Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України

Міністерство освіти і науки України

Національний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

Курсова робота на тему:

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України

1. Предмет етнополітики. Розвиток етнополітичної думки

Враховуючи, що названа тема відкриває проблемний ряд першого модуля, визначимося з основними категоріями поняття “етнополітика”.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають. Отже, етнополітика - це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики..

При цьому взаємодіють суб'єкти етнополітики, які визначають її суть, зміст, способи розв'язання етнонаціональних проблем, тобто державні нації, їх влада і об'єкти етнополітики (національні меншини та етнічні групи), на які спрямована дія влади державної (титульної) нації, корінного етносу.

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були переважно об'єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб'єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним населенням, що проживало в складі української держави. Сказане окреслює в загальному плані суть поняття “етнополітичний контекст української історії”, конкретний зміст якого визначатиме предмет вивчення у послідуючих темах даного модуля. Українська історія буде “неповною” без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

Якщо етнополітика як наука оформилася лише в ХХ ст., то міжетнічні відносини як суспільно-політична реальність існували вже протягом тисячоліть. Лише людське стадо, як первісна форма суспільної організації, не мало етнічного поділу, отже й не знало проблем міжетнічних стосунків. На тому етапі еволюції людського суспільства ще не було соціально-економічних умов для утворення територіальних етнокультурих спільнот.

Накопичення культурних та мовних відмінностей всередині певної спільноти, набуття відносної господарської самодостатності знаменувало початок етнічної диференціації. З появою родоплемінної організації людського суспільства виникають і перші проблеми міжетнічних стосунків. З'являється почуття “патріотизму” стосовно своєї етнічної групи, та зверхності, ворожнечі до інших родів, племен (ксенофобія). Примітивне суспільство ділиться за принципом: “ми-група” та “вони-група”. Щоправда, такі стосунки відбувалися на рівні інстинкту і не мали ще політичного характеру.

Етнополітичні відносини в сучасному розумінні починають формуватися з появою перших держав. Звичайно, якщо ці держави були поліетнічними за складом населення. Тоді ж зароджується й етнополітична думка, яка мала дати відповідь на питання: як будувати взаємовідносини між різними етносами в поліетнічних суспільствах. Тобто, етнополітична думка, як і будь-яка суспільно-значима думка, обумовлювалася конкретними обставинами суспільного розвитку, практичними потребами суспільства.

Зауважимо й таке: практично весь термінологічний словник етнополітики сформувався в Стародавній Греції. Зокрема, такі поняття як етнос, етнологія, етногенез, автономія, федерація, конфедерація, автохтони, мігранти, асиміляція, етноцид та багато інших.

Найактуальнішими для сучасної етнополітичної практики є ідеї і досвід мирного співжитвтя різних народів-етносів в межах однієї держави, набутий протягом віків. Визначальним принципом саме такого, цивілізованого методу розв'язання етнополітичних проблем був принцип суверенітету - тобто право народу самому визначати свою долю.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед української еліти на рубежі ХУІІІ - ХІХ століть обумовило їх поширення та поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема, знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї формування модерних націй на основі природного права народів на власну мову, культуру, державу. Чи не найбільшою мірою українським мислителям того періоду імпонували ідеї німецького просвітителя Й. Гердера, якого вважають фундатором етнічної концепції нації. Головними визначальними рисами нації він вважав мову, культуру, спільність етнічного походження та території.

Український просвітницький рух ХІХ ст., спираючись на ідеї Гердера, головний сенс своєї громадської діяльності вбачав в тому, щоб допомогти українській людності зрозуміти її належність до певної етнічної спільноти, нації. Відтак, поміркована частина української інтелігенції все переконливіше порушувала питання про культурне самовизначення українців як автохтонного народу на своїй території, наголошувала на негативних наслідках руйнування чи нівелювання культурних відмінностей різних етносів-народів, поширення космополітичних ідей в гіпертрофованому вигляді. Згодом радикальне крило в українському національному русі візьме на озброєння концепцію “природних кордонів”, суть якої, за Гердером, полягала в тому, що кордони держави мають збігатися з так званими етнічними кордонами.

Якщо такі і близькі до них ідеї і вважати початками українського націоналізму, то при цьому варто зауважити, що хоча окремі його положення і не були прогресивними, але й не були консервативними, тим більше агресивними. Націоналізм того періоду ще не містив в собі тез про зверхність того чи іншого народу чи несумісність їх культур.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. все більше набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто переводилася в русло етнополітичної практики.

2. Поняття “історико-культурний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період

Етнографічна строкатість населення України на всіх етапах її історичного поступу обумовлює доцільність вивчення української історії, крім іншого, і в етнорегіональному розрізі. Протягом багатьох століть на основі локальних особливостей матеріальної і духовної культури та побуту народу визначалися певні етнографічні групи в загальноетнічному масиві, що покривав українську територію, отже й формувалися відповідні історико-етнографічні регіони їх розселення.

В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття “історико-етнографічний регіон” розглядається як етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке об'єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей.

Зауважимо, що головною ознакою такого етноутворення , як видно і із наведеного визначення, є духовно-культурне, а не біологічне начало. Носії кожного етносу, в тому числі і локального (етногрупи), усвідомлюють себе через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою “ми і вони”, “ми - не вони” знову ж таки не через біологічні відмінності. Ми - це всі ті, хто говорить нашою мовою, живе, вживаючи сучасної термінології, однаковими з нами стандартами життя, має наші звичаї, мораль, вірування тощо. Це особливо стосується локально-етнографічних утворень, що формувалися на українських землях в доісторичний період.

Принагідно зауважимо: доісторичний період - це той період в еволюції людини та людського суспільства, стосовно якого ще немає достовірних письмових свідчень. Опосередкованим свідченням про життя людини в доісторичний період служать різноманітні археологічні знахідки. Отже, поняття “доісторичний період” тотожне поняттю “археологічний період”. Порогом історичних часів для українського народу, вважав М. Грушевський, “можемо прийняти ІУ ст. н.е., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього”. В сучасній історіографії “порогом української історії” вважається ІХ - Х ст.. а то й початок ХІІ ст. - з появи “Повісті временних літ”.

Локальні (регіональні) особливості культурного і господарського укладу, побуту, звичаїв окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного положення, культурно-побутових зв'язків з іншими етносами, змішування населення внаслідок міграційних процесів. Останній чинник в українському етногенезі, в тому числі і етнорегіональному, в українській історії мав особливе значення. Ще в ХІХ ст. відомий український антрополог і етнограф Хв.Вовк вмотивовував: «Досить ознайомитися з історичною долею території сучасної України, щоб не сподіватись від сучасного її населення особливої чистоти етнічного типу. В наш час взагалі немає народу, що зберіг би чистоту раси; але на такій території як Україна, що протягом багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для всіх масових рухів народів з Азії до Європи, населення не могло не мінятись щодо свого складу, мусило затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств. Явна річ, що наслідком цього не могла не з'явитись певна змішаність етнічного типу її території».

За таких умов безпідставно спрощувати загальноукраїнський етногенез, зводячи його до схеми: анти-поляни-українці. Таку схему, зокрема тлумачення полян як єдиного націотворчого племені, від якого пішли українці, категорично заперечував відомий дослідник української історії Вяч. Липинський: “У нас, де кочовики змінювали один одного майже кожні 200 літ, таке розуміння нації є повним абсурдом. Чистокровних українців в розумінні спільного походження від одного племені у нас ніколи не було і бути не могло”.

Локально-етнографічні утворення на території сучасної України почали формуватися ще в доісторичний період, про що свідчать власні самоназви, зафіксовані в історичній пам'яті людей, а пізніше і в документах. Історико-етнографічна регіоналізація являла собою складний процес, що поєднував чинники внутрішнього і зовнішнього характеру, супроводжувався як інтеграційними, так і дезінтеграційними тенденціями в східнослов'янському масиві.

Після розпаду антської держави (УІ ст.) східнослов'янський світ зазнає суттєвої етноплемінної регіоналізації. УІ - УІІ ст. - це період формування переважно племінних утворень на території сучасної України, зафіксованих у їх самоназвах: поляни, древляни, сіверяни, волиняни (дуліби, бужани), білі хорвати, тиверці, уличі.

Кожне з літописних слов'янських племен, що визначилися у УІІ - УІІІ ст. як етнотериторіальні і навіть політичні утворення, формувалося на засадах певних археологічних культур, відповідно мало свою етнокультурну основу. Складалися свої особливі звичаї, соціальна та побутова поведінка, обрядовість, зачаткова форма звичаєвого права, інші форми етнокультурної своєрідності.

Одноманітність природних умов, в яких знаходилося те чи інше плем'я, вела і до в принципі одноманітних занять; одноманітність занять обумовлювала певну одноманітність у звичаях, характері поведінки, побутових потребах, віруваннях тощо; відносно однакові потреби, що їх здебільшого диктували природні умови (степові рівнини, лісиста чи гориста місцевість) обумовлювали і схожі засоби їх задоволення. Так формувалися не тільки історико-культурні, а й господарсько-культурні етнографічні спільноти людей, які, заселяючи певні території, формували історико-етнографічні регіони.

Утворення на базі названих племен племінних об'єднань, а потім і племінних князівств ще більше посилило етнокультурну мозаїчність східнослов'янського ареалу. Суспільна організація східних слов'ян поступово набуває політичного характеру, оскільки відбувається не тільки етнічно-культурна, а й політична диференціація. Сталість сформованих на додержавному етапі еволюції східного слов'янства історико-етнографічних територіальних одиниць засвідчує той факт, що племінні княжіння як локальні етноутворення продовжували ще певний час існувати й тоді, коли вже існувала держава Русь.

В ІХ-ХІ ст. практично всі східнослов'янські протодержави (племінні союзи, племінні князівства) увійшли до складу держави, яку пізніше ( в ХІХ ст.) історики почали називати Київська Русь. Особлива роль в етнічній історії України належить Середній Наддніпрянщині ( Середньому Подніпров'ю), з якою пов'язане не тільки постання Давньоруської держави, а й зародження українства. Поступово в Середньому Подніпров'ї на базі племінних об'єднань полян, сіверян і древлян складувалося державно-політичне утворення “Руська земля”. Не дивлячись на суттєві етнокультурні відмінності кожного з названих племен (об'єднань), правомірно говорити про формування єдиного давньоруського культурного простору. Відтак, безпідставно стверджувати, що етнографічною підосновою державного утворення “Руська земля” були виключно поляни, яких автор “Повісті временних літ” у культурному розвитку ставить вище за древлян і сіверян. “Руська земля” постала не внаслідок розповсюдження полянського етнокультурного впливу на інші утворення, а стала наслідком як політичної, так і етнокультурної консолідації названих племінних союзів.

Одним з найбільш ранніх слов'янських племен на території сучасної України, що набуло чіткої етнографічної визначеності і територіальної окресленості, були волиняни. Їх більш рання назва - дуліби, бужани. Вже у УІ ст. вони являли собою своєрідну конфедерацію, включаючи окремі споріднені слов'янські етнічні групи. Етнонім “волиняни” є самоназвою племені. У ІХ - Х ст. землі, заселені волинянами, увійшли до складу Київської держави. Близько 988 р. великий князь Володимир Святославович заснував М. Володимир (тепер Володимир - Волинський), яке стало центром Володимиро - Волинського князівства.

До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь). Споконвічними жителями Галичини були слов'янські племена, предки українського народу. З середини ІХ ст. це були білі хорвати, частково тиверці та дуліби (волиняни). Назва “Галичина”, найімовірніше, походить від столиці Галицько-Волинського князівства - м.Галича. В 981 р. галицькі землі були включені до складу Київської держави, і відразу ж стали об'єктом гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею, часто переходячи із рук в руки. Свідченням етнотериторіальної окремішності Галичини є те, що і після підкорення її Володимиром Святославовичем вона залишалася порівняно самостійним етнорегіональним утворенням, до складу якого входило кілька земель: Холмщина, Перемишлянщина, Теребовлянщина. Територія Галицької землі остаточно сформувалася в середині ХІІ ст., коли були об'єднані Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовлянське князівства з центром у Галичі.

Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які формувалися в специфічних умовах, дещо ізольовано від інших земель України. Сучасне українське Закарпаття, наприклад, знаходилося під владою Угорщини, за виключенням відносно нетривалих періодів, з ХІІ ст. до середини 40-х років ХХ ст.

Землі Закарпаття були заселені ще в епоху пізнього палеоліту. Саме тут виявлено найдавнішу стоянку людини на землях України (с.Королево Виноградівського району), що датується 1 млн. - 800 тис. років до н.е. В епоху “великого переселення народів” землі Закарпаття стали найбільш активним районом колонізації, що наклало свій відбиток на його етнокультурну самобутність. Одночасно, вже з перших століть н.е. Закарпаття стало зоною розселення східнослов'янських племен, найбільш відомим серед яких було плем'я білих хорватів. Наприкінці Х ст. закарпатські землі були приєднані до Київської Русі. Тоді ж за цими землями закріпилася і назва “Русь”.

Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує грецький історик Геродот (У ст. до н.е.). Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням чого є численні досліджені стоянки зарубинецької (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.) та черняхівської (ІІ - УІІ ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини. З другої половини І тис. тут розселилися слов'янські племена тиверців та білих хорватів. Упродовж Х - ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі.

Таким чином, на ХІ ст. всі основні етнокультурні і етнотериторіальні утворення, які існували на той час на території сучасної України, були об'єднані під верховною політичною владою Києва. Проте племінні княжіння як локальні етнополітичні утворення ще тривалий час зберігалися і в складі Давньоруської держави. Звичайно, вони не були державами в державі, проте зберігали до певного часу не тільки етнокультурну самовизначеність, а й певну правосуб'єктність. У складі держави часів Олега - Святослава (період територіальної експансії, без чіткого визначення територіальних меж), племінні княжіння були свого роду суб'єктами політичної асоціації, якою була Київська Русь до посилення в ній централізаторських тенденцій. Тобто, регіональні племінні князівства зберігали певну етнополітичну автономію, а то й елементи міжнародної правосуб'єктності. Це засвідчує, зокрема, такий історично зафіксований факт. Після вдалого воєнного походу великого київського князя Ігоря на Константинополь, мирний договір з Візантією підписали, крім Ігоря, і ті “світлійші князі”, які разом з ним брали участь у воєнному поході.

До утвердження християнства на Русі як єдиної державної монорелігії етнокультурну регіоналізацію “консервував” існуючий на той час політеїзм. Адже практично у кожного племінного союзу чи князівства був свій пантеон богів, відповідно свої вірування, своє світобачення. Отже, ідеологія, первісним виявом якої було релігійне світосприйняття, ще не набула значення етноконсолідуючого фактора.

Сказане вище дає підстави погодитися з твердженням відомого українського історика М. Брайчевського, що Київська Русь хоча і була спільним періодом в історії всього східного слов'янства, проте в етнічному плані становила єдність не абсолютну. І це стосується не тільки пізнішого розмежування за етнічними ознаками на білорусів, росіян і українців, а й етнічно-племінної диференціації, яка ще продовжувалася зберігатися на ранньому етапі існування Давньоруської держави.

Централізація державно-політичного устрою, яка вже за Володимира Великого набула визначального характеру в історії Київської Русі, не тільки на певний період загальмувала етнічно-територіальну регіоналізацію східного слов'янства, а й обумовила його консолідацію в давньоруському суспільстві. Всі землі-етноси в межах єдиної держави мали один політичний центр, одну релігію з утвердженням християнства на Русі, одну церковнослов'янську мову (писемну і літургійну), відтак фактично одну ідеологію, спрямовану на захист єдності держави тощо. До сказаного варто ще додати фактор утвердження династичної форми правління, яка означала поступову заміну влади племінних князів у своїх регіональних володіннях владою князів із роду Рюриковичів. А також утвердження поряд із звичаєвим правом, яке несло в собі відбитки етнічно-племінної регіоналізації, норм співжиття, викладених у “Руській правді” Ярослава Мудрого.

Проте формування давньоруської народності як етнічно інтегрованого всього східнослов'янського масиву так і не набуло своєї завершеності. Давньоруська народність ще не оформилася як моноетнос, коли на периферії Київської Русі починалася регіональна консолідація. І хоча в основі останньої лежали переважно політичні фактори, на новий виток виходила і етнографічна регіоналізація давньоруського суспільства.

Отже, перший етап формування історико-етнографічних регіонів на території сучасної України охоплює період УІ -Х ст. і пов'язаний з етноплемінними утвореннями, зафіксованими у їх етнонімах і самоназвах. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду українського етногенезу стає етнонім «русь», «русичі».

3. Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави

Другий етап формування історико-етнографічних регіонів (ХІ - ХІУ ст.) пов'язаний з процесом феодального дроблення Київської Русі на окремі удільні територіальні частини, головною одиницею серед яких була земля (князівство). Кожна земля являла собою не стільки етнокультурне, скільки територіально-політичне утворення, що ще певний час залишалося залежним від центрального київського престолу. Хоча політико-адміністративна суверенізація супроводжувалася і набуттям певної культурно-побутової своєрідності, особливостями господарського укладу тощо.

Тривалість територіально-політичної самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення тієї чи іншої землі. Тобто, відбувалася поступова трансформація землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. В той же час, налагодження міжземельних економічних зв'язків впливало на формування спільних для всіх етнокультурних рис, незважаючи на досить усталену локальну своєрідність окремих земель. Одним з головних проявів етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма «русичі» та етнополітоніма «Русь». Отже, хоча структура етнічності на другому етапі формування історико-етнографічних регіонів і мала розмаїту варіативність, вона відзначалася й багатьма спільними рисами.

Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Замість родоплемінного сепаратизму, в основному зламаного в умовах централізованої держави, набирав прискорення сепаратизм династичний. Протягом другої половини ХІ - ХІІ ст. на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі. Починаючи з ХІ ст. зростає роль Чернігівської землі, яка одержує назву «Сіверська земля», що включала по суті дві землі: Чернігівську і Новгородську (Новгород - Сіверську). В межах українських етнічних земель саме Чернігівщина першою дистанціювалася від Києва. Відтак основою Середньої Наддніпрянщини залишилися Київська і Переяславська землі. Через деякий час Переяславщина увійшла до складу Київської землі.

На кінець ХІІ ст. на території нинішньої України постають і інші самостійні землі і князівства: Волинське, Галицьке, Київське, Карпатська Русь. Чернігово-Сіверське князівство невдовзі розділилося на Чернігівське і Новгород - Сіверське. Згодом тенденція територіальної і політичної роздробленості набула прогресуючого характеру. Так, якщо у ХІІ ст. на всій території колишньої Київської Русі утворилося 15 князівств (земель), то на початок ХІІІ ст. їхня кількість сягала вже 50.

Територіально-політичну роздробленість Київської Русі обумовили різнопланові чинники: великі простори держави, якими, у міру наростання відцентрових тенденцій, ставало все складніше управляти; зростання великого феодального землеволодіння, а відповідно і сепаратистських настроїв місцевих князів; відсутність постійної державної доктрини, отже й виразної політичної форми, зокрема механізму спадковості князівської влади; посилення експансії степових кочівників. Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що також не створювало необхідних передумов для державної та етнічної консолідації давньоруського суспільства.

Посиленню відцентрових тенденцій сприяв і поліетнічний склад населення Київської Русі. Завоювання та механічне приєднання нових етно-територіальних складових (племен, племінних союзів та князівств) помітно випереджали формування та зміцнення апарату центральної влади та консолідацію новоприєднаних народів у соціальні і культурні структури Давньоруської держави.

Політично-територіальна диференціація Київської Русі перервала процес етнічної консолідації давньоруської народності в єдину етнополітичну спільність в межах всієї держави. В той же час, як це не видається парадоксальним, названі процеси прискорили формування українського народу як етнічної спільності, що самоусвідомлювалась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільностями. Вважається, що початок цього процесу припадає саме на другу половину ХІІ ст., тобто коли відцентрові тенденції в Давньоруській державі набули свого апогею. Йдеться про те, що в цей час набуває прискорення і етнічно-регіональна консолідація на периферії давньоруської держави. Слов'янське населення полоцького і пінсько-туровського регіонів інтегрувало балтські племена, в результаті чого починає формуватися протобілоруський етнос. На північно-східній периферії Київської Русі поступово постає праросійський етнос як синтез східнослов'янських племен з угро-фінськими і урало-алтайськими племенами. Праукраїнський етнос цього періоду являв собою синтез південно-західного слов'янства з іранськими і урало-алтайськими, переважно тюркськими племенами.

Звичайно, ХІІ ст. не є єдино визнаним рубежем, від якого починається формування українського етносу в сучасному розумінні. Багато істориків, починаючи від невідомого автора “Історії Русів”, М. Грушевського до багатьох сучасних дослідників початок українського етногенезу переміщають далеко в доісторичні часи. Інші, наприклад І. Лисяк-Рудницький, уникає конкретики, проте аргументовано стверджує, що «держава Володимира й Ярослава не була ані «українська», ані «російська»(московська) в модерному розумінні; це була спільна східнослов'янська держава, коли ще не існувала національна диференціація, як держава Карла Великого не була ані «німецька», ані «французька». Можна назвати немало сучасних відомих істориків, які «подвигають» формування українського етносу за межі періоду існування Київської Русі. Так, О. Моця вважає, що «немає жодних археологічних підстав для віднесення певного числа давньоруського люду до українців у ХІІ - ХІІІ ст. Н. Яковенко ще більше «омолоджує» українців, стверджуючи, що Русь Х - ХІІІ ст. в етнічному плані ще «аморфна» і лише з ХУ ст. «з Русі став вичленятися український народ».

Як бачимо, проблема українського етногенезу, зокрема на його завершальній стадії, і на сьогодні залишається до кінця не з'ясованою. Свій погляд на цю проблему висловлюють історики українського зарубіжжя С. Томашівський та О. Субтельний, вважаючи, що українство корениться в Київській Русі, проте першою суто українською державою було Галицько-Волинське князівство (королівство). Таке твердження фактично співпадає з відомою концепцією М. Грушевського, згідно з якою Київська Русь після батиєвого погрому не припинила свого існування, а перейшла у Галицько-Волинську державу. Йдеться і про те, що остання успадкувала політичну і культурну традицію Києва.

Останнє навряд чи може бути сприйняте однозначно і потребує більш аналітичного погляду на проблему. Галицька земля, як історико-етнографічний регіон, остаточно сформувалася на середину ХІІ ст., про що вже говорилося раніше. Причому, з причини географічної віддаленості від Києва, її підпорядкування великокнязівському престолу з самого початку було відносним. Тож небезпідставним видається твердження, що Галицька земля (князівство) як окрема адміністративно-політична одиниця утворилася не внаслідок розпаду Київської Русі, а внаслідок складних роз'єднавчо-об'єднавчих процесів у прикарпатському регіоні.

Говорити за таких умов про успадкування Галицьким князівством політичної і культурної традиції Києва у буквальному розумінні не доводиться. У Галичині раніше за інші українські землі стало відчутним поєднання візантійської духовно-культурної основи з культурними впливами із Заходу, які йшли через Польщу, Угорщину, Чехію безпосередньо з Італії, Німеччини та інших країн. Зокрема, Галичина раніше і в більшій мірі за інші землі почала зазнавати впливів християнства західного обряду, причому не завжди шляхом його добровільного переймання.

Ще більшою мірою це стосується проблеми політичної традиції Галицького князівства (з 1199 р. - Галицько-Волинського князівства). Особливість суспільного розвитку Галичини у княжий період полягала в міцних позиціях боярства, їх економічній і політичній незалежності від Києва, що сприяло утвердженню олігархічної форми правління. Галичину правомірно вважають зразком олігархічного правління на Русі, і вже одне це не дає підстав беззастережно говорити про те, що Галицько-Волинське князівство стало спадкоємцем політичної традиції Києва. Київську Русь (у вузькому розумінні - як землі Середньої Наддніпрянщини) за державно-політичним устроєм вважають монархією централізованою, монархією з певним поділом влади (віче, боярська рада, дружинники), федеративною монархією, - але тільки не державою з олігархічною формою правління.

Ще на одну проблему стосовно Галичини варто звернути увагу. Раніше вже говорилося, що Галицька земля формувалася з самого початку як етнічно українська, на основі східнослов'янських племен. Проте в різний час окремі історики, як вітчизняні, так і особливо польські, на підставі літописного запису про те, що у 981 р. «пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх - Перемишль, Червен та інші …» вважали названі землі польськими.

Нагадаємо, що галицькі землі, починаючи з Х ст., були об'єктом гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею. Проте з 1031 р., коли Київ відвоював повторно всі червенські міста, жоден документ не фіксував польського характеру населення цих земель. Удільні князівства, які утворилися в другій половині ХІ ст. - Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке та інші, так само як пізніше об'єднане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князівство, були за етнічною приналежністю, релігією, культурою населення русько-українськими. Поява польського населення у Галицькій Русі фіксується тільки після захоплення Польщею Галицько-Волинського князівства у ХІV ст.

В історичній літературі утвердився стереотип, що з монголо-татарською навалою і падінням Києва у 1240 р. Київська Русь як держава припинила своє існування. Акценти здебільшого переміщуються на Галицько-Волинське князівство, в меншій мірі - на Чернігівське і Новгород-Сіверське. Київська земля у складі Київського князівства і бувшого Переяславського майже не згадується, чи згадується опосередковано - як місцезнаходження великокняжого престолу, якого у правителів Золотої Орди домагалися удільні князі. То ж чи не говорить цей факт про провідну політичну роль Києва, а відповідно і Київського князівства на всьому поневоленому просторі Давньоруської держави.

Як би це не видавалося парадоксально, але золотоординські правителі в своїх цілях на певний час і до певної міри реанімували роль Києва як основного політичного центра поневоленої ними держави. На завойованих руських землях вони не стали створювати нову державну організацію, не включили ці землі до складу Золотої Орди, використовуючи вже існуючі державні структури для того, щоб утримувати в поневоленні руське населення. Тож зробили ставку на більш-менш централізовану державу Русь з політичним і релігійним центром у Києві.

Отже, Київська земля (Середнє Подніпров'я) як історико-етнографічний регіон і після монголо-татарського поневолення не тільки не «перейшла» в іншу землю-регіон - Північно-Східний чи Південно-Західний, а й продовжувала відігравати значну роль як політичний і духовний центр Давньоруської держави. І тільки наприкінці ХІІІ ст., коли внаслідок посилення литовської експансії на руські землі Золота Орда змушена була перенести центр поневоленої ними держави у Володимиро-Суздальську землю, а в 1299 р. туди ж була перенесена і Київська митрополія, Київська Русь як держава з політичним центром у Києві фактично припиняє своє існування.

На жаль, не збереглися документи, які давали б можливість відтворити характер етнічних процесів в часи золотоординського поневолення. Достовірно можна лише констатувати, що на відміну від деяких інших поневолювачів пізнішого періоду, монголо-татари не ставили за мету ліквідувати національно-етнічну ідентичність поневоленого ними народу. Вони проявили толерантне ставлення до християнства та православного духовенства, не нав'язували свого суспільного устрою. Жорсткі заходи, до яких вдавалися поневолювачі, щоб тримати в покорі руське населення, не розповсюджувалися на його віру, звичаї, традиції. Саме це значною мірою дало змогу східним слов'янам зберегти етнічну ідентичність, самобутність. Збереглися і їх прояви в історико-етнографічних регіонах. Більше того, за цих умов основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу могли стати тільки ті етнографічні масиви, які сформувалися раніше. І вони ними стали в послідуючі, досить драматичні часи української історії. Її сторінки в подальшому фіксуватимуть нові поневолення українського народу, з іншими наслідками щодо етнічного розвитку.

4. Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслилася на третьому етапі формування історико-етнографічних районів (ХІУ-ХУІІІ ст.) у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами. Протягом названого періоду ті чи інші українські землі, на той чи інший час опинилися у складі Угорщини, Великого князівства литовського, Польщі (Речі Посполитої), Молдавії, Туреччини, Австро-Угорщини, Румунії, Росії.

Посилення етнічно-регіонального розмежування в умовах колонізації українських земель - процес закономірний. Адже тривала колонізація окремих українських земель, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його соціально-економічну та етнокультурну консолідацію, поглиблюючи у той же час його локалізацію - культурну, господарську, релігійну тощо. Тобто, колонізація сама по собі, стримуючи процес етнокультурної консолідації українців, водночас формувала регіональність культури і соціально-економічного укладу, враховуючи, що кожна держава, яка захопила ті чи інші українські землі, відрізнялася одна від одної своїм суспільним і політичним устроєм, соціально-економічним розвитком, культурними традиціями, правовими нормами тощо.

Простежується певна закономірність формування історико-етнографічних регіонів під дією зазначених чинників: чим тривалішими вони були, чим дієвішими виявлялися етноізоляційні бар'єри (як природні, так і штучно створювані), тим різноманітнішою ставала етнічна палітра населення того чи іншого регіону. Їх етнічність урізноманітнювалася також внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів. В залежності від приналежності того чи іншого регіону до певної держави переважав і відповідний склад мігрантів - угорці, румуни, поляки, росіяни і скрізь - євреї. І чим більше несхожою була культура (в широкому розумінні), привнесена на український грунт, тим більш помітною була етнічно-регіональна диференціація, тим більше етнічність регіону вирізнялася із загальноукраїнської етнічності.

На цьому етапі історико-етнографічні регіони територіально не завжди співпадали з колишніми землями чи князівствами. Виключення становлять хіба-що Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Буковина. Межі інших етнорегіонів, як правило, розширювалися, особливо якщо мати на увазі території, які пізніше стали об'єктом експансіоністських устремлінь Польщі і Росії.

Етнографічна регіоналізація спричинялася також природною взаємодією українців із сусідніми народами. Тож закономірно, що етнічно-культурна самобутність більш виразно проявлялася у регіонах, суміжних з іншими державами (буковинці, закарпатці - з Румунією і Угорщиною; галичани, волиняни - з Польщею; сіверяни, слобожани - з Росією).

Як уже зазначалося, першим етнорегіоном, що зазнав довготривалого, майже тисячолітнього іноземного поневолення, було Закарпаття. Його захоплення Угорщина розпочала ще в ХІ ст., остаточно завершила в ХІІІ ст. Упродовж ХІІІ-ХV ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями, що накладало свій специфічний відбиток на формування етнокультурного обліку населення цього регіону.

У першій половині ХVІ ст. Закарпаття разом з частиною Угорщини опинилося під владою австрійської імперії Габсбургів, де й перебувало до закінчення Першої світової війни.

Тривала відірваність Закарпаття від Великої України уже в новітні часи породила проблему так званого політичного русинства. Наприкінці 1980 - на початку 90-х років певними силами як в Україні, так і за її межами, робилися спроби реанімувати у Закарпатті і Пряшівщині (Словаччина) етнонім «русини», надаючи цьому певного політичного підтексту. Використовуючи етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім «русини» у політичних цілях, певні сили розпалювали сепаратистські настрої, проголошували національно-культурну окремішність русинів від українського народу, закликали до створення власного державного утворення або ж до виходу із України Закарпаття і входження його до інших держав - Словаччини чи Угорщини.

Етнографічний облік буковинців обумовлювали також різноманітні чинники, в залежності від того, у складі якої держави і як довго знаходилася Буковина. Після перебування майже протягом двох століть у складі Київської Русі, у ХІІ- першій половині ХІV ст. Буковина була складовою частиною Галицько-Волинського князівства (держави). З середини ХІV ст. буковинські землі нетривалий час знаходилися під владою Угорщини, після чого увійшли до складу князівства Молдови, в якому перебували до 1774 р. Молдова, в свою чергу, перебувала під зверхністю Польщі, а з початку ХVІ ст. потрапила у васальну залежність від Османської імперії, перетворившись згодом на її звичайну провінцію. Саме тоді й розпочалася активна румунізація буковинського населення. Не припинилася вона й після того, як з 1774 р. Буковина була приєднана до Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської ) імперії, де перебувала до 1918 р. Саме молдавсько-румунський чинник і справив суттєвий вплив на формування етнокультурних рис буковинців.

Наддніпрянщина, як історико-етнографічний регіон, тривалий час мала більш сприятливі умови для збереження своєї ідентичності, свого національно-етнічного «Я». Як уже зазначалося, саме в цьому плані Золота Орда проявляла певну толерантність. Литовська експансія на руські землі (ХІV-ХV ст.) також не стала руйнівною для етнокультурної самобутності українців. Для українців, які опинилися під владою Литви, литовська експансія не означала їх «олитовчення». В даному випадку маємо класичний приклад пріоритету культури над силою. Тобто, народ, який здійснив завоювання, не став порушувати місцевого укладу життя, культури завойованого народу. Навпаки, свою культуру він у значній мірі «розчинив» в підкореному культурному просторі.

Зовсім інший характер мала польська експансія на українські землі - спочатку (з середини ХІV ст.) на галицькі і частково волинські землі, а після Люблінської унії (1569 р.) фактично на всю українську територію. Йдеться, передусім, про намагання окатоличити і ополячити українське населення, нівелювати його етнічно-культурну самобутність, тобто повністю асимілювати його в польське суспільство.

Саме в контексті такої політики перед більшістю українців чи не вперше постала дилема історичного вибору: прийняти римо-католицьку віру, асимілюватися з поляками, влившись в загальне річище економічного, політичного і культурного життя фактично за тогочасними європейськими стандартами; чи, відкинувши цей шлях, зберегти свою ідентичність, свою культуру, релігію. В масі своїй українці вибрали друге. Щоправда, на західноукраїнських землях польські впливи залишалися суттєвими, що й відрізняло цей етнокультурній регіон від інших українських історико-етнографічних регіонів. Ще виразнішою ця відмінність стала після утвердження на західноукраїнських землях церковної унії (греко-католицизму).

До відносно нових історико-етнографічних регіонів України відноситься Слобожанщина (Слобідська Україна). На відміну від раніше названих регіонів, які формувалися і розвивалися під впливами культур західних і південно-західних сусідів, на етнографічне тло Слобожанщини суттєвий вплив мала сусідня Московія. Причини прості і зрозумілі. Перші поселенці з України, що знаходилася під владою Польщі, з'явилися на вільних («слободних») землях, що хоча і не контролювалися Москвою, але були у сфері її інтересів. Йдеться про південно-східне порубіжжя («Дике поле») між Московською державою і Кримським ханством. Інтенсивне заселення українцями цих земель припадає на кінець ХVІ - ХVІІ ст. Це були втікачі від польського гніту, а також від спустошень, яких зазнали українські землі в часи Руїни. Московська влада охоче їх приймала не тільки як “братів по крові і вірі”, а й як спільників у боротьбі проти кримських татар.

Населення Слобожанщини складалося з переселенців, що приходили з різних етнорегіонів України, переважно Правобережної. Тут вони змішувалися з місцевим населенням, формуючи таким чином самобутню культуру, побутову обрядність тощо. Визначальним при цьому був вплив українського козацтва, яке невдовзі перетворилося на провідний суспільний стан цього краю. Українська мова, яка тут сформувалася, також була своєрідною. Вона була, як зазначав відомий дослідник Слобожанщини Д.Багалій, “не задніпрянська, не галицька чи чернігівська, а власна, місцева, наближена до полтавської і київської”.

Своєрідно формувався Південний регіон України - як в соціально-економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала Кримського ханства другої половини ХVІІІ ст. Просування східних слов'ян до родючих чорноземів Півдня та Чорного моря було постійним чинником української історії. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства співпали з інтересами російського експансіонізму.

З самого початку масового заселення цього регіону він формувався як поліетнічний. Крім українців і росіян, які становили основну частину переселенців на новозавойовані землі, для їх освоєння Російська імперія широко залучала іноземних колоністів. Це були мігранти - вихідці з територій Османської імперії, переважно з балканського регіону - серби, болгари, греки та інші. Немало було вихідців і із Західної Європи та з території Речі Посполитої. Навіть євреї, які постійно зазнавали утисків з боку царської влади, одержували в Новоросії (так став називатися цей край після утвердження там Росії) статус іноземних колоністів. Залишилася на території Новоросії та Таврії і певна частина корінного населення - кримських татар, ногайців, вірмен та інших, хоча більша частина їх емігрувала чи була примусово виселена на Північний Кавказ. Отже, Південь України сформувався як найбільш етнічно строкатий регіон, таким він залишається і на сьогоднішній день.

Завершуючи розгляд проблеми, винесеної в назву лекції, акцентуємо увагу на деяких загальних зауваженнях:

- етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів, формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням) пройнята вся історія українців, сягаючи самих її витоків;

- усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші - природно-географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних державно-політичних кордонах України, інші включають і регіони, які з різних причин залишилися поза етнічними межами сучасної України;

- історико-етнографічні особливості окремих регіонів неправомірно трактувати перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської етнокультурної цілісності, штучно розривати український народ на основі гіпертрофії регіональних етнографічних рис тієї чи іншої етнічної групи українського етносу;

- етнокультурна регіоналізація не стала перешкодою на магістральному шляху українського етногенезу, консолідації українства в етнічну націю, яка на даному етапі все більше набирає рис державно-політичної нації.