Українська церква у переселенських процесах 1944-1946 рр.

Переселення українців з Польщі до УРСР згідно з угодою між урядами цих країн від 9 вересня 1944 р. було драматичною подією не лише в долях людей. Воно болюче позначилося на конфесійному житті, стало ударом по українській церкві, в найбільшій мірі - по греко-католицькій.

Текст угоди спеціально не розглядав питань української церкви у зв`язку з переселенням. Це й не випадково, адже офіційною ідеологією в СРСР був атеїзм, церква була відокремлена від держави. Разом з тим деякі положення угоди стосувалися вивезення майна, цінностей. Саме вони потребували першочергового тлумачення, коли поставало питання про церковне майно в час переселення. Українське населення, переселяючись, природно, хотіло взяти з собою церковні святині. В тексті Угоди містилася заборона на вивіз предметів мистецтва і старовини «в тому разі, коли ті й другі становлять колекцію, або в окремих екземплярах не є сімейною власністю евакуйованого» [1: 288]. Під цю статтю підпадали старовинні ікони, предмети культового призначення, релігійні книги.

Разом з тим у цій же статті містилося положення, що давало підстави релігійним громадам обстоювати своє право на майно храмів, або принаймні його частину, «Особам спеціальних професій, як от: робітникам, ремісникам, медикам, художникам, вченим і т. д. надається право вивезти речі, необхідні для їх професійної діяльності» [1: 288]. Хоча священнослужителі тут прямо не називалися, але їх можна було віднести до «спеціальних професій» і на цій підставі домагатися вивезення предметів культового призначення.

Спори між переселенцями і органами польської влади щодо церковного майна з особливою гостротою виявилися там, де були православні парафії і де священик виїжджав разом з усіма односельцями. Наполегливість проявили лемки з Криниці. Історія з церковним дзвоном стала свідченням того, що в цій справі можна домогтись успіху, а в подальшому вона породила немало чуток і легенд. Лемківське населення Криниці-села, виїжджаючи під адміністративним тиском, зажадало взяти з собою власність релігійної громади - знаменитий старовинний дзвін. Повітовий староста з Нового Сончу, якому підпорядковувалась Криниця, скаржився, що прагнення лемків підтримав уповноважений уряду УРСР полковник Кукоба. Дзвін заздалегідь був знятий з церкви і схований у війта Петрика, котрий теж переселявся.

Польські власті апелювали до заборони вивозити предмети мистецтва й історичні пам`ятки. Референт культури і мистецтва Зеневич гаряче, але безрезультатно сперечався щодо цього з полковником Кукобою. Кожна із сторін, представляючи інтереси своєї держави, трактувала Угоду на свій розсуд. Кукоба доводив, що «церковне майно не можна підводити під твори мистецтва, оскільки це ображає православну релігію» [2: 567]. Три дзвони з церкви села Криниці наприкінці липня 1945 р. були вивезені. Серед українського населення виникла легенда, що ці дзвони глибоко закопані і будуть чекати повернення лемків у рідні землі.

Лемки хотіли вивезти й обладнання гмінних шкіл, доводячи, що воно придбане на гроші громади і є її власністю, однак у цьому успіху вже не домоглися.

Характерно, що і радянські органи влади в Україні перешкоджали вивезенню майна костьолів і монастирів при переселенні поляків. У 1946 р. при відправці у Польщу майнаЯвловецького монастиря, що у Золотопотіцькому (нині - Бучачцькому) районі на Тернопільщині, уповноважений польської сторони Родик скаржився на заборону вивезти частину речей: бібліотеку, картини Святого письма, фортепіано, велику порцелянову фігуру Богоматері, а також коней, корів. Врешті, представник уряду УРСР по евакуації згодився, що майно треба повернути монастирю, крім бібліотеки, яка нараховувала 4 тис. книг. Згодом, після тривалих спорів, і вона була відправлена до Польщі [З: 9-10].

Питання про вивіз майна порушували, як правило, в православних громадах, оскільки православна церква лояльно ставилася до переселення. Поширеність православної церкви на Холмщині була фактором, що сприяв переселенню українців, спрощував здійснення цієї акції для її організаторів. Ще в листопаді 1944 р., коли переселення тільки почалось, у довідці про його хід відзначалося бажання холмщаків переселитися не в Галичину, де поширена греко-католицька церква, а туди, де є православна, в тому числі на південь і схід України [4: 169].

Позиція керівництва православної церкви на Холмщині висвітлена в інформаційному листку політуправління Першого Українського фронту в грудні 1944 р. Там зазначено, що православне духовенство підтримує переселення, а греко-католицьке ставиться до нього недоброзичливо. «Холмський православний архієрей, котрому підпорядковуються православні священики в Замостіївському, Грубешівському, Томашівському, Білгорайському, Красноставському повітах, - зазначалось у листку, - не тільки схвалює переселення, але й заохочує священиків за кращу організацію переселення. Він обіцяв нагородити золотим хрестом тих священиків, парафії яких швидше й організованіше переселяться з Польщі до СРСР» [5: 388]. Було намічено, щоб православні священики домагались переселення цілими парафіями, з тим, аби зберегти паству на новому місці. Ця позиція цілком узгоджувалась із співробітництвом керівництва православної церкви в СРСР з урядом в часи війни.

Позиція ж греко-католицької церкви була іншою. В інформаційному листку зазначались такі фактори, що впливали на неї: політика Ватікану, наявність у власності значних земель у Польщі. «Окрім того, греко-католицьке духовенство виходить з того, що дане віросповідання в Україні має обмежене поширення, і боїться після переїзду до СРСР залишитись в стороні. Перемишльський греко-католицький єпископ змушений буде переїхати на територію іншого епископства і позбутися своїх повноважень» [5: 388].

Церква не була, звичайно, поза політикою. Якщо православна в УРСР практично була підпорядкована радянському урядові, й за інших обставин, очевидно, не змогла б зберегтись в умовах тоталітаризму як фактор суспільного життя, то греко-католицька була від нього незалежною і політично підтримувала націоналістичні організації, з якими її священики часто мали тісні й безпосередні зв`язки.

Конфесійні фактори теж, звичайно, мали місце. Нерідко греко-католицькі священики протидіяли примусовому переселенню. «Деякі з них прямо посилаються на те, що Перемишльський єпископ не дає дозволу на виїзд. Інші формально не заперечують проти переселення, але заявляють, що поїдуть після того, як виїдуть всі парафіяни.

Дахнів, один із священиків Любачівського повіту, на питання районного уповноваженого по переселенню тов. Пеликой: «Чому ви не їдете?» відповів: «Я був би радий виїхати, але маю службу і не можу її залишити. А головне - я не маю вказівок з приводу переселення від єпископа в Перемишлі» [5: 388].

І у 1945 р. в доповідній записці заступника головного уповноваженого уряду УРСР відзначається: «За вказівкою Перемишльського єпископа Коцеловського (котрий обслуговує кілька повітів) священики серед своїх парафіян ведуть агітацію проти переселення на Україну» [6: 450]. Відзначався великий вплив духовенства на українське населення.

Нерідкими були випадки прямої агітації священиків проти переселення. В с. Бондарка Горлицького повіту, виступаючи на зборах, селянин Будьоний закликав присутніх до виїзду в УРСР.Після зборів його критикував священик цього ж села о. Ярослав, який агітував проти переселенської кампанії [7: 497].

Вміла агітація проти переселення завдавала неабиякого клопоту його організаторам, а оскільки священики були освіченими людьми, часто добре інформованими про перебіг політичних подій у світі,то протистояти їм було непросто. У Лисківському повіті був добре знаний священик с. Лукове Віктор Кумчило. Головний уповноважений уряду УРСР по переселенню (М.Підгорний) жалівся, що Кумчило відкрито підмовляє селян не переселятись на Україну, роз`яснює, що нічого доброго їх там не чекає. Своїх поглядів він не приховував. У бесіді з райуповноваженим прямо заявив: «Коли у мене після богослужіння селяни спитали в церкві, чи раджу я їм переселятися в УРСР, то я їм відповів: хто тут нічого не має, то може переселятись в УРСР, бо йому все одно втрачати нічого, а в кого є якесь господарство, то нехай сидить тут, бо там його добро не чекає» [8: 359-360].

Василь Кумчило був випускником філософського факультету Львівського університету, міркував логічно, розумівся на політичних подіях повоєнного часу. Польський комітет Національного Визволення не визнавав законним урядом Польщі, заявляв: «Уряд якоїсь Ванди Василевської та Осубка є самозваним і не має у народу жодної підтримки». Легітимним вважав лондонський уряд [8: 360].

Агітація проти переселення з боку священиків була досить поширеним явищем. Її вплив на українське населення був значним у результаті глибокої релігійності. Там, де подавав заяву на переселення священик, все село виявляло бажання їхати, де священик негативно ставився до цієї акції, - бажаючих, як правило, не було [9: 450-451].

Позиція священиків у ставленні до переселення була помітною, знаною в селі, тому часто вони ставали жертвами дій Армії Крайової під час нападу її загонів на українські села напередодні виїзду. Убивства священиків та їх сімей мали місце у лютому 1945 року в селах Бабиці та Кулаковичі [10: 474-47], у березні цього ж року - в селі Батиче, де були вбиті священики Іван Сорокович та Анатолій Сембратовський з сім`ями, а майно їх було розграбоване [11: 480].

Випадків, коли греко-католицькі священики з будь-яких міркувань виявляли бажання переселитися, значно менше, ніж протилежних. Відомо, однак, що хотів виїхати на Україну священик с. Вапівці Куньковського повіту, але єпископ заборонив йому це робити, погрожуючи позбавленням сану. Подібне було і з священиком с. Ольшани Копистянським, який сина свого відправив в Україну, а сам виїхати не міг [12: 20].

Конфесійні питання віросповідання виявлялись,коли українські сім`ї шукали можливостей уникнути примусового переселення. В такому разі практикувалась зміна віросповідання на римо-католицьке. Такі ситуації відзначали польські дослідники [13: 279; 14: 253-251].

Невипадково переселення українців з Польщі до УРСР завершилося ліквідацією епископської резиденції в Перемишлі і вигнанням Йосафата Коциловського з неї 26 червня 1946 року [15: 164]. Це сталося вже після припинення чинності угоди. Військовою силою єпископ Коциловський був доставлений до радянського кордону і переданий органам НКВС [16: 34]. Разом з ним заарештували 16 інших духовних осіб, у тому числі єпископа Григорія Лакоту [17: 215]. Доля їх трагічна.

Дослідник долі української церкви на Закерзонні В. Процик, подаючи списки репресованих священиків, називає 35 греко-католицьких служителів культу, які загинули в часи переселенської акції. Ще 18 були заарештовані, й долі багатьох з них склалися трагічно [18: 260-274]

Так ще до заборони греко-католицької церкви на Львівському соборі вона була послаблена акцією переселення. Церква не могла бути і не була організацією поза політикою. Примусове переселення зачіпало її організаційно і політично. Самі переселенці відзначались серед населення УРСР релігійністю, і її ущемлення в радянських реаліях було ще одним фактором сприйняття ними переселення як трагедії.

Список використаних джерел

1.Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР 9 вересня 1944 р.//Депортації. Західні землі України кінця 30х - початку 50х рр./Документи, матеріали, спогади у трьох томах. - Т.І. - Львів, 1996. - С. 287-293.

2.Донесення Ново-Сончського повітового старости Краківському воєводському управлінню про примусове виселення українців 20 серпня 1945 р. //Там само. - С.564-573.

3.Державний архів Тернопільської області. Ф.1. - Оп.1. - Спр.608. 4.Центральний державний архів громадських об`єднань України (далі ЦДАГОУ). - Ф.І. - Оп.23. - Спр.790.

5.Інформаційний листок політуправління Першого Українського Фронту про хід переселення українців з прифронтових повітів 28 грудня 1944 р.//Депортації.... - Т.І. - С.379-389.

6.Доповідна записка заступника Головного уповноваженого уряду УРСР секретарю ЦК КЦ/б/У про хід виселення українців з Польщі 5 березня 1945 р.//Депортації.... - Т.І. - С.449-454.

7.Доповідна записка заступника Головного уповноваженого уряду УРСР секретарю ЦК КП(б)У про хід виселення українців з Польщі та політичні настрої 8 травня 1945 р.//Депортації.... - Т.І. - С.495-501.

8.Доповідна записка Головного уповноваженого уряду УРСР Голові Ради Народних Комісарів УРСР та секретарю ЦК КЦ/б/ У про хід виконання угоди від 9 вересня 1944 р. щодо виселення українців з Польщі 22 листопада 1944 р. //Депортації.... - Т. І. - С.356-361.

9.Доповідна записка заступника Головного уповноваженого уряду УРСР секретарю ЦК КП(б)У про хід виселення українців з Польщі 5 березня 1945 р. //Депортації.... - Т.І. - С.449-454. 10.Лист Головного уповноваженого уряду УРСР Прем`єр - міністру та Міністру закордонних справ Польської республіки про терор щодо українців у Польщі 4 квітня 1945 р.//Депортації.... - Т.І. - С.474-475.

11.Доповідна записка заступника Головного уповноваженого уряду УРСР секретарю ЦК КП/б/У про хід виселення українців з Польщі та їх політичні настрої 10 квітня 1945 р.//Депортації.... - Т.І. - С. 476-482.

12.ЦДАГОУ. - Ф.І. - Оп.23. - Спр.790.

13.Kwilecki A. Fragmenty najnowszej historii іemkоw//Rocznik S№decki, 1967. - S.263-284.

14.Kwiek J. Przesiedlenie ludnoњci іemkowskiej z wojewуdztwa Krakowskiego na Ukrainк (1945-1946)//Studia historyczne. - P. XLI. - 1998. - Z.2(16). - S.238-258.

15.Якименко М.Депортація українців з Польщі на Полтавщину в 1944-1945 роках та її соціально-економічні наслідки//Березіль. - 1998. - № 1-2. - С. 162-169.

16.Слідами пам`яті (Літописний календар. Т.1. - Варшава: Український Архів,1996. - 336 с. 17.Щерба Г., Яремкевич Л. Депортація українців з Перемищини в 1944-47 роках//Перемишль і Перемиська земля/ Зб. наук. праць і матеріалів Міжнародної наукової конференції 24-25.06.1994 р. - Перемишль - Львів, 1996. - С.213-222.

18.Процик В. Книга пам`яті. 1944-1994. - Львів,1996. - 32 с.