Співпраця між керівними органами УРСР та РРФСР відносно проведення українізаційних процесів на Кубані В 20-х роках ХХ століття

Співпраця між керівними органами УРСР та РРФСР відносно проведення українізаційних процесів на Кубані В 20-х роках ХХ століття

Дмитро БІЛИЙ,

доцент кафедри історії України та філософії права

Донецького юридичного інституту

В останні часи значно мірою посилюється робота відповідних державних та громадсько-політичних установ України по налагодженню зв'язків з представниками української діаспори. Як свідчить досвід, особливі труднощі виникають у напрямі роботи серед східної української діаспори. Це викликано цілим рядом досить важливих обставин, серед яких можна виділити певні проблеми, пов'язані з тим, що тільки зараз починаються процеси створення впливових українських діаспорних організацій, занадто повільно випрацьовується єдина стратегія української державної політики відносно діаспори.

В цьому контексті, на наш погляд, було б досить доречним враховувати та використовувати той багатий досвід, який був напрацьований у 20-х рр. минулого століття, коли державні органи УРСР намагалися проводити виважену та наполегливу працю серед української східної діаспори.

Як відомо, найбільш згуртованою та компактною українською громадою східної діаспори було українське населення Північного Кавказу і, в першу чергу, Кубанської округи Північно-Кавказького краю РРФСР.

В цій статті ми розглянемо основні напрями співпраці українських та російських державних установ, спрямованих на проведення всебічного забезпечення національно-культурних прав серед українців Північного Кавказу в 20-х рр., які увійшли до історії під назвою “українізаційні процеси”.

З початку 20-х рр. досить великим впливом серед радянського керівництва УРСР користувалися представники так званої “націонал-комуністичної” течії, які прагнули в радянські форми існування УРСР вдихнути реальний державницький зміст. Одним з головних напрямків їх діяльності була тісна співпраця з українською діаспорою, але найбільш цілеспрямована та ґрунтовна політика в цьому напрямі на міжреспубліканському рівні розпочинається з середини 20-х рр.

6 червня 1925 року заступник наркомосвіти УРСР І.Сологуб направив до Управління справами ВУЦВК лист, у якому повідомляв, що "українці поза межами нашої країни не забезпечені ні школою, ні установами політосвіти, ні вчителями, ні інструкторами". Не дивлячись на те, що НКС УРСР не раз звертав не це увагу НКО РРФСР, наслідків не було; Наркомос, виходячи з цього, робив висновок, що усунення цього ненормального становища виходить за межі компетенції українських освітніх установ і навіть уряду України. Тому НКО УРСР вважає, що піднесення справи національно-культурного розвитку українських мас поза Україною можна зробити лише шляхом постановки цього питання з ініціативи ЦВК у відповідних органах Союзу [1].

У відповіді на цей лист НКО УРСР 23 червня 1925 року повідомляється, що питання про національно-культурний розвиток серед українського населення РРФСР буде розглянуте на найближчому засіданні ВУЦВК. Для розглядання цього питання НКО УРСР підготував велику доповідь про становище українців поза межами УРСР. Для цієї доповіді Управління Політосвіти (УПО) при НКО УРСР здало звіт про свою діяльність серед українців РРФСР. У ньому слабко проведена робота пояснювалася відсутністю необхідних коштів, незважаючи на те, що українські культурно-освітні заклади неодноразово зверталися до УПО за допомогою, наголошуючи на своєму важкому становищі, ще виникло через протидію місцевих органів.

Діяльність УПО обмежувалася доповідями на всеросійських з'їздах і конференціях, певною матеріальною підтримкою культосвітніх установ, розсиланням української літератури - підручників, букварів, газет і часописів. УПО неодноразово ставило питання перед УПО РРФСР про ненормальне становище українських культурних організацій і пропонувало вирішити справу постачання української літератури, але наслідків так і на було.

11 липня 1925 року доповідь НКО УРСР про становище українців за межами України була подана до президії УЦВК. На початку доповіді замнаркомос І. Сологуб торкнувся статистики компактного проживання українців на терені СРСР поза межами УРСР, назвавши такі місцевості, де українці складають більшість, або значний відсоток. Серед них - Кубанська область (70%), Воронезька губернія (35%), Курська губернія (23%), Сибір (613212 чол.), Далекий Схід, Приморщина, Гомельська губернія (Стародубський повіт). Назвавши загальну кількість приблизно в 6,5 млн чоловік, він відмітив, що лише 5% українських дітей навчаються у школах рідною мовою і до того ж мережа українських шкіл скорочується.

У зв'язку із цим НКО УРСР просив ВУЦВК УРСР звернутися у цій справі до ЦВК РРФСР про затвердження необхідних заходів для забезпечення розвитку культурної роботи серед української людності в РРФСР [2].

Водночас з перебігом цієї роботи НКО УРСР у Президії ЦВК СРСР також розглядалося питання про культурне становище нацменшостей. Так, на засіданні 12 червня 1925 року був розглянутий проект постанови "Про заходи забезпечення прав національних меншостей", яку опрацювала спеціальна комісія у складі М.Калініна, Ю.Ларіна, Ф.Кона [3].

Проект передбачив досить широкий ряд заходів, які повинні були забезпечити нормальний національно-культурний розвиток нацменшостей населення в СРСР. Серед них декларувалося виділення національно-територіальних адміністративних одиниць (сільрад тощо), функціонування рідної для більшості населення мови у веденні справ, документації, наявність права представникам нацменшостей користуватися рідною мовою в офіційних установах і справовиробництві, за порушення цього права передбачалася карна відповідальність. У школах за заявами батьків викладання повинно було проводитися рідною мовою, національні школи забезпечувалися коштами нарівні з іншими, встановлювалася карна відповідальність за заборону розповсюдження літератури і газет рідною мовою, представники нацменшостей обов'язково вводилися до усіх виборних органів - ЦВК республік, облвиконкомів автономних і районованих областей та губвиконкомів, які були зобов'язані звітувати про стан нацменшостей. Визнавалося також за необхідне розробити питання про створення при ЦВК СРСР комісії нацменшостей [4].

Цей проект був надісланий на Україну та на засіданні ЦК Нацмен при ВУЦВК від 24 червня І925 року розглянутий. У резолюції по ньому було вирішено, що проект не торкається всіх необхідних заходів по забезпеченню прав нацменшостей, і було вирішено доробити і доповнити його [5].

Враховуючи цей проект, а також, головним чином, доповіді замнаркомоса І. Сологуба про національно-культурне становище українців РРФСР, Президія ВУЦВК видала постанову "Про просвітницьку роботу серед українського населення РРФСР". Ця постанова була опрацьована на засіданні ВУЦВК, яке очолив М.Лобанов 19 серпня 1925 року [6]. У постанові зазначалося, що рішення ХІІ з'їзду РКП про правильне вирішення національного питання майже не торкнулося багатомільйонного українського населення РРФСР - не проводиться адміністративне виділення українських сіл, волостей, повітів та областей у національно-територіальні автономії, культурно-освітня робота рідною мовою майже не розвивається, республіканський НКО не вирішує цю проблему, внаслідок чого місцеві українці звертаються за допомогою до України.

Виходячи з цього, ВУЦВК постановив звернутися до ЦВК СРСР з проханням провести наступні заходи:

1) негайно розпочати відокремлення в окремі українські національно-територіальні одиниці села, станиці, волості, повіти та області з переважаючим українським населенням, в цих одиницях провести українізацію радаппарату, ввести вивчення побуту, культури, національних особливостей українців у зв'язаних з ними вищих радянських установах, за конкретний термін перевести всі культосвітроботи в школах, дитячих будинках, політустановах на українську мову, організувати короткочасні курси для вчителів-українців у вузах Кубані, Сибіру, Туркестану, створити українські кафедри, а в центрах республік з українським населенням відкрити українські інститути народознавства, профшколи; для студентів-українців з Росії у вузах України встановлювалася стипендія; сприяти на державному рівні створенню українських культурно-мистецьких об'єднань, театрів, бібліотек, музеїв, хат-читалень, лікпунктів, доручити Держвидаву РРФСР випустити українською мовою необхідну кількість підручників, методичних посібників [7].

Для проведення цієї конкретної роботи Наркомпросу РРФСР пропонувалося асигнувати спеціальні кошти як по державному, так і місцевих бюджетах.

Зі свого боку НКО України зобов'язувався:

а) закріпити за студентами-українцями з Росії у своїх вузах певну кількість стипендій;

б) за потребою надсилати представників наукових кадрів України;

в) відряджати за бажанням українського населення українські театри (театр ім. І. Франка, “Березіль”, хорові та музичні капели, кінофільми);

г) НКО УРСР організувати тісний зв'язок з культурно-просвітницькими установами РРФСР;

д) влаштовувати науково-методичні наради, екскурсії та інспекторські обстеження [8].

Як бачимо, пропозиції українського уряду за умов їх виконання могли привести до реальних і конкретних наслідків, які могли б дійсно забезпечити реальний національно-культурний розвиток українців у РРФСР. Але з усіх запропонованих пунктів були виконані лише деякі, і в першу чергу ті, які повинна була виконати УРСР. Щодо інших пунктів, то в реальній ситуації працювали лише ті, які торкалися розвитку освіти.

Що стосується продовження зміцнення контактів між НКО УРСР та НКО РРФСР, то контакти між ними так і не перейшли на постійний рівень. Нова спроба встановити цей зв'язок була зроблена в листі народного комісара освіти УРСР Шумського до наркома освіти РРФСР А.Луначарського від 21 червня 1926 року, в якому пропонувалося дати можливість НКО УРСР ознайомитися з питаннями, які розробляться в НКО РРФСР і його окремими установами.

Найбільш впливовим ініціатором заходів по забезпеченню національно-культурного становища українців РРФСР і Кубані, зокрема, виступав народний комісар освіти Микола Іванович Скрипник. Займаючи цю посаду з 1927 по 1933 рік, він доклав багато зусиль, аби привернути увагу керівництва УРСР, РРФСР, СРСР до цього важливого питання. Головні напрями політики державних і партійних органів УРСР у вирішенні цієї проблеми були висловлені у статтях М.І.Скрипника “Про кордони УРСР” (14 грудня І928 року) і "Про бухгалтерію в національному питанні" та інші.

Так, у статті "Про кордони УРСР'" він зазначав: “Утворення національних радянських республік з об'єднанням у них цілокупного територіального масиву, об'єднаного одним національним населенням, було й залишається шляхом, що ним пролетарська диктатура розв'язує національне питання, знищує дореволюційне становище народностей колишньої Російської імперії, бо це колоніальне становище, між іншим, і найперше, саме й полягало в державно-адміністративній розпорошеності та необ'єднаності пригнічених народностей, ці обставини заважали об'єднанню їх культурних зусиль та ставали на перешкоді їхньому розвитку” [9].

Для виправлення такого ненормального становища за умов принципово нового союзу рівноправних націй М.І.Скрипник пропонував наступні заходи:

1) приєднати українські етнографічні землі до УРСР;

2) запобігти русифікації, яка продовжувала проводитися на цих теренах.

Вказуючи на численні факти проведення русифікації серед українського населення РРФСР, М.І.Скрипник вказував, що в УРСР така політика щодо національних меншин неможлива: "Треба визнати, що ми не могли б собі уявити можливість у нас такої впертої, довгої і, треба сказати, бридкої зневаги до інтересів національних меншостей, як то було до українського населення протягом довгих років у Курській губернії, на Таганрожчині, в Кубані тощо. Ніякі економічні міркування, що виходять з погляду зручності зносин, не можуть ані в найменшім ступені виправдати того стану, що є в ... територіях РРФСР з українською більшістю людності" [10].

Єдиним виходом з цієї ситуації нарком просвіти вважав тільки приєднання цих земель до УРСР, бо тільки в її складі українці діаспори зможуть забезпечити свої національно-культурні потреби.

У 1930 році народний комісар освіти УРСР перебував на Кубані.

Як наслідок цієї поїздки, колегія Наркомосу України 16 жовтня 1930 року видала постанову про відправлення на Північний Кавказ з України 100 вчителів для шкіл І ступеня, 25 вчителів для шкіл ІІ ступеня. Крім того, на Кубань неодноразово приїжджали від секції мистецтв НКО пересувні лекторські групи, художні колективи, виставки, театр "Березіль" під керівництвом Л.Курбаса, вчені, письменники, педагоги тощо. У 1931-1932 роках у Кубанський педагогічний технікум відправлялися з України викладачі. Але всі ці заходи часто обмежувалися лише культурною допомогою [11].

Як відомо, наполеглива праця освітніх та державних установ УРСР у 20-х рр. стала тим головним фактором, який підштовхнув відповідні адміністративні та освітні органи РРФСР до проведення досить масштабних українізаційних процесів сере українського населення, яке проживало на терені РРФСР. На жаль, посилення тоталітарної політики керівництва СРСР, пов'язаної із зміцненням диктаторського режиму Й. Сталіна, звело нанівець ці досягнення. Але досвід минулих років у цьому питанні може стати для нас досить цінним надбанням для проведення відповідних заходів щодо покращання національно-культурного становища української східної діаспори.

Література

1. ЦДАВО України. - Ф.Р-166.- Оп.5. - Спр.16. - Арк. 63.

2. Там само. - Арк. 68.

3. ЦДАВО України. - Ф.1.- Оп.2. - Спр.3801. - Арк. 162.

4. Там само. - Арк. 184.

5. ЦДАВО України. - Ф.Р-166.- Оп.5. - Спр.16. - Арк. 156.

6. ЦДАВО України. - Ф.Р-166.- Оп.5. - Спр.31. - Арк. 365.

7. ЦДАВО України. - Ф.Р-166.- Оп.5. - Спр.16. - Арк. 366.

8. Там само. - Арк. 369.

9. Скрипник М.І. Статті й промови. - Харків, 1930. - Т.2. - С. 316.

10. Там само. - С. 329-330.

11. Заремба С. З національно-культурного життя українців на Кубані в 20-30 рр. ХХ ст. // Київська старовина - 1993 р. - №1. - С.99.