Торгівля поташем України з Прибалтикою та Західною Європою

ТОРГІВЛЯ ПОТАШЕМ УКРАЇНИ З ПРИБАЛТИКОЮ

ТА ЗАХІДНОЮ ЄВРОПОЮ У ХVІ - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ ст.

Торгівлю середньовічної України з країнами Прибалтики та Західної Європи в історичній й економічній науковій літературі спеціально не розглядували. Виявлені нові архівні дані дозволили зробити першу спробу у висвітленні даного питання, зокрема щодо торгівлі поташем.

Поташ як допоміжний технічний засіб був необхідний при виготовленні мила, фарб, скла і, перш за все, при вибілюванні полотна та сукна [15: 164]. Західноєвропейська промисловість, яка розвивалася, та ремісниче виробництво диктували підвищений попит на поташ і золу (напівфабрикат). Широке їх застосування найраніше помітне у Фландрії, в Нідерландах та Голландії, Англії [34: 4,5,7]. Уже в ХІV ст. золу і поташ широко застосовували у текстильному виробництві Фландрії [35: 72]. В ній рано виділилася спеціальна група купців, які тримали в руках різні операції текстильного виробництва: закупівлю вовни, роботу ткачів, валяльників, стригалів вовни та фарбувальників, а також їх постачання допоміжними матеріалами (фарбами, поташем та ін.). Застосування поташу в текстильному виробництві помітно в цей час й у Нідерландах. Значним споживачем його була і Франція У Франції (ХVІ ст.) починають турбуватися про збереження лісів, приймають постанови, спрямовані на раціональніше використання деревини. Вироблення деревного поташу регламентоване. Заборонено купцям і підприємцям виробляти його в королівських, церковних і приватних лісах без особливого дозволу «з боку урядових органів». (промислове виробництво лише одного міста Камбрені для відбілювання 2,5 тис. відрізів полотна потребувало до 100 тис. фунтів поташу) [35: 60,72].

Доставкою поташу на ринки країн Західної Європи займалися купці переважно ганзейських міст [13: 49]. Найбільш ранні повідомлення про появу поташу на побережжі Балтійського моря відносяться до міста Риги [36: 355,356]. 3а 1287-1238 рр. збереглися три довідки боргових операцій з поташем. Згідно з їх даними, якийсь Іоганн із Баверена повинен був доставити купцям міста Кельна в порт острова Готланд та із нього 7,7 і 6 ваг. Усього 20 ластів Ласт - міра ваги, рівна 2 т., тобто 2,5 тис. пудів продукції разом з тарою (бочками) [35: 261].

ХІV ст. подає більше число документальних даних про торговельні угоди з поташем. Основним пунктом торговельних операцій було місто Брюгге, проміжним - Данціг, який зосереджував у себе майже всю торгівлю поташем із прибалтійських країн. Визначилися місця продажу, склади зберігання (міста Антверпен і Брюгге) [35: 62].

На початку ХV ст. поташ і зола стають важливими предметами ганзейської торгівлі, зокрема в оборотах міста Данціга, найтісніше пов`язаного з експортом товарів із Польщі і Литви. До 1416 року відноситься перший слід торговельних відносин з сукном Гданська (нова назва Данціга) з Краковим, а до 1420 р. - купівля гданськими купцями золи та дерева. В 1491 році із Польщі було вивезено біля 1000 ластів (по 12 бочок в кожному) поташу, тобто 12000 пудів Використання річкового водного шляху для перевезення такого громіздкого товару, яким були зола і поташ, у ХV ст. набуло такого розвитку, що викликало необхідність чіткого визначення річок сплаву. В список рік вільного сплаву увійшли такі: Вісла, Вислок, Дунаєць, Тисмениця; з 1496 року - Буг, Дніпро, Стрипа. Кінцевими пунктами водних перевезень були балтійські порти.. Вивіз його у великих обсягах чітко проглядається в середині XV ст., коли налагодилися постійні торговельні відносини між Польщею і балтійським портом Гданськом.

Українські землі в ХVІ - першій половині ХVІІ ст. у переважній більшості входили до складу державних утворень Польщі й Литви [30: 90]. В своїх торговельних відносинах вони підпорядковувались політичному і соціально-економічному устрою цих держав, в першу чергу Речі Посполитої. Українські землі, що розташовувалися поблизу річок Буг Нині р. Західний Буг., Сан, Стрипа та ін., прилучились до експорту поташу вже в ХVст., але у великих масштабах експорт цього товару розпочався лише з початку ХVІ ст. Приблизно з 30-х рр. ХVІ ст. цей процес переноситься на правий берег ріки Буг і охоплює Любомльське та Ратненське староства. В середині ХVІ ст. експорт поташу охоплює обидва береги цієї річки і поступово просувається вглиб України [14: 32]. Річки Дніпро ця операція досягає на початку ХVІІ ст.

На українських землях, підвладних Великому князівству Литовському, товари типу попіл і зола відігравали помітну роль у давнину. Грамота великого князя Олександра від 1498 р. розповідає про права бояр, землян: «Теж перед тим дей бояре спускивали до Риги жито й крупу, й попел, и смолу.... не перекупаючи ни в кого, призвилячием им самими, до Риги, а попел й смолу маючи течи в своих пущах, а не в наших, а ни в местских» [36: 139-151].

Торгівля поташем Великого князівства Литовського із країнами Західної Європи відбувалася головним чином через Балтійське море. Литовські та українські князі, магнати та шляхтичі прагнули до економічної самостійності, до безпосередніх, прямих торговельних зв`язків із Заходом. Купцям, торгівцям ганзійських міст надавали привілеї, починаючи вже з 1323 р. [36: 105]. Під час транспортування поташу і золи литовським та українським землевласникам торгівцям доводилося рахуватися з Тевтонським орденом, який не пропускав товарів до Балтійського моря. Він перешкоджав торгівлі по системі рік Німан, Вісла та Західна Двіна. Купці ганзейських міст вдало використовували суперечки, недружні торговельні відносини Великого князівства Литовського і ордену й тримали в своїх руках майже переважну більшість прибалтійської торгівлі Литви. Лівонський літопис так характеризує ризьку торгівлю в другій половині ХVІ ст.: «В Ризі великий склад купецьких товарів, так як в це місто надходить великий підвіз всяких сортів зерна і купецьких товарів як зимою так і влітку, водою і сухим шляхом. Водою вниз по великій річці Двіна везуть на плотах, лядських (лядях - О.С.) і стругах (вид судна - О.С.) всякого виду товари, багато колод дерева, будівельного лісу і дров, золи, поташу, смоли, зерновий хліб і ще багато різних товарів» [36,125]. 3а допомогою купців і торговців міста Риги українські та литовські землевласники, підприємці постійно перебували в торговельних відносинах із західноєвропейськими купцями, незважаючи на закриття торговельної дороги Тевтонським орденом по річці Німан.

Важливими торговельними центрами були міста Вільно, Ковно, Русня (на одній із правих приток ріки Німан). Пізніше, все помітніше, в поташному експорті піднялась торговельна роль міста Вітебська у басейні р. Західна Двіна, а також міст Києва та Луцька. Річкові системи Вісли, Німана, Західної Двіни, Дніпра становили зручні шляхи для сплаву золи і поташу до балтійських портів, зокрема до Гданська, Кенігсберга й Риги Чернігівський архієпископ Л. Баранович у 1658 році із новгород-сіверських будних станів (промислів - О.С.) доставив до Вологди 211 бочок поташу, а через два роки - ще 251 [1: 58; 4: 59]. 3 1663 і до 1666 рр. з олешецьких буд привезено було до Архангельська 458 великих, 1425 малих бочок поташу та 2649 бочок смольчуги (гірший сорт поташу - О.С.) [5: 31].. В ХVІІ ст. головним європейським ринком збуту поташу є Амстердам. Сюди він надходив із Гданська, Кенігсберга та німецьких земель У ХVІІ ст. річкова та морська торгівля купців міста Гданська потрапляє до рук голландців. Місцеві торгівці відходять від водного сплаву поташу, задовольняючись лише посередницькою торговельною діяльністю..

Торговельні відносини міста Ковно визначалися його вигідним розташуванням на головній річковій артерії р.Німан, при впадінні в нього р.Вілія та поблизу річок Дубісса, Нев`яж й Свінта. Місто Ковно рано стало виразником інтересів ганзейського торговельного капіталу в Литві, особливо гданського [36: 109].Впродовж майже всього ХVІ ст. Ковно виступало в ролі гданської торговельної факторії для закупівлі і збуту поташа й інших товарів. До даної факторії приєднувалися факторії Англії, Венеції, Шотландії та Швеції, але все ж таки провідна роль у поташній торгівлі належала ковенській конторі як представникові гданського купецтва.

Для розвитку поташного виробництва українські землі були сприятливими не лише завдяки природним обставинам - величезним лісовим масивам, а й за умовами землекористування [18: 129]. Низька ціна на ліс приводила до масових роздач і продаж великими площами. Це сприяло організації та поширенню поташних промислів не лише в магнатських господарствах, а й у шляхетських та, навіть, у заможних селянських [8: 75]. Тут промисли тривалий час могли вести екстенсивним способом, без особливої турботи про майбутнє лісових масивів [17: 134].

Лівобережжя і Правобережжя України майже до самих кордонів Кримського ханства перебували в орбіті впливу гданського порту в розумінні збуту поташу та золи і закупівлі закордонних товарів, починаючи з ХV і до кінця XIX ст., ділячись цим значенням з Кенігсбергом і Ригою [36: 116].

Вивіз поташу з України на західноєвропейські ринки через місто Гданськ, у значних обсягах, відноситься до останньої третини ХV ст., коли була зломлена військова сила Тевтонського ордену. Польща і Велике князівство Литовське пробилися, нарешті, до Балтійського моря, забезпечивши за собою головні водні торговельні шляхи - гирла рік Вісла та Німан До цього, для досягнення берегів Балтійського моря, українським, литовським і польським торгівцям доводилося йти окружним шляхом і менш зручною дорогою по системі річки Одер.. Торунський мир 1466 року поклав кінець безперервній боротьбі в торговельних відносинах. Після нього Тевтонський орден став васалом Речі Посполитої і вже більше не міг чинити перешкод поташній торгівлі. Хоч після Торунського миру Польща й пробилася до берегів Балтійського моря, вона не стала морською державою, бо не мала ні торговельного, ні військового флотів Щоб стати морською державою, Польщі необхідно було побудувати порти. Це потребувало значних матеріальних затрат, але державна влада, обмежена магнатськими і шляхетськими привілеями та інтересами, не змогла цього зробити - виділити кошти на будівництво. Для магнатів та шляхтичів, які самостійно доставляли свою продукцію в Гданськ, до берегів Балтійського моря, обмінювали її на закордонні предмети та товари або закупляли їх, вказаний вище порядок торгівлі був свого роду гарантією успішних торговельних зв'язків.. Правда, в 1566 році у Польщі була організована «маричанка» (морський військовий флот - О.С.) на випадок боротьби з Лівонським орденом. Другий раз (1620 р.) спроба організувати військовий флот була зроблена в період польсько-шведської війни, третій раз пізніше - в 1640 році. На жаль, усі ці спроби залишилися лише епізодами морської історії Польщі, які не давали ні політичних, ні економічних позитивних результатів. Ці невдачі пояснювалися потужним опором з боку Швеції та підвладного Речі Посполитій, але мало пов`язаним з нею політично й економічно, міста Гданська. Він, як і раніше, залишався панувати у зовнішній торгівлі Польщі, здобуваючи вигоди з її сухопутного становища протягом кількох століть. Звільнившись від обтяжливої торговельної опіки Тевтонського ордену, Польща потрапила у залежність від капіталу ганзейських купців, а з кінця ХVІ ст. стала залежати ще й від купецтва Англії та Голландії.

Торгівля купців ганзейських міст з українськими землями здійснювалася за допомогою системи авансування грошей під виробництво і доставку поташу та золи. Для цього з місцевими українськими землевласниками і підприємцями підписували договори (річні чи багаторічні), на основі яких відбувалася поставка продукції. Так, у 1551 році луцький староста князь А. Сангушко-Каширський підписав договір з гданським купцем І. Тарлом на доставку йому до берега річки Буг 20 ластів поташу [23: 72]. В 1561 році із Києва до Гданська, згідно з умов контракту, було відправлено 1200 пудів поташу, золи і воску. Писар Луцького замку І. Хребтович (1562 р.) продав гданським купцям на березі річки Буг 25 ластів поташу і золи. Волинський шляхтич С. Куликівський (1569 р.) підписав договір з купцем міста Гданська на продаж йому 300 ластів поташу, кожний вартістю по 24 злотих польських. У договорі відзначено, що землевласник доставить товар до Гданська за свій рахунок. Для покриття виробничих затрат він отримав від купця завдаток в сумі 2 тис. злотих польських [30: 63,69]. Львівські підприємці А. Убальдіні та М. Гайдар у 1615 році зобов`язалися виробити в буковинських лісах та доставити у Гданськ місцевому купцю П. Генгріху поташу і золи на 13923 злотих польських [12: 98], 30 листопада 1616 року купець із Тарнова Я. Воляч уклав угоду з житомирським шляхтичем К. Макаровичем на виробництво купцеві 4 ластів чистого берестового поташу. Кожен ласт повинен важити не менше як 36 фунтів, окрім дев`ятої бочки доброї смольчуги. За ласт поташу купець зобов`язувався платити по 50 злотих польських, за ласт смольчуги - 35. Для покриття виробничих витрат купець дав шляхтичеві 905 злотих польських завдатку із загальної суми 1072,5.Через рік (1617 р.) вони знову уклали контракт на виробництво купцеві 7 ластів поташу, кожний вагою 42 шіфунти та вартістю 25 злотих польських. Шляхтич узяв 1700 злотих завдатку, але вказаної у договорі кількості поташу і смольчуги не виробив і не доставив до умовленого місця [22: 695,782]. До того ж, 6 грудня 1617 року він підписав новий договір з уже іншим гданським купцем П. Шартом на виробництво йому в своїх лісах 30 ластів чистого берестового поташу і зобов`язався доставити його своїм транспортом до Корця. За все це купець пообіцяв заплатити 3 тис. злотих польських. Але шляхтич К. Макарович умов договору не дотримав, і поташу для купця не виробив і в призначене місце та у визначений термін не доставив [21: 53]. Черкаський староста князь К.Вишневецький, згідно з умовами підписаного договору (1630 р.), вислав на байдаках (човнах - О.С.) по Дніпру та інших річках до Гданська 312 бочок поташу загальною вагою до 15 тис. пудів [36: 397]. Магнат М. Калиновський і його дружина в містечку Гусятин у 1638 році підписали договір з гданським купцем Я. Деменцем про віддачу йому в оренду на три роки лісів біля Умані, населених пунктів Буки, Іваньки, Маньківка, Машурово для виробництва поташу та смольчуги на 119 тис. злотих польських [3: 234-236]. У договорі підкреслювалося, якщо купець Я. Деменц не зможе виробити в лісах зазначеної кількості поташу, то магнат М. Калиновський зобов`язуєтья повернути залишок грошей і гарантував купцю відшкодувати збитки, які можуть бути йому завдані у випадку бурі, грози, пожежі, крадіжки та ін. Як видно, купцю Я. Деменцю були гарантовані умови для отримання встановленої в договорі кількості поташу.

Для виробництва поташу здавали в оренду ліси гданським купцям й інші землевласники. Князь Г. Синявський віддав їм в оренду Лежибоцькі діброви за 32 тис. талерів, магнат С. Потоцький - ліси на Брацлавщині за 82 тис. [37: 119].

Для характеристики складних грошових розрахунків, що виникали між українськими феодалами та гданськими купцями, можна навести дані договору (1640 р.), які характеризують взаємовідносини між польним гетьманом Речі Посполитої М. Калиновським, власником Уманьщини, Гусятинщини та інших численних маєтків, і гданським купцем Я. Деменцем Вперше з Я. Деменцем він підписує контракт в 1638 році на поставку 5400 шіфунтів поташу.. За 1642-1646 рр. він поставив купцеві 6211 шіфунтів поташу (70 тис. пудів) на суму 124 тис. злотих польських. Розрахунок, проведений у 1642 році, показав борг М. Калиновського (отриманий аванс, але не оплачений поташем) в сумі 100 тис. злотих польських. Цей аванс потім був покритий поставками поташу на протязі 4 років (закінчуючи в 1646 р.), причому розрахунки були ускладнені поставками 150 волів з боку М. Калиновського та виплатами з боку Я. Деменця, за дорученням феодала, на купівлю сукна, срібла та ін. В результаті за М. Калиновським залишився борг в сумі 10901 злотого польського. Тут необхідно згадати і про те, що М.Калиновський ще до 1642 року займався виробництвом поташу і його торгівлею. В 1634 році з уманських лісів він продав львівському купцю М. Убальдіні 10 тис. шіфунтів продукції. Очевидно, це не всі виробничі та торговельні поташні операції магната М. Калиновського, але й наведені дані показують, що впродовж 13 років обсяг виробництва поташу досяг не менше 250 тис. пудів [20: 62].

Контракти зобов`язували осіб, які отримали аванси, але не виконали умов угод, відшкодувати заподіяну шкоду, збитки. У сумнівних випадках справи про порушення умов договорів надходили на розгляд гданського шаффангерахта. Апеляції на рішення останнього розглядав польський король, починаючи вже з 1431 р.

Торговельні інтереси гданських купців не були беззахисними. В містах і містечках України, землях, що прилягали до них, уже було суспільно-політичне і судове упорядкування. В гродських і земських судах укладали договори, підписували позики. На вимогу позивачів, проти порушників умов контрактів судові органи вживали відповідних заходів впливу. До наших днів зберігся ряд документів, які відзначали факти порушення умов договорів, підписаних між власниками лісових масивів, орендарями поташних буд та купцями на виробництво і, як правило, доставку продукції у визначені місця [9: 19]. У 1562 році шляхтич В. Красенський заявив у Луцькому гродському суді про те, що причиною несвоєчасної доставки поташу до ріки Буг для відправки до Гданська його батьком, війтом І. Красенським, згідно з умовами договору з феодалом К. Мильським, була несвоєчасна оплата вартості товару. Ключник Луцького замку В. Красенський (1562 р.) підписав договір із шляхтичем П. Кирдеєм на виробництво в його Сенівській пущі 200 ластів поташу. В контракті відзначалося, що власник лісів (феодал П. Кирдій) повинен був вироблену продукцію своїми підданими доставити до річки Верть. У цьому ж році дружина брацлавського старости І. Костянтиновича віддала в оренду ліси у Березовській пущі луцькому купцю для виробництва 200 ластів золи й зобов`язувалася своїми підданими доставити до річки Буг, у село Березецьке, і скласти у дворі місцевого шляхтича А. Сатієвського. На жаль, умов договору не виконала, бо отриманої продукції до визначеного місця в призначений час не доставила [23: 63,64]. В 1565 році князь С. Краєвський бідкався на В. Красненського за несвоєчасну доставку ним 24 ластів поташу до ріки Буг для відправки до Гданська. Слуга князя К. Острозького Г. Влока в 1566 році скаржився на шляхтичів Івана та Галину Мильських за те, що вони не доставили великого човна до берега ріки Буг, на якому планувалося відправити поташ до Гданська. В 1568 році землевласник М. Опадковський скаржився на шляхтича Б. Мисановича за недоставку з лісів поташа і золи до берегів р. Буг для транспортування за кордон [25: 239,240]. Шляхтич С. Куликівський (1569 р.) підписав договір з агентом гданського купця С. Залеським на виробництво йому 300 ластів поташу, кожний вартістю по 24 злотих польських. У договорі підкреслювалося, що землевласник підводами своїх підданих доставить товар до Гданська. Для виробництва і доставки його та на інші витрати йому було дано завдаток у сумі 2 тис. злотих польських. Подальший розгляд даної справи показує, що шляхтич умов договору не дотримав, бо замість зазначених 300 ластів доставив лише 200 [30: 68,69]. Феодал Ю. Тишковський підрядився продати купцеві Е. Цимінському 200 ластів золи, перевезти її до берега р.Буг і скласти в селі Устилут. Через возного Луцького повіту Г. Красносільського він передав підрядчикові 100 талярів завдатку. Шляхтич (1569 р.) зобов`язався продати купцеві 10 ластів золи. Але в 1569 і в наступних роках замовленого товару купцеві не було доставлено [28: 298,299]. У 1614 році землевласник Н. Тур найняв у шляхтича Т. Домбровського шкути (човни - О.С.) для відправки лісових товарів до Гданська і зобов`язувався повернути й поставити на березі р. Буг недалеко села Устилуг [33: 1]. Даної обіцянки Н. Тур не дотримав, заорендованих суден на берег річки Буг не доставив.

Купці Гданська проводили значну організаційну роботу в справі стимулювання добування поташу в Україні. Його виробництво відбувалося під прямим впливом їх капіталів [18: 135]. Іноземні підприємці віддавали перевагу місцевим князям, магнатам і шляхтичам на доставку поташу і золи до рік сплаву, де відбувалося приймання замовлених товарів. Але часто зустрічалися випадки, коли іноземні купці не знаходили там замовлених товарів і змушені були розпочинати безкінечні тяганини з порушниками контрактів. Такі умови торговельних операцій примушували іноземців виїжджати на місця виробництва і особистою участю або спостереженням за виконанням умов контрактів забезпечити вироблення необхідних товарів і речей. Останні доставляли до найближчих рік, де їх приймали довірені особи гданських купців, а потім водним шляхом чи гужовим транспортом доставляли до Гданська чи інших прибалтійських міст.

У далеку дорогу за поташем відправлялися підприємці й купці з Англії, Голландії та інших країн, їх можна було зустріти не лише в містах Гданськ та Рига, а й у глибинних районах Українського Полісся. Голландці шукали деревину для виробництва поташу в басейні ріки Західна Двіна, англійці - в Придніпров`ї, в басейні і притоках р. Десна, південніше Києва. Окремі посередники гданських купців проникали в ліси аж до далеких кордонів Брацлавського воєводства. Подібні подорожі в глибину лісів часто поєднувалася з великою небезпекою, що нерідко коштувало навіть життя для сміливців. Звичайно, лише великий попит на поташ та вигідний зиск могли стимулювати такі ризиковані заходи, які вимагали не лише небезпеки, а й значних капітальних вкладень при вельми нетривких правових нормах. У 1572 році бачимо гданського міщанина, купця Ю. Фокгейма як орендаря лісових масивів князя Л. Сангушко-Каширського в районі Камінь-Каширського. 12 лютого цього ж року він укладає договір з князем на пущі Водерські, Кам`янські, Лепські, Ракомські для добування поташу «своїм власним накладом» і сплачуючи за кожний отриманий ласт продукції 6 злотих польських. Князь зобов`язувався своїми підданими доставити її в Брест чи Кобринь. Для «певнішої та міцнішої умови» виконання умов договору Ю. Фокгейм дав Л. Сангушко-Каширському 100 злотих польських завдатку. В Луцькому гродському суді в 1580 році розглядали справу між гданським купцем Г. Ваньшотом та місцевим шляхтичем В. Красенським. У ній відзначалося, що в 1578 році феодал підписав з фактором вищеназваного купця контракт на продаж йому 150 ластів поташу, кожний ціною 15 злотих польських, і взяв завдаток у сумі 1000 злотих польських. Згідно, умовами договору, шляхтич (1579 р.) зобов`язаний був 100 ластів поташу доставити в Корець. Але він товару в призначене місце і в указаний термін не доставив і завдатку не хотів повертати [27: 19]. У 1586 році гданський міщанин Г. Фоншеїл купував попіл з деревини у феодала І. Чаплича-Шпановського, який привозив названі товари до Рівного. Гданьчанином був Д. Кенішек, який у 1594 році взяв в оренду ліси Києво-Печерської лаври [36: 77,78]. Житомирський міщанин М. Модилюха в 1606 році продав гданському купцеві А. Штцимелю із Ратновських і Шошковських лісів 140 ластів берестового поташу та золи. Транспортом (підводами підданого князя Я. Корецького з Чудновської волості) М. Модилюха доставив товари в Корець, а звідси вони на човнах були сплавлені до Кракова, потім у Гданськ [8: 154].

На території Київського воєводства (1609 р.) зустрічаємо англійських купців. У Новаківських лісах (Житомирщина), що перебували у власності феодала М. Немирича, в 1610 році виробляли поташ з береста для гданського купця. В ковельського шляхтича А. Кторовського гданські купці (1614 р.) за 200 злотих польських купили 40 ластів золи і на баржах по р. Буг сплавили до берегів Балтійського моря. Документи Житомирського гродського суду від 3 лютого 1616 року розповідають про те, що «...перед Яном Гальчевським підстаростою житомирським став пан Ян Воляч, купець і міщанин з Тарнова і подав «переобляту» (скаргу - О.С.) для вписання до книг замку від пана Криштофа Івашкевича з печаткою і з підписом руки його милості власної». К. Івашкевич зобов`язувався «...виставити поташу чистого, бочкового ластів 4, в кожному ласті - шіфунтів 76, кожний вартістю 50 злотих польських. Смольчуги повинен виставити ластів 9 і одну бочку «доброго паління». За кожний ласт купець платив 35 злотих. Перший раз пан Ян Воляч дав завдатку 907 злотих, другий раз (30 листопада 1616 р.) - 150. 1 березня 1617 року в Любліні, на ринку, купець повинен був віддати решту грошей - 1053 злотих польських. Канівський староста М. Харменський між 1633 і 1640 рр. здав в оренду гданським купцям право «паління» лісів на попіл на значну суму грошей, що доходила до 8 тис. злотих польських [37: т.22: 9]. Проте гданські купці не становили більшості торгівців поташем в Україні, порівняно з місцевими торгівцями і підприємцями, які проводили безпосередні відносини з Гданськом й намагалися дати застосування своїм контрактам на корисному торговельному полі діяльності.

Заслуговують на увагу такі місцеві, українські торгівці й підприємці, як магнат Б. Корецький з Волині, війт Т. Манцевич, які в 1580 році займалися добуванням поташу в районі міста Овруч (Норинська пуща) і відправкою його великими партіями до Гданська. До вищевизначених торгівців слід віднести луцького війта, а пізніше володимирського єпископа І. Борзобагатого-Красенського [ІІ: 160]. Він, разом зі своїм сином Василем, у 1560-1570 рр. розгорнув енергійну діяльність з вивезення поташу з України. Якими великими були обсяги реалізації його, можна побачити зі скарги шляхтича О. Ласького за 1564 рік. Вона розповідає, що слуга єпископа забрав 900 бочок золи, яка доставлялася в місто Городель. Документи зберегли чимало правопорушень з боку епіскопа-комерсанта на основі спекуляції поташем у 1562-1567 рр. Очевидно, ще більші торговельні операції з поташем здійснював шляхтич С. Граєвський. Упродовж майже 20 років (1564-1581 рр.) він проводив великі спекуляції поташем у Гданську, вступаючи у різні торговельні відносини з волинськими князями і підприємцями. Ми підрахували більше 20 випадків комерційної участі С.Граєвського в поташних справах. Доречно відзначити, що він був крупним спекулянтом не лише поташем, а й хлібом, а також сіллю [36: 411,412]. Так, у 1565 році доставив у Гданськ і Кенігсберг 22 тис. ластів зерна і солі.

Поташ збудив торговельно-посередницьку заповзятливість. У реалізації продукції брали участь місцеві та приїжджі торгівці. На торгах, базарах і ярмарках купляли та продавали не лише поташ і золу, а й інші види товарів, у тому числі далекого торговельного, транзитного торгу. На дорогах і шляхах до ринків відбувалося значне пожвавлення: безперервно рухалися багаточисленні валки возів, часто й поодинці, з поташем і золою. В 1563 році на ринку Луцька шляхтич В.Білостоцький купив 20 ластів золи. В цьому ж році із Луцька до містечка Бережці було відправлено на реалізацію 40 ластів поташу [24: 81-82]. Війт Валентій (1565 р.) виробив 800 ластів поташу і золи в Головенському й Гудинському лісах Волині та відправив на ринок [32: 282].

Високі ціни на поташ і золу в країнах Західної Європи призводили до того, що навколо поташного виробництва розвивалися грабежі, здирства, напади на поташні промисли, підводи з поташем і золою тощо У 1562 році на буду біля села Сокиричі Луцького повіту здійснив наїзд (напад - О.С.) шляхтич М. Четвертинський. Він спалив підприємство, зруйнував технічне обладнання, розігнав працівників, забрав інструменти, 35 ластів золи, запакованої в бочках. У цьому ж році луцький підстароста М. Кодинський напав на буду князя С. Краевського, зруйнував її, забрав з бочок 100 ластів золи. В 1563 році урядник шляхтича А. Горовського С. Запольський мав поташню у Зівірівській пущі. На це підприємство напав феодал І. Когоровський з озброєними людьми, розігнав робітників, забрав у них 60 сокир, кілька ластів золи. Луцький війт В.Красенський послав злодіїв до буди феодала Е. Сосновського. Вони зі складів забрали 20 ластів золи. В 1576 році слуги княгині А. Збаразької зі зброєю в руках захопили 150 возів із золою князя А. Курбського, які направлялися на ринок. Найбільш грабіжницьким був напад на Булгаківську буду житомирського шляхтича В. Стрибіля, який здійснила 14 липня 1618 року княжна Г. Ходкевичовна з міста Корець. Маючи 80 озброєних грабіжників, вона шафаря П. Миренка і поташника (будника - О.С.) А. Афанасьева побила до крові, забрала із корит 2 ласти золи і поташу, 5 бочок упакованого поташу, кожна вартістю 25 злотих польських, розкидала золу, складену в купи і куплену за 5 коп. литовських грошей. Захоплено було 2 воли і 6 коней. У коморах грабіжники забрали 12 шматків сала, вартістю 50 коп. литовських грошей, 5 мірок пшона на 5 злотих польських, 7 мірок пшеничної муки на 3 злотих, 15 мірок житньої муки на 1,5 злотого. Одинадцять стогів сіна з дикоростучих трав, кожний ціною 40 злотих, було перевезено в маєток княгині Межирічне [22: 1027,1028].. Купці та їх уповноважені безперервно снували, тинялися, рухалися по дорогах, шляхах, лісах, вивозячи чи покупаючи поташ і золу у великих обсягах. Для поташного виробництва поступово складався внутрішній ринок, правда, маломісткий.

При купівлі та продажу поташ і зола розглядалися з різних сторін. З боку сухості, вологості, щільності, твердості, ваги, кольору (білого, блакитного, сірого та ін.), упакування (бочки), улежаності тощо. Товар розрізняли за видом деревного матеріалу, з якого був отриманий [34: 98]. Але це, очевидно, не давало певних відтінків. Розрізняли лише берестовий поташ, найбільш цінний і технічно придатний для ремісничого і промислового застосування. Такий різновид поташу отримували кальцинуванням (перепалюванням). Крім того, поташ розрізняли й за місцем його виробництва, країни чи порту, з якого надходив на ринок [10: 131]. Поташ одного й того ж походження розрізняли ще й за сортами і навіть упакуванням. У числі ознак сорту розрізняли якість (колір, твердість, вологість та ін.). На торгах країн Західної Європи реалізовували поташ кращого (ліпшого), середнього і звичайного сортів.

Сорти поташу охоплювали кілька видів, приготовлених спеціальним способом. Основними способами виготовлення деревного поташу були технології у вигляді попелу, шадрика, ямного чи поливного поташу, вайдашу. Відома була виварка лугів у казанах з послідовним кальцинуванням сирої суміші. В ХV-ХVІ ст. переважало виготовлення вайдашу, шадрика, в ХVІІ ст. - поливного і кальцинованого поташу. Із Речі Посполитої на західноєвропейські ринки надходили поташ трьох сортів (кальцинований, коритовий та вайдаш) й необроблена (звичайна) зола. Наприклад, у 1673 році з Кролевця до Кенігсберга було відправлено 2029 бочок поташу і 94 ласти вайдашу.

Попит був на всі види поташу. Для одних виробництв потрібна була проста, необроблена зола, для інших - більш-менш міцний луг, отриманий із вайдашу чи перепаленого попелу. Найліпші лугові солі містив попіл листяних дерев (бук, дуб, вільха та ін.). Іншим потрібні були окремі види поташу. Тому під однією назвою могли фігурувати різні види. Найважче визначити те, що ж становила собою зола. Потрібно гадати, що даний термін охоплював різні види і сорти поташу, починаючи від лісового сирого попелу і закінчуючи кальцинованим.

Терміном «поташ» на європейських ринках позначалися три його стани - зола, шадрик і поташ. Кожен із відзначених термінів означав й перехідне становище, зазначаючи просто золу, перепалену (шадрикову) чи, хоча б, добре просіяну і звільнену від вугілля, грязі й залишків деревини. Щонайліпший поташ надходив з Польщі через Гданськ, благенький, кепський, поганий - із Кенігсберга і Риги. На Амстердамській біржі, на ринках Англії, Голландії та інших європейських країн ці два основних види поташу були найпоширенішими. До першого виду належала продукція, доставлена із Гданська чи Кенігсберга, до другого - привезена з Риги. Зберігав значення товару й попіл (напівфабрикат).

Експорт поташу та лісового попелу був доступний жителям і підприємцям тих місцевостей, які розташовувалися на недалекій відстані від сплавних рік [19: 22]. В місті Гданську працювали підприємства, що займалися переробкою привозного лісового попелу та гірших сортів поташу [35: 369].

З ХV ст. поташ починає отримувати свої знаки (марки), під якими надходив у торгівлю. В Антверпені в 1475 році поташна бочка, доставлена із Гданська, мала знак медвежої лапи, із Риги - оленячого рогу, з Тарнова - сьомги. Сортування поташу відбувалося в Гданську і на кордоні з Пруссією. Тут продавці складали бочки на спеціальному майданчику. Переважно це був луг, рівна місцевість. Покупці оцінювали товар, домовлялися про ціну. Аналіз продукції з відкритих бочок брали щупом (совком) із заглибленням в середині не лише з верхніх, а й з глибших шарів. Формувалися прийоми бракування продукції, за допомогою яких оцінювали якість, встановлювалася ціна.

При куплі-продажу поташу і золи застосовували як вагові міри, так і об`ємні. Переважали перші, другі - рідше. Вайдаш продавали, звичайно в бочках. Найпоширенішими мірами поташу виступали ласти, шіфунти. Ласт не мав чітко визначеної ваги. В ХVІ ст. він містив 100, на початку XVII ст. - 180, але потім, у кінці ХVІІ ст., - лише 90 пудів.

У містах Гамбург, Гданськ, Кенігсберг, Любек, Рига, Тарнов та інших ласт поташу важив близько 120-150 пудів. Те ж саме можна бачити в Речі Посполитій та Україні, де ласт відповідав 20 корцям. Корець дорівнював 6,28 пуда. Згідно х даними І. Псакета, у ХVІІ ст. ласт в Амстердамі становив 3000-4000 фунтів. Якщо взяти до уваги, що 100 фунтів амстердамських дорівнювали 3 українським пудам, то ласт повинен доходити до 120-150 пудів сучасної ваги. Звичайно, в усіх цих визначеннях йдеться про ласт, який застосовували в місті Тарнов. Але не буде помилкою, коли й для України вважати ласт поташу - 120 пудів. Це підтверджується й документальними даними. В 1630 році вверх по Дніпру було відправлено 7 байдаків (суден - О.С.) із Черкас, навантажених 312 великими бочками з поташем [35: 313,317]. На один байдак припадало в середньому 45 бочок. При вазі бочки 40-70 пудів, на одному байдаку повинно бути біля 2800-3000 пудів поташу. Один ласт дорівнював 12 шіфунтам. 3 цього випливає, що ласт поташа поміщався в 10 бочках, тоді як ласт смольчуги - в 16 бочках (фасса). Один шіфунт становив 1/10 ласта. Якщо вважати шіфунт вагою 10-12 пудів, то видно, що ласт поташу важив 100-120 пудів, а бочка - 10-12 пудів.

Цілком одиноко стоїть визначення ласту, яке зустрічається в ревізії Овручського староства за 1622 рік. У ній зазначено, що на буді овручського старости в названому вище році вироблено всього 2 ласти поташу, причому, кожний з них дорівнював 48 шіфунтам або 12 бочкам продукції (по 4 шіфунти в кожній). Якщо взяти до уваги, що шіфунт мав 11,7 фунта сучасної ваги, то бочка повинна дорівнювати 46,8 пудам, а ласт - 501 пуду [37: т.5: 120]. Такий ласт суперечить нашим розрахункам, зробленим на основі документальних даних. Оскільки визначення ваги шіфунта не викликає сумнівів, то мова може йти лише про те, що в даному випадку ми маємо справу з особливим ластом. Такий ласт мав умовне значення і позначав цілий сезон виробництва. Таких періодів, сезонів на буді, протягом року було два. Так, очевидно, треба розуміти зазначену в ревізії згадку про ласт.

Шіфунт мав неоднакову вагу. В Пруссії він відповідав 377 фунтам, в Ризі - 408, в Баварії - 410. Професор М. Кільбургер визначає шіфунт в один берковець. М. Горбачевський стверджує, що 416 польських фунтів дорівнювало 10 російським пудам, 11 фунтам і 2,172 золотники [35: 320].

У Гданську (ХVІІ ст.) поташ рахували на фасси, яких в ласті налічувалося 12. Отже, вага фасси становила один шіфунт [35: 338]. У розрахунках М.Калиновського з Я. Деменцем серед мір ваги зустрічається ще ложка (шіфф). Ціна поташу ваги останнього доходила до одного польського злотого. Шіфунт поташу, в цей же час коштував 20 злотих. З даних видно, що ложка становила двадцяту частину шіфунта і важила біля 33 Фунтів.

Зола мала свої міри ваги. Рахували її на ласти і корці. Ласт золи за вагою дорівнював зерновому ласту, тобто 100-150 пудам. Гданський ласт становив у середньому 2-2,5 сучасної тонни (122-153 пудів). За даними професора Стрішенця М.М., ласт золи дорівнював 140, а з кінця ХVІ ст. - 105 пудам.

Бочки, в які завантажували золу, поміщали поташ, мали особливі назви. Вони називалися зеленими. Кожна з таких бочок містила півласта продукції. Якщо умовно взяти ласт поташа у 120 пудів, то бочка із поташем повинна важити 60 пудів. Але були бочки й меншої ваги: на 40-50 камнів, тобто на 36-45 пудів. Офіційною, загальноприйнятою вагою бочки вважали 3 шіфунти або 30 пудів.

Бочка, в яку поміщали поташ чи золу, мала в довжину 4 ступені, в ширину - 2. Вона була невисока. Висота - 1,5 аршина, діаметр - 0,75 [35: 336]. Ласт поташу чи золи поміщався в 12 таких бочках. Рахуючи 6% на тару, можна отримати чисту вагу продукції у 112,5 пуда.

Торгівці рахунок поташу проводили на бочки, а грошовий розрахунок - на шіфунти. З люстрації (ревізії - О.С.) Овручського староства за 1622 р. видно, що бочка поташу дорівнювала 4 шіфунтам або 40 пудам [35: 323]. Із розрахунків магната М. Калиновського з гданським купцем Я. Деменцем (1647 р.) можна помітити, що в 1640 році з уманських маєтків землевласника відправляли бочки з поташем середньої ластової ваги (65,6 пуда з коливаннями від 55 до 69 пудів). Як видно, в Україні ласт був різної ваги. В одному з актів 1616 р. ласт визначений у 36 шіфунтів.

Ціни на поташ залежали від кольору, якості, місця виробництва. На них впливав і процентний вміст вуглекислого калію (у вологому чи в безводному стані). В документах збереглися дані про вартість поташа. В 1566 році князь С. Краєвський через свого уповноваженого Е. Дугака продав 123 ласти поташу за 1626 злотих польських, з них 89 ластів і 6 бочок, кожний ласт вартістю 15 злотих і 15 грошей, 20 ластів (кожний ціною 14 злотих і 15 грошей), 14 ластів - за 182 злотих. У Луцьку продано 43 ласти поташу, кожний з них - за 25 злотих. При цьому мита сплачено 5 злотих і 20 грошей [29,42-44]. В Ковелі у 1566 році реалізовано 42 ласти поташу. Кожен з них - по 14 злотих і 15 грошей. Загальна сума виручки становила 609 злотих і 15 грошей. У Володимирі продано було 53 ласти і в бочках 6 ластів поташу по 13 злотих і 15 грошей за кожний ласт, 20 ластів і 6 бочок - за 14 злотих і 15 грошей, 3 ласти золи - за 39 злотих, 11 ластів золи - за 123 злотих [29: 44-45]. У 1571 році З.Абрамович купив на березі ріки Буг у князя С.Краєвського 125 ластів поташу за 4 тис. злотих [29: 130-132]. З наведених даних випливає, що ціна одного ласта поташу становила від 13 до 25 злотих польських.

Питання про ціну на поташ непросте, оскільки в багатьох випадках важко визначити характер продукції, до якої відноситься показник ціни. Мова могла йти про золу, вайдаш, смольчугу чи про різні сорти самого поташу. Залежно від цього виходила різниця в цінах. Джерела не завжди відзначають ці нюанси. Тому наведені ціни важко порівнювати між собою і робити відповідні підсумки. Щоб проаналізувати наведені ціни на поташ, необхідно перевести їх на вміст срібла в грошових одиницях різних країн. Ми володіємо деякими даними цін, причому наводимо їх разом із сріблом для розрахунків вартості поташу [35: 347]:

Перші показники відносяться до простого попелу, золи, слабо оброблених. Правий був професор П.Г. Любомиров, коли дані показники порівнював з даними 1565 року і зробив висновок про різке зростання цін упродовж 20 років ХVІ ст. (1545-1565 рр.). У ХVІІ ст. спостерігається також зростання ціни на поташ. Невелика різниця її говорить про невисокий показник. Реальна ціна на поташ у грошовому виразі різко не піднімалася.

У 1647 році за шіфунт поташу платили 7-8 червоних злотих гданської монети, що становили 84-86 злотих гданських. Продавці в цьому році не змогли продати поташ за такою високою ціною. У кінці року в них залишилося 3800 бочок продукції. Для того, щоб збути її змушені були продавати навіть найкращі сорти по 20 злотих польських за ласт, гірші - по 15. Втрати купців становили 300 тис. злотих. Ще більші збитки очікували продавців у наступному, 1648 році. Необхідно було збути непродані 4000 бочок, не рахуючи товарів, які перебували в Голландії на рахунках гданських купців [36: 269].

Поташ продавався не лише на ринках, а й безпосередньо, на самих промислах. Так, у 1605 році житомирський шляхтич Ф.Чеховський на своїх поташних будах продав феодалові М. Колчаківському продукції на суму 2200 злотих польських. В Олевських лісах шляхтич М. Миховський виробив 50 ластів продукції і тут же продав її купцям. На промислах в Єресимівській пущі (1611 р.) Житомирського повіту шляхтич А. Склякський купив 50 ластів берестової «шмальцованої» золи, тобто поташу [22: 36]. Поруч з роздрібною існувала гуртова форма реалізації попелу, золи і поташу.

На основі аналізу даних документальних матеріалів можна помітити, що поташ в Україні покупали, головним чином, купці, і перш за все гданські, які вивозили його великими партіями і відправляли потім у країни Західної Європи. Гданські купці у 1561 році закупили в Києві на ринку 200 ластів поташу і золи. У 1574 році гданські купці М. Єсенделеха та Г. Гака купили у Корці поташу: перший 110 ластів і 40 ластів золи, інший - 34 ласти поташу [26: 466,467].

Під час торгових операцій нерідко зустрічалися випадки обманювання, особливо обважування. В 1583 році один з луцьких купців купив у шляхтича Я. Лукашевича 7 ластів золи. Коли він привіз продукцію додому і відчинив бочки, то помітив, що шляхтич недоважив йому півласта продукції, причому товар був низької якості [23: 65].

Між продавцями і покупцями поташу, попелу й золи часто виникали торговельні спори. Про це свідчать численні документи. Володимирський міщанин В. Капля у 1569 році скаржився в місцевому гродському суді на шляхтича В.Хорошка за те, що він купив у нього 7 ластів поташу по 3 таляри за бочку і не хотів віддати всіх грошей у зазначений термін. Через рік інший міщанин міста Володимира В. Семенович продав купцю Л. Абрамовичу 100 ластів поташу, але останній своєчасно не заплатив усієї суми грошей, тому справу розглядали в гродському суді [31: 102]. В 1806 році шляхтич С. Безскірський судився в Житомирському гродському суді з київським підкоморником Самуїлом, який купив у нього 2 бочки поташу вартістю 100 гривень і які не захотів віддавати й т. д.

Сполучення з прибалтійськими портами проходило по системі ріки Вісла, причому територія між Бугом і Дніпром схилялася до Бугу (пристані Устилуг, Коритнища, Бережці, Ольшани, біля озера Світязь) і до містечка Городель, розташованого на лівому березі ріки Буг навпроти села Коритнища. Сюди безперервно надходили вози з поташем і золою. Є згадки в документах і про те, що названі товари доставляли в проміжні пункти. З місцевостей на півдні Луцька поташ доставляли до Луцька або до пристані в містечку Корець. Далі з Корця він надходив до ріки Буг суходільною дорогою, але, можливо, й по р. Стир до Пінська, з сухопутною переправою від Пінська до Бреста. Із Корця поташ доставляли до рік Случ і Горинь, далі до Пінська, ще далі - вказаним вище шляхом. Збереглися повідомлення про перевезення поташу з міста Остріг на берег ріки Веприк (притока р. Вісла), хоч вигідніше було б доставляти його до Пінська. Особливо складними були зв`язки з ринками лісистого Брацлавського воєводства. В 1634 році магнат М. Калиновський свої товари доставляв на берег ріки Сан. Феодал І. Пісочинський (1618 р.) відправляв поташ із свого маєтку Олексинці (Брацлавщина) до Касимежа на р. Вісла. Документи повідомляють про цікаві дані, які належать до 1630 року і показують, як відбувалося транспортування продукції. Я. П`ясецький, слуга і шафар князя К. Вишневецького, старости черкаського, записав у Пінські гродські книги скаргу на пана П. Сапегу за те, що «йдучи дей мені з байдаками (човнами - О.С.) княжати, його милості пана мого, яких байдаків в сім портом звичайним і дорогою добровільною, ручкою Прип`ятю, уверх з Прип`яті з поташем до міста господарського Пінського, а з Пінська возами до Берестя провозити мали, якою того поташу на тих байдаках було бочок триста і дванадцять бочок» [2: 132,133]. Я. П`ясецький піддався нападу біля Чорнобиля орендарів та слуг шляхтича П. Сапеги і змушений був заплатити їм 10 талярів мита й зазнав значних збитків. Розбіглася челядь, забравши виданий їй завдаток в розмірі 200 злотих польських. Потім через довгий простой, караван був застигнутий зимою в селі Ледці, не дійшовши 10 миль до Пінська. Тому довелося вивантажити поташ, а потім на підводах відправити в Брест, «наймуючи фуру дорожче кінною альбо і далі наймовати від Ледця до Брестя». Нарешті, законтрактовані байдаки «не можна було до весни спустити в Україну», що коштувало князеві 500 злотих польських [36: 425]. З цього видно, наскільки складним і небезпечним було транспортування поташу з Придніпров`я водою. Так само складним було воно і з місцевостей, віддалених від водних шляхів сполучень.

У 1564 році шляхтич В. Красівський послав 300 возів (у кожному - три бочки) з поташем та попелом луцькому купцеві. Коли вони під`їжджали до Луцька, володимирський староста зі своїми озброєними слугами напав на вози і забрав в них товари [25: 23]. Шляхтич О. Ласький скаржився в Луцькому гродському суді на слуг луцького єпископа І. Красенського за те, що вони забрали 300 бочок з поташем і попелом, які його візники на возах перевозили для продажу в містечко Городель. У 1617 році селяни феодала Я. Коханівського везли на продаж 7 бочок поташу дорогою, яка вела з Малина до Житомира, над річкою Возна. Дізнавшись про це, шляхтич Д. Стрибіль напав із озброєними людьми на вози, забрав увесь поташ й відвіз його в Болгаківський маєток [22: 62,734]. Причини нападів різні: виробництво поташу, попелу і золи в спірних лісах, невиконання торговельних зобов`язань тощо.

Транспортування поташу, попелу і золи здійснювали підводами кріпосних селян у порядку відбування феодальних повинностей, так званої «подорожчини». При цьому землевласники використовували підводи для перевезення вантажів не лише своїх залежних селян, а й, за плату, здавали купцям і підприємцям. У 1561 році орендаря волинських маєтків князя І. Радзивілла відомого підприємця І. Борзобагатий-Красенського звинувачував власник у тому, що він примушував його підданих возити поташ і попіл до річки Буг «понад чергу» [3: 32]. В 1569 році князь О. Сангушко-Каширський не поставив 600 підвід для перевезення попелу до р. Буг, всупереч вимогам контракту з берестецьким купцем І. Ізаковичем й т. д. В 1619 році селяни с. Новосілка Луцького повіту скаржилися на орендаря за те, що «фуру попільну змушені відправляти і які перед тим не бувало», тобто йшлося про новий вид повинностей для залежного населення [36: 429].

При просуванні до Балтійського моря поташ, зола і попіл підлягали обкладанню провінційними податками, різними зборами: за проїзд по мостах (мостове), через територію міст і містечок, за сплав по річках тощо. Дані повідомляють про розміри торговельних зборів. За бочку попелу сплачували податок, як правило, в розмірі 2 гроша, тобто стільки, скільки й від обробленої шкіри, тоді як за бочку смоли і дьогтю - 12 грошей.

З протестації міщанина Ф. Сусанського в Житомирський гродський суд від 13 листопада 1617 року довідуємся, що він провозив через Житомир до Корця поташ і золу на кількох возах. При виїзді з міста місцевий митник З. Зв`ягільський взяв від кожного коня у возі по грошу мита і ще 10 бочок поташу. 3 них три бочки у візника І. Литвина, кожну четверту бочку - у візника С. Щепки, кожну п`яту - в Мартина, кожну шосту - в X. Гребінки, кожну сьому - у І.Каленика, кожну восьму - в Леонтія, кожну дев`яту - в Ярмолки, кожну десяту - в С. Наперстки [22: 62].

Частими були випадки, коли за перевезення товарів через мости, по землях князів, шляхтичів, магнатів збирали незаконне мито, забирали товари під виглядом цла (мита). За 1602 рік помічаємо скаргу на захоплення під виглядом мита 5 ластів і 5 бочок «попелу шмальцованого» на велику суму грошей (832 злотих польських) [36: 148].

Підлягав обкладенню й водний спуск лісових товарів, які відправляли до Гданська, Риги та інших торговельних міст. За кожний ласт продукції оплачували по 30 грошей польських. У 1530 році польський король Сігізмунд І наказав митникам не пропускати лісових товарів без письмового дозволу. В 1547 році уряд прийняв постанову про введення на всій території Польщі лісової монополії, згідно з умовами цієї постанови, попіл і поташ (не менше одного ласта), що призначалися для вивезення за кордон, повинні були доставлятися на державні склади, де «справці» приймали їх за визначеними цінами і піддавали бракуванню Розрізняли загальне право складу й обмежене (спеціальне) на один чи кілька видів транзитних товарів.. Такі склади-комори були засновані в багатьох містах. За ласт доброго попелу «справці» платили по 1,5 копи литовських грошей, за бракований - половину (0,75 копи), а за «бак із браку» - лише четвертину (0,075 копи). Були спеціально встановлені посади «справді лісових товарів» і «справді зборів (податків - С.С.)». Перші відповідали за заготівлю лісових-товарів, інші - за збір податків у коморах. Шляхтичі від сплати податків звільнялися. В постанові підкреслювалось, що «за домовленістю із справцями можна було товарів не оцінювати і не складати». Справці закупали лісові товари у феодалів на добровільних засадах. Монополія мала обмежений характер. Незважаючи на це, вона серйозно зачіпала торговельні інтереси шляхтичів, які на пізніших сеймах не раз піднімали питання про відміну монополії на лісові товари, вироблені в їх лісах.

Уряд відтягував прийняття будь-якого конкретного рішення на прохання феодалів. Все ж таки вони на сеймі (1551 р.) добилися права вільного вивезення лісових товарів за кордон із своїх лісів без сплати мита на митницях, у коморах. Щодо лісових товарів, вироблених у найманих чи орендованих лісах купцями і підприємцями, то останні зобов`язані були складувати їх на складах і сплачувати мито. Пізніше, в 1601 році на Варшавському вальному сеймі було прийнято універсал поборових, згідно з яким старости поташ, золу, попіл та інші лісові товари могли доставляти гужовим транспортом чи сплавляти по річках своїм коштом (за свій рахунок). Інші торгівці зобов`язані були платити від ласта золи чи поташу по 30, від ласта смоли - 24, від 100 клепок - 30, від 100 ванчосів (брусів - О.С.) - 24 польських грошей. Від кожного шкута (судна) власники або орендарі, окрім шляхтичів, платили податків у рік по 6 злотих польських. Як видно, в першій половині ХVІІ ст. торгівля лісовими товарами переходить до рук магнатів і шляхтичів, які самі вивозили товари за кордон Звільнення від сплати цла (мита) випливало, очевидно, з того, що названі товари були власного виробництва. Цей факт повинен був підтверджуватися присягою власників або їх факторів. Постанова наголошувала, що шляхтичі, при зазначених вище умовах, не повинні були сплачувати ніяких податків. В той же час говорилося: якщо шляхтич заготовив чи виробив товари в королівських лісах без спеціального дозволу, то ці вироби підлягали обкладенню, цлом.. Починаючи з універсалу 1611 року, спостерігаються зміни в сплаті мит при транспортуванні лісових товарів водою. Окрім оподаткування золи по 30 грошей від ласта, стали обкладати ще й поташ по 20 грошей від бочки. Розцінки були несталими. В 1627 році від ласта золи брали вже по 48 грошей, від бочки поташу - 24. Рекомендувалось брати від ласта смольчуги по 5 злотих, від бочки поташу, вагою у 3 шіфунти - по 2 злотих та 15 грошей.