Революційні події в Україні 1917–1920 роках: їх сутність і наслідки

Революційні події в Україні 1917-1920 роках: їх сутність і наслідки

Автор:

Павло Коріненко

На початку XX століття в Україні відбувалися бурхливі революційні події. 3 того часу минуло вже 80 років і, осмислюючи причини, хід та наслідки подій, історики, політики, публіцисти створили велику кількість наукових і публіцистичних праць. В них аналізуються всі сторони надзвичайно складного і драматичного революційного процесу в Україні, в т. ч. роль політичних партій та їх лідерів в ініціюванні важливих подій, характер військових перемог і причини поразок українського війська, особливості зовнішньополітичних стосунків українських державних утворень, розкриваються хід і наслідки революційних перетворень в аграрному секторі й у промисловості; їх вплив на вирішення соціальних проблем та ін.

Першою і по праву найавторитетнішою є історіографічна спадщина політичних лідерів, учасників української національно-демократичної революції, організаторів соціалістичного будівництва в Україні. До них належать праці М.Грушевського, В.Винниченка: С.Петлюри, М.Шаповала, Д.Дорошенка, П.Христюка, І.Мазепи, Х.Раковського, В.Затонського й ін. По свіжих слідах вони масштабно відтворили бачене і пережите в революції від її початків і до останніх днів, із запалом відстоювали правомірність обраного політичного курсу, його зумовленість, аналізували наслідки окремих політичних рішень для справи революції. При цьому їх не турбувала витонченість політичних оцінок та характеристик дій і партнерів, і противників.

Наріжні камені у фундамент історіографії заклав М.Грушевський, зокрема в таких працях, як «На порозі нової України. Гадки і мрії» (Київ, 1918), «Ілюстрована історія України» (Київ, 1919). Жаль, що його історіографічний доробок з даної проблеми обривається аналізом революційних подій в Україні початку 1918 р.

Історію революційних подій 1917-1920 рр. простежив В.Винниченко у фундаментальній праці «Відродження нації» (Київ - Відень, 1920). Комплексний підхід до складного політичного, соціального і етнічного явища - відродження нації на початку ХХ століття - могла здійснити саме така особистість, яка органічно поєднувала риси політичного, державного діяча, філософа, письменника, гуманіста. Читача його праць і сьогодні підкуповують чесність, самокритичність, глибинні характеристики політичних лідерів того часу і перш за все С.Петлюри.

За чисельністю опублікованих праць радянська історіографія значно переважає історичні доробки авторів публіка цій національно-демократичного спрямування. Вчені радянської доби всебічно аналізують соціальні проблеми в Україні напередодні революційних подій і шляхи їх вирішення під час революції. Але в їхній науковій спадщині практично нема розробки національного питання, а військові події тих років аналізуються з точки зору їх кінцевого результату. Колективна праця відомих радянських істориків «Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.» в 3 томах (Київ, 1967 - 1970) підвела певну риску під багатолітнім дослідженням вищеназваних проблем. Одночасно в ній були поставлені конкретні завдання історикам на наступну дослідницьку роботу щодо таких складних проблем як особливості військово-політичної роботи в Червоній Армії, з`ясування характеру соціально-економічних змін на селі, морально-політичного стану суспільства та ін.

Науковий інтерес дослідників до революційних подій в Україні 1917-1920 рр. значно зріс після проголошення незалежності України. Особливістю нових історичних праць є те, що їх автори у своїй більшості ще донедавна розвивали радянську історіографію. Тепер вони коригують свої попередні наукові висновки, мотивуючи це тим, що в попередній політичній системі не було можливостей наукових публікацій іншого політичного змісту.

У 1998-1999 роках історіографія проблеми суттєво збагатилася. Вийшли з друку дві узагальнюючі наукові праці «Українська революція і державність (1917-1920 рр.)» та Солдатенка В.Ф. «Українська революція. Історичний нарис» [8;7]. Перша із них є доробком колективу вчених і присвячена комплексному дослідженню всіх форм державності України в 1917-1920 рр. Причому, кожна із форм державності України, а їх було щонайменше 5 (Українська Народна Республіка доби Центральної Ради і часів Директорії, гетьманська Українська держава, Західноукраїнська Народна Республіка і Українська Соціалістична Радянська Республіка), розглядаються як невід`ємна частина нашого спільного національного досвіду. Висвітлення подій здійснено за проблем но-хронологічним принципом, в усій їх складності, постійній зміні та взаємозв`язку. Чи не вперше в сучасній українській історіографії автори так ґрунтовно підійшли до проблеми альтернативно суспільно-політичного розвитку, що відкривалася в той період перед Україною.

Неперевершеним науковим історичним дослідженням у сучасній українській історіографії є нова монографія талановитого історика, члена-кореспондента АН України В.Ф.Солдатенка. В ній найбільш повно і ґрунтовно відтворено цілісну панорамну картину історії української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., солідно розроблено критерії періодизації досліджуваного процесу, з`ясовано причини, характер і мету боротьби, розвиток самої концепції революції. Монографія під зготовлена на основі перевірених і критично оцінених автором чисельних документів і матеріалів. При цьому вчений з повагою ставиться до своїх попередників, добросовісно цитує їх основні думки і висновки. В разі незгоди з певними політичними оцінками В.Ф.Солдатенко уникає навішування їх авторам ярликів. Для аргументації своєї точки зору він вдається до залучення додаткових історичних джерел і матеріалів. Ось чому його судження і висновки є поважними й переконливими. Монографія В.Ф.Солдатенка «Українська революція 1917-1920 рр.» - той щасливий випадок в історіографії, коли при роботі з нею виникають нові думки, більш глибоко і багатогранно бачаться різні аспекти революційних подій 1917-1920 рр., постає чимало питань, а пошук відповідей на них вимагає інтелектуальної напруги, з`являється бажання заглибитись у проблему і дійти до істини.

Спільним як для вищеназваних, так і для інших історичних праць сучасної української історіографії є бажання дослідників об`єднати в один революційний потік три революції. Причому, максимум уваги приділяється лише одній із них - національно-демократичній, що є ознакою певної заполітизованості авторів в оцінці дійсно надскладного історичного процесу [4: 196]. Непростою проблемою для дослідників є той факт, що в Україні на початку ХХ століття було дві соціалістичні течії. Звичайно, достовірні висновки і судження з цього питання можуть бути зроблені на основі аналізу конкретних дій представників обох соціалістичних течій, а не тільки шляхом відтворення їх заяв і виголошених ними в той час намірів. Має місце тенденція до відмежування від загальноросійських революційних процесів, хоча останні варто було б поєднати із розвитком специфічних національних подій в Україні. Продовжується, як і на попередніх етапах історіографії, абсолютизація зовнішніх чинників (збройні втручання, політична підступність інших держав тощо), які не дозволили здобути перемогу українцям у національно-демократичній ревЩлюції.

Революційні події 1917 - 1920 рр. у різних регіонах України розвивалися по-своєму, були елементи схожості, але було і чимало відмінностей. Конкретним ворогом для наддніпрянців був російський царизм - носій політичної влади. І коли його в лютому 1917 року було зліквідовано, то до російського народу у них не було ворожого настрою. Природним за таких обставин було бажання української політичної еліти разом з новою російською республіканською владою розпочати процес будівництва української державності. Ця обставина призвела до усвідомлення українськими лідерами необхідності і бажаності слідувати за Російською республікою щонайменше в найближчі роки.

Україна Західна в цей час орієнтувалася на Австро-Угорщину, сподіваючись на її перемогу у світовій війні. Щира допомога українців у цій справі, на думку місцевої політичної еліти, мала спонукати австрійський уряд до певних кроків у справедливому задоволенні національних потреб українців. Революція в Західній Україні, яка почалася 1 листопада 1918 року збройним повстанням у Львові, була продовженням революцій в усіх складових імперії. Особливістю її було те, що офіційний носій політичної влади - Австрійський цісар передавав управління краєм іншій, недавно утвореній державі - Польщі. Тому-то в революційному середовищі виникли розбіжності щодо пошуку пріоритетів у процесі утвердження української влади. Перша політична лінія, як і раніше, передбачала орієнтацію на Австрію, яка мала здійснювати протекцію над Галичиною як коронним краєм. Прихильники другої політичної лінії передбачали злуку з Наддніпрянською Україною. Реальна ситуація складалася таким чином, що реалізація і першої, і другої політичної лінії не забезпечувала вирішення завдань революції і перш за все - національного визволення. Курс УНР на фактичне згортання революції вів до неминучої поразки в тих конкретно-історичних умовах.

Україна Правобережна була в стані коливань між проросійською політичною орієнтацією і необхідністю вирішення соціальних проблем, перш за все земельного питання, яке там було чи не найболючішим. Отаманщина в тому регіоні була відбитком саме такого стану.

Таким чином, єдиної України ні з точки зору державності, ні з точки зору політичної не було. Тому-то, на наш погляд, проблематично ставити питання про єдину Українську революцію.

В єдиному революційному процесі було три революції трьох складових частин українського народу. Першою із них у часі була національно-демократична революція, яку започаткували Українська Центральна Рада і той широкий спектр політичних та громадських сил, що її утворили й підтримували. Радянська історіографія не сприймала Української національно-демократичної революції, зостаючись на політичних позиціях 1917-1920 рр. Такий підхід у наукових дослідженнях страждав однобічністю і не давав можливості всеосяжного дослідження проблеми.

Національно-демократична революція в Україні була органічним продовженням Лютневої народно-демократичної революції в Росії. В березні 1917 року і Тимчасовий уряд Російської республіки, і Українська Центральна Рада були єдині в тому, що необхідно співпрацювати, зміцнювати республіканський устрій на всій території Росії, щоб не допустити реставрації старих порядків. До того ж, українських політиків зачаровували декрети Тимчасового уряду, проголошені в них права, свободи слова, зборів, друку, віросповідання, рівне виборче право для всіх громадян, рівність освіти та інше. Їх голови займала проблема формування загальнодержавних структур влади так, щоб вони враховували українську специфіку. Вони мріяли про справедливий розподіл національних багатств, про федерацію республік з широкою територіальною автономією для України. «У вільній Російській республіці, - вважав В.Винниченко, - не може бути невільних людей» [2]. Тому-то на першому етапі революції питання про відділення від Російської республіки не стояло, а національне питання вважалося б вирішеним у разі задоволення автономії України у складі Російської республіки. На цих позиціях стояли такі українські політичні партії, як УРДП, ТУП, УНП, УСДРП, УПСР. Всеукраїнський національний конгрес, який вони провели в Києві 6-8 квітня 1917 року, вчинив суттєвий політичний тиск на Тимчасовий уряд, змусивши його прискорити вирішення українського питання мирним шляхом. З`їзд підтвердив курс Центральної Ради на автономію в складі федеративної російської республіки і визнав М.Грушевського загальнонаціональним політичним лідером, обравши його Головою Української Центральної Ради. І це був дійсно єдиний політичний курс провідників національно-демократичної революції.

Прозріння політичних лідерів Центральної Ради щодо сили декретів Тимчасового уряду та його готовності надати Україні автономію настало влітку 1917 року. Однак час був упущений, політична ситуація докорінно змінилась і в Україні, і в Росії.

Отже, українські політики перебували в ілюзорному стані в питаннях державного будівництва, і на успіх їхнього вирішення розраховувати не доводилось. Активність мас, їх готовність до конкретних дій аж до утворення власної держави (згадаймо мільйонну квітневу маніфестацію в Києві) була приглушена політичними гаслами автономії, свобод і т.п. Перша складова української національно-демократичної революції - національний аспект - від самого початку виявився практично нереволюційним. У кращому випадку це була спроба поступового, реформаторського шляху вирішення проблеми.

Дослідники революційних подій 1917-1920 рр. з часу революції і до сьогодення прискіпливо аналізують основні положення програми соціально-економічних перетворень. Першою проблемою для населення України, яке на 5/6 було селянським, було питання про землю. Центральна Рада це добре розуміла. Її гасло - землю тим, хто її обробляє - було актуальним, воно схилило на бік революції значну частину селян України. Однак складається враження, що лідери Центральної Ради не були готові йти далі проголошення революційних лозунгів. Вони з самого початку революції виявляли підвищену обережність щодо аграрного питання і можливої радикалізації вимог селян стосовно темпів розв`язання проблеми. Більше того, відразу ж намітилася тенденція відстрочування земельного питання, його відкладання «на потім». «Треба насамперед укріпити свободу, - вважав М.Грушевський, - здобути волю Україні, її автономію, а тоді трудовий народ буде хазяїном в Україні і упорядкує земельні справи на українській землі» [3: 73-74].

Центральна Рада ніби не помічала, що селянський рух знизу набирав таких ознак, як заперечення всієї існуючої системи земле користування в цілому. Тільки з липня до першої половини жовтня 1917 р. в Україні відбулося 525 селянських виступів. До того ж, у 75 з них брали участь озброєні солдати [7: 296-297].

Робітникам М.Грушевський обіцяв «охорону праці трудящих взагалі та справедливу винагороду за неї». У ході подій додалося зобов`язання про запровадження 8-мигодинного робочого дня і обов`язкового вихідного дня. Хіба це революційний поступ? Хіба цього домагалися селяни і робітники? В соціально-еконо мічній політиці це був курс на поступові реформи. І це при тому, що в Україні існувала інша політична течія - більшовицька, яка пропонувала робітникам і селянам радикальні, дійсно революційні зміни в суспільних відносинах. До того ж, «соціальна структура населення в Україні, - зазначає М.Шаповал, - така, що коли хочеш залишити буржуазний устрій, то мусиш залишити при владі російсько-жидівсько-польську буржуазію, значить національно і соціально українська нація залишиться в неволі. А коли хочеш влади української, то вона неминуче мусить бути селянсько-робітничою, з того неминуче буде треба перебудувати суспільний устрій відповідно інтересам селян і робітників. Це можливо шляхом лише соціальної революції. Необхідність соціальної революції є об`єктивна, цебто вона існує помимо нашої власної волі в самому характері суспільної структури. Визволення праці українських селян і робітників ніяким іншим шляхом, ніж соціальна революція, неможливе. Подобається кому чи ні, але ми маємо лише один шлях - соціальна революція» [10: 33].

До цього цілком слушного висновку М.Шаповал дійшов через багато років після революційних подій в Україні.

Між іншим, ідея соціалізму була популярна, і їй часто навіть дуже часто присягали лідери Української національно-демократичної революції. Не варто, як це мало місце в радянській історіографії, відлучати лідерів Центральної Ради від соціалізму щонайменше до утвердження при владі Директорії. Як показує історичний досвід, слід виходити із того, що не було і нема єдиного, універсального для усіх народів і епох соціалізму. В березні 1917 - грудні 1918 року українська політична еліта бачила соціалізм саме таким, яким вона його пропагувала. Шлях до автономії - соціалізм, бо справедливо; досягнення соборності українських земель - соціалізм, бо це вища мета українського народу; утвердження політичних прав і свобод - соціалізм, бо це давало свободу трудящим.

Ці програмні вимоги Української Центральної Ради були дійсно революційними порівняно з періодом до лютого 1917 року. Однак революція і революціонери повинні прогнозувати, знаходити відповідь на нові проблеми в нових конкретно-історичних обставинах. Складається враження, що українські революціонери зупинилися в своєму поступі, а якщо й рухалися вперед, наприклад у соціально-економічних питаннях, то завжди це було наздоганяння більшовиків.

Досить розпливчатим у діяльності Центральної Ради було визначення рушійних сил національно-демократичної революції в Україні. До них були віднесені: трудове селянство, робітництво і взагалі всі українці. Якщо із робітництвом було більш-менш зрозуміло, то щодо селянства виробити єдину політичну, соціально-економічну програму було дуже важко. Справа у тому, що в українському селі уже відбулася соціальна диференціація на заможних (куркулів), середняків і бідняків. Нехтуючи цією реальністю, політичні лідери Української Центральної Ради, самі того не бажаючи, сприяли згортанню національно-демократичної революції. Політичні позиції Центральної Ради поступово слабшали і стали примарними після Жовтневої революції в Петрограді.

Ставлення Центральної Ради до соціалістичної революції в Петро граді не було простим і однозначним. Своєрідність ситуації полягала в тому, що Україна була часткою Російської республіки і мала демонструвати вірність Тимчасовому урядові, який уже повалили більшовики. Але це вело до загострення відносин з новою політичною владою в Росії. Центральна Рада за таких умов зайняла двояку позицію. Вона не поривала державних відносин з Росією і одночасно не визнавала нової політичної влади в Росії. Саме цей стан призвів до такого рівня політичного протистояння як ультиматум РНК Радянської Росії до Української Центральної Ради. Війна в рамках єдиної держави з протилежними політичними орієнтаціями її двох частин стала неминучою, хоча в збройному конфлікті обидві сторони не були зацікавлені.

З іншого боку, Центральна Рада не хотіла допустити соціалістичної революції в Україні. Саме це завдання мав вирішити новоутворений Революційний комітет по захисту національно-демократичної революції. Створення в спішному порядку українського війська мало підтримати стабільність обраного Центральною Радою політичного курсу. Серйозною перешкодою на шляху радянізації ситуації в Україні мали стати проголошені в Третьому Універсалі рішення про скасування приватної власності на землю та ін. Центральна Рада вже на цьому етапі національно-демократичної революції була соціалістичною за програмою, переконаннями, але не за діями.

Поразка Центральної Ради у війні з Радянською Росією стала неминучою. Співвідношення військових сил було не на користь України. Соціально-економічні реформи Центральної Ради залишилися невиконаними. Політичний і адміністративний вплив на місцях був слабким. Жорстким було протистояння з Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів України.

Договір Центральної Ради з державами Четвертного союзу створював видимість політичної реанімації Центральної Ради при втраті нею політичної незалежності. Для відродження авторитету з боку населення України Центральна Рада повинна була змінити перш за все соціально-економічний курс, розгорнути революційні перетворення. Але перепоною на цьому шляху цього разу стала німецька окупаційна адміністрація, що й призвело до повторної і на тепер уже безповоротної поразки Української Центральної Ради.

Особливості цього першого етапу національно-демократичної революції були в тому, що революційний процес в Україні постав у ході загальноросійської революційної боротьби. В Україні не було національних державних органів влади, досвідчених управлінських кадрів. Класове розмежування в Україні було досить визначеним. Через ці причини в Україні, як і в Росії, одночасно постали два революційних потоки - національно-демократичний (у Росії він був перерваний 25 жовтня 1917 р.) і соціалістичний. В Україні між ними тривала боротьба. Жоден із них не міг перемогти інший без сторонньої допомоги. Ось чому вони вступали в союзи і запрошували військові сили Росії: Червону Армію, армію Денікіна, Врангеля. Було бажання у національно-демократичних сил скористатися підтримкою іноземних держав, які мали в Україні свої егоїстичні інтереси.

В історіографічній літературі наступний період національно-демократичної революції - Гетьманат П.Скоропадського - має досить неоднозначні оцінки. В.Ф.Солдатенко вважає його винуватцем придушення національно-демократичної революції. Дійсно, відміна закону УНР про землю, відновлення приватної власності на неї, зміна урядових політичних партій - все це було. Реальною була загроза відновлення монархії в Україні, як частки загальноросійського антиреспубліканського процесу. Мало місце обмеження політичних прав і свобод громадян України, військове насильство над селянами, робітниками. Разом із тим П.Скоропадський чітко визначився щодо розбудови Української держави, розвитку освіти, науки, культури. Політичні та соціально-економічні зміни в Україні за часів Гетьманату були такими потужними, що навіть Директорія, прийшовши до влади в грудні 1918 р., якщо судити не за словами, а за ділами, вже не могла відновити попередній політичний курс.

В історіографії утвердилася думка про те, що період Директорії - з грудня 1918 по грудень 1919 рр. був вищою точкою національно-демократичної революції. Мабуть, що саме так воно й було. Це твердження має вагомі підстави. Народний рух захопив селян, робітників, інтелігенцію і досягнув вершини у своїй масовості. Попередній політичний режим П.Скоропадського, його каральні методи у вирішенні багатьох проблем немовби виштовхнув найбільш далеких від політики людей на стежину революції. Відчули в Україні й владу чужинців - австро-німецької військової адміністрації. Навіть армія П.Скоропадського, чисельність якої досягла 250 тис. чол., у вирішальний момент відмовилася підтримувати Гетьмана. Ці та інші фактори позитивно позначились на порівняно легкій перемозі Директорії над Гетьманатом, вони ж давали шанс для розвитку національно-демократичної революції. Однак і на цьому етапі працювали ті ж мінуси, що в добу Центральної Ради. По-перше, на чолі революції і тепер були ті самі політичні лідери (окрім М.Грушевського). Мав місце потяг до утворення паралельних вищих органів влади: Директорія (В.Винниченко), уряд (В.Чехівський), Головний отаман (С.Петлюра). Політичні розбіжності між ними добре відомі. Досягти консенсусу у вирішенні політичних проблем практично було неможливо. Влада отаманів у під контроль них Директорії регіонах України робила неможливим запровадження вертикалі в управлінні державою. Військо залишилося в руках осіб, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами і навіть контрукраїнцями [2: 186-187].

Перед Директорією стояло два основних питання у внутрішній політиці: здійснити соціально-економічні перетворення і утвердити республіканський устрій в Україні. Однак політичні лідери при підході до вирішення першої проблеми вирили траншею, по один бік якої розмістили селянство, бо воно українське; по другий бік - пролетаріат - він не український [9: 4]. Таким чином відбулася самоізоляція Директорії від робітничого класу, який з готовністю сприйняв гасла Тимчасового робітничо-селянського уряду України і став на бік Радянської влади. Терор органів влади Директорії проти робітничих організацій у Києві, Катеринославі та інших містах зробив неможливим порозуміння між ними до кінця національно-демократичної революції, Саме в цей час виникає такий термін як «петлюрівщина». В його зміст вкладали все тільки негативне.

Щодо утвердження республіканського устрою, то слід сказати, що монархізм в Україні ніколи і ні за яких обставин не був привабливим серед широких верств населення. Перебирання Головним Отаманом урядових функцій та невживчивість з членами Директорії і уряду, лідерами ЗУНР, намагання утвердитися в ролі диктатора - все це йшло врозріз з декларуванням зміцнення республіканського устрою в Україні.

Українська національно-демократична революція не була поза увагою іноземних держав. Але такої «уваги», якої їй приділили в часи Директорії держави Антанти, Радянська Росія, білогвардійська Росія, Польща, Румунія, вона не знала ні до того, ні опісля. Кожна із названих політичних сил мала свої інтереси. І жодна не хотіла враховувати інтереси української національно-демократичної революції. Тому не дивно, що пройти неушкодженим через той лабіринт іноземних політичних інтересів було практично неможливо. Для цього у Директорії не було серйозного політичного досвіду, кадрів, матеріальних ресурсів, а головне - опори і підтримки власного народу. Тому можна сказати, що іноземні політичні кола прискорили поразку української національно-демократичної революції. Навіть спроби Директорії пристосуватися до зовнішньополітичних реалій, виконувати волю іноземних політичних кіл (виключення зі складу Директорії В.Винниченка, ліквідація Трудових рад, Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів та ін.) не могло змінити ситуацію на краще.

До вищесказаного варто додати, що і Центральна Рада, і Директорія самі шукали політичних, військових і економічних контактів з вищеназваними державами та військовими угрупуваннями. І це було природно. Їх поєднували політичні інтереси. В іноземних держав, крім того, були ще й імперські інтереси. Тому-то підтримка української національне-демократичної революції з їх боку була обмеженою, чітко дозованою.

У цей же час Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів України також шукали і знаходили всебічну підтримку у Радянської влади Росії. Це природно, бо їхні класові політичні інтереси були тотожними. В їхніх відносинах не було аспекту іноземної політики та її інтересів, що робило військово-політичний союз Української радянської влади і Російської радянської влади досить міцним. У кінцевому рахунку це й забезпечило успіх соціалістичної революції в Україні.

На грудень 1919 року українська національно-демократична революція себе вичерпала. Ініціатива перейшла до соціалістичної революції та її носіїв [7: 816]. Причини соціалістичної революції в Україні були глибинними. Існувала бездонна прірва між багатими і бідними, дедалі більше загострювалися класові антагонізми. Тисячі карбованців прибутку, тисячі десятин землі в одних і злиденне існування інших. Такими були найхарактерніші ознаки тодішнього життя. Кожне поміщицьке господарство мало в середньому 2.300 десятин, а селянський двір - лише 7 десятин землі.

Національне гноблення «інородців», до яких належали і українці, жандармський «беспредел» був нормою в підтримуванні благополуччя багатих. Світова війна і поразка в ній Росії призвели до голоду. Незліченні людські жертви, матеріальні втрати, завдані війною, поразки на фронтах, господарська розруха, продовольча криза, політичні страйки робітників - ось ті фундаментальні причини широкої народної революції [1: 284].

Рушійними силами соціалістичної революції був робітничий клас і бідніше селянство. Революція повинна була вирішити саме їхні політичні і соціально-економічні проблеми. Цим і визначаються її радикалізм, безкомпромісність і масовість учасників.

Політична програма соціалістичної революції була розроблена РКІІ(б) завчасно - всю владу Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Соціально-економічну програму розробили більшовики в загальних рисах, і по ходу революції в неї вносилися певні корективи. Незмінним у цій програмі залишалася турбота про робітника і селянина.

Зовнішньополітична програма більшовиків базувалася на необхідності відстоювати інтереси трудящих, забезпечити їм мир і по можливості експортувати соціалістичну революцію в інші країни.

Особливістю соціалістичної революції в Україні було те, що вона так само, як і національно-демократична революція, розвивалася під безпосереднім впливом революційних подій у Росії. Різниця була лише в тому, що з падінням Тимчасового уряду Росії Центральна Рада залишилася без його підтримки, а Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів в Україні з утвердженням Радянської влади в Росії отримали опору і всебічну підтримку в реалізації своїх політичних, військових і соціально-економічних завдань. І ця підтримка була стабільною і послідовною. Вона базувалася на спільних політичних, соціально-економічних і військових інтересах. Саме це удесятиряло їх сили.

У тих місцях України, де більшовики перемагали своїх супротивників, - Центральну Раду, Директорію, Денікіна, Антанту, Польщу, Врангеля, - вони одразу ж розпочинали реалізацію своєї програми соціально-економічних перетворень: легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, вводили 8-игодинний робочий день у промисловості, націоналізували підприємства, встановлювали робітничий контроль за виробництвом і розподілом продукції, здійснювали рішучі заходи щодо локаутів, шляхом жорстоких покарань вели боротьбу з злочинністю.

В здійсненні революційних заходів органи Радянської влади, особливо восени - влітку 1919 року, ігнорували національне питання, націоналізовували дрібні підприємства, допускали примус в організації сільгоскомун та ін. VІІ конференція РКП(б) (2-4 грудня 1919 р.) ухвалила резолюцію «Про радянську владу в Україні». Першорядну увагу в цьому документі було приділено національному питанню як найгострішому і найголовнішому. В резолюції також зазначалося, що РКП(б) стоїть на точці визнання самостійності УСРР», наголошувалось на необхідності «якнайшвидшого союзу для всіх радянських республік в їх боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму» [5: 120]. Найближчим завданням продовольчої політики в Україні, як наголошувалось у резолюції, повинно бути вилучення хлібних надлишків тільки в суворо обмеженому розмірі, необхідному для постачання української бідноти, робітників і Червоної Армії [5: 121]. Земельна політика передбачала ліквідувати відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння з передачею земель безземельним і малоземельним селянам; радянські господарства рекомендувалось створювати лише в суворо обмежених розмірах, «зважати на життєві інтереси навколишнього селянства; в справі об`єднання селян у комуни, артілі і т. п. не допускати ніякого примусу» [5: 122].

Така корекція політичного курсу забезпечила перехід на позиції Радянської влади широких верств трудящих і особливо середнього селянства.

Державне будівництво в Україні велось на основі класового підходу. Усі державні органи зверху - від ВУЦВК і до сільського ревкому займалися ліквідацією білогвардійських державних органів, заміщенням посадових осіб. Військове будівництво в Україні велось на основі угоди ВУЦВК і Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р. про повне об`єднання військових сил самостійної України і всієї Росії [6: 49].

Серед найважливіших законодавчих актів Всеукрревкому, безперечно, був «Закон про землю», виданий 5 лютого 1920 р. В одній із його статей говорилося: «Усі колишні поміщицькі, казенні, монастирські та удільні землі, конфісковані ще минулого року Радянською владою, переходять без будь-якого викупу в користування всього українського трудового народу і в першу чергу для задоволення потреб у землі безземельних і малоземельних селян та землеробських робітників» [6: 59]. Всього завдяки реалізації земельного закону близько 60 відсотків селянських дворів (безземельних і малоземельних) отримали майже 15 мільйонів десятин землі [8: 198].

Сутністю революційних подій 1917-1920 рр. в Україні було те, що вони проявилися в трьох революціях: національно-демократичній, національно-визвольній на Західній Україні і в соціалістичній, які відбивали чітко визначені політичні курси та шляхи їх реалізації. Між національно-демократичною і соціалістичною революцією йшла непримиренна боротьба. Здолати одна одну без сторонньої підтримки вони не могли. Тому-то зовнішній фактор у вирішенні суто внутрішніх проблем політичного вибору для України ускладнював увесь революційний процес, робив його на окремих етапах трагічним.

Усі три революції в Україні розпочалися після Лютневої і Жовтневої 1917 р. революцій у Росії, Листопадової 1918 року революції в Австро-Угорщині. В ході революційних подій в Україні було створено три вищих органи державної влади: Українська Центральна Рада (Директорія її послідовник) у Києві, Українська Національна Рада у Львові, ВУЦВК в Харкові. Кожна із революційних влад мала свої збройні сили, фінансову систему, контрольовану територію з певною кіль кістю населення, судову систему та ін. Це засвідчує, що під час революційних подій політичні лідери намагалися реалізувати назрілу об`єктивну потребу: утворити українську державність. Протиріччя полягало в тому, що такі державотворчі процеси ще більше утруднювали консолідацію нації (навіть Акт Злуки не вирішив цієї проблеми).

Історичним фактом залишається те, що українська національно-демократична революція відродила українську націю, яка переконала світ і саму себе, що українці здатні до державотворення. Це була революція бездержавної нації, яка припустилася громадянської війни з боку двох національно-демократичних рухів (Гетьмана П.Скоропадського і Директорії). Соціально-економічний курс цієї революції існував в основному на рівні програм. Національні меншини, і перш за все росіяни та євреї, були в опозиції до національно-демократичної революції. Її дискредитувала і послаблювала отаманщина.

Наслідком усіх цих процесів стало зменшення підтримки національно-демократичної революції з боку широких верств населення України. Зовнішні чинники, які були тоді несприятливими, ускладнили ситуацію. Українська національно-демократична революція потерпіла поразку, її лідери не змогли вирішити ні національного питання, ні проблем соціально-економічних перетворень.

Сутністю національно-визвольної революції в Західній Україні було досягнення національного визволення від Польщі і з`єднання з УНР. Під час революції було започатковано національно-державне утворення ЗУНР, здійснено перші політичні кроки до з`єднання з УНР. Соціально-економічна політика ЗУНР не відзначалася послідовністю і радикальністю. Зовнішній чинник - агресія Польщі і антиукраїнська політика держав Антанти призвели до поразки національно-визвольної революції в Західній Україні. Політичні угоди С.Петлюри з Польщею та Ризький договір Радянської Росії з Польщею прирекли Західну Україну на колоніальний статус у рамках Польщі.

Сутністю соціалістичної революції в Україні був класовий момент. У його основу був покладений принцип захисту експлуатованих мас від експлуататорів, національність яких не мала значення. Державні, партійні, військові структури Радянської влади будувалися і працювали саме в цьому руслі. Опора на однотипну революцію в Радянській Росії примножувала сили її прибічників в Україні. Вони часто копіювали політичні, соціально-економічні рішення Росії без врахування специфіки України. Соціалістична революція, особливо на завершальному етапі, здійснила серйозні кроки щодо вирішення земельного питання, соціального захисту робітників, завдала військових поразок політичним противникам. Усе це забезпечило збільшення підтримки органів Радянської влади з боку широких верств населення. Соціалістична революція в Україні перемогла. Політична влада утвердилась у формі Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Була ліквідована приватна власність на засоби виробництва. Розпочався процес утвердження суспільної форми власності.

Безпосереднім виконавцем революційних перетворень виступала КП(б)У, що надало їй статусу правлячої політичної партії. Напруга політичних, військових пристрастей, запеклі бойові дії на фронтах громадянської війни прищепили більшовикам імунітет нетерпимості до політичних опонентів, що з часом призвело до ліквідації в Україні багатопартійності. Переможці не визнавали права переможених на політичне існування. Ідеологічна боротьба з ними в різних формах тривала ще багато років.

Список використаних джерел