Сучасна зарубіжна історіографія німецького колоніалізму

Сучасна зарубіжна історіографія німецького колоніалізму

Сергій Троян

На сучасному етапі суспільного розвитку перед історичною наукою постає ряд відповідальних завдань. Серед них особливо необхідно виділити подолання стереотипів при виборі методів наукового пошуку, сприйняття історичного процесу в усій його цілісності та взаємозв`язку подій з обов`язковим врахуванням діалектики розвитку, вироблення нових підходів при дослідженні історичних процесів і постійне розширення джерельної та історіографічної бази досліджень. Нові підходи необхідні у висвітленні багатьох аспектів історичного розвитку.

Вивчаючи окремі явища й історичні процеси у різних країнах і в різні історичні періоди, дослідники можуть виявити не тільки закономірності, а й помітити ті особливості та відмінні риси, які розпізнаються лише при порівняльному аналізі. У зв`язку з цим російський історик Є.Жуков відзначав: «Тільки зіставлення і порівняння явищ, встановлення подібності та відмінностей між ними, виділення типових рис, які характеризують їх, дозволяє перейти від опису до наукового аналізу. Визначення повторюваності типових явищ відкриває шлях до відкриття певної закономірності» [1: 26]. Дане зауваження має безпосереднє відношення і до вивчення питань історії, політики та ідеології колоніалізму взагалі й німецького зокрема.

Зауважимо, що проблеми німецького колоніалізму не належать до числа модних, кон`юнктурних. Тому при їх вирішенні необхідна особлива ретельність дослідження, здатна зацікавити читача глибиною наукового аналізу, використанням невідомих раніше або новим прочитанням відомих документів і матеріалів, критичним переосмисленням праць, що їх написали представники різних наукових напрямів і шкіл. Останнє особливо важливе, бо лише після Другої світової війни опубліковано величезну кількість різнопланових наукових досліджень історії німецького колоніалізму. Автор вважає, що в цілому всіх зарубіжних істориків, які займалися вивченням проблем колоніалізму та питань колоніальної політики Німеччини, можна розділити на три основних напрями: консервативний, ліберальний і марксистський, який, у свою чергу, підрозділяється на ортодоксальний і поміркований.

Консервативні вчені (П.Рассов, Г.Рогге, П.Шрам, В.Ріхтер) у цілому схвалюють і захищають колоніальну експансію. Вони дотримуються думки, що захоплення колоній становить «визначений долею розвиток, уникнути якого велика держава не може» [2: 100].

Історики ліберального напряму двояко підходили до аналізу колоніальної політики Німеччини. Більшість з них (Е.Ейк, В.Момзен, П.Кеннеді, Г.-У.Велер) прагнули ухилитися від оцінки німецької колоніальної експансії, по суті, намагаючись зобразити її як випадкове для зовнішньої політики кайзерівської Німеччини явище. Незначна частина істориків-лібералів, серед яких виділяється гамбурзький професор Ф.Фішер, продовжували розвивати ідеї німецько-американського історика та соціолога Г.Хальгартена. Вони пов`язували німецьку колоніальну політику із загарбницькими зовнішньополітичними планами як продовженням економічної експансії і характеризували її в цілому негативно.

При цьому ліберальні історики змикалися з дослідниками-марксистами. Останніх у переважній своїй більшості представляли науковці колишніх східноєвропейських соціалістичних держав, насамперед Німецької Демократичної Республіки та Радянського Союзу. Всі вони в основному сповідували принцип класового підходу до суспільних явищ та їх партійної оцінки з позицій «єдино вірного учення» марксизму-ленінізму».

Однак навіть серед істориків-марксистів чітко простежується розмежування на два напрямки. «Ортодокси» (Ф.Ротштейн, В.Ейсимонт, Я.Хейфец, І.Чарний, М.Штабський, М.Нусбаум) абсолютизували і перетворили в догму положення марксизму з колоніального питання, автоматично перенісши їх на німецький колоніалізм і на оцінку притаманних йому рис та особливостей. При цьому різко негативна характеристика всієї системи теорії і практики німецького колоніалізму часто грунтувалася на влучно підібраних історичних фактах і цитатах з творів К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна та матеріалів програмних комуністичних документів.

«Помірковані марксисти» (Є.Тарле, А.Єрусалимський, Б.Туполєв, А.Чуров, В.Возняк, Х.Дрекслер, Г.Штеккер), дотримуючись спільних з «ортодоксами» методологічних засад, прагнули на основі якомога об`єктивнішого наукового аналізу та використання широкого спектру джерел точніше встановити істину, з`ясувати економічні, політичні, ідеологічні підвалини і прояви німецького колоніалізму. При цьому вони також, як свідчить дискусія на сторінках журналу «Новая и новейшая история» [3: 74-92], в цілому залишаються на позиціях його критичної оцінки, ставлять ідеологію у пряму залежність від матеріальних факторів буття, але водночас не заперечують деяких позитивних моментів колоніальної політики та колоніалізму взагалі, в тому числі німецького. Зокрема звертається увага на той факт, що поряд з насадженням християнства серед туземного населення і перетворенням його на слухняне знаряддя в руках європейських колонізаторів німецькі місіонери сприяли піднесенню культури й освіченості народів Африки та Океанії, розвивали там шкільництво, турбувалися про надання необхідної медичної допомоги туземцям і створення мережі лікувально-оздоровчих закладів, брали дієву участь у врегулюванні часто кривавих територіальних і майнових суперечок між окремими племенами.

Сказане вище свідчить про певні труднощі при розгляді й аналізі численних праць з історії німецького колоніалізму. На думку автора, для зручності викладу матеріалу найдоцільніше зупинитися на кількох основних групах проблем, які становлять найбільший інтерес і відображають контроверсійність підходів науковців різних історичних напрямів і шкіл:

економічні основи німецької колоніальної експансії;

методи та форми заокеанської політики кайзерівської Німеччини і національно-визвольна боротьба поневолених народів;

міжімперіалістичні колоніальні протиріччя наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Суть першої проблеми, яка продовжує залишатися дискусійною, найчіткіше висловив східнонімецький історик Х.Дрекслер. Він писав з цього приводу: «Питання стоїть так: чи була колоніальна політика на початок німецької колоніальної експансії ще домонополістичною, уже імперіалістичною, чи мова йшла про колоніальну політику перехідного періоду» [4: 12].

Багато істориків дотримуються думки, що це була вже імперіалістична колоніальна експансія (у зв`язку з даною тезою нагадаємо, що Німецька імперія завоювала свої перші колонії у Південно-Західній Африці в 1884 р.). Так, на основі ґрунтовного дослідження архівних матеріалів власне теоретичне пояснення причин і суті колоніальних загарбань періоду правління рейхсканцлера Отто фон Бісмарка дав німецький історик У.Велер у монографії «Бісмарк та імперіалізм». Він вважав німецьку колоніальну політику 80-х років ХІХ ст. проявом імперіалізму [5: 11].

Цю тезу піддав ґрунтовній критиці інший німецький учений - М.Нусбаум, який зазначив, що для колоніальної політики епохи імперіалізму не характерне прагнення до колоніальних загарбань саме собою, як вважає Велер. З початком імперіалістичної стадії розвитку колонії вже поділені між капіталістичними державами, і розпочинається боротьба за їх переділ. Нусбаум критикував Велера також за те, що той виступав проти негативного висвітлення різних аспектів історії німецького колоніалізму. Сам він (як і З.Ріхтер, Р.Зоннеман і спеціаліст з економічної історії Ю.Кучинський) вважав, що на початку німецької заокеанської політики, виходячи з її економічних цілей, слід було б говорити про домонополістичну колоніальну політику [6: 56].

Останнім часом ряд дослідників доводять, що німецька колоніальна політика 80-90-х років ХІХ ст. була колоніальною експансією перехідного періоду від капіталізму вільної конкуренції до імперіалізму. В зв`язку із століттям Берлінської конференції 1884-1885 рр. ЮНЕСКО провело міжнародний симпозіум, на якому зазначалося, що конференція була скликана «на межі двох епох» і «знаменувала перехід від домонополістичної колоніальної політики до імперіалістичної» [7: 12]. Професор Мічіганського університету (США) Дж.Елі в праці «Від об`єднання до нацизму: нові інтерпретації минулого Німеччини» дотримується думки, що на час колоніальних загарбань 80-90-х років ХІХ ст. «німецький капіталізм був, за міжнародними стандартами, високорозвинутим» [8: 55].

Не важко помітити, що дані оцінки базуються на тлумаченні імперіалізму як якісно нового, розвинутішого етапу капіталізму. Таке трактування дуже близьке до ленінської характеристики імперіалізму, хоча Ленін все ж виходив насамперед з того, що імперіалізм - це занепад капіталізму, його загниваюча й остання стадія. Тому якщо розглядати колоніальну політику Німеччини кінця ХІХ ст. з цієї точки зору, то можна погодитися з узагальнюючим висновком Дрекслера: «Німецька колоніальна політика 80-90-х років була колоніальною політикою перехідного періоду від капіталізму вільної конкуренції до імперіалізму. Незважаючи на те, що в ній переважали риси доімперіалістичної колоніальної політики, її не можна визначити ні як однозначно домонополістичну, ні як уже імперіалістичну. Хоча вона й була розпочата великим капіталом з метою зміцнення економічного базису монополістичного капіталу, що народжувався, ці сподівання реалізувалися лише у ХХ ст. [9: 15-16].

Однак є ще одна сторона цього питання. Пояснюючи її, слід зауважити, що сам термін «імперіалізм» виник в Англії у кінці ХІХ ст. Ним позначалося прагнення до тіснішого об`єднання Англії та її колоній в одну імперію і притому не тільки в політичному, а головним чином в економічному відношенні. Це, зрозуміло, тісно поєднувало англійський імперіалізм з колоніальною політикою. Завдання останньої полягало насамперед в охороні здобутого, чим і пояснюються угоди Великобританії з Францією та Росією з колоніальних питань наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. З цієї точки зору німецький імперіалізм був значно пізнішого походження. Не дивно, що в умовах боротьби за «місце під сонцем» він з самого початку набув агресивно-наступального характеру з яскраво вираженим експансіоністсько-комерційним забарвленням. Таким чином, надалі імперіалістський (у розумінні агресивний, загарбницький) характер колоніальної політики Німеччини кінця ХІХ - початку ХХ ст. наклав вагомий відбиток на формування важливих рис і особливостей ідеології німецького колоніалізму, зовнішньої політики кайзерівської Німеччини та міжнародних відносин у цілому.

Зміст другої проблеми при дослідженні історії німецького колоніалізму чи не найбільше привертає увагу сучасних зарубіжних істориків. Оригінальне пояснення підвищеного інтересу до здійснення німецьких колоніальних загарбань, форм і методів колоніального господарювання в Африці й Океанії та національно-визвольної боротьби поневолених народів дали автори сьомого тому «Загальної історії Африки». Вони пояснюють цей факт тим, що «колоніальна епоха в історії Африки стала надзвичайно важливим етапом змін у її політичному, економічному, соціальному та культурному становищі» [10: 864].

При аналізі методів і форм, які забезпечували панування німців у колоніях, дослідники підкреслювали, що колоніальна політика там завжди мала форму «туземної політики». Керуючись нею, колоніальна адміністрація у більшій чи меншій мірі спиралася на місцеве населення та традиційні інститути, які виконували суттєві функції у колоніальній системі управління. Разом з тим, адміністративний контроль над туземцями завжди доповнювався військовим. У встановленні та підтримці колоніальних порядків у німецьких колоніях суттєву роль відігравали різноманітні покарання, в тому числі й тілесні. Все це викликало як спонтанний, так і організований протест корінних народів.

Глибоко та всебічно антиколоніальна визвольна боротьба народів Африки проти німецького поневолення висвітлена в колективній монографії східнонімецьких африканістів [11]. Дослідники на основі широкого використання секретних матеріалів Потсдамського архіву довели, що жорстокість і нетерпимість до поневолених народів були характерною рисою політики німецького колоніалізму в Африці, особливо на південному заході континенту.

Особливо треба відзначити монографію Х.Дрекслера, в якій детально проаналізовані етапи боротьби двох основних племен Південно-Західної Африки - гереро і нама - проти колоніального гніту німецької адміністрації. Він підкреслив, що, маючи на меті встановити якомога швидший і жорстокіший контроль над місцевим населенням, колоніальна влада наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХІХ ст. перейшла до відверто агресивних дій. Одночасно німці застосовували тактику внесення ворожнечі між племенами. Це призвело до того, що хоча «період з 1893 по 1903 р. і був наповнений битвами місцевого населення проти німецького колоніального панування», але «численні заколоти африканців … залишалися ізольованими та локально-обмеженими» [12: 31, 45].

Х.Дрекслер виокремив причини, які привели до повстання гереро і нама в 1904-1907 рр.: 1) поступовий перехід земель і худоби африканців до рук німецьких поселенців; 2) політика створення резервацій для африканців; 3) відторгнення їх земель для будівництва залізниці; 4) повністю безправне становище гереро і нама. Дослідник підкреслив, що повстання цих племен означало для Німеччини початок «найкривавішої і тривалої війни» [13: 64]. Вона мала дуже важкі наслідки для африканських народів. До 1911 р. в Південно-Західній Африці чисельність гереро скоротилася з 80 тис. до 15,1 тис., а нама - з 20 тис. до 9,7 тис. чол. [14: 139-140]. Також була знищена одна третина племені дамара (хоча воно й не брало участі у виступах гереро та нама в 1904-1907 рр.) тільки тому, що німецькі солдати не могли відрізнити дамара від гереро. Повстання 1904-1907 рр., підсумував Х.Дрекслер, залишило глибокий слід в історії Південно-Західної Африки. Однак воно не змогло стримати колонізації цієї частини «чорного континенту», що призвело до посилення експлуатації місцевого населення.

Підбиваючи підсумок короткому огляду вивчення сучасними зарубіжними істориками практики німецького колоніалізму, хочеться звернути увагу на цікаві роздуми викладача Ланкастерського університету (Великобританія) Дж.Мак-Кензі. У невеличкій брошурі «Поділ Африки (1880-1900) і європейський імперіалізм у ХІХ ст.» він відзначав, що «багато дослідників при аналізі поділу Африки основну увагу приділяють діяльності європейських держав. Однак у сучасній історичній науці все частіше проводиться думка, що африканці не були всього лише пасивними спостерігачами подій. Вони також вели себе як ініціативна сторона: укладали угоди, старалися зіштовхнути між собою європейські держави-суперниці, іноді співпрацювали з ними, часто чинили опір» [15: 41]. Історія німецького колоніалізму в Африці - тому підтвердження. Не дивно, що при ідейній підготовці німецького суспільства до непопулярних кроків на колоніальній арені офіційні власті та колоніальні органи часто звинувачували африканців у підступності, невдячності, небажанні приймати «блага цивілізації» і «культурну роль білої людини», навіть у ворожому ставленні до неї. Цим виправдовувалися навіть криваві німецькі військові акти в колоніях. Показовим у даному плані є дослідження німецького ученого С.Рааба, присвячене громадянській війні в Руанді та німецькому колоніальному пануванню, і російських істориків Б.Туполєва і А.Пєгушева «Повстання Маджи-Маджи» [16: 85-105], де німецьке колоніальне проникнення в Східну Африку зображено на фоні життя традиційного африканського суспільства й антиколоніальної боротьби туземних народів.

Активна зовнішня і колоніальна політика Німецької імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. привела до того, що в цей період «Німеччина була найдинамічнішим елементом у міжнародній системі» [17: 13]. Курс Бісмарка, а потім Вільгельма ІІ, спрямований на здійснення активної колоніальної експансії та форсування будівництва військово-морського флоту привів, поряд з іншими факторами, до погіршення спочатку англо-німецьких, а потім і франко-німецьких відносин. Це відіграло велику роль у підготовці та розв`язанні Першої світової війни. Зрозуміло, питання міжімперіалістичних колоніальних протиріч постійно було у полі зору дослідників історії німецького колоніалізму.

Серйозні англо-німецькі суперечності з колоніальних питань проявилися вже на засіданнях Берлінської конференції (15 листопада 1884 - 24 лютого 1885 рр.). Найґрунтовнішими працями з історії участі та ролі Німеччини в цьому міжнародному форумі є стаття і монографія німецьких істориків Г.Штеккера та Х.Лота [18]. Останній підкреслив, що умовою «для вступу кайзерівської Німеччини до складу колоніальних держав був економічний розвиток після 1870 р.», а «Берлінська конференція по Конго … зіграла ключову роль у її майбутній колоніальній політиці» [19: 17-18, 31]. Німеччина для посилення свого впливу в Африці вирішила використати протиріччя між Великобританією та Францією. Колоніальна експансія мала супроводжуватися збільшенням експорту німецьких товарів на західноафриканське узбережжя і в басейні річок Нігер і Конго. Скликана на межі двох епох, відзначають західні історики, конференція у Берліні стала «важливою віхою у колоніальній експансії капіталістичних держав, важливим етапом для майбутнього Африки насамперед» [20: 12]. Вона також виробила та прийняла статті, за якими пізніше розгорталася європейська «сутичка за Африку».

Професор історії Бостонського університету (США) Н.Беннет підкреслив, що вперше англо-німецькі колоніальні відносини погіршилися в 1885-1890 рр. у зв`язку з першими колоніальними загарбаннями Німеччини і діяльністю Товариства німецької колонізації Карла Петерса на сході Африки. Конфлікт було владнано внаслідок підписання Гельголанд-Занзібарської угоди 1890 р. [21: 184]. Про це ж, але з точки зору воєнної історії, писав англійський учений Л.Джеймс у монографії «Жорстокі війни: британські військові кампанії в Африці, 1870-1920». Він вказував, що в Лондоні будь-які дії Німеччини розглядали як виклик Великобританії, її престижу, її позиціям світової держави. Відповідь Англії була «несподіваною у політичному плані». Британський уряд, на думку Джеймса, «змушений був зайняти агресивну позицію і приступити до загарбань в Африці, оскільки вона залишалася останнім регіоном світу, де до цього часу європейське проникнення і вплив були обмеженими і де не було політичних об`єднань, які мали силу й ресурси, щоб вчинити опір» [22: 24-25].

Аспекти англо-німецького антагонізму другої половини ХІХ - початку ХХ ст. з позицій політичної історії проаналізовані у фундаментальній монографії викладача університету Східної Англії П.Кеннеді. На основі використання архівних матеріалів автор прагнув дати відповідь на запитання, «як сталося, що британський і німецький народи, чиї традиції політичного співробітництва підкріплювалися культурними, релігійними і династійними зв`язками, поступово розійшлися в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. і вступили у війну один проти одного в 1914 р.» [23: ХІ]. Відповідаючи на нього, Кеннеді відзначив, що основна причина посилення суперництва знаходилася в галузі економіки, але при цьому не зводилася до чисто торгової конкуренції. Утворення могутньої єдиної Німецької держави зі своїми колоніями, сильною армією та флотом зумовило суттєву зміну міжнародного балансу. Це означало послаблення торгових, колоніальних і морських позицій Великобританії та посилення англо-німецьких протиріч, у тому числі колоніальних, які детально розглянуті в десятому і дванадцятому розділах праці. На цій підставі Кеннеді прийшов до висновку, що основна причина Першої світової війни полягала у прагненні Великобританії зберегти статус-кво, тоді як Німеччина зробила кроки до його зміни. «У цьому плані, - зазначає автор, - збройна боротьба між Берліном і Лондоном стала лише продовженням тієї, яка вже мала місце за два десятиріччя до липневої кризи 1914 року» [24: 470]. Піддаючи сумніву першу частину висновку, що прагне виправдати зовнішню політику британської корони, не можна не погодитися з другою.

У центрі праці мюнхенського історика Г.Шельгена - політика Німеччини на Близькому Сході. На думку автора, у перші два десятиліття існування Німецької імперії - 1871-1890 рр. - її зовнішньополітична доктрина базувалася на ідеї підтримки статус-кво у Європі, що передбачало використання суперечностей між європейськими державами на Близькому Сході з метою недопущення небажаних для Берліна союзів. Щодо Англії це виразилося у прагненні «тримати її у певних рамках шляхом створення загрози її інтересам на периферії за допомогою третіх держав» [25: 28]. Показовим було бажання Німеччини використати загострення англо-французьких відносин у Єгипті та англо-російських протиріч в Афганістані. Поворот правлячих кіл кайзерівської Німеччини до «світової політики» після 1890 р. втягнув її в ту боротьбу на Близькому Сході, яка, на думку Шельгена, привела в 1914 р. до краху всієї системи європейської рівноваги. З того часу будь-який крок Німеччини в цьому регіоні розглядався європейськими уряди розглядали «тільки з точки зору його політичної перспективи» [26: 425]. Німецький дослідник прийшов до висновку, що активізація близькосхідної політики була викликана потребами становлення Німеччини як імперіалістичної держави. Однак методи здійснення цієї політики були явно невдалими, що автор довів не на основі комплексного аналізу форм і методів проникнення німецького капіталу на Близький Схід, а пояснив тільки одним фактором - відсутністю в Німеччини сталої традиції колоніальної діяльності.

Поряд з англо-німецькими, наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. загострилися колоніальні протиріччя між Німеччиною та Францією. Цьому питанню присвячена монографія німецького історика П.Группа «Німеччина, Франція і колонії», а також частина роботи викладача Стенфордського університету (США) С.Парселла «Французьке колоніальне лобі: 1889-1938 рр.» [27]. Обидва вчені підкреслили, що взаємовідносини між Берліном і Парижем пройшли шлях від колоніального партнерства середини 80-х років ХІХ ст. («колоніальна Антанта») до серйозних розходжень на початку ХХ ст., коли відбулося переплетення «великої політики» з колоніальною, яке створило небачений за гостротою колоніально-політичний міжнародний конфлікт.

Таким чином, на основі аналізу колоніальної політики Німеччини напередодні Першої світової війни західні дослідники, зокрема М.Фреліх [28], констатували, що Марокканські кризи, політика Німеччини в Туреччині та на Близькому Сході призвели до різкого посилення англо-німецького антагонізму та франко-німецьких стосунків. Усе це, поряд з «динамічним зростанням могутності Німеччини» в попередні десятиліття, а також тим фактом, що правляча еліта вважала, що війна принесе їй «винагороду в соціальній, політичній і економічній сферах», склало комплекс причин світової війни 1914-1918 рр. Фактично у дослідженнях сучасних зарубіжних істориків, які займаються проблемами німецького колоніалізму, знайшли підтвердження і розвиток погляди ліволіберального професора з Гамбурга (Німеччина) Ф.Фішера на причини Першої світової війни. Він у праці «Ривок до світового панування», проаналізувавши взаємозв`язок між внутрішніми процесами та міжнародними акціями Німецької імперії, зробив наступний висновок: «Економічна експансія була підставою для дипломатії світової політики, яка неухильно переслідувала одну кінцеву мету: розширення господарювання Німеччини» [29: 36].

Список використаних джерел