Революція 1917 року в Україні у рецепції українсько-радянської історіографії періоду українізації

Революція 1917 року в Україні у рецепції українсько-радянської історіографії періоду українізації

Історія соціальних катастроф, різких зламів у житті суспільства завжди була предметом зацікавлень дослідників. Перемоги сприймаються як належне і тому легко забуваються, а історичні невдачі назавжди залишаються особливо цікавими для досліджень.

За емоційним впливом невдачі та поразки набагато вагоміші в житті будь-якої спільноти, ніж навіть найгучніші перемоги. Пошук причин несподіваних соціальних катастроф залишається одним з найцікавіших та найсуперечливіших в історичному дослідженні. Причин загибелі Римської імперії, краху французької монархії або розпаду Радянського Союзу шукатимуть ще чимало поколінь істориків. Цілком можливо, що проблеми такого масштабу завжди будуть предметом інтересів дослідників.

Передумови, інакше кажучи, причини, які спричинились до революції саме в 1917 році, цікавлять істориків революції, починаючи з перших спроб її дослідження. Перші історики її були свідками або нерідко й учасниками трагічно-кривавого дійства під назвою революція. Згодом вони стали її істориками. Історія революції протягом багатьох років активно використовували як пропагандистський засіб для пропагування необхідних ідейних конструкцій.

Радянська історична наука займає особливе місце у процесі дослідження історії революції в Україні в 1917 році. Протягом десятиліть це була версія сторони, яка перемогла в кривавій боротьбі всіх своїх політичних противників і претендентів на політичну владу в країні. Проте коли було втрачено монополію на владу в країні, у радянської концепції історії революції серед істориків України не знайшлось прихильників, і її було відкинуто й забуто. Нині вона є зручною моделлю для вправляння в критиці історичних концепцій. Незважаючи на певний ідеологічний догматизм, українська радянська історіографія революції в Україні в 1917 році пройшла тривалу еволюцію, протягом якої змінювались погляди істориків не лише на роль окремих осіб в історичному процесі революції, а й на глибинні історичні процеси, які впливали на розвиток історичного процесу. Українська радянська історична наука є майже досконалим об`єктом для історичного дослідження. Адже оскільки її розвиток завершений, ми можемо ствердно говорити про характер та тенденції її розвитку.

Українська радянська історіографія революції в Україні у 1917 році періоду українізації є одним з найцікавіших етапів розвитку історіографії революції. Він радикально відрізняється від наступних етапів розвитку радянської історіографічної моделі. В другій половині 20-х і до початку 30-х років українські радянські історики могли дозволити собі певну свободу при аналізі історії революції. На той період ще не склалась система ідеологічного контролю над суспільством взагалі та наукою зокрема. Історики користувались тим, що вище партійне керівництво займалось після смерті В.Леніна боротьбою за владу і не могло приділити достатньо уваги контролю за розвитком ситуації в республіці. Скориставшись моментом, історики вдалися до дослідження історії найвагоміших історичних процесів, які відігравали важливу роль у житті суспільства. Проте процес відносно порівняно дослідження тривав недовго.

Не слід також перебільшувати можливої неупередженості дослідників. Історія революції завжди залишалась для радянських істориків особливою темою, з приводу якої міг висловитись далеко не кожен бажаючий. Провідні історики революції 20-х - початку 30-х років належали до партійної верхівки КП(Б)У. Зокрема, М. Скрипник займав пост наркома освіти, М. Яворський виконував обов`язки керівника Упрнауки, А. Річицький був головним редактором журналу «Більшовик України».

Центральною проблемою української радянської історичної науки стала історія революції 1917 року в Україні. До першої половини 20-х рр. історична література, присвячена історії революції в Україні, мала як правило, мемуарний характер. Написана по слідах недавніх подій вона тому й становить особливу цінність, будучи в ряді випадків єдиним джерелом висвітлення важливих революційних подій в Україні.

До ювілею революції активізувались прагнення щодо створення радянської концепції революції в Україні, яка у рамках існуючих на той час вимог пояснювала розвиток історичного процесу доводила неминучість перемоги пролетарської революції. В 20-ті роки публікація матеріалів, присвячених історії революції, набула значних масштабів. Зокрема, матеріали з історії революції в Україні публікувались у 43-х всесоюзних та українських журналах, а також виходили окремими виданнями [4: 232-234]. Загальна їх кількість за 1918-1926 рр. досягає понад 300 найменувань [18: 138]. Це були в основному спогади, публіцистичні статті, нариси, документи і матеріали. Починаючи з другої половини 20-х років робляться спроби створення історичного висвітлення революції.

Характерною рисою історичного осмислення революції в 20-ті роки є увага вищих партійних органів до висвітлення істориками історії революційної боротьби. Конкретні завдання історикам революції партія поставила вже на першій Всеукраїнській нараді завідуючих істпартвідділами в плані роботи Істпарту ЦК КП(б)У і Губістпартів на 1925 р. Підкреслювалось, що необхідно приступити до планомірного збору матеріалів та висвітлення історії революції. Особливо зазначалось, що: «В роботі слід мати твердий нахил до вивчення революції, а не контрреволюції, використовуючи документи контрреволюційних угруповань лише в міру необхідності» [5: 233].

Особливу увагу історії революції було приділено напередодні 10-ти річного ювілею революції. Цьому питанню були присвячені постанови ЦК ВКП(б), де у зв`язку з ювілеєм були, сформульовані конкретні агітаційно-пропагандистські завдання партійним органам і громадським організаціям.

Головну увагу вимагалось приділити усвідомленню робітничими та селянськими масами ролі та значення революції 1917 року в історії [25: 705-707].

Історія революції 1917 року в Україні була вагомою частиною ідеологічної доктрини більшовицької партії. Партія та її керівництво виявляли постійну увагу до висвітлення історії революції саме в потрібному їм руслі. Перед істориками наголошувалось на необхідності «висвітлення історії місцевих організацій більшовиків і їх ролі в боротьбі за Жовтень» [15: 267-268]. За словами сучасного українського дослідника А. Санцевича, позиція істориків дуже ускладнилась через те, що провідні позиції серед суспільствознавців належали діячам партії [21: 22]. Проводячи роботу з впорядкуванням матеріалів до історії революції 1917 року вже тоді, у 20-х роках, виникали значні труднощі, головними серед яких стали незначна кількість матеріалів, адже надзвичайно велика кількість архівних документів загинула під час громадянської війни [37: 37].

Одним з важливих і складних питань, які ставили історики 20-х років, було питання про соціально-економічні та політичні передумови революції в Україні. В одній з перших наукових робіт присвячених історії революції, М.О. Скрипник зробив спробу аналізу соціальних та політичних передумов революції. Він дав характеристику робітничому класу, селянству та інтелігенції, а також політичним партіям, які діяли в Україні в період з лютого по жовтень. У той період радянська історіографія ще не була загнана у вузькі ідеологічні шори. Він, зокрема, стверджував, що соціально-політичні умови в Україні в меншій мірі сприяли революційно-пролетарському руху порівняно з Росією [23: 89].

Один з негативних моментів, який мав значний вплив на розвиток революційного руху в Україні, полягав у тому, що робітничий клас України не був пов`язаний з українським селом і походив в основному з російських губерній. Він не був готовий до тривалої боротьби, не мав своїх постійних організацій, а соціал-демократичні організації більшовиків у великих містах (Миколаєві, Одесі, Катеринославі та на Донбасі) становили собою окремі комітети, не об`єднані в масштабах України [23: 89]. Скрипник вважав, що це надзвичайно ускладнило процес розвитку революції в Україні.

М. Скрипник ставив національне питання в Україні на перше місце серед інших соціальних питань, вважаючи, що боротьба класів в Україні з перших же кроків після Лютневої революції отримала забарвлення національного питання, а національний рух охопив широкі прошарки населення [23: 91]. В даному випадку історик стоїть на позиціях, надзвичайно близьких до тих котрих дотримується сучасна українська історіографія. Він відзначав слабкість та нечисельність більшовицьких організацій в Україні, відсутність єдиного координаційного центру.

Зокрема, зазначав, що навіть для боротьби «проти об`єднуючого свої сили українського націоналізму в перший період української революції ми бачимо роз`єднані, організаційно не пов`язані в краєвому масштабі партійні організації» [23: 100]. Він також виступив з критикою керівництва більшовицьких організацій Донецько-Криворізького басейну, за те, що вони навіть не допускали думки про приналежність Харківщини, Катеринославщини, Криворіжжя і Донбасу до України [23: 106].

М. Яворський вніс значний внесок у розвиток української історичної науки, він, по суті, першим серед українських істориків виявив інтерес до нової історії України. Це слід відзначити, адже для традиційної української історіографії характерним був, як правило, інтерес до середньовічної української історії, особливо до періоду до ХVІІ ст. часи «Руїни» значно менше цікавили українських істориків, не кажучи вже про історію ХІХ та ХХ століть. У своїх працях історик намагався якнайширше використовувати класовий підхід до характеристики історичного процесу. Особливу його увагу привертала безкомпромісна революційна боротьба. Торкаючись проблем передумов революції 1917 р., М. Яворський вперше серед українських істориків приділив значну увагу розгляду соціально-економічного процесу в розвитку революції. До цього історію України подавали переважно через призму політичної історії та історії українського національного руху і, по суті, ігнорували соціально-економічну сторону в розвитку історичного процесу. В історичних працях М. Яворського значне місце відведено соціально-економічним процесам в Україні, він вважав, що соціальна революція в Україні набувала національного забарвлення. Визначаючи характер революції 1917 року в Україні, писав, що тут проходила національна революція, головним рушієм котрої була діяльність українських буржуазних та дрібнобуржуазних партій, які очолила Центральна Рада [36: 31-35].

Буржуазію М. Яворський вважав революційною силою, яка, по суті, здійснила Лютневу революцію 1917 року. У своїх працях надавав великого значення розвитку українського робітничого руху і тісно пов`язував його з національним рухом. Він вважав, що в Україні відразу після падіння самодержавства почалася національна революція, а головною метою було - утворення національної Української держави [35: 103-104]. М.Яворський вважав, що партія більшовиків недостатньо розуміла вагу національного питання, проте зуміла вирішити інші важливі питання революції, зокрема земельне, і тому стала гегемоном революції. Революційний процес в Україні в 1917 році він характеризував як національно-демократичну революцію. Виходячи з контексту розвитку революційної боротьби, історик висунув ідею тривладдя в Україні в період весни - осені 1917 р. В Україні, за його словами, крім влади Тимчасового уряду, Рад солдатських і більшовицьких депутатів, впливовою силою стала українська влада [33, 94-95]. Ці три ворогуючі політичні угрупування вели між собою боротьбу.

Характеризуючи діяльність Української Центральної Ради, М. Яворський підкреслював, що до перемоги Жовтневої революції в Росії вона йшла революційним шляхом, тобто в його розумінні була справді революційною силою [36: 44-45]. Він цілком справедливо вважав, що в Україні було не два, як у Росії, а три ворогуючих табори, котрі вели між собою боротьбу. Одним з цих таборів були, за його висловом, «дрібнобуржуазні націоналісти». Головною рушійною силою цього політичного напряму М. Яворський вважав сільську буржуазію, так званого куркуля [34: 220, 232, 249, 264]. Проте на відміну від майбутніх поколінь радянських істориків, він вважав заможне українське селянство потужною революційною силою. Зокрема, поділяючи заможне селянство на куркульство і фермерство, історик намагався створити більш гнучку концепцію, яка б краще відображала історичні реалії. Яворський доводив, що головний революційний натиск у 1917 році на суспільний устрій йшов саме з боку орендарів. Саме вони виступили з радикальними вимогами перерозподілу земельної власності, намагаючись звільнитись від величезних орендних виплат господарям землі.

Подібних поглядів дотримувався також В. Сухино-Хоменко. Він, зокрема, підтримував тезу щодо відсутності української буржуазії як класу, який відігравав би цілком самостійну політичну роль в Україні [26: 90]. Стверджував, що більшовизм в Україні не мав широкої мережі місцевих партійних організацій [27: 243], а тому не міг виступати в Україні головною рушійною силою революції. Такою силою в 1917 році він вважав дрібну буржуазію [28: 159]. Надзвичайно важливим фактором, який впливав на розвиток революції в Україні, була національна роз`єднаність міста та села. Різнонаціональний склад значною мірою обумовлював характер розвитку революції в Україні. Українську Центральну Раду історик кваліфікував як виразника інтересів дрібної української буржуазії [8: 96]. Він обгрунтовано вважав, що класовим та соціальним складом Центральна Рада стояла дуже близько до есеро-меншовицьких Рад і займала часто ліворадикальні позиції [8: 97-98]. Особливо, коли це стосувалося аграрного питання.

Соціальні відносини, що склались в Україні на 1917 р., розглядав у своїх історичних розвідках М. Волін. В одній з них він доводив, що капіталізм в Україні розвивався набагато швидше, ніж у Росії [2: 5]. Він відзначав також вищу політичну активність буржуазії, заможного селянства, порівняну з Росією молодість робітничого класу, який географічно був сконцентрований на лівобережжі України і в середовищі якого сформувався значний прошарок робітничої аристократії [2: 7]. На основі цього він робив висновок про існування в Україні передумов для переваги меншовицького крила соціал-демократії [2: 19]. Він також зауважив, що робітничий клас в Україні був переважно російським або зрусифікованим, а селянство практично повністю українським, між ними не було необхідного сполучення. Ці фактори визначали особливості розвитку революції в Україні, а саме - особливу вагу національного питання.

М. Попов у своїх історичних працях зазначав, що найбільшою слабкістю більшовиків України було те, що вони практично впродовж усього періоду боротьби проти Центральної Ради не враховували значення і ролі національного питання та національного руху, наслідком чого став незначний вплив на українізовані військові частини і селянство. Історик відзначав також труднощі, які виникли в більшовиків під час революції через мовні та культурні розбіжності між пролетаріатом та селянством в Україні [13, 5].

А. Річицький вважав, що аж до грудня 1917 року Центральна рада була рушійною силою в розгортанні революційного процесу в Україні. Такої думки також дотримувався М. Свідзінський [22: 126]. Річицький, зокрема значну увагу приділяє аналізу соціально-економічних передумов революції 1917 року, її причин та соціально-економічній інтерпретації політичних гасел, висунутих революцією. Критично відгукував про українські політичні партії, які були політичними противниками більшовиків, зокрема, так відкликається про УПСР: «Без кадрів, без організації, без досвіду, без програми, зростаючи на грунті нерозгорнутої ще класової боротьби серед селянства, ця партія не мала ні точно окресленої політичної організації, ні виразної політичної тактики. … Партія політичних неуків і темних мас…» [17: 14-15]. Слід зазначити, що на загальному фоні Річицький виділяє УСДРП, зокрема, зазначає, що у 1917 році вона «подекуди конкурувала навіть з більшовиками» [17: 20]. Позицію Центральної Ради в жовтні 1917 року після більшовицького перевороту в Петрограді Річицький тільки як зраду соціальних і національних інтересів українського народу. В своїй праці він намагається довести домінування соціальних інтересів у революції. Річицький доводить, що «…селянство зрушило в революцію не в ім`я національно-політичних домагань; до чистої політики маси, особливо селянські, не мають особливої охоти. Для них політичні гасла, зокрема гасло «автономії», що в неї вони вкладають свій соціальний зміст» [17, 21]. Річицький досить скептично ставиться до масштабів політичного впливу Центральної Ради. Зокрема, намагається протиставити Центральну Раду та місцеві з`їзди селян, солдат і робітників. Він вважає, що саме через них народні маси висували свої соціальні вимоги і намагались впливати на соціальну політику. Історик особливо відзначає період з лютого по жовтень 1917 року, намагаючись переконати, що після того, як більшовики взяли владу в Петрограді, революція вступила на новий етап розвитку, в тому числі в Україні. У період перед більшовицьким переворотом Україна «являє нам зразок буржуазно-демократичної революції колоніальної країни і пригніченої нації, революції національно-аграрної…» [17: 23]. За словами Річицького: «Земля становить зміст селянської революції» [17: 28]. Земельний голод і малоземелля українських селян, постійні конфлікти з поміщиками, які володіли, порівняно з селянами, великими землями, штовхала їх до вимог конфіскації поміщицьких землеволодінь і чорного, зрівняльного переділу землі між селянами. Саме як зрівняльний переділ уявляли собі селяни аграрну революцію. Історик наводить численні вимоги селян і селянських з`їздів щодо скасування приватної власності на землю. Селянство, а на 1917 рік це понад 80% населення України, відзначалось крайніми архаїчними уявленнями щодо організації суспільства та права власності на землю, вимагаючи, щоб землею могли користуватись лише ті, хто її буде обробляти. Навіть згадки про необхідність збереження великих господарств розлючували селян [17: 28, 29]. Стосовно українізації українських частин, то Річицький переконаний, що це мало під собою лише одну підставу: якнайскоріше повернутись додому. Проте Річицький визнає, що за радикальністю Центральна Рада займає після більшовиків друге місце. Історик критикує представників Київської організації РСДРП(б) за нігілізм у національному питанні. Дещо побіжно Річицький висловлює тезу про гегемонію пролетаріату в українській революції. Відзначає недостатню організованість українського пролетаріату в національному масштабі, що, за його словами, спричинило непідготовленість до проведення пролетарської революції в умовах України.

Проблематики соціально-економічних передумов революції в Україні певною мірою торкався в праці «Революция на Украине» Д. Ерде. Він спробував дати характеристику соціально економічного становища України напередодні та під час революції 1917 року, аналізуючи також особливості соціальної структури населення України. Історик писав, що Україна була колонією Росії [32: 19]. Вважав капіталізм в Україні менш розвинутим порівняно з Росією [32: 19]. Історик активно використовував у своїй праці роботи В. Винниченка і підтримував його тезу щодо відсутності в Україні національної української буржуазії [32: 21]. Аналізуючи політику більшовиків в Україні впродовж 1917 року, вважав, що більшовики, а також пролетаріат «не мали чіткої лінії в питанні щодо того, чи потрібно тут в конкретній обстановці агітувати за збереження союзу з Росією за що б то не було, чи відразу взяти курс на самостійне державне буття України (звичайно, на основі радянської влади)» [32: 23].

Етапи аграрної революції в Україні висвітлені в дослідженні М.А. Рубача «Аграрна революція в Україні» [6]. Історик доводить, що боротьба селян як в Україні, так і у Росії була частиною процесу переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну і проходила під гегемонією пролетаріату. Праця Рубача дає можливість переконатись у слабкості позицій більшовицької партії в селі, нерозробленості її аграрної програми, внаслідок чого їй довелося взяти на озброєння, по суті, аграрну програму партії лівих есерів. Значна увага приділяється критиці соціальної політики Центральної Ради в галузі вирішення аграрного питання в Україні.

Проте такі історичні концепції спричиняли перепони у створенні образу КП(б)У як єдиної рушійної сили в розвитку революційного процесу в Україні. Вони демонстрували відсутність єдності всередині більшовицької партії щодо розвитку революції у 1917 р. в Україні. Підкреслювали значну різницю в розвитку революції між Україною та Росією.

Починаючи з 1928 р. за вказівкою з центральних органів партії поступово розпочалось цькування істориків школи Яворського та його однодумців. У 20-ті роки М. Яворський виступав з критикою, спрямованою проти «української буржуазної історіографії». Проте, незважаючи на це, в 1928 р. на Першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів у Москві він був підданий різкій критиці з боку П.О. Горіна - співробітника Інституту марксизму комуністичної академії. Яворського звинуватили в тому, що у своєму підручнику виданому у 1926 р., він пропагував немарксистські погляди на історію України. Історика особливо критикували за те, що в його працях буржуазія виявилася революційною силою в 1917 році і саме вона здійснила Лютневу революцію [29: 29-30]. На цій конференції були засуджені українська історична наука в цілому як наука націоналістична, а її представники - як буржуазні націоналісти [21: 23].

В інспірованій вищими партійними органами України критиці не могли залишити осторонь і М. Скрипника. Його звинуватили в перекручуванні історичної істини, особливо розкритикували за надмірну увагу до національного питання в історії революції. Починаючи з 1928 року, проти доволі самостійних історичних концепцій М. Скрипника, М. Яворського, В. Сухино-Хоменко починається агресивна, а часто просто образлива критика. В 1928 році у зв`язку з дискусією, викликаною статтями В. Сухино-Хоменко про особливості пролетарської революції в Україні, виступили М. Гарін і І. Редькіна. Історика критикували за надання надмірної ваги національному питанню, за перебільшену увагу до селянства в революції, за вказування партії на її помилки в національному питанні. І. Редькіна доводила необгрунтованість тези Сухино-Хоменко щодо слабкого економічного розвитку України. Спираючись на популярну в ті роки теорію торгового капіталу М. Покровського, вона як передумови революції і національно-визвольного руху в Україні виводила ідею зіткнення двох торгових капіталів: російського та українського [16: 339-340]. Проте і вона, даючи характеристику робітничому класу і селянству, прийшла до висновку, що в Україні вони були в культурному, мовному і територіальному відношеннях надзвичайно роз`єднані, а це, на її думку, підштовхувало селянство до національного руху [16: 343].

Критика поглядів В. Сухино-Хоменка на українську революцію була дана в резолюції українського Товариства істориків-марксистів. У ній, його розкритикували зокрема за недооцінку ролі пролетаріату України як гегемона революцій 1917 р., за перебільшення значення дрібної буржуазії, ідеалізацію Центральної ради і неправильне визначення її соціально-класової бази [9: 430-431].

У лютому 1929 року з критикою історичної концепції М. Яворського виступила головна газета всіх радянських комуністів «Правда». Публікація була реакцією на книгу М. Яворського «Історія України в стислому нарисі» (К.,1928). Автор П.О. Горін критикував Яворського за те, що з його концепції випливає, що українська соціал-демократія веде свій розвиток від Драгоманова, по суті цілком проігнорована РСДРП, а натомість піднесений вплив РУП. П. Горін вважав: «Головні помилки книги М. Яворського є в тому, що картина справжньої класової боротьби ним не дана, не виведена роль пролетаріату, не показана не формальна, а справжня гегемонія пролетаріату і його керівництва селянством, не відзначена величезна роль російського робітничого руху і таких промислових центрів, як Ленінград, Москва, Іваново-Вознесенськ та ін. Не виявлена роль більшовиків» [14]. По суті, М. Яворського було розкритиковано за бажання відтворити в історичних працях реальну суспільно - політичну еволюцію України.

Слідом за П. Горіним виступив Н. Рубінштейн, розкритикувавши українську радянську історіографію того періоду, особливо відзначаючи, що «місцевий націоналізм знайшов своє відображення в історичній літературі. В роботах Яворського, Гермайзе - істориків школи Грушевського - під прикриттям марксистської фразеології проводилась дрібнобуржуазна і буржуазна концепція історичного процесу» [20, 17-18].

Українських істориків розкритикували за прагнення довести, що саме боротьба українського трудового народу та інтелігенції за незалежну українську державу визначала розвиток революційної боротьби в Україні. Вкрай негативно сприйняла у Москві прагнення показати особливості формування пролетаріату в Україні, який був переважно неукраїнського походження. Особливо негативну реакцію викликала теза щодо походження українського революційного марксизму від Революційної Української Партії, а не від РСДРП(б). З різким засудженням історичної концепції М. Яворського виступила колегія Інституту історії Комуністичної Академії. Яворського було звинувачено в шкідництві та навмисній дискредитації марксистської історичної науки. Критику історичної концепції Яворського інспірували представники вищого партійного керівництва ВКП(б) і активно проводило республіканське керівництво.

До початку 30-х років українські радянській історіографії революції в питаннях про умови пролетарської революції в Україні була нав`язана партійна лінія, за якою вважалось, що умови для назрівання революційних процесів в Україні були в цілому тими ж, як і в Росії, яка, в свою чергу стала вузловим пунктом протиріч світового імперіалізму і слабкою ланкою в ланцюгу [3: 40].

Значну увагу українські радянські історики приділяли переоцінці питання щодо розстановки класових та партійно-політичних сил в Україні у період з лютого по жовтень 1917 р. Досить тривалий час в українській радянській історіографії поширеною була думка, про те, що, на відміну від Росії, де було два ворожих табори, в Україні в цілому та в окремих її районах існували три політичні сили: представники Тимчасового уряду, Центральна Рада та Рада робітничих і солдатських депутатів. Історики швидко вносили деякі зміни в свої концепції, зокрема, заявляючи, що в Україні, як і в Росії боролись дві сили: буржуазія і поміщики, з одного боку, пролетаріат та найбідніше селянство - з іншого. Проте все-таки відзначали, що вони мали три політичних центри: Ради, органи Тимчасового уряду і Центральну раду.

Домінуючі тенденції радянської історіографії чіткіше виявились у роботі С. Баранник. Історик намагається довести, що Тимчасовий уряд та Центральна Рада - це сили одного табору, а Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів були представниками іншого, ворожого їм табору. Ці сили і становили на думку історика, два конкуруючих центри влади, які боролись між собою [1: 30].

Питання про розстановку політичних сил напередодні революції українські радянські історики пов`язували з оцінкою діяльності Центральної Ради. В українській еміграційній історіографії Центральну Раду розглядали як революційну силу. Революційність її також визнавав М. Скрипник [23: 92]. Після кампанії критики проти Скрипника, Яворського та інших істориків, які підтримували тезу щодо революційності Центральної Ради, радянські історики відмовились від цієї тези.

М. Рубач, критикуючи теорію національної революції М. Яворського, відкидав точку зору щодо існування трьох політичних таборів в Україні, вважаючи, що Центральна Рада мало чим відрізнялась від Тимчасового уряду, хоча й не її певної революційності [19: 19]. Інший історик, Х. Міронер, писав, що «оскільки Центральна рада на певному етапі керувала національним рухом, спрямованим проти великодержавної імперіалістичної політики Тимчасового уряду, остільки вона мала визначальне революційне значення» [12: 7].

Дещо іншу оцінку Центральній Раді дав В.М. Манілов. Він один із перших, ще у 1927 році, підкреслив взаємозв`язок політики Центральної Ради з її соціально-класовим складом. «Центральна рада, - писав він - з моменту свого виникнення була побудована на основі коаліції різнорідних соціальних груп включно до соціалістів-федералістів - українських кадетів, таким чином елементів чисто буржуазних» [10: 11]. А це, в свою чергу, не могло не привести до того, що Центральна Рада, як і російські меншовики та есери, провадила, на його думку, угодовську політику [10: 8, 10, 11].

Розвиваючи в подальшому цю тему, В. Манілов доводив, що Центральну Раду не можна ототожнювати з Радами, бо в ній нібито не був представлений пролетаріат, як клас, і не було більшовиків, а в Радах робітничих, селянських і солдатських депутатів вони були. Автор відзначав, що для Центральної Ради була характерна певна «непослідовна опозиційність» у щодо Тимчасового уряду. Він також вважав, що Центральну Раду не можна ототожнювати з тими масами, що йшли за нею, зокрема, зазначав: «але політично шкідливо об`єднувати в одне Центральну Раду і той масовий рух, на чолі якого вона тимчасово опинилась» [11: 379].

Практично з початку 30-х років в оцінках історії революції в Україні починають переважати догматичні оцінки, які нав`язувало історичній науці вище керівництвом партії. Зокрема, намагаючись аналізувати соціально-класовий стан Центральної Ради, Д.С. Фрід доводив, що між нею та Радами робітничих, селянських та солдатських депутатів «глибока не лише кількісна різниця. Ради являлись пролетарською організацією, незважаючи на свою угодовську дрібнобуржуазну верхівку … а Центральна рада була дрібнобуржуазною організацією за своїм складом, де керівництво політикою належало по суті справи українській буржуазії» [30: 249].

Подібна оцінка Центральної Ради ставала домінуючою вже на початку 30-х, а згодом такі тези навіть відпала необхідність доводити. Історію революції в Україні у період з лютого 1917 по квітень 1918 р. історики висвітлювали порівняно всебічно й надзвичайно інтенсивно, проблематика історії революції стала практичного головною темою для українських радянських істориків. До негативних аспектів, які не сприяли науковому вивченню революційних процесів можна віднести заангажованість партійних структур керуванням процесом вивчення історії. Історія революції стала частиною державної ідеології, вивчення якої та розстановка історичних акцентів визначались партійною лінією. На початку 30-х років в історіографії революції в Україні починають набирати сили негативні тенденції у висвітленні революції, зокрема схематизм, підпорядкування науки партійним догмам та політичній кон`юнктурі. В подальшому ці риси, на жаль, стануть домінуючими.

Проте, незважаючи на негативні аспекти, які були в української радянської історіографії революції, слід віддати історикам того часу належне за прагнення створити історичну концепцію, яка дозволяла краще розуміти розвиток історичного процесу під час революції 1917 р. в Україні. Історики, які дотримувались марксистських поглядів на розвиток історичного процесу, одними з перших звернулись до новітньої історії України, тоді як до того предметом зацікавлень історичної науки були в основному давніші періоди історії України. До позитивних моментів варто також віднести прагнення включити в поле історичного дослідження розвиток соціально-економічного процесу. Навіть пильну увагу до класової боротьби може розглядати певною мірою як позитивний фактор - історики намагалися розкрити роль та значення боротьби різних соціальних груп у суспільстві за доступ до влади та матеріальних ресурсів, використовуючи марксистську історичну модель. Проте, на жаль, у тих конкретних історичних умовах які склались в Україні на початок 30-х років, можливості істориків марксистського напрямку так і залишились невикористаними для дослідження історичного процесу. Історія виявилась надто потужним засобом ідеологічної боротьби, щоб владна верхівка могла дозволити історикам самостійно досліджувати та оцінювати історичний процес.

Список використаних джерел