Територія Середнього Подністров`я та Верхнього Попруття як південне порубіжжя Галицької Русі ХІІ–ХІІІ століття

Ігор Возний

Як відомо, у другій половині XI ст. на території Українського Прикарпаття існувало три невеликих самостійних князівства - Перемишльське, Звенигородське і Теребовлянське, в яких осідають правнуки Ярослава Мудрого, сини Ростислава Володимировича Тмутараканського - Рюрик, Володар і Василько Ростиславович [1: 198-231]. Незабаром після смерті Рюрика Володар посів у Перемишлі і такий розподіл був закріплений рішенням Любецького з`їзду князів 1097 р. [1: 230-231].

Василько Ростиславович за роки свого правління (1092-1124 рр.) багато зробив для зміцнення князівської влади на Середньому Дністрі, в тому числі й на території Буковини, яка входила до його складу. Теребовльський князь проводив політику заселення краю і встановлення контролю над Дністровським торговим шляхом. Він намагався, як повідомляє літописець, «переяти болгари Дунайские и посадити я у себе» [2: 136].

Активна діяльність Василька підтверджується і археологічними матеріалами. Якщо під час досліджень однієї і тієї ж території Подністров`я виявлено понад 50 поселень IX-XI ст., то селищ, які існували у ХІІ-ХІІІ ст., відкрито більше 120.

Після смерті Васильковичів син Володаря Володимирко у 1141 р. об`єднав роздрібнені землі Буковини і Прикарпаття в єдине князівство зі столицею в Галичі, а у 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об`єднав Волинське і Галицьке князівства, створивши одну із наймогутніших феодальних держав ХІІ-ХІІІ ст.

Про те, що територія середньої течії Дністра і Верхнього Попруття входила до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства свідчать писемні документи. У Галицько-Волинському літопису за 1229 р. говориться, що під час облоги ворогами Галича князь Данило «собрав землю Галичькую от Боброки даже и до реки Ушица и Прут» [1: 759]. Тут літописець конкретно вказує на південні рубежі Галицької землі. У Подністров`ї вони проходили неподалік від літописної Ушиці. В іншому місці того ж літопису під 1242 р. говориться, що Данило Галицький дізнавшись, що загони хана Батия повертаються з Угорщини, «хотя уставити землю и еха до Бакоты и Калиуса» [1: 793]. Отже Бакота, Каліус і Ушиця були прикордонними містами князівства на лівому березі Дністра. За даними археологічних досліджень вони датуються ХІ - першою половиною ХІІІ ст. [3: 363]. Очевидно, на правому березі Дністра також були розташовані прикордонні пункти князівства. Таке припущення підтверджується археологічними даними. Неподалік від Ушиці між селами Ломачинці і Непоротове в урочищі Галиця виявлені залишки двох давньоруських городищ.

Ломачинське городище розташоване на лівому березі р.Каютин за 2 км від Дністра. Його центральний майданчик розмірами 50х70 м оточує кільцевий вад висотою близько 2 м, шириною біля 6 м. На вершині його стояли оборонні стіни у вигляді дерев`яних зрубів. Із зовнішнього боку вал був зміцнений кам`яною крепідою висотою 1 і шириною 1,6 м., а з внутрішнього - житлово-господарськими дерев`яними зрубами шириною 6 м. Приміщення зрубів були пристосовані під житла та склади. Про це свідчать виявлені всередині залишки глинобитних печей та підвали-погреби (один з них розкопаний. Він опущений у материк на 1.6 м). Дах зрубів був перекритий дерев`яним накатником і засипаний глиною на товщину до 0,2 м. Він міг використовуватися як бойовий хід для воїнів, рештками якого є дрібні плоскі камені. За валом проходив рів шириною 10 м.

Соціальний зміст Ломачинської фортеці чіткіше вимальовується на фоні синхронних до неї поселень. Одне з них розміщується поруч з городищем на високому мису. Тут виявлені залишки глинобитних печей, залізні шлаки, обпалена вогнетривка глина, що можна пов`язати із залізовидобувним ремеслом.

За 2 км на північ від Ломачинського городища на високому мисі правого берега Дністра знаходиться Непоротівське городище. Його майданчик діаметром 50 м відгороджений від поля двома дугоподібними валами; перший, що безпосередньо обмежує подвір`я, має висоту 1,5 м при ширині 14 м. Із його зовнішнього боку проходив рів шириною біля 10 м і глибиною 2,5 м [4: 111]. Можливо, цей вал обороняв скельний монастир, який, очевидно, також функціонував у цей час. На віддалі 100 м від першого укріплення проходив другий вал висотою 1 м, шириною 10 м. Посередині дуги валу простежується в`їзд шириною до 8 м.

Під час археологічних досліджень укріпленого майданчика на глибині 0,2-0,4 м виявлені фрагменти кераміки ХІІ-ХІІІ ст., кістки тварин, паленина. До городища примикає велике поселення-посад ХІІ-ХІІІ ст., що простягається вздовж Дністра майже на 2 км. На його території виявлено залишки наземних дерев`яних будинків з глинобитними печами.

Південніше Галиці на відстані 1,5 км в урочищі Щовб на високому мисі розташоване ще одне давньоруське городище. Його майданчик 65х50 м з напільного боку відгороджений дугоподібним ровом і валом. Експедицією Чернівецького краєзнавчого музею в насипу валу було виявлено залишки житлово-господарських зрубів шириною 3 м, що примикали до головної оборонної лінії [5: 413]. В одному з них виявлено розвал глинобитної печі, металевий пластинчатий браслет, уламок глиняного тигелька із залишками металу. За характером знахідок і типом оборонних конструкцій дане городище можна віднести до залишків феодальної садиби [6: 84-85]. За розміщенням дане городище належать до мисових із плануванням оборонних споруд, підпорядкованих рельєфу місцевості. Це найпростіший вид організації укріплень, який складається в основному з однієї укріпленої лінії, яка йшла по всьому периметру або захищала з найбільш небезпечних сторін укріплене поселення [7: 21-42; 8: 14]. Інші феодальні садиби Північної Буковини мали аналогічний характер розміщення [6: 109-118]. Мисові городища були вельми поширені на території Галицької Русі, де вони відомі в Городниці, Рокитному, Малих Грибовичах, Заліссі [9: 87, рис.1; 10: 115-129]. На інших територіях давньої Русі розповсюджені городища переважно круглого типу [11: 202].

Таким чином, видно, що між селами Ломачинці і Непоротове у ХІІ-першій половині XIII ст. розміщувався великий добре укріплений населений пункт Галицького пограниччя, який складався з трьох городищ, двох великих поселень-посадів і скельного монастиря. Матеріальна культура даних поселень є типовою для Галицького князівства.

Зрозуміло, що такий великий, важливий у стратегічному відношенні населений пункт пограниччя не міг залишитися поза увагою літописця. Розповідаючи про похід князя Івана Берладника в 1159 р. на північ, літописець писав: «... поиде к Кучелмину и ради быша ему и оттуда к Оушици поиде» [1: 497]. З даного уривку видно, що Іван, вступивши на землі Галицької Русі, зіткнувся з Кучелмином, як з першим прикордонним містом. Другим містом на шляху просування князя була Ушиця, що за 15 км на північний захід від давньоруського поселення в урочищі Галиця. Виходить, що Кучелмин знаходився між Прутом і Ушицею десь на правому березі Дністра. В іншому місці цього ж літопису, коли розповідається про похід 1213 р. князя Данила Галицького на південь, згадуються основні населені пункти через які той проходив: «Оттуда поидоша в Оноут и идоша в поле......поидоша вози и к Плавоу на каноу св-го Дмитреа......оттоудоу же поидоша ниже Коучелемина мысляще коуде пройти рекоу Днестр...» [1: 735]. Як видно, Кучелмин знаходився на правому березі Дністра нижче Онута і Плаву. Зіставивши ці два уривки з літопису, можна припустити, що комплекс поселень в урочищі Галиця біля Ломачинців і Непоротового - це залишки згаданого літописного Кучелмина - важливої прикордонної фортеці Галицького князівства. Із з згаданим містом пов`язано ряд подій. У ньому зустрічалися князі Данило Романович і Мстислав Удалий, який «великоую похвалоу створи» і дав йому великі дари [1: 735].

Якщо таке припущення щодо Кучелмина правильне, то виходить, що основна територія Галицької Русі в ХІ-ХІІІ ст. на півдні проходила по р.Каютин. Далі на південь від Кучелмина, Бакоти, Ушиці і Каліусу знаходились володіння Берладського князівства, яке то потрапляло в залежність від Галича, то воювало з ним (1159 р.). Дані укріплені пункти протистояли набігам західного об`єднання половців (Біла Куманія), кочів`я якого знаходились у межиріччі Дніпра і Нижнього Дунаю [12: 43]. Те, що останні розташовувалися неподалік, видно з того, як швидко у 1099 р. половецький хан Боняк прибув на заклик галицьких князів під Перемишль [1: 177].

До аналогічних висновків прийшов свого часу П.О.Раппопорт, який стверджує, що в XII ст., коли сформувалося Галицьке князівство, територія сучасної Молдови була вже покинута русичами, і південний кордон руських поселень проходив у районі середньої течії Дністра. «Спокій з боку степів тут забезпечували численні міста - Каліус, Ушиця, Бакота, Онут. Кучелмин...» [11: 177]. Південне пограниччя Галицького князівства, яке відоме за писемними та археологічними джерелами, переконливо свідчить, що територія Середнього Подністров`я і Верхнього Попруття у XII - першій половині XIII ст. була складовою частиною Галицької Русі. Зрозуміло, що ці кордони не були сталими, оскільки тут нема важкопрохідних природних рубежів. Пруто-Дністровський коридор сприяв швидкому просуванню ворогів на землі князівства. Тому залежно від різних об`єктивних історичних обставин вони могли пересуватися далі на південь або відходити на північ.

Сталішим був західний кордон Галицької Русі, який проходив карпатськими хребтами, а на південному заході, як свідчить літопис, - по р. Прут [1: 759].

Відомо, що у XII ст. угорські феодали намагалися силою загарбати землі Галицького князівства. З цією метою вони здійснювали військові походи на руські землі. Це змушувало галицьких князів добре укріплювати свій західний і південно-західний кордони.

Територія між Карпатами і Прутом у межах Північної Буковини на той час була мало заселеною. В цих умовах р.Прут служила зручним оборонним рубежем. Крім того долиною Пруту проходив важливий сухопутний торговий шлях, відомий за топонімами як «Берладська дорога», що зв`язував Галич з берегами Чорного моря і містами Нижнього Подунав`я. Її назва походить від літописного міста Берладь на правій притоці Серету. Найбільший розквіт міста припадає на другу половину XII ст., коли тут князював двоюрідний брат галицького князя Ярослава Осмомисла Іван Ростиславович, прозваний Берладником. У цей час столиця Берладського князівства підтримувала тісні економічні та політичні стосунки з Галичем. У період феодальної роздрібленості дорога потребувала надійного захисту. Тому вздовж неї було споруджено ряд важливих опорних пунктів. Серед них виділяються фортеці в Коломиї (згадується в 1240 р), Олешкові (збереглося городище з кільцевим земляним валом), Снятинська (згадується в 1158 р) і Ленківецька.

У Ленківцях від Берладської дороги відгалужувалися сухопутні шляхи в інших напрямках. Через Чернівці проходила дорога, що йшла з літописного Василева, до Пруту і далі на «Барсуков дол» і «Баню Родну» (пізніше Родна), в долини Верхньої Бистриці і Самоша, тобто в міста Семигороддя [1: 778].

Місцем для його спорудження вибраний своєрідний коридор, шириною 300 м, утворений р.Совицею і рукавом Прута Хабалівкою. Заболочена з півночі і порізана потоками в південній частині долина Прута була прохідною для торгових караванів тільки через цей коридор. Спорудженням городища був закритий прохід вздовж лівого берега Прута, і торговий шлях поставлений під контроль. Маючи важливе стратегічне значення, Ленківецьке городище було захищене складною системою оборонних споруд.

Укріплення городища мають у плані приблизно прямокутник витягнутий вздовж коридору. Майже в центрі оборонної системи на невеликому підвищенні (4 м), яке панувало над долиною ріки, знаходився дитинець.

Майданчик городища - овальної форми і займав площу діаметром 80 м. Основою головної укріпленої лінії городища був вал шириною 5 м. Зовні насип валу стримувала від розповзання дерев`яна огорожа висотою близько 1 м, складена з горизонтально покладених деревин, закріплених стояками.

З внутрішнього боку вал підтримувався пустотілими житлово-господарськими зрубами шириною 4,4 м [6: 68]. Усі зруби збудовані способом рубки в «обло» з дубових колод, діаметром приблизно 0,2 м. Кінці поперечних деревин виступали за лінію поздовжніх стін на 0,2 - 0,3 м. Дерев`яні колоди останніх з`єднувалися між собою по довжині шляхом врубки їх «нахлистом» у поперечні стіни конструкції. Простежено, що пази і вирубка «чашки» вибрані з верхнього боку колоди, що є характерною рисою давньоруських дерев`яних споруд [13: 48]. Про те, що стіни у стародавніх укріпленнях були дерев`яними, не раз говориться в літописах: «И город его пожгоша, гроблю раскопаша» [1: 320, 550]. Дерев`яне будівництво було поширене не тільки в Східній Європі, а й на Заході [14: 124].

На вершині валу розміщувались оборонні зрубні стіни шириною 2 м, які додатково були зміцнені стовпами-стояками. Така конструкція зміцнення зрубів відома на городищі в Судовій Вишні [10: 125]. На даху житлово-господарських зрубів була влаштована доріжка - бойовий хід. Такий конструктивний елемент головних укріплених ліній відомий у Воїні, Колодяжині та ін. [15: 60; 16: 26-35].

Відомо, що кількість воїнів, які охороняли ту чи іншу давньоруську фортецю, була невеликою. За цих обставин важливо було мати такий хід, який би дозволяв швидко переміщуватися з одного пункту оборонної лінії до іншого. Саме цим можна пояснити те, що ширину бойових майданів збільшували за рахунок перекриття житлово-господарських зрубів. Останні майже завжди були вкриті шаром глини, що змушувало влаштовувати на них кам`яні доріжки для зручності пересування воїнів за будь-якої погоди.

Перед головним оборонним валом знаходився рів шириною 14 м, глибиною 3,5 м, заповнений водою на глибину 3 м.

За 300 м на північ від головної оборонної лінії городища проходила додаткова оборона смуга, що складалася з дугоподібного рову шириною 8-10 м та частоколу. Третю, зовнішню лінію оборони становили річки Совиця і Хабалівка, з`єднані між собою дугоподібними ровами, наповненими водою. В урочищі Стависько знаходився став розмірами 500х400 м, завдяки якому рівень води був постійно сталим.

Ленківецька фортеця могла виконувати роль важливого прикордонного пункту лише за умов наявності на підступах до неї сторожових постів, які б сповіщали про наближення караванів або ворожу небезпеку.

Завдання, яке ставили перед собою будівельники при спорудженні подібних оборонних об`єктів, полягало в тому, щоб забезпечити найсприятливіші умови для захисту укріпленого поселення від переважаючого ворога. Це завдання добре сформульоване в трактаті з військового мистецтва початку XVIII ст.: «Архітектура військова є те, щоби зробити місто таким, в якому людям сидіти малим і щоб люди могли боронити місто і себе з того міста від багатьох супротивників» [17: 112].

Залишками сторожових фортець на підступах до Ленківецької є невеликі городища ХІІ -першої половини XIII ст., розташовані на ділянці 25 км на найвищих у даному районі пунктах. Це фортеці Спаська, Цецин, Гореча, Остриця і Молодія [18: 13-18]. Вони прикривали Ленківецьку фортецю з півдня. Про те, що дані укріплення були сторожовими, може свідчити той факт, що біля них не виявлені синхронні селища. Очевидно, мешканці даних фортець були військовими людьми, які утримувалися за рахунок князівської влади. З літопису відомо, що «великие князи держать Коломию на роздаванне оружьником» [1: 765], тобто галицькі князі прибутки від монополії на карпатську сіль використовували на утримання своїх прикордонних `«засідок» [19: 156; 20: 351]. Із західного боку на відстані 4,5 км від дитинцю як сигнальна вежа виступав курган висотою 1,5 м, 30 м в діаметрі. Під час його дослідження виявили залишки дерев`яної вежі [4: 113]. Сторожові пункти у вигляді курганів відомі й на інших давньоруських городищах.

З північного боку Ленківці могла прикривати феодальна укріплена садиба в с.Васловівці, що знаходилась на шляху, який вів до літописного Василева.

Досить цікавим виявися характер забудови внутрішнього подвір`я ленківецької фортеці. Тут були пустотілі зруби, що входили в конструкцію оборонного валу, та великі зрубні будинки, часто з підвалами. Оборонні зруби мали площу в середньому 10 м<sup>2</sup>. У них виявлені залишки глинобитних печей, розміщених прямо на долівці, а також, деякі, на спеціальному дерев`яному настилі-опічку. Такої конструкції глинобитні печі відомі за матеріалами розкопок у Новгороді, Старій Рязані, Полоцьку тощо [21: 29-38; 22: 66-70; 23: 45-46, рис.23]. В клітях виявлені залишки дерев`яних нар шириною 2.2 м, розміщених у протилежній від входу частині житла. За характером знахідок (предмети озброєння, жіночі прикраси) можна припустити, що в них жили рядові дружинники. У центрі фортечного двору розміщувалися великі будівлі (розкопано одну розмірами 6,6х7 м), з підвалами. Будинки, ділилися по вертикалі на дві частини: житлову (верхня) і підкліт (нижня) для господарських потреб. Підвали даних будинків використовували як складські приміщення. В одному з них виявлено багато фрагментів амфор. Він міг служити місцем зберігання напоїв. В іншому простежено суцільний шар луски і кісток риби, а також рештки кишенькової ваги. Напевно, даний підвал належав торговцеві рибою. Про приналежність цих споруд до соціальної верхівки можуть свідчити знахідки решток димового каналу, зліпленого на каркасі із сплетіння. Як відомо, житла простих людей у цей час горизонтальних стель не мали. Сюди ж можна віднести знахідки віконного скла, досить дорогого на той час. Та й навіть сам характер речового матеріалу говорить про те, що дані будинки могли належати військово-феодальній знаті.

Соціальний зміст Ленківецького городища чіткіше виступає на фоні його поселень-супутників, які виявлено в трьох пунктах. Перше з них безпосередньо примикає до городища і витягнуте з заходу на схід більш як на 1 км. На його території розміщені додаткові оборонні лінії городища. Вони обороняли ту частину посаду, на якій розміщувалися найважливіші галузі ремесла, наприклад, залізоплавильні горни. В той же час допоміжні галузі («вовчі ями» для збагачення болотяної руди) знаходились за межами захисних ліній. Тут же виявлені косторізні майстерні. Культурний шар на території посаду не становить суцільного масиву, а виступає окремими плямами, на місці яких під час розкопок виявлено давні будівлі, що може свідчити про те, що місто було забудоване садибами. У західній частині посаду на місці однієї садиби розкопані два наземні житла площею 10 і 16 м² з глинобитними печами [24: 118-122]. Такі садиби рядових міщан відомі в багатьох посадах давньоруських міст [25: 183; 26: 36-53; 27: 25-27; 28: 26; 29: 109].

Таким чином, територіальна структура Ленківецького поселення ХІІ - першої половини XIII ст. виявилася складною. Вона типова насамперед для князівських фортець. Разом з тим є підстави вважати її як виконуючу функції феодального міста, в економіці якого важливу роль відігравала зовнішня торгівля. Усі знахідки на території Ленківецького городища вкладаються в хронологічні рамки ХІІ-першої половини XIII ст. Але в його керамічних комплексах нема горщиків з манжетоподібними вінцями, що як пережиток зберігаються і в першій половині XII ст. Тому час спорудження перших укріплень у Ленківцях відносимо до середини-початку другої половини XII ст. Це відповідає тій історичній обстановці, що склалася на Буковині в цей час. Археологічні дані дозволяють твердити, що Ленківецьку фортецю збудовано під час князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр.), який за виразом літописця, «ростроиль землю свою» [1: 656]. Ленківецька фортеця проіснувала близько століття і була зруйнована під час монголо-татарської навали. Але не в результаті ворожого нападу, оскільки всі коштовні речі з будівель були заздалегідь винесені, після чого фортецю спалили. Це дозволяє припустити, що фортецю зруйновано у 1259 р.. коли Бурундай зажадав від Данила Галицького «розмечете ж городы свои вси» [1: 849].

Якими ж були сторожові пости-укріплення на підступах до Ленківців?

За 10 км на південний захід від Ленківецького городища, біля с. Спаська на вершині пагорба в урочищі Паланка розташоване давньоруське городище. Його майданчик розміром 40х70 м обмежений крутими схилами висотою до 20 м, а із заходу, де є похилий схил, викопані два широких (до 10 м) рови. Із сходу, де від майданчика відходить вузький хребет, також помітні залишки давнього рову. У 1969 р. тут розкопані залишки двох напівземлянкових жител з печами-кам`янками. Вони були заглиблені в материк на 0,4 м від давньої поверхні. В західній частині городища досліджено залишки глинобитної печі. Відкриті на городищі старожитності датуються ХІІ-ХІІІ ст.

Звертає на себе увагу народна назва цього укріплення - Паланка. Це наймення досить давнє. Як свідчать словники В.Даля та Б.Грінченка, слово «паланка» означало на Русі «невелике укріплення, обнесене частоколом, іноді земляне укріплення» [30: 88]. Зважаючи на давню топонімічну назву городища в с. Спаська, можна припустити, що воно, крім природних, мало ще й штучні дерев`яні укріплення у вигляді частоколу.

На вершині гори Цецин за 6 км на південний захід від Ленківецького городища розташовані давні укріплення XI-XIII ст. Фортеця була невеликою, її укріплений майданчик має розміри 40х50 м. З півдня й півночі городище обмежують круті й високі схили, а із заходу - два рови і один вал з ровом. Розвідковими розкопками виявлено залишки напівземлянкового житла з піччю-кам`янкою та культурний шар ХІ-ХІІІ ст., до складу якого входили фрагменти кераміки, кістки тварин та деревне вугілля.

На південний захід на відстані 12 км від Ленківців на високому березі р. Дсреглуй, в урочищі Окопи в с. Молодія Глибоцького району, розташоване давньоруське городище ХІІ-ХІІІ ст. Його центральний майданчик розмірами 100х40 м оточували дерев`яні зруби, обмощені глиною. Із західного боку його також прикривали зруби шириною 3 м. Вони були пустотілими і використовувались як житла. В них були знайдені залишки черенів печей, побутові предмети та озброєння. За оборонною лінією починався рів. Як видно, характерною рисою молодіївської фортеці є те, що її зруби стояли не на валу-платформі, а на давній поверхні землі. Система розміщення оборонних клітей на краю майданчика характерна для військово-оборонної справи давньої Русі. Аналогії знаходимо на хут. Половецькому, в Чорнівці, Ленківцях на Дністрі, літописному Василеві, Васловівцях, Недобоївцях та ін. [6: 102; 31: 148].

Більша частина двору була вільна від забудови. Лише в південно-західній частині збереглися залишки великої будівлі розмірами 11,5х11,5 м. Встановлено, що вони належали вежі-донжону. Її стіни складені з тесаних деревин і зовні обмощені глиною товщиною біля 8 см.

Башта мала круговий обстріл і була розрахована на самостійну оборону. Вона слугувала також зручним спостережним пунктом. Б. О. Рибаков відзначив генетичну спільність поняття «вежа»-башта з поняттям «вежды» - очі, відати, знати [32: 8].

Подібна вежа виявлена в Холмі, яка також «создана же сама древом тесаним и убелена яко сыр, светящися на всеи стороны» [1: 844]. На підставі археологічних досліджень з`ясовано, що вежа поділялася на два яруси. Нижній використовували для господарських потреб. Підтвердженням цьому може бути підвал діаметром 3 м, глибиною 1,1м [6: 103]. Приміщення верхнього ярусу було пристосоване під житло. Про це свідчать залишки глинобитної печі, які впали зверху. Наявність вежі-донжону в подвір`ї молодіївської фортеці, збудованої у XII ст., не є чимось винятковим. Укріплення такого типу в літописах згадуються з XII ст. під назвою «столп» [1: 927, 938; 33: 95]. П.О. Раппопорт вважає, що ця назва відноситься лише до кам`яних веж [34: 135]. Підтвердженням того, що вежі-донжони на Русі споруджували ще в домонгольський час, може бути знайдена в давньоруському Родені мідна платівка із зображенням триповерхової вежі-донжону [35: 23].

Отже, характер забудови центрального майданчика Молодіївської фортеці, конструкція та система укріплень дають підставу віднести його до типу городищ-сторожових фортець, які охороняли підходи до Ленківецького городища.

Не менший інтерес становить боковий майдан Молодіївського городища, що займав площу розмірами 50х25 м. Основу його головної оборонної лінії також становили пустотілі оборонні зруби шириною 2 м, поставлені безпосередньо на давню поверхню. Тут не виявлено залишків бойової доріжки, яка може свідчити про те, що дана лінія оборони мала один ярус бою.

Укріплений майданчик городища був щільно забудований. У його центрі виявлено залишки великої дерев`яної будівлі 13х5 м. У ній знайдено уламки череня розмірами 1,5х1.5 м, який завалився зверху. Отже, піч була розчленована по вертикалі на дві частини: верхню, що правила за житло, нижню, яку використовували для господарських потреб.

Як видно, центральний і боковий майданчики мали різні конструкції оборонних споруд, по різному були забудовані. Тому можна припустити, що на головному майданчику розміщувався гарнізон дружинників, а боковий майдан правив за двір воєводи, який очолював «залогу». Фортеця виникла в другій половині XII ст., оскільки тут нема форм горщиків, характерних для першої половини XII ст., і припинила існування під час монголо-татарської навали, коли попрутська оборонна смуга втратила своє значення.

У східній околиці с.Остриця розміщується городище ХІІ-ХІІІ ст. на високому мису 15-20 м. в урочищі Окоп. З напільного боку городища збереглися два дугоподібних рови, розташовані один від одного на відстані 50 м. Ще один рів обмежує площу розміром 90х45 м. З двох інших боків проходять глибокі яри зі струмками. Біля оборонного валу виявлений культурний шар ХІІ-ХІІІ ст. в якому були фрагменти кераміки, перепалені камені тощо.

З північного боку на лівобережжі Прута Ленківецьку фортецю могли прикривати оборонні стіни феодального замку в Васловівцях. Городище знаходиться в урочищі Чуркало на високому мису. Його майданчик розмірами 60х40 м. відгороджений від поля двома масивними валами і ровами, а з інших боків - стрімкими схилами. Розвідковими розкопками встановлено, що зовнішній вал насипано в ранньозалізному віці, а в конструкцію внутрішнього валу входили дерев`яні зруби. На майданчику городища виявлені западини, які, на думку Б.О.Тимощука, є підвалами наземних будинків [6: 161-162].

Свого часу Б.О.Тимощук висловив припущення, що на лівому березі Прута роль сторожового пункту відігравали укріплення Горішньоширівецької фортеці, розташованої в урочищі Городище [36: 10]. Але дане припущення, на нашу думку, невірне з двох причин. По-перше, городище в Горішніх Ширівцях припиноло своє існування десь у середині XII ст. Тут зустрічаються тонкостінні горщики з манжетоподібними вінцями, які датовані першою половиною XII ст. [6: 65], у той час, як ленківецька фортеця збудована в другій половині XII ст. Отже, хронологічно вони не співпадають між собою. По-друге, Горішньоширівецька фортеця знаходиться в стороні від дороги, яка вела до літописного Василева, в той час, як Васловівська була поруч і тому вірогідніше могла виконувати роль сторожової фортеці.

Таким чином, на території Північної Буковини були розташовані важливі, з цілою системою укріплень прикордонні пункти: літописний Кучелмин та стародавні Чернівці. Вони дають можливість конкретніше визначити південно-західні кордони, про які йдеться в літописах. Тут основна оборонна лінія проходила по р.Прут, а по Дністру сягала р.Каютин. Як уже було зазначено територія між Прутом і Карпатами в межах Північної Буковини була рідко заселена. За Карпатськими горами починалися землі Угорського королівства. Отже, кордон проходив по Карпатах, а прикордонні пункти обох держав розташовувались на рівнинах по різні боки гір [11: 176-177]. А значить, основна територія середнього Подністров`я і Верхнього Попруття була складовою частиною Галицької Русі, виконуючи важливу прикордонну функцію - оборони рубежів князівства.

Список використаних джерел

1. Полное собрание русских летописей. - М., 1962. - Т. 2.

2. Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства. - М., 1951.

3. Винокур І, Горішній П. Бакота. Столиця давньоруського Пониззя. - Кам`янець-Подільський, 1994.

4. Тимощук Б.А. Древнерусские поселения Северной Буковины//Краткие сообщения Института истории материальной культуры. - 1955. - Вып.57.

5. Томенчук Б.П. Исследования летописного Василева//Археологичекие открытия 1978 г. - М., 1979.

6. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина. - К., 1982.

7. Куза А. В. Малые города древней Руси. - М., 1989.

8. Раппопорт П. А. О типологии древнерусских поселений//Краткие сообщения Института археологии. - 1967. - Вып.110.

9. Ратич А. А. Городища Росточья//Краткие сообщения Института археологии АН УССР. - 1962. - Вып.12.

10. Ратич О. О. До питання про розташування і оборонні споруди давньоруських городів Південно-Західної Русі//Матеріали досліджень з археології Прикарпаття і Волині. - 1964. - Вип.5.

11. Раппопорт П.А. Военное зодчество Западно-русских земель Х-ХІV вв.//Материалы и исследования по археологии. - 1967. - № 140.

12. Рыбаков Б.А. Русские земли по карте Идриси 1154 г.//Краткие сообщения Института истории матеральной культуры. - 1952. - Вып.43.

13. Харламов В. О. Коструктивні особливості дерев`яних будівель Подолу X - XIII ст.//Археологічні дослідження стародавнього Києва. К., 1976.

14. Herrmann J. Zwischen Hradschin und Vineta. - Leipzig-Jena-Berlin, 1976.

15. Гончаров В. К. Древній Колодяжин//Вісник АН УРСР. - 1950. - № 6.

16. Довженок В.Й., Гончаров В.К., Юра р.О. Давньоруське місто Воїнь. - К., 1966.

17. Обручев Н. Обзор рукописных и печатных памятников, относящихся до истории военного искусства в России до 1725 г. - СПб.,1853.

18. Тимощук Б.О. Твердиня на Пруті. З історії виникнення Чернівців. - Ужгород, 1978.

19. Пашуго В. Т: Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950.

20. Рыбаков Б.А. Военное искусство//Очерки русской культуры ХІІІ-ХV вв. - М.,1970. - Ч.1.

21. Засурцев П.И. Усадьбы и постройки древнего Новгорода//Материалы и исследования по археологии. - 1963. - № 123.

22. Монгайт А.Л. Старая Рязань//Материалы и исследования по археологии. - 1955. - № 49.

23. Штыхов Г.В. Древний Полоцк ІХ-ХШ вв. - Минск, 1975.

24. Малевская М.В., Раппопорт П.А., Тимощук: Б.А. Раскопки на Ленковецком поселении в 1967 г.//Советская археология. - 1970. - № 4.

25. Алексеев Л.В. Смоленская земля. - М., 1980.

26. Гупало К.Н. Подол в древнем Киеве. - К., 1982.

27. Казаков А.Л. К вопросу об усадебной застройке Черниговского предградья ХІІ-ХІІІ вв. - Историко-археологический семинар «Чернигов и его округа в ІХ-ХІІІ вв». - Чернигов, 1988.

28. Лабутина И.К. Двор в средневековом Пскове (некоторые аспекты изучения)//Проблемы изучения древнего домостроительства в VІІІ-ХІV вв. в северо-западной части СССР. - Рига, 1983.

29. Седова М.В., Беленькая Д.А. Окольный город Суздаля//Древнерусские города. - М., 1981.

30. Словарь української мови / Під ред.Б.Д.Грінченка. - К.,1909. - Т.ІІІ.

31. Довженок В. И. Раскопки древнерусских памятников на Роси в 1956 г.//Краткие сообщения Института археологии АН УССР. - 1959. - № 8.

32. Рыбаков Б. А. Искусство древних славян//История русского искусства. - М., 1953. - Т.1.

33. Ласковский О. Материалы для истории инженерного искусства в Росии. - Спб., 1856. - Ч.1.

34. Раппопорт П.А. Очерки по истории русского военного зодчества. X-XIII вв.//Материалы и исследования по археологии. - 1956. - № 52. - Т.5.

35. Мезенцева Г.Г. Древньоруське місто Родень. - К., 1968.

36.Тимощук Б.О. Археологічні дані про приналежність Північної Буковини до Галицької Русі в XII-XIV ст.//Минуле і сучасне Північної Буковини. - К., 1972.