перехід із однієї групи в іншу.

У цілому система варн мала зміцнити привілейоване становище завойовників над корінним населенням, закріпити панівне становище родової аристократії.

Відсутність джерел не дозволяє простежити процес утворення індійської державності. Правда, у староіндійському епосі Рігведі відображено епоху, коли вожді племен обирались на народних зборах. Збори вільних воїнів збереглися і в епоху існування спадкової монархічної влади.

Письмові джерела свідчать, що, починаючи з середини І тисячоліття до н.е. в Індії існувало декілька держав, серед яких виділялись Магадха і Копіала. У V ст. до н.е. Магадха об'єднала навколо себе області, розташовані між Гангом і Гімалаями. До її складу було включено і царство Кошала, У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній

І ндії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297-272 рр. ю н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Белуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусари Ашоки (272--232 рр. до н.е.).Було об'єднано в єдину державу майже всі землі І ндії. Після смерті Ашоки держава розпалась. Близько 100 р. до н.е. у Північну Індію вторглись племена саків, які створили тут Індо-Скіфську державу.

В історичній літературі існують розбіжності стосовно визначення соціально-економічної формації Індії. Відомі дослідники історії Індії Г.М. Бонгард-Левін та Г.Ф. Ільїн вважають, що у І тис. до н.е. в Індії існувало рабовласницьке суспільство, а спеціаліст із стародавньої історії Індії Є.М. Медведєв -- що феодальне.

На нашу думку у стародавній Індії існував, як і в Стародавньому Єгипті і Вавілоні, азіатський спосіб виробництва. Правове становище окремих категорій населення визначалось не соціально-економічним положенням, а належністю до тієї чи іншої варни.

Найвище становище у суспільстві займали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам інших варн. Брахмани мали навчати Ведам (священим книгам індусів), вивчати їх, приносити жертви за себе і за інших, робити й отримувати підношення. За вченням брахманів між ними і кшатріями має існувати зв'язок і взаємодопомога: “Без брахмана не процвітаяє кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому і в тому світі”. Брахман визнавався володарем всього сущого. Він міг вимагати від членів інших варн усього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його вбивство тягло за собою тяжку і мучительську смерть.

До варни кшатріїв належали цар і всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на цю варну обов'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення і вивчати веди. Головний же їх обов'язок полягав у здійсненні влади і несенні військової служби. Економічне становище окремих членів варни брахманів і варни кшатріїв було неоднаковим. В них поряд із власниками великих багатств були і незаможні, деякі кшатрії, наприклад, за несплату боргів попадали у кабалу.

Варна вайшіїв була найчисельнішою. її членам наказувалось пасти худобу, добре розбиратися у вартості коштовностей, у якості товарів і турбуватись про збільшення свого майна. Члени цієї варни мали створювати все необхідне як для свого власного прожитку, так і інших.

Члени варни шудр формально не були рабами. У законах Ману зазначалось: “Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри -- смиренно служити” трьом іншим варнам. Шудри були особисто вільні, мали право володіти майном, жили своїми сім'ями. Але “шудра не повинен нагромаджувати багатства, навіть маючи таку можливість, оскільки шудра, набуваючи багатство, притісняє брахманів”.

Рабство в Індії мало патріархальний характер. Його джерелом було: полон, народження від раба і рабині, перетворення у рабів вільних за борги і злочини. Разом з тим зазначимо, що раби-землероби жили громадами, мали свої сім'ї, а кшатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукта, не втручаючись у їх повсякденне господарське життя. Стародавні індуси називали їх даса (раби). У великих маєтностях працювали не стільки раби, скільки наймити-кармкари.

За формою правління Індія була монархією. На думку деяких дослідників вона не була деспотичною, оскільки влада монарха нібито стримувалась самоізоляцією сільських громад та релігійно-етичними нормами, що наказували виконувати особливу дхарму -- обов'язки: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи по ліквідації стихійних лих, запобігати голодові.

Разом з тим влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог, і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества. У законах Ману прямо сказано, що цар є “велике божество з тілом людини”.

В управлінні державою цар спирався на апарат бюрократії, що складався із брахманів і кшатріїв. За законами Ману цар мав призначати сановників із “хоробрих, досвідчених у військовій справі, шляхетного походження і випробуваних”. Цар призначав чиновників як центрального, так і місцевого управління. Особливе місце у бюрократичній ієрархії займали радники царя -- мантріни і махаматри. З них складався дорадчий колегіальний орган, у якому брали участь також представники міст.

Країна поділялась на провінції, на чолі яких стояли царевичі; провінції -- на округи, на чолі з окружним начальником, що «думає про всі справи». Сільські області складалися із 800, 400, 200 і 10 селищ, їх очолювали відповідні управителі, які отримували жалування безпосередньо від царя. Найважливіші проблеми селянської громади вирішувались на сходах жителів селян. Тут існували старости і ради старійшин.

Отже, цар в управлінні державою спирався на розгалужений бюрократичний чиновницький апарат. Окрім того, цар формально вважався власником усієї землі, тобто існувала державна власність на землю. Володільцями землі були селянські громади й окремі особи. Очевидно інституту права приватної власності на землю не існувало.

Джерелом права у початковий період існування індійської держави був звичай. Специфічною особливістю права Індії було те, що на нього великий вплив робила релігія, яка зобов'язувала дотримуватись спеціальних дхарм -- правил поведінки. Дхарми наповнені і релігійним, і моральним, і правовим змістом. Вони були створені брахманами і базувались на нормах звичаєвого права, судовій практиці та узаконеннях царя. Брахмани привносили до дхарм свої релігійно-етичні та правові уявлення, що відображали їх світогляд.

Особливе місце серед дхарм (дхармашастр) займають Закони Ману (II ст. до н.е.). Закони Ману являли собою творчість різноманітних шкіл брахманів і були навчальними посібниками. Можна сказати, що Закони Ману були зводом релігійних, етичних і юридичних настанов, які можна розділити на три групи: 1) різні релігійні накази брахманів; 2) норми, що регулюють організацію державної влади і взаємовідносини з громадянами; 3) норми цивільного і кримінального законодавства. Збірник поділяється на 12 глав, а кожна глава складається з великої кількості віршів (шлок).

У період настання кризи родоплемінної системи (VI--Уст.ст. до н.е.) виникає буддизм, який стає релігією міських жителів. Згідно вчення Будди всі люди рівні, незалежно від того, до якої варни вони належать. Хоча проповіді Будди були спрямовані проти засилля брахманів і проти існування варн, він закликав відмовитись від відвертої боротьби.

З розвитком феодалізму, який призводить до зникнення міських громад, буддизм відтісняється на другий план, і в XII ст. він практично зникає. Знову посилюється брахманізм, який дістав назви індуїзму. Основною постаттю індуїзму є брахмани -- земні боги, а Шіва -- єдине верховне божество, що становить абсолютну єдність духовного і матеріального буття.

Важливим джерелом для вивчення староіндійського права є політико-економічні і юридичні трактати, серед яких вирізняється Артхашастра -- «наука про політику», яка присвячена питанням державного ладу, цивільному, кримінальному і процесуальному праву.

Із вказаних джерел ми дізнаємось про набуття права власності, та її види.

Як уже зазначалось, приватного права власності па землю в Індії не існувало. Рухоме майно перебувало у приватній власності. Свобода розпорядження такою пласкістю була досить широкою. Староіндійському праву були відомі такі правомірні способи набуття власності, як одержання спадщини, знахідка, купівля, здобич, позичка під проценти, виконання роботи, одержання дарунку від доброчинних людей.

Майно, здобуте на війні, належало тому, хто його захопив. Право власності набувалось також, у результаті володіння. Якщо власник речі не вимагає її повернення від добросовісного володільця протягом десяти років, то він втрачає на неї всі права. Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя.

Зобов'язання у староіндійському праві випливали з договорів та з деліктів.

Об'єктом договору купівлі-продажу були всілякі рухомі речі належної якості, ваги, об'єму. Продавцем міг бути лише власник речі. Продавець, що вказував покупцеві на всі недоліки речі, звільнявся від покарання. Договір купівлі-продажу міг бути розірваний протягом десяти днів після його укладення.

Поширеним був договір позики. Його об'єктом були гроші та продукти сільського господарства. Забезпеченням позики була особа боржника, його родичів, майно. Якщо боржник не міг вчасно повернути борг, то він зобов'язаний був його відробити. Проте кредитор нижчої касти не міг змусити боржника вищої касти відробляти борг. Закладати особу можна було лише на певний строк. “Але для аріїв, -- говориться в Артх-ашастрі, -- не повинно бути рабства”. Продаж вільних у рабство карався у кримінальному порядку.

Держава встановлювала проценти за позику: для брахмана 2% на місяць, кшатрія -- 3%, вайшія -- 4%, шудри -- 5%. Зауважимо, що на відміну від Вавілона в Індії Закони Ману наказували царю штрафувати боржника, який скаржиться на кредитора, що самочинно домагається виплати боргу.

Договір найму передбачав, що норма оплати роботи працівника має становити 1/10 частину врожаю. Наймит, що не виконував певного обсягу роботи, штрафувався; йому навіть не оплачували незакінчену роботу, якщо він захворів.

Згідно договору поклажі зберігач не ніс відповідальності якщо річ було вкрадено або змито повінню. Договори, укладені п'яним, божевільним і рабом вважались недійсними. Такими ж вважались і угоди, які укладались шляхом ошуканства.

Староіндійське право регулювало і шлюбно-сімейні відносини. Найпоширенішими були шлюби, коли дружина набувалась чоловіком подібно речі. Передача батьком нареченої жениху давала йому владу над дружиною. Дружина не мала повної правоздатності, її майно передавалось чоловікові, який мав турбуватись про її прожиток і захищати її.

Причиною для розірвання шлюбу було: безпліддя подружжя, подружня зрада, соромна поведінка, невідома відсутність, погане ставлення. Якщо чоловік мав декілька дружин, то старшою серед них була дружина із вищої варни. Чоловік міг брати шлюб при досягненні 24 років, жінка могла одружуватись у восьмирічному віці. Після смерті батька майно успадковували лише сини. Найстарший син успадковував додаткову частку в розмірі 1/20 всього майна. Дочки усувались від спадщини, проте їх брати повинні були виділити зі свого майна по 1/4 частині як посаг для своїх сестер.

У нормах кримінального права спостерігаються пережитки первісного ладу: 1) відповідальність громади за злочин, здійснений на її території, коли злочинця не виявлено; 2) вигнання злочинця.

Індійському праву були відомі державні злочини, щомиті проти особи, честі, майнові злочини. За дерканні злочини винних карали на смерть.

Той, хто піднімав руку на особу вищої варни, втрачав руку, якщо бив ногою -- ногу, якщо плював -- підрізали губи, якщо хапав за чуб -- відрізали обидві руки.

Якщо злочинець і потерпілий належали до однієї і тієї ж варни, то за поранення стягували штраф, а якщо потерпілого було скалічено, то злочинця виганяли з поселення.

Кшатрій, що звів наклеп на брахмана, платив штраф у розмірі 100 пан (пан -- 9,76 г срібла), вайшія -- 150-200 пан, шудра -- підлягав тілесному покаранню. За наклеп на кшатрія брахман платив 50 пан, вайшія -- 25 пан, шудра -- 12 пан. Коли ж шудра лаяв когось із вищої варни, то йому відрізали язик.

Злодій, спійманий на місці крадіжки, карався смертною карою. За крадіжку із царських комор або храмів, а також крадіжку слонів, колісниць злодії підлягали смертній карі.

Крадіжка зерна, тварин та інших речей вартістю більше 50 пан каралась штрафом в 11 - кратному розмірі вартості украденого.

Особлива увага приділялась боротьбі зі злочинами проти сім'ї. Зрадливу дружину зацьковували собаками, а її коханця клали на розпечене залізне ліжко.

Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Доказом були свідчення, цінність якого залежала від того, до якої варни належав свідок. За відсутності свідків вдавались до ордалій, яких було п'ять видів: зважування, коли зважуваний вдруге ставав легшим, то його визнавали винним; вогнем, коли підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою. Велике значення мала також клятва.

Існували царський суд і суд сільської громади. Вищою судовою інстанцією був той суд, де участь брав цар «разом із брахманами і досвідченими радниками», або судова колегія (сабха), що складалась із призначеного царем брахмана, «оточеного трьома суддями». Тлумачити норми права у суді міг брахман, кшатрій або вайшій.

На десять сіл призначалась колегія із трьох суддів. Більшість справ розглядались кастовими судами сільської громади.

2. Особливості станово-представницької монархії в Англії

У XIII ст. в Англії утворюється станово-представницька монархія. Ще за короля Генріха 1(1100-- 1135 рр.) королівська влада була ослаблена. Він змушений був піти на компроміс із феодалами і дарувати їм “хартію вільностей”, у якій зобов'язувався не зловживати стосовно церкви, лицарів та іншого вільного населення. За Іоанна Безземельного (1199-1216 рр.) боротьба феодалів проти королівської влади загострилася. До великих феодалів (баронів) приєднуються дрібні землеволодільці (лицарі) і міщани, а також церква. Такий союз був викликаний невдалою як зовнішньою, так і внутрішньою політикою Іоанна Безземельного, зокрема, різного роду поборами. Барони, а також лицарі і міщани, скориставшись складним становищем короля під час його зіткнень з папою, і боротьби з Францією, змусили його прийняти їх умови. Ці умови знайшли своє відображення у виданій королем «Великій Хартії вільностей» (1215р.). Хартія підтвержувала права феодалів і захищала їх від свавільних і високих поборів, від зловживань опікою над майном неповнолітніх і т. ін. Права короля на стягнення феодальних платежів були обмежені строго певними випадками. Було передбачено захист вотчинних судів у справах вільних держателів від втручання королівських судів.

Стосовно лицарів, то в хартії барони зобов'язувалися не брати від своїх васалів поборів без їх згоди, окрім звичайної феодальної допомоги, і не змушувати їх виконувати повинності у більшому розмірі, ніж ті, що передбачені за звичаєм.

У хартії підтверджується право купців вільно виїздити і в'їздити в Англію, вести торгівлю без обмежень. Встановлювалась єдина міра і вага.

Вільним селянам було обіцяно не обтяжувати їх непосильними поборами, і не розоряти їх штрафами.

Особливої уваги заслуговує стаття 39 хартії, в якій стверджувалось: «Жодна вільна людина не буде затримана або ув'язнена, або позбавлена майна, або оголошена поза законом, або вигнана, або якимось іншим способом знедолена, і ми (король) не підемо на нього і не пошлемо на нього інакше, як тільки за законним вироком рівних йому (його перів) і за законами країни». Дослідники зауважують, що під поняттям «вільна людина» розумівся феодал, а принцип суду рівних -- чисто феодальний принцип. Проте, у подальшому поняття «вільна людина» стало включати формально кожного вільного жителя Англії. Розширене тлумачення цієї статті поширило її дію під кінець XIII ст. на все населення Англії. Отже, дана стаття стала важливим фактором у розвитку англійського права.

У випадку порушення королем хартії, баронам було надано право вдаватись до силового примусу.

Союз баронів, лицарів, міщан і селян незабаром розпався. Але непомірні податкові вимоги короля Генріха IV (1216-1272 рр.), пов'язані з його зовнішньою політикою, його зловживання і притіснення, викликали нові зіткнення королівської влади з баронами. У 1258 р. барони скликали раду -- парламент -- який прийняв проект перебудови державного управління. Ці так звані “Оксфордські провізії” передавали управління Англією особам, що обиралися баронами. З 1295 р. у роботі парламента почали брати участь представники міст і графств.

Отже, під кінець XIII ст. в Англії виникає монархія, яка обмежується становим представництвом. З середини XIV ст. стани засідали окремо -- виникає палата лордів (верхня палата) і палата громад (нижня палата).

Спочатку парламент не стільки брав участь у законотворчій діяльності, скільки порушував питання про видання королівською владою законів, бажаних для нього (подавав петицію). На початку XV ст. палата громад вирішила, що вона не лише клопочеться, але й дає згоду на видання закону. У подальшому клопотання парламента набули форми готових законопроектів, які король міг затвердити або відхилити. Так виникло право законодавчої ініціативи парламента.

Королівська влада прагнула до відновлення попереднього становища. Кульмінаційним пунктом боротьби королівської влади з парламентом було видання у 1539 р. статута такого змісту: “Віднині укази, видані королем за участю його ради, будуть мати таку ж обов'язкову силу, як і закони”. Але у 1547 р. парламент відмінив цей статут. У подальшому конфлікти між королівською владою і парламентом загострювались.

У період завоювання англо-саксами Британії у них панувало звичаєве право. Роз'їздні королівські судді, здійснюючи судочинство, керувались місцевими звичаями, про які вони дізнавались через присяжних. Повертаючись у Вестмінстер -- резиденцію вищих судів Англії, вони відбирали кращі у масі місцевих звичаїв. Тим-то практика королівських судів стає джерелом “загального права” Англії. Умотивовані судові рішення стали фіксуватись у збірниках судових протоколів, а щоб вони могли використовуватись для загального керівництва, їх заносили до «Щорічника», який видавався до середини XVI ст. Ці рішення також були джерелом англійського права. У період абсолютизму (XV--XVII ст.) визнання практики, за якою загальний принцип дії і застосування права, встановлений і визнаний одним із вищих судів, набуває значення прецедента, і будь-яка аналогічна справа мала вирішуватись з посиланням на нього.

Поява нових економічних і суспільних відносин вимагала швидкого вирішення судових справ. Тому з середини XIV ст. канцлер за дорученням короля починає розглядати скарги на рішення Вестмінстерських судів. Його рішення базувались на тому, що, на його думку, було “справедливим для даного випадку”, тому-то такий суд стали називати “судом справедливості”. Рішення лорда-канцлера мали також значення прецедента.

І, нарешті, джерелом права були статути, які приймалися англійським парламентом. Ордонанси короля також були джерелом права. Певне значення для судової практики набули роботи відомих англійських юристів.

Початковою формою покарання за неправомірну шкоду у англо-саксів була кривава помста, а потім штраф. Панувала так звана об'єктивна відповідальність, яка охоплювала навіть випадкове спричинення шкоди або ж викликане самозахистом. Поступово під впливом церкви ідея об'єктивної відповідальності поступається місцем визнанню відповідальності особи, що вчинила дії тільки за наявності вини, тобто задуму або необережності.

У XVI ст. в англійському кримінальному праві остаточно складається трьохчленний поділ злочинів: зрада (трізн), тяжкі кримінальні злочини (фелонії), і менш тяжкі кримінальні злочини (місдімінор).

Окрім Вестмінстерських судів (суд королівської лави, суд загальних тяжб, суд скарбниці) і канцелярського суду у період абсолютизму з'являються надзвичайні суди (Зоряна палата) і судові ради у тих районах Англії, де часто порушувався громадський спокій. Судові ради підпорядковувались Таємній раді і мали вести боротьбу проти заколотників. Посилюється значення мирових суддів, до них включають і присяжних засідателів, які одержують право допитувати свідків і оцінювати докази у справі. Усі кримінальні справи розглядали роз'їздні або мирові судді. Метою покарання було устрашіння.

3. Комісія Сперанського. Систематизація законів з 1649 року

На початку XIX ст. Росія була феодальною державою з монархічною формою правління. Влада імператора (царя) була необмеженою. В руках царя зосереджувалася як законодавча, так і виконавча влади. Не існувало і єдиної судової системи. Суди були становими, і судові функції виконували місцева адміністрація і поліція.

Розвиток капіталістичних відносин і криза феодально-кріпосницької системи господарювання викликали широке невдоволення у населення країни, яке проявлялося, зокрема, у виступах селян проти поміщиків. Висловлювала незадоволення і прогресивна частина дворянства, що вилилося у виступах декабристів у 1825 р. Тому царизм урізав навіть деякі права дворянства. Так, наприклад, Микола І, боячись проникнення у Росію ідей французької революції заборонив молодим дворянам виїзд за кордон. Генерал-губернатори одержали широкі права у нагляді за дворянами. Замість земського суду у повіті, на чолі з виборним справником, було створено поліцейське повітове управління.

Разом з тим право володіння землею разом із закріпаченими селянами було закріплено тільки за поміщиками. Правда, з 1848 р. право володіння землею набули й інші стани населення, за виключенням кріпосних селян. Усе царське законодавство було спрямоване на те, щоб законсервувати розвиток суспільних та економічних відносин у Росії. Російський історик права Кізеветтер писав, що «кріпосне право є зло, але зачіпати його було б злом ще більшим». Царизм не пішов по шляху видання нових актів, які б сприяли розвиткові нових суспільних і економічних відносин. Він вирішив привести у порядок розрізнені існуючі закони, які були видані, починаючи з 1649 р.

Комісія під керівництвом Сперанського спочатку склала Повне зібрання законів (1830 р.), яке складалося із 40 томів і шести томів додатків, а у 1835 р. було складено і введено в дію Звід діючих законів у 15 томах, який включав, толовим чином, норми феодального права.

Перші десять томів Зводу законів включали норми цивільного права. В них вперше було дано поняття права власності, під яким розумілося право «виключно і незалежно від сторонньої особи володіти, користуватися і розпоряджатись майном вічно і потомственно». Майно ділилося на рухоме і нерухоме. У свою чергу нерухоме майно ділилося на благопридбане і родове, яким особа могла вільно розпоряджатися. Правда, у деяких місцевостях заборонялося передавати благопридбане майно полякам і євреям.

Закон захищав не тільки право власності, але й право володіння. Володіння могло бути законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним. Зобов'язання випливали із договорів, які укладалися у письмовій формі.

У сімейно-шлюбному праві простежується закріплення панівного становища чоловіка, який мав право особистої власності над дружиною. Тільки з дозволу чоловіка дружина могла одержати паспорт, влаштуватися на роботу.

У 1846 р. було введено в дію «Уложення про покарання кримінальні і виправні», в якому було дано визначення поняття злочину, види злочинів та види покарань. Під злочином розумілось протизаконне діяння і невиконання того, що законом передбачено. Серед видів злочинів виділяються злочини проти держави (повстання, зрада, замах чи підготовка замаху на життя або здоров'я царя), проти релігії (богохульство, святотатство, зманювання християн в іншу віру, порушення церковної служби), проти порядку управління (зловживання владою, невиконання обов'язків, розголошення службової таємниці, казнокрадство і т.ін.), проти особи (вбивство батьків, родичів, пана, господаря, майстра, попа) проти сім'ї й моралі (обманний шлюб, багатошлюбство, подружня зрада, зґвалтування) і, нарешті, майнові злочини (знищення межових знаків, розбій, грабіж, кража, пошкодження або знищення чужого майна).

Види покарань поділялися на кримінальні й виправні -- смертна кара, каторга, заслання, вислання. Особи, що підлягали таким видам покарань, позбавлялися також усіх прав стану. Тих, кого відправляли на каторгу, заслання або вислання, піддавали ще й тілесним покаранням.

Вищою судовою інстанцією був сенат. У губерніях існували палати кримінального і цивільного суду. Існували повітові суди у справах дворян і державних селян, міські магістрати і ратуші розглядали справи купців і міщан. Дворяни мали право висилати своїх кріпосних до Сибіру, а також тілесно карати їх.

Отже, як цивільне, так і кримінальне законодавство переслідувало за мету захистити інтереси панівного класу (дворян) і законсервувати феодально-кріпосницькі відносини в Росії.

Поразка Росії у Кримській війні (1853 -- 1856 рр.) і загальне невдоволення населення змусили царизм піти у 1861 р. на відміну кріпосного права.

“Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності» стосувалося двох сторін селянського життя: особистої залежності селян і поземельних відносин.

Рабовласницька влада поміщика над селянином була ліквідована, але це не означало, що колишній кріпосний став вільним і рівноправним з поміщиком громадянином. Він залишився “повіяним” і поміщику і уряду. Він був обмежений у пересуванні, у виборі занять, у розпорядженні майном, для нього існували особливі паспортні правила, особливі судці (волосні), особливі покарання (різки).

У користуванні селян Росії 50 губерній було 142 млн. десятин землі, з них 113 млн. (80%) перебувало у громадському і лише 29 мли. у подвірному володінні.

Оскільки земля була різної якості, то кожен домо-господар одержував свій наділ роздрібленим на ряд полосок у різних місцях. Інколи одна десятина ділилась на 10 і більше частин. Відповідальність за справне надходження повинностей і податків окремих домогосподарів несла сільська громада, яка могла покарати винного різками. До цієї кари селянина міг засудити волосний суд, що обирався селянами. В той же час відповідальні особи, обрані як сільськими, так і волосними сходами підкорялись з одного боку повітовій поліції, з другого боку -- губернським по селянських справах присутствіям. Сільські і волосні виборні власті були підкорені і предводителям дворянства, і мировим посередникам.

Селянин не міг без паспорта відлучитись із села, а він видавався лише з дозволу сільського старости. Паспорти були короткострокові, і староста завжди міг повернути селянина до села. Якщо окремому селянину було важко вийти з громади, то громаді легко було позбавитися від небажаного члена. Закон надавав їй право “ссылать порочных общинников в Сибирь”.

Селяни могли укладати різного роду угоди, пред'являти позов, займатись торгівлею і промислом, володіти рухомим і нерухомим майном, брати шлюб без згоди поміщика.

Але поміщики зберігали цілий ряд прав: право опіки над селянами, “представництво” їх інтересів у суді, право вотчинної поліції (їм були підкорені в поліцейському відношенні сільські волості).

Найбільш послідовною із буржуазних реформ 60-80-х рр. була судова реформа.

Старі станові суди, що зберігалися з часів Катерини II, були замінені загальними судовими установами для осіб всіх станів, і, формально всі судилися в одних і тих же судах, за одними і тими ж законами, при одному і тому ж порядку судочинства.

В основі карної системи лежало тілесне покарання, яке нерідко спричиняло до смерті.

Комітет при 2-ому відділі імператорської Канцелярії висловився за відміну жорстоких покарань і за збереження різок лише до побудови достатньої кількості в'язниць.

Указом 17 квітня 1863 р. відмінено шпіцрутени, «кошки» і частково “плети”. Для осіб, засланих до Сибіру на каторжні роботи і на поселення, “плети” зберігались, як кара за втечу чи новий кримінальний проступок.

Різка зберігалась також для солдат у дисциплінарних батальйонах, селян (за вироком волосного суду).

Для жінок тілесна кара відмінялась, але для засланих на каторгу і поселення зберігалась.

Закон зберіг тілесне покарання не тільки за рішенням суду, але й в адміністративному порядку на випадок непідкорення, тому селян масами били різками.

Система розгляду кримінальних справ у різних судових інстанціях була різною. Волосному суду були підсудні маловажливі проступки селян, як то, про тілесні пошкодження, протипожежні порушення і т.п.

Мировому суду -- справи, що не перевершували штраф більше 300 крб. і арешт не більше 3-х місяців та ув'язнення до 1,5 року.

Основна маса цивільних і кримінальних справ розглядалась в окружному суді, де більша частина справ розглядалась судом присяжних засідателів. Справи про державні злочини розлядались без засідателів.

Література

1. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. - К.: Вентурі, 1994. - 288 с.