Українське козацтво

Реферат з теми: «Українське козацтво»

Історичні передумови та причини виникнення

Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються. Такі засади набувають особливої актуальності при студіюванні витоків українського козацтва та утвердження його в суспільному житті. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс економічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наявність войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до створення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVI-XVIII ст. з'явилась ціла низка різноманітних версій ґенези козацтва. Зважаючи на важливість і малодослідженість питання, необхідно хоча б коротко означити його основні аспекти.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський виводили термін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій Грабянка, а за ним і російський дворянський історик Олександр Рігельман вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського історика M.M. Карамзіна, який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В.М. Татищевим версію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г.Ф. Міллер і П.І. Симоновський.

Основоположниками автохтонної теорії ґенези українського козацтва можна по праву вважати польського хроніста Марціна Бельського та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана. Подальший розвиток вона знайшла в літописі Самійла Величка, а саме - обґрунтування походження козаків з місцевої української людності. Українська історіографія XIX - початку XX ст.: В.Б. Антонович, М.О. Максимович, М.І. Костомаров, П.О. Куліш, І.М. Каманін, Д.І. Яворницький, М.С. Грушевський - поглибила і розширила останню тезу, довівши її до логічного завершення. Останні десятиріччя не внесли принципових змін у висвітлення проблеми.

Широкий спектр поглядів на ґенезу козацтва пояснюється наявністю різноманітних свідчень про його попередників на терені південноукраїнського степу. Існуючі джерела не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала в цьому регіоні. Водночас недоцільно ігнорувати близькість соціальних і політичних факторів, що сприяли формуванню своєрідного захисного поясу на межі зі степом у різні історичні епохи.

Археологічні та писемні джерела переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю слов'янського населення протягом X-XIII ст. Намагання князів Олега та Ігоря приєднати уличів і тиверців до Руської держави призвело до відходу їх за Дністер. Літописець Нестор зазначав: "Множество их сидит по Днепру до моря и суть гради их до сего дня". Під натиском печенігів, а згодом і половців, слов'яни залишали ці благодатні землі. Проте, незважаючи на ординські спустошення, частина населення вижила. Слов'янське походження цих мешканців степу аргументовано доведено в працях П.В. Голубовського, В.Г. Ляскоронського та M.C. Грушевського. Разом з тим в історіографії має місце й думка про його поліетнічність. Вітчизняні та іноземні джерела називали це населення бродниками. Руський літопис вперше згадує бродників у зв'язку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславовича в 1147 р. Візантійський історик Нікіта Хоніат писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константинополя (1186). Воєвода бродників Плоскиня цілував хрест на вірність київському князеві Мстиславу Романовичу перед боєм на р. Калка в 1223 р.

Візантійські та угорські автори обмежували землю бродників Подунав'ям, яке перебувало в полі зору їхніх урядів. Проте, руські літописи згадували бродницьке населення на південно-східному кордоні Русі та в Північному Приазов'ї. До речі, роль прикордонних загонів київського князя виконував чорноклобуцький племінний союз. Бродники підтримували стосунки з Руссю, адже функціонування торговельних шляхів потребувало постійної уваги князівської адміністрації. Разом з тим, ситуація в південноукраїнських степах значно впливала на політичну атмосферу Руської держави.

Досить суттєвим є питання про заняття бродників. Пристосовані до кліматичних і ландшафтних умов свого краю, вони, ймовірно, займалися мисливством, рибальством, а також військовою справою. Останнє дає право твердити, що населення постійно перебувало в напіввоєнному стані й привертало до себе увагу як потенційний союзник київських князів. Разом з половцями бродники неодноразово брали участь у походах на Балкани. Все це дало підставу для бачення в бродницьких громадах XII-XIII ст. прообразу інституту козацтва. Хоча спеціальних досліджень порівняльного аналізу подібних типологічних явиш не проводилося.

Інколи бродники виступають у джерелах під ім'ям берладників. Існують припущення, що ця назва могла походити від міста Берладі, яке на Русі вважалося скупченням "темного люду" - вигнанців із суспільства. Так, коли владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський виганяв з Руської землі залежного від нього Давида Ростиславовича (1173), то мовив при цьому: "А ты пойди в Берладь, а в Руськой земли не велю ти быти". Для володарів Русі Берладь і взагалі нижнє Подунав'я були символом беззаконня і розбійництва. Відповідно літописці, будучи виразниками суспільних інтересів князів і бояр, прозвали Давида Ростиславовича "берладником", що означало волоцюга, голодранець, розбійник.

Письмові свідчення про бродників губляться з монголо-татарською навалою і послабленням суспільного життя руських князівств. Найпізніша згадка міститься в листі угорського короля Бели IV до папи Інокентія IV (1254), де, зокрема, зазначалося: "Когда государство Венгрии от вторжения татар, как от чумы, большей частью было обращено в пустыню и, как овчарня изгородью, было окружено различными племенами неверных, именно: Русскими, Бродниками с востока, Болгарами и Босняками, еретиками с юга" 17. Проте, це зовсім не означає, що з південноукраїнського степу як частини "Великого кордону" зникло войовниче населення слов'янського походження. Зі свого боку монголо-татарські власті підтримували антикнязівські течії, створюючи в степах слободи, куди прибували люди з князівських сіл. Однак з кінця XIII ст. міжусобна боротьба татарських емірів призвела до сваволі ординців. "Вся степь, - за словами М.Л. Ернста, - наполнилась татарскими отрядами, которые, слоняясь, не признавали никакой власти. Безопасное передвижение в степи, как было раньше, сменилось грабежами, нападениями беспризорных отрядов на купеческие караваны. В те времена эти татарские отряды назывались казацкими, которые не подчинялись власти хана, а действовали независимо и только иногда шли к кому-нибудь на службу". Перебування в степах ставало небезпечним, і населення здебільшого тікало в обжиті райони.

Дещо інша картина життя південного прикордоння в XIII ст., зокрема, в так званій "Болохівській землі", що охоплювала подільський край, постала в розвідці М.П. Дашкевича. Оскільки положення, висловлені автором, стосуються витоків козацтва, то їх слід розглянути детальніше. На думку вченого, татари, поселившись на Поділлі після ординської навали, підпали під вплив місцевої людності, можливо навіть прийняли хрещення і займалися землеробством, тваринництвом та промислами, чому сприяли великі природні багатства. Свою тезу М.П. Дашкевич стверджував, посилаючись на польського історика Мацея Стрийковського (1547-1582), який нібито зустрічав літописні свідчення про переймання татарами слов'янської мови і зміну традиційного характеру занять. Крім того, автор звернув увагу на устрій сільських громад, очолюваних отаманами, прагнення до общинного життя і самоуправління. Водночас він припускав небезпеку для населення, що існувала від окремих татарських загонів, які здійснювали розбої паралельно з узгодженою даниною на користь хана Золотої Орди. Звідси М.П. Дашкевич зробив висновок, що необхідність для мешканців подільського краю бути завжди готовими до оборони стала причиною виникнення козацтва. "Южнорусские козаки, - писав вчений, - таким образом, по нашему мнению, на первой ступени своего генезиса, если и отличались воинственностью, то она далеко не была у них на первом плане. Они не составляли еще тогда военных дружин, которые собирались впоследствии, не переходили еще в наступление, а ограничивались защитою там, где нападал на них неприятель, было ли то среди домашнего хозяйства, или среди занятий и промыслов, ради которых нужно было выходить за пределы своей земли". Питання про відсутність будь-яких згадок про козаків у наступний період, який охоплював понад століття, М.П. Дашкевич пояснював міжусобицями Литви і Польщі та завоюванням останньою Поділля, внаслідок чого місцеве населення було відсторонене від самостійного захисту краю.

Аргументовану критику погляду М.П. Дашкевича щодо генетичного зв'язку громад, які виникли під владою татар з козаками, здійснив M.K. Любавський. Він піддав сумніву прямі посилання на Мацея Стрийковського, оскільки згадки останнього про подільських козаків у XIII-XIV ст. не мають підтвердження в джерелах. Крім того, M.K. Любавський зауважив про наявність отаманів як сільських старшин у багатьох регіонах України. Нові документальні матеріали дозволяють ширше розглянути проблему. Справді, отамани, як керівники сільських громад, з'явилися в татарську добу і зустрічалися навіть у XVI ст. Вони відали збором данини для ханських баскаків, виконували адміністративні та військові функції. Про можливість перебування на цих посадах татар в XIII-XIV ст. можна лише здогадуватись. Пізніше в джерелах фігурували переважно слов'янські прізвища. Навіть наведене М.П. Дашкевичем прізвище отамана с. Петрівців на Київщині - Микита Вареник достеменно не тюркського походження. Разом з тим, татарський термін "отаман", як, до речі, й "козак", про що йтиметься нижче, поступово поширювався на українську людність. Отже, точку зору М.П. Дашкевича на витоки українського козацтва можна розглядати як одну з гіпотез історіографії XIX ст.

Становище на південному прикордонні українських земель помітно змінилося в другій половині XIV ст., коли Подніпров'я увійшло до складу Великого князівства Литовського. Спостерігалася нова спроба відновлення державного життя в передстеповому районі шляхом спорудження укріплених замків і заселення військово-службовою людністю. Великого значення цьому надавав литовський князь Вітовт (1392-1430), який здійснював військові експедиції в степ аж до Північного Причорномор'я. Про успіхи колонізації можна судити з надання у 1442 р. Чорноморського узбережжя "со всеми городами, портами, таможнями, водными и сухопутными, шляхтичам Бучацким". Нові державці зобов'язувалися укріпити за свій кошт замки і містечка. Фактично це було поверненням до часів княжої Русі, коли в степових районах поряд із кочівниками проживало слов'янське населення.

Брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації не дозволяє простежити і відтворити її основні етапи. Збереглися лише окремі згадки про надання угідь у Західному Поділлі, Що свідчило про формування військово-службової верстви. Судячи з пізніших часів, аналогічний процес проходив і на Київщині та Брацлавщині. Опорними пунктами державного наступу на південній околиці мали стати укріплені замки з відповідним контингентом населення.

Розвиток колонізації помітно загальмувався зі смертю князя Вітовта. Віленські власті переорієнтувались на розв'язання інших державних проблем. Але імпульс, наданий процесові князем-подвижником, мав реальне продовження, зокрема, у діяльності князів Олега Володимировича (1440-1455) та Семена Олельковича (1455-1470). В результаті протягом кількох десятиліть тисячі представників військово-службової верстви, які мали офіційну назву бояр, отримали землі в широкій передстеповій смузі від р. Мурафи на Поділлі до басейну р. Сули на Лівобережжі. Надані землі часто складалися з кількох частин, віддалених одна від одної. Але навіть за небезпечних умов степового прикордоння угіддя цінувалися і були розподілені між власниками. Українське боярство було опорою Литовської держави на південному прикордонні, а володіння землею фактично узаконювалось як плата за службу. Маєтності, пожалувані до волі , тобто тимчасово, не могли переходити у спадок або ж передаватися в інші руки. Куплені й "отчизні" з дозволу господаря підлягали успадкуванню і відсудженню. При відсутності прямих спадкоємців, здатних нести службу, земля переходила до розряду виморочних і поверталася до господаря.

Поряд з майновими за боярами закріплювались і особисті права. Боярин підлягав присуду воєвод і старост, але не міг бути взятий у підданство. На земську службу він виїжджав "конно й збройно" власною персоною, а також у супроводі пахолків. Крім того, як і представники інших соціальних верств, бояри зобов'язувались брати участь в укріпленні замку, їздити з урядниками на лови.

Нижчий розряд службових людей становили люди коланні і ясачні, які виконували роботи при замку, за що користувалися невеликою ділянкою землі та платили переважно натуральний податок. До вищого розряду належали слуги ординські, путні й замкові. Так, згідно з Овруцькою люстрацією, "слуги ордынские повинны при послах и гонцах господарских ездити до Орды, а живуть у месте, а земли отчизные, данные, а входы свое на то особливе мають и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно ехати повинны, а подводою и стацыею". Слуги путні використовувались для кур'єрської роботи і нагляду за шляхами, по яких рухались татари, слуги замкові - "во всех потребах, где колвек им розкажуть". Кінні, або ж панцирні слуги, несли патрульну службу в полі, поблизу замку. З сільського населення прикордонної смуги створювалися загони слуг, які займалися виключно військовою справою. Як відзначав M.K. Любавський: "слуги вербовались обыкновенно из зажиточных тяглых или каких-либо других крестьян, так как с отправлением на войну связаны были расходы не под силу обыкновенной крестьянской «службе». Для більшої образності історик навів уривок з Литовської метрики - прохання слуги Лавріна Станкевича (1514) до короля Сигізмунда І (1506- 1548) звільнити батька і братів від тяглої служби, мотивуючи їх реальною можливістю нести поважнішу і кориснішу для держави - військову. "Ино мы,- говориться в королівському привілеї,- на его чоломбитье то вчинили, того его отца Станка и его братью Янка а Мартина с тых трех служоб тяглых визволили и тыи дякла и вси дачки, што нам и врядником нашим даивали, им есмо отпустили; а они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и зброй и брони так достаточне, как и иным подданым нашим". На основі широкого фактичного матеріалу М.К. Любавський зробив слушний висновок, що слуги в селянських лавах посідали вищу сходинку і в економічному, і в юридичному сенсі - місце, близьке до бояр. Безумовно, слуги могли входити і до складу загонів, організованих для ведення степових промислів, у тому числі й експедицій за здобиччю на татарські улуси.

В другій половині XV ст. колонізаційна хвиля української людності наштовхнулась майже на аналогічне явище з боку Кримського ханства. В 1475 р. воно стало васалом Туреччини, що призвело до активізації експансії на сусідні християнські держави. Мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських погромів. Згодом ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали навіть Волині та Північної Київщини. Нечисленні гарнізони службових людей при замках не могли зупинити ординців, а уряд Великого князівства Литовського не мав коштів для утримання на прикордонні найманого війська. Місцеве населення змушене було самостійно зорганізовуватися перед татарською навалою. І це ставало не лише елементарною потребою, а й обов'язком, що пізніше було закріплено у законодавстві. "Лбы уси мещане и подданые наши часу навалное потребы и з иншими людьми нашими земскими войну служили, - зазначалося в Першому Литовському Статуті,- або з дозволенья нашего на войну выправляли".

Поряд із професійними вояками - боярами, драбами, старостинськими служебниками на захист власних осель виступали й селяни, ремісники. Люстратори канівського замку 1552 р. відзначали: "Повинни каневцы, так мещане, яко бояре и подданные их, и церковные, и гости вси против людей неприятельских и в погоню за ними конно, збройно бывати з старостою и без него з слугами его". Отже, потреба в обороні зумовлювала постійну бойову готовність населення, а походи в степ проти татар дістали назву козакування.

"Козак" - термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів. Щодо його генези існує чимало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д.І. Яворницького та Г.І. Халимоненка. У широкому розумінні "козак" - це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Для з'ясування початкового періоду становлення українського козацтва важливим є питання ґенези назв військових та адміністративних титулів. Ймовірно, це зумовлювалося територіальною близькістю з тюркомовною людністю, її вливанням до козацьких ватаг, хоча антагонізм між ними навряд чи сприяв швидким темпам такого процесу. Вірогідніше, що вже з княжої доби русичі переймали від тюркомовних народів стратегію і тактику степового бою, відповідні елементи атрибутики кочівників. Тому досить реально постає передбачення Г.І. Халимоненка про можливість існування "козацьких таборів" у басейнах річок Росі й Сули вже в XI-XII ст., де проживало змішане тюрксько-слов'янське населення.

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор'ї вже в XIII-XIV ст. У половецькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі. На синаксарі міста Сурожа (Судака) під 1308 р. йдеться про вбивство кримськими козаками "раба божого Алмальчі". Татарські козаки згадуються і в Статуті генуезьких колоній 1449 р.: "Коли трапиться придбати якусь здобич козакам кінним кафинцям, або ж на ловах татарських биків чи деінде, постановляємо: аби консул Кафи й інші чиновники або й котрась висока особа аж ніяк не сміли вимагати собі частки з такої здобичі, а нехай вона трактується як вільна (від податку) і з повним правом належить тим, хто її захопив чи підстрелив, і нехай консул Кафи намагається таких козаків кінних підтримувати, виявляючи їм усіляку допомогу и ласку". Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно. За відбування військової служби козаки володіли невеликими земельними наділами і належали до окремих підрозділів, які вступали до литовського війська під проводом своїх отаманів. Цілком можливо, що и "подільські козаки", згадані Мацеєм Стрийковським, мали аналогічну природу. Згадка про надання землі татарам поблизу Овруча наприкінці XV ст. жалуваною грамотою Казимира IV (1440-1492) наштовхнула M.K. Любавського на думку, що якась їх частина могла бути осаджена і на Київщині. Про аналогічні випадки за князювання Гедиміна (1316-1341) йдеться в люстраціях Канівського замку 1552 р.

Існує немало свідчень про діяння татарських козаків на терені південноукраїнського степу. Польський історик Ян Длугош вирізняв їx у складі полчищ хана Маняка, які вторглися в Галичину 1469 р. Козаки, напевне, часто залучалися до ханського війська поряд з представниками інших соціальних верств Криму. Так, на прохання великого князя московського Івана III (1462-1505) вислати війська проти ординців, які перешкоджали нормальному сполученню між державами, чинячи грабунки й розбої, кримський хан Менглі-Гірей відреагував позитивно. У розмові з царським послом у Криму Семеном Борисовичем він, зокрема, відзначив: "Посылал под Орду уланов и князей и Козаков всех, колко их ни есть в моей земле. И они под Ордою были все лето и делали, сколько могли". З іншого боку, у посланні великого московського князя до Менглі-Гірея від 4 березня 1487 р. містилося прохання прислати до Курська своїх людей для зустрічі послів через небезпеку від татарських козаків у степу. Водночас Іван III повідомляв, що московські ратні люди разом із військом брата кримського хана Нурдовлатом вже здійснили похід по степових шляхах: "под Ордою улусы имали и головы поймали... и я здесь у тех Козаков те головы поймал и отдал семи их твоему послу Тевекелю улану да Лукбердею дувану о тобе бы то ведомо было. А список есми к тебе послал, те и головы имяны преписавши, колко их отдано твоим послам". Про контакти татарських козаків з українською людністю можна здогадуватися з тексту великокнязівської уставної грамоти киянам від 14 травня 1499 р., в якій зазначалося: "Коли осмник воєводин застанет которого мещанина, або купца, а либо козака християнина (виділення наше. - В.Щ.), з белыми головами непочетные речи делаючи, ибо наместнику митрополичому с того врочая вина, а воеводе с того вины копа грошей; а коли застанет осмник в таковых речах гостя турчина, або татарина, а любо ормянина, тогды воеводе с такового вины дванадцать коп грошей". Звідси цілком закономірним є результат аналізу етнографічного складу населення Київщини XV ст., здійсненого П.Г. Клепатським. Вчений відзначив, що після українців найбільший відсоток на цій землі становили татари. Наведені факти переконливо свідчать про перехід назви "козак" на українців від татарських кочівників. Одночасно й козакування як побутове явище набувало ширших масштабів. За прикладом татарських козаків з південноукраїнських замків та сіл виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі. "Ходити в козацтво" означало, насамперед, виходити в поле чи "на низ" по здобич. Яскравою ілюстрацією цього можуть послужити також свідчення Рейнгольда Гейденштейна - довіреного секретаря Стефана Баторія: "Великі простори полів, безліч землі залишаються там необробленими і незаселеними... Більшу частину часу люди займаються рибальством і здобичництвом, вважають ворогом коленого, від кого сподіваються отримати більше здобичі, але, оскільки серед них чисельно переважають християни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (варварів) , насамперед до татар, і не раз подавали допомогу польським королям. Оскільки вони займають нижню частину Польщі, яка прилягає до річки (Дніпра - В.Щ.), то й називаються низовцями, і серед інших козаків - таким саме загальним іменем називаються як кінні, так і піші люди, які збираються з доброї волі для занять розбоєм на прикордонні". Гейденштейн зафіксував своє враження після завершення війни між Річчю Посполитою і Московією в 80-х роках XVI ст., коли немало її учасників, не знайшовши застосування своїм силам, подалося на пошуки "козацького хліба", хоча аналогічні випадки мали місце і в попередній час. Однак походи на татарські улуси становили тільки один бік діяльності запорожців.

Південноукраїнський степ з широко розгалуженими водяними артеріями вражав сучасників надзвичайними природними багатствами. Литовський мемуарист Михайло (Михалон) Литвин із захопленням писав: Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м'ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір'я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м'ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами". Навіть скрупульозні й лаконічні королівські ревізори, описуючи українські староства, не могли утриматися від захоплених характеристик краю: "Коням и всякому быдлу хованье там роскошное по дубровах и свиньям по дубниках через зиму, а там радо быдло всякое множится. Зубров, оленей, лисиц и иншого зверу множество великое. Меду тож офитость великая, а предке доброго, чистого, белого без бортей и без всякое праци великое, не только с пасек, але готового с вепетов выдираючи".

Наявність великої кількості дичини сприяла широкому розвою уходництва. Крім мисливства, рибальства, бджільництва, промисловці часто здійснювали походи за сіллю. Так, у люстрації 1552 р. зазначалося: "Кгды соль идет, с низу хоживало старосте перво з десятка по ковшу соли, а ковш тот з безмен, а теперешний староста от каждого человека колько их у десятку будет, берет соли по два безмены. А над то еще берет староста теперешний с каждого десятка соли по котлу десяточному и по ковшу. А еще особно обестки з десятка каждого по котлужу десяточному берет". Податок у вигляді здобичі місцеві власті стягували восени при поверненні промисловців на волості. З часом він узаконювався у фіксованих розмірах. Вже в уставній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1492-1506) місту Києву (1499) зазначалося: "Которые козаки з верху Днепра и с инших сторон ходят водою на Низ до Черкас и далей и што там здобудуть, с того со всего воеводе десятое мають давати; а коли рыбы привозять, з верху, або з низу, просолныи и вяленые до места Киевского, тогды мает осмник воєводин то осмотрети и обмытити, и мает на город взяти от бочки рыб по шести грошей, а от вяленых рыб и свежих десятое. А коли привезут до места Киевского рыбу свежую, осетры, тогды не мають их целиком продавати, олиж мусить осмник от каждого осетра по хребтине взяти, а любо от десяти осетров десятого осетра". В даному випадку козаками іменувалися уходники з придніпровського регіону. Такі ж козаки-промисловці ходили в степ і по інших річках. Марцін Бельський під 1489 р. згадував козаків, які добре знали Побужжя і допомогли польському королевичу Яну-Ольбрехту дістатися до Саврані.

Заняття промислами вимагало відваги і певних військових навиків, оскільки нечасто обходилося без сутичок з татарськими козаками та чабанами. Тому уходники об'єднувалися в загони, обирали досвідченого ватажка і відповідно озброювалися. На уходах споруджували тимчасові стоянки-засіки, або ж городці" для первинної обробки і зберігання здобутого, а також оборони на випадок нападу ординців.

Соціальні причини виникнення українського козацтва полягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земельних відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як верховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем'яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласників виключалася найбільш численна верства - селянство. Природним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська переселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литовському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокнязівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих людей. Місцевим урядникам наказувалось: "Колько розумеючи людей на пашни оставити, которыми бы еси мел достаточне пашню запахати, а инших маеш на пенязех осадити". Подібне мало місце і в маєтках окремих землевласників, які використовували різні засоби економічного і позаекономічного примусу, щоб задовольнити потреби свого господарства у робочій силі.

Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реакцію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм протесту проти соціального гніту стали втечі. Безумовно, їх масштаби суттєво різнилися на обширних теренах Великого князівства Литовського. Напевне, більшою мірою втечі були притаманні власне литовським землям, меншою - батьківщині козацтва - Центральній Україні. Проте наявність окремих артикулів у Першому Литовському Статуті 1529 р., в яких мова йшла про запобігання селянським втечам і суворі покарання втікачів, дозволяє припустити, що в малоосвоєні прикордонні райони відходила й частина українського населення. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств. умови прикордоння витворили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднання в одній особі воїна і трудівника.

Джерела формування українського козацтва

Зародження і становлення козацтва рельєфно простежується при з'ясуванні джерел цього явища. Протягом тривалого часу на нього мали безпосередній вплив найрізноманітніші фактори еволюції українського суспільства. Тому слід детально проаналізувати окремі періоди формування козацтва, враховуючи їхні особливості та специфіку.

До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збереглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Документальні свідчення про цю акцію містяться у відповіді останнього від 19 грудня, надісланій до Криму: "Також писав нам в своєму ярлику, що наші люди канівці і черкасці, прийшовши Дніпром, під Тягинею човен твій розбили, чоловіка одного і багато статків та грошей побрали, а потім цього твого чоловіка забрали і кілька волів з ним взяли, а після того під Тягинею черкасці взяли десяток коней і трьох чоловік забрали з собою. Про те нам невідомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли - передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити. Безумовно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України. Менглі-Гірей добре володів інформацією про становище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її територію. Однак, він був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експедиції, щоб запобігти її повторенню в майбутньому. І, як видно з листа Олександра Казимировича, урядники південноукраїнських староств зобов'язувалися вжити відповідних заходів. Майже аналогічний інцидент стався за три роки до цієї події (1489) на Таванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави козакуючих на чолі з ватажками Богданом, Голубцем і Васьком Жилою власне "козаками" не називали. Цілком можливо, що у Московії даний термін був ще маловідомим. "Нынеча пак сего лета, - говориться в документі,- наши послы Московские земли Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрьева люди Пацевича, в головах Богдан, да Голубец, да Васко Жила со многими людьми да наших гостей перебили и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет" Тут ідеться про вчинки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте, в тогочасній епістолярній спадщині козацтво виступало під різними назвами: загальною - "черкаси", по імені урядовця або ж ватажка громади - "князя Дмитрія козаки", "козаки Щурової роти" тощо.

Через українські землі пролягали великі й малі шляхи, які були, передусім, торговими артеріями не лише Великого князівства Литовського, а й усього центрально-східноєвропейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб. За повідомленням кримського хана Менглі-Гірея великому князеві Івану III у жовтні 1494 р., московське посольство на чолі з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до валашського господаря Стефана, поблизу дніпровської переправи "из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали". Очолював козацький загін черкаський воєвода Богдан, який невдовзі зруйнував турецьку фортецю Очаків, як базу, створену для дій проти "черкас". Київські та черкаські козаки були причетні також до сутичок з татарами на пониззі Дніпра взимку 1502-1503 рр.

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїнських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII-XVIII ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами і т.ін. Насправді ж, виконуючи обов'язки по охороні кордону, старости замовчували факт спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками. Так, у листі турецького султана Сулеймана II (1520- 1566) до польського короля Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про набіг козаків, очолюваних князем Дмитром Вишневецьким, на татарські улуси поблизу Акермана, а також містилася вимога повернути "що кому належало" і покарати учасників експедиції 65. На старост покладалися також обов'язки контролювати козаків, щоб не допускати їх збору і самостійних походів проти татар. У люстрації Кременецької волості 1563 р. зазначалося: "Козаків, або ж людей неосілих, прихожих не утримувати ніде в селах більше 3 днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких людей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу (властям.-В. Щ.), і тримав його більше трьох днів, а відпустивши, не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов'язаний виплатити три рублі згідно статуту земського". Контроль над козаками поширювався навіть на воєводські міста, зокрема, на Київ. У згадуваній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1499) зазначалося: "Коли которые купцы, а любо козаки приходят до Киева, а в которого мещанина станут на подворьи, тот мещанин мает их обестити воеводе киевскому, або наместнику его, подлуг давнего обычая, а если бы который з вас мещанин не хотел купца або козака воеводе обестити, на том воеводе киевскому дванадцать коп грошей вины".

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскільки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя. Оповідаючи про похід під Очаків (1541) барського старости Берната Претвича, Марцін Бельський, зокрема, писав: "незадовго перед тим татари напали на Русь, починивши великі шкоди коло Винниці і по інших місцях. Бернат Претвич, гербу Вчеле, староста барський, вартий пам'яти у всіх нас, поляків, пустився за ними з невеликим числом козаків і черемисів, пройшовши за ними аж під Очаків... З добичею повернувся додому і наступного року те ж повторив".

Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль. У творі польського шляхтича Марціна Бронєвського (70-і роки XVI ст.) міститься згадка про Брацлав: "Лежащий на границах Подолии, несмотря на свою маловажность и незначительность, имеет крепостцу и более пятисот жителей, превосходных стрелков, которые приобрели немалую опытность и навыки в легких и частых стычках со скифами (татарами.- В.Щ.). Братиславцы содержат постоянно отряд войска для защиты от набегов перекопских, очаковских, белгородских татар и валахов". Отже, не лише військова людність, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навики і могло брати участь у козакуванні.

Цікаво, що Марцін Бронєвський нічого не говорив про шляхту серед мешканців Брацлава. Небезпека з боку татарських ординців ставала на перешкоді проникненню на південь Поділля та Київщини представників привілейованого стану. Навіть немало старост залишали у фортецях заступників, а самі жили у власних маєтках на Волині, Північній Київщині чи в Галичині. Татарська загроза не стимулювала й розвиток традиційного землеробства. Відповідно втрачався сенс ведення як селянського, так і панського господарства. Не випадково, що в той час ревізори не відзначили поблизу Канева жодного фільварку.

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям. Я к вам много раз посылал за тех Козаков, чтобы их усмирить, но ваша милость не послушал. Если хочеш иметь приязнь с нами, будь добрым, пришли к нам тех, что делали шкоды, иначе не имей того за зло, и я не хочу сломать приязни братской и присяги, но на те замки - Черкасы и Канев - пошлем нашу рать". Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Польщі: Переяслава - Яцько і Мануйло, з Черкас - Карпо і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і багатьох інших прикордонних замків" минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю.

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, що козакували власне міщани - ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Наприклад, у Черкасах (1552) проживало 223 міщанина; бояр, панів і князів - 9 чол.; слуг міських - 25; пушкарів - 2; почет старости - 66; драбів - 160; козаків - 250. Аналогічним було співвідношення населення в той час у Брацлаві та Вінниці. Зауважимо: щоб вважатися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум - власним будинком. Цим пояснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами.

Характерним для південних міст було проживання в них козаків. У Черкасах, наприклад, люстратори відзначили, що "окромя оселых бояр и мещан бывают у них козаки прихожие". Поряд з боярами, слугами, міщанами Канева проживали "люди прихожие, козаки неоселые". На противагу міщанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян. Різниця між ними чітко визначалася в люстрації, де вказувалися повинності: "Козаки, которые домов у Черкассах не мають, и тые дають старосте колядки по шести ж грошей и сена косять ему на два дни на лете толоками за его стравою и за медом. А которые козаки, не отходячи у козацтво на поле, ани рекою у низ, служать в местах в наймах боярам або мещанам, тыи старосте колядки давати, ани сена косити не повинни". Звертає на бе увагу наявність у Черкасах значної кількості представників власне військово-службової людності: почет старости, драби, а також слуги міські або ж замкові.

Разом з тим, у більшості міст та містечок України проживали й селяни. Було б недоцільно повністю виключити можливість їхньої участі в козакуванні, як і сільських мешканців, насамперед, тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок - городники, халупники, комірники, підсусідки - не були тісно пов'язані із землеробством і мали змогу займатися допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням. Однак конкретних документальних свідчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено. Наведену Дмитром Наливайком тезу з латиномовного "Трактату про дві Сарматії" (1518) польського гуманіста Мацея Меховіти, де український козак називався "хлопом, підданим, бродягою, пішим або кінним", досить легко спростувати. У Польщі хлопом називали кожного негербованого. Навіть боярина, який ішов козакувати, літописці часто записували в свої хроніки хлопами зі слів розгніваного господаря.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І.П. Крип'якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господарки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова козацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світоглядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщанською опозицією проти нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом". Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.

Консолідація панівних верств Великого князівства Литовського супроводжувалася ліквідацією різноманітних ступенів ієрархії та ревізією прав на шляхетство. Підставою для визнання останніх стало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Якщо для магнатів, князів і зем'ян дана обставина не створювала особливих проблем, то вона з усією гостротою постала перед боярами. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише не багатьом вдалося довести своє "благородне" походження шляхом пред'явлення жалуваних грамот на землеволодіння. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян.

Аналогічну політику проводили на українських землях після Люблінської унії 1569 р. і польські власті. Вже наступного року було організовано люстрації Брацлавського і Київського воєводств. У ході їх проведення ревізори вимагали від усіх землевласників пред'явлення жалуваних грамот на маєтності, оскільки, за їхніми словами, при українських замках було багато таких зем'ян і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди. Так, бояри Заушани показали ревізорам копію королівської грамоти - виписку з київських земських книг, і були залишені при шляхетських вольностях. За володіння землею вони мали поряд з іншими шляхтичами Київського воєводства нести земську службу. Бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не пред'явили, а лише голослівно сказали, що вони звільнені від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм. Однак ці аргументи до уваги не бралися, оскільки при великій небезпеці для київського замку, на думку ревізорів, уже "нікого було посилати для огляду татарських шляхів, та відправляти листи до найближчих замків". Тож південноукраїнське боярство стало перед проблемою пошуку свого місця в суспільстві. Через брак умов для заняття землеробством воно намагалося іншими шляхами відстояти свій попередній статус. Цьому ж об'єктивно сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави. Найбільш підготовленими, безумовно, виявлялися бояри і слуги. Вони й стали основою створення козацьких загонів, які перетворювалися на вагому силу при кварцяному війську. Отже, бояри та слуги склали нову хвилю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного порубіжжя кінця XVI - початку XVII ст. трапляються лише окремі згадки про бояр. При цьому обов'язково підкреслювалося їхнє "нешляхетське" походження, належність до "хлопства". У Північній Київщині та на Волині українському боярству під назвою "околичної шляхти" вдалося утриматися аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Проте в джерелах дедалі частіше з'являлися такі визначення їхнього соціального статусу, як, наприклад, "козаки, звані боярами овруцького староства". Водночас поповнення козацтва боярським контингентом збігалося з важливим моментом у формуванні лицарської верстви, а саме: початком ґенези станових прав.

Помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпров'я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх заселення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила конституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою, - зазначалося в цьому документі, - не приносять ніякої користі, ні державної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому".

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров'ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можли вості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси - поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев'ят" - Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров'я було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шляхти серед українського козацтва. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римського Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. папа римський вислав свого нунція - хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з метою залучення їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в Кам'янці, Каневі, Черкасах. В листі Климента VIII до козаків відзначалася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу. Вагомим дотатком до послання понтіфіка із закликом боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича пролягав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Напевно, через конфлікт Януша Острозького з Криштофом Косинським, папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким. Бувший старший реєстру продовжував підтримувати тісні контакти з козаками. Тому, ймовірно, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста. У складі козацького війська перебувала значна частина подільської шляхти.

Відсутність детального опису реєстрового війська на рубежі XVI-XVII ст. не дозволяє ґрунтовно проаналізувати його структуру та національний склад. Однак відомо, що наступний розвиток подій, зокрема війна з Московією, Цецорська та Хотинська битви, сприяв поповненню реєстру представниками української шляхти, до якої належали: Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Сулима, Богдан Хмельницький.