Робітничий рух та національне питання на Донеччині

Робітничий рух та національне питання на Донеччині

Тетяна БОЛБАТ,

кандидат історичних наук,

доцент кафедри українознавства

Донецького державного

університету управління

Історичні за своїм значенням суспільно-політичні та соціально-економічні перетворення, що відбулись в Україні наприкінці 80-х - на початку 90-х років XX ст. і мали своїм результатом відродження української державності, потребують глибокого наукового осмислення і грунтовних наукових досліджень. Слід визначити, що аналіз суспільно-політичних перетворень у зазначений період неможливо уявити без участі у цьому процесі робітничого руху, який сам по собі був наслідком демократичних змін та сприяв витісненню з політичної арени комуністичних сил.

Історії робітничого руху присвячено низку праць відомих українських істориків та політологів. Серед них передусім треба назвати дослідження А.Н. Русначенка, який надав опис головних етапів розвитку робітничого руху з 1989 до 1993 року в Донбасі [1]. Особливий інтерес являють праці донецьких істориків З.Г. Лихолобової, В.Ф. Бурносова, І.Я. Тодорова [2]. Однак відсутні наукові праці, присвячені національному питанню в історії робітничого руху Донеччини наприкінці 80-х - на початку 90-х років XX ст. Тому у даній статті автор поставив за мету дослідити цю проблему на регіональному рівні.

Влітку 1989 року на арену політичної боротьби виходить робітничий рух. На Донеччині перший шахтарський страйк розпочався 15 липня 1989 р.: у порядку солідарності зі страйкуючими шахтарями Кузбасу від 22 години не приступила до роботи четверта зміна дільниці № 7 шахти “Ясинівська-Глибока” міста Макіївки. 19 липня страйк охопив 84 із 252 шахт України, у тому числі - 66 шахт Донецької області з участю 170,7 тис. осіб. Страйкуючі виступили тільки із соціально-економічними вимогами: самодіяльність підприємств, покращання умов праці і побуту, підвищення заробітної плати, збільшення відпусток тощо. Швидко створювалися страйкові комітети, до складу яких шахтарі обрали неформальних лідерів, причому партійних та господарських керівників серед них було обмаль [3].

17 серпня 1989 р. у м. Горлівка Донецької області у залі засідань виробничого об'єднання “Артемвугілля” почала роботу I установча конференція представників страйккомів шахт Східної України, міст Павлограда, Дніпропетровська та Гукова Ростовської області (усього 50 осіб від 16 страйкомів). На конференції була створена Регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу (РССКД), прийнято її статут на основі статуту Донецького міського страйккому. 23 серпня представники РССКД вже прийняли участь у спільному засіданні Ради робітничих комітетів Кузбасу та м. Кемерово, яке відбулося у Москві. На засіданні розглядалося питання щодо виконання протоколу про узгоджені заходи між шахтарським страйковим комітетом м. Донецька та комісією Ради Міністрів СРСР та ВЦРПС, прийнято рішення про необхідність створення Спілки громадських та політичних організацій трудівників країни. 28 серпня відбулася нарада координаційної ради РССКД, яка розглянула питання щодо критичної ситуації, яка склалася у містах Шахтарську і Макіївці. Учасники наради зазначили, що характерним для усього регіону є відсутність порозуміння між робітничим рухом і міською владою, була визнана необхідність провести перевибори партійних організацій та місцевих органів влади [4]. Таким чином, влітку 1989 року страйккоми Донеччини у своїх вимогах національне питання ще не ставили.

З 1989 почалася агітація членами Донецької крайової організації Народного руху України (НРУ) серед страйкуючих шахтарів за висування ними політичних вимог, але спочатку серед гірників відгуку не знайшла. У виступі на пленумі Донецького обкому Компартії (листопад 1989 р.) робітник В.Сич заявив, що старання Руху „увійти до довіри шахтарів, протягнути свої програми, граючи на національних почуттях”, не зустріла їх підтримки, іноді „рухівців” просто просили покинути мітинг [5]. На I з'їзді НРУ (вересень 1989 року) представники Донбасу зазначили, що в регіоні не зрозуміють заяв про „окупацію України”, що на з'їзді не висвітлюються належним чином проблеми, які хвилюють людей у Донбасі, а національна символіка потребує роз'яснення. На це В.Чорновіл у своєму виступі зазначив: „Я вважаю, що на питанні нашої символіки сконцентрували увагу не ми, а партійно-бюрократичний апарат... Що не розуміємо ми її в Донбасі - це нічого; прийде час - зрозуміємо” [6].

У вересні 1989 року у регіоні вперше постало питання щодо запровадження в Україні на державному рівні двох мов - української та російської, яке було спричинено обговоренням у засобах масової інформації проектів Закону „Про мови в УРСР” та Конституції УРСР. З такою вимогою виступили одночасно дві організації - Донецький Інтерфронт та міський страйком. Так, 9 вересня на засіданні Донецького страйкому було прийнята резолюція, у якій представникам страйкому доручалося виступити на I з'їзді НРУ із заявою про незгоду шахтарів із проектом Конституції УРСР (ст. 73) щодо надання статусу державної тільки українській мові [7]. Однак остаточний варіант Закону „Про мови в УРСР”, а пізніше „Декларація про суверенітет України” на деякий час заспокоїли багатьох. Страйкком зняв свою вимогу, боротьбу продовжили лише члени Інтерруху Донбасу.

У 1990 році національно-демократичні організації посилили свою увагу до робітничого руху. За визнанням керівників Донецької крайової організації Народного руху України, жодний шахтарський страйк у 1989 - 1990 роках не проходив без участі „рухівців”. На другому з'їзді Руху (жовтень 1990 р.) голова НРУ І.Драч поставив завдання надати моральну та політичну підтримку гірникам з метою консолідації дій національно-демократичних сил та шахтарського руху [8]. Влітку 1990 року гірники вже висунули політичні вимоги, з восени ж цього року почали переходити на бік національно-демократичних організацій, виступаючи за реалізацію рішення Верховної Ради України щодо політичного суверенітету та економічної самостійності України, проведення всенародного референдуму з питання укладення Союзного договору [9].

На наш погляд, це було викликано двома причинами. Перша полягала в тому, що союзний уряд втратив авторитет серед гірників, тому що постанова № 608 про вирішення їх соціально-економічних вимог не виконувалася; у загальній руйнації економіки шахтарі звинувачували у першу чергу центральні органи влади. За словами одного з лідерів робітничого руху Ю.Болдирева, „тільки економічне становище Донбасу може змусити нас підтримати самовизначення України, тому що самостійній Україні буде потрібний Донбас” [10]. Другою причиною з'єднання національно-демократичних організацій з робітничим рухом була їх спільна боротьба з „головним ворогом” - Компартією.

Навесні 1991 року у Донбасі почалася нова хвиля шахтарських страйків. Серед вимог страйкуючих підприємств (квітень 1991 р.) висувалися й такі: надати конституційного характеру Декларації про суверенітет України, створити Раду конфедерації суверенних держав із повноваженнями координуючого органу, підняти над адміністративними будинками синьо-жовтий прапор [11]. На конференції представників політичних та громадських організацій з участю членів страйкових комітетів, яка відбулася у червні 1991 року у Павлограді, було заявлено про рішучість провести Всеукраїнський політичний страйк протесту у разі укладення Україною Союзного договору [12]. Остаточний перехід шахтарів на бік національно-демократичних організацій навесні 1991 року був зумовлений повним падінням у гірницьких колективах авторитету союзного уряду, а також посиленням агітації серед шахтарів членами Народного руху України та Української республіканської партії (УРП). На допомогу місцевим національним демократам нерідко приїжджали посланці із Західної України, а також відомі державні та громадські діячі - С.Хмара, І.Деркач, М. Горинь, Л.Скорик [13]. У результаті лави обласних організацій Руху та УРП помітно поповнилися шахтарями. Так, на шахті „Росія” (Донецька область) весь склад страйккому (9 осіб) написали заяву про вступ до НРУ [14].

10 травня 1991 року за рішенням більшості шахтарського мітингу над адміністративним будинком шахти „Південнодонбаська №3” було піднято синьо-жовтий прапор [15].

Однак наприкінці літа 1991 року почали ускладнюватися взаємовідносини між деякими представниками Регіональної спілки страйккомів Донбасу та лідерами донецьких організацій УРП і „Демократичного Руху”. У засобах масової інформації заявлялося, що „підкуплені шахтарські ватажки” „змушують шахтарів тягнути ковдру на себе”; отримав можливість придбати дешеві бартерні речі, гірняки забувають про свої політичні вимоги [16]. У свою чергу, члени страйккомів звинувачували цих лідерів у тому, що за рахунок шахтарських страйків вони зібрали кошти на утримання структур організацій УРП та „Демократичний Рух” [17]. На наш погляд, це непорозуміння пояснювалося в основному причинами суб'єктивного характеру.

Після прийняття Акту про незалежність України на перший план вийшла проблема національно-державного устрою, яка особливо загострилася у промисловому та багатонаціональному Донбасі. Побоювання багатьох громадських об'єднань, що вихід України із складу СРСР призведе до міжнаціональної конфронтації, дестабілізації громадсько-політичної ситуації, погіршення соціально-економічного становища регіону активізувало їх дії щодо вирішення питання про федеративний устрій України. Страйккоми Донбасу рішуче засудили спроби створення на Донеччині „автономної республіки”, але виявили зацікавленість ідеєю федералізму. І вже у червні 1992 року шахтарі під час пікетування Верховної Ради України висунули серед інших вимогу федеративного устрою держави (у штаб-квартирі Незалежної профспілки гірників України (НПГУ) це було названо „самодіяльністю Донбасу”) [18].

З 1992 року Донецький міський страйкком і Незалежна профспілка гірників України почали звертати особливу увагу на прояви націонал-екстремізму, хоча на Донеччині націонал-радикальні організації у цей період свої активності не виявляли. Восени цього року у відповідь на розгін засідання НПГУ у Києві загоном УНСО, страйкком і НПГУ м. Донецька прийняли заяву, у якій висунули ультиматум: або формування УНСО будуть заборонені, або шахтарі самі будуть вживати заходи у цьому напрямку. Однак з боку страйккомів Донеччини припускалися й не виважені дії, які могли б спровокувати міжнаціональний конфлікт у регіоні. Так, у газеті Донецького страйккому і НПГУ „Новости и события” у жовтні 1992 року була надрукована стаття пересічного читача Н.Ковальської „Прости меня за них, Россия!” такого змісту: „Россия была и будет Великой Державой.

И это вы - украинцы, молдаване, армяне валялись в ее ногах, умоляя принять вас в империю … мутанты с примесью австрийской, венгерской и другой крови … не пришлось бы вам снова падать на колени перед Русью, как 340 лет назад” [19]. На звітньо-виборчій конференції Донецької крайової організації НРУ (листопад 1992 року) ця стаття була оприлюднена як позиція Донецького страйккому. Такі дії обох організацій не сприяли консолідації робітничого та національно-демократичного руху на Донеччині.

Таким чином, на початку робітничого руху Донеччини влітку 1989 р. шахтарі висували здебільшого соціально-економічні вимоги. Однак уже тоді було зрозумілим: політизація шахтарського руху неминуча, хоч як би партапарат не намагався протиставити робітничий та національно-демократичні рухи. Влітку 1990 року гірники вже висунули політичні вимоги, з восени ж цього року почали переходити на бік національно-демократичних організацій. Остаточне з'єднання національно-демократичних організацій з робітничим рухом відбулося навесні 1991 року, що було зумовлено повним падінням у гірницьких колективах авторитету союзного уряду, посиленням агітації серед шахтарів членами НРУ та УРП, а також їх спільною боротьбою з „головним ворогом” - Компартією.

Література

1. Русначенко А.Н. Пробудження. Робітничий рух на Україні в 1989 - 1993 рр. - К.: КМ Академія, 1995. - 266 с.

2. Лихолобова З.Г. Концептуальні питання історії вугільного Донбасу у другій половині XX століття //Нові сторінки історії Донбасу: Кн. 8 /Голов. ред. З.Г.Лихолобова. - Донецьк, 2000. - С. 5 - 17; Бурносов В.Ф Шахтерские забастовки 1989 года в Донбассе: истоки и итоги //Новые страницы в истории Донбасса: Кн.3 /Сост. З.Г.Лихолобова. - Донецк, 1994. - С.98 - 108; Тодоров И.Я. Шахтерские стачки в Донецке (1989 - 1991 гг.) //Новые движения трудящихся: опыт России и других стран СНГ. Ч.1. - М., 1992. - С. 113 - 127.

3. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 32. - Спр. 2668. - Арк. 22 - 24.

4. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 32. - Спр. 2668. - Арк. 74 - 78.

5. Матеріали пленуму Донецького обкому Компартії України //Вечерний Донецк. - 1989. - 28 лист.

6. Гарань О.В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). - К.: Либідь, 1993. - С. 50 - 52.

7. Основные положения Манифеста Донецкого Интерфронта //Единство: Информбюллетень Интерфронта Латвийской ССР. - 1990. - 27 авг.; Резолюция Донецкого городского стачкома //Вечерний Донецк. - 1989. - 6 сент.

8. Матеріали II з'їзду НРУ //Літературна Україна. - 1990. - 1 лист.

9. Резолюция политической забастовки в г. Донецке 11 июля 1990 г. //Слава шахтера. - 19 июля; Резолюция митинга в г. Донецке 1 октября 1990 г. //Вечерний Донецк. - 1990. - 3 окт.

10. Гарань О.В. Від створення Руху до багатопартійності. - К.: Вид-во тов.-ва „Знання” України, 1992. - С. 48.

11. Требования бастующих предприятий //За уголь. - 1991. - 26 апр.

12. Інформація про конференцію представників політичних та громадських організацій у Павлограді //Літературна Україна. - 1991. - 27 червн.

13. Прищепа В. Панорама України: Донецька область //Незалежність. - 1991. - 12-18 бер.

14. Олійник М. Уроки страйку //Соборність. - 1991. - лип.-серп.

15. Информация о митинге шахтеров на шахте „Южнодонбасская” № 3 //Город. - 1991. - 20-26 мая.

16. Звернення до української діаспори та українців всього світу //Соборність. - 1991. - черв.-лип.; Сагань Н. Ищите женщину или как дамы от политики учат стачкомовцев жить //Жизнь. - 1991. - 7 сент.

17. Беседа с членом городского стачкома В.Н.Миненко и с председателем стачкома шахты им.Челюскинцев Ф.Н.Прокопчуком //За уголь. - 1991. - 7 сент.

18. Уздемир Ю. Стачком предъявил ультиматум //Акцент. - 1992. - 18 сент.

19. Ковальская Н. Прости меня за них, Россия! //Новости и события. - окт. (№ 21).