Участь етнічних меншин Поділля в процесі становлення української державності

Участь етнічних меншин Поділля в процесі становлення української державності

Володимир Ткач

Поступова інтеграція України в європейське і світове товариство, побудова демократичного цивілізованого суспільства передбачають свідому визначеність українського народу в соціокультурних і мовних питаннях, самоідентифікацію кожного як громадянина незалежної держави. З огляду на це одним з основних завдань держави є створення умов для неконфронтаційної взаємодії всіх етносів, а також мов і культур в Україні.

Основними пріоритетними напрямами етнополітичного розвитку українського суспільства мають стати досягнення високого рівня культури міжнаціональних відносин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина України, орієнтація на всебічний духовний розвиток на базі національних та загальнолюдських цінностей: добра, поваги до ближнього, любові до Батьківщини.

Реалізація цих напрямів можлива через грунтовне знання історії та духовної культури рідного народу, виховання високих моральних якостей [13: 30].

Провівши аналіз складу населення держав світу, переконуємось, що моноетнічних державних формувань на даний час просто не існує. Виходячи з цього, в усіх країнах присутня велика кількість жителів, які не можуть з впевненістю визначити свою національну приналежність. Такий фактор властивий змішаним сім`ям у досліджуваному нами реґіоні України - Поділлі. Згідно зі Всесоюзним переписом населення 1989 року, тут проживають близько ста національних меншин. Між областями вони розподілені таким чином: Тернопільська - 51, Хмельницька - 72, Вінницька - 98 [11: 4-6]. Населення Тернопільської області (згідно з даними цього ж перепису) становило 1163974 жителі, а сумарне число представників некорінної національності - 37433 чоловіки, що складає 3,2% від загальної кількості. В Хмельницькій області проживає майже півтора мільйона жителів, біля 149 тисяч чоловік належить до національних меншин - 9,7% від усієї кількості. На території Вінницької області число жителів сягає 2 млн., з них майже 160 тисяч складають меншину, що дорівнює 8,6% [11: 4-6].

Аналізуючи дані показники, ми бачимо, що найбільш однорідною є Тернопільська область. Адже тут найменша кількість представлених націй - 51, а також мінімальним є число їх частки від загальної кількості - 3,2%.

У реґіоні найбільшими етнічними меншинами є: росіяни - 226 тисяч, поляки - 55 тисяч, євреї - 36 тисяч, білоруси - 11,5 тисячі, молдавани - 3,5 тисячі.

У процесі історичного розвитку різноманітними були шляхи проникнення інородних племен на територію України. Подальша їх доля склалась по-різному: деякі з них були асимільовані місцевим населенням, присутність інших була короткотривалою (готи, гуни). Іншу групу складають ті народи, які проникали в Україну, займаючись торгівлею або веденням господарської діяльності, де переважали євреї. До третьої групи можна віднести народи, які свого часу попросили притулку в Україні. Це, зокрема, вірмени. Вірменські поселенці на території сучасної України з`явилися, на думку більшості дослідників, у другій половині ХІ ст. [10: 9], коли загинула вірменська держава Багратидів зі столицею в місті Ані в 1065 році. Перші поселення було закладено в південних районах Київської Русі.

У ХV-XVI ст.ст. виникли вірменські колонії в Балті, Барі, Бережанах, Бучачі, Городенці, Чорткові, Язлівці, Ягельниці, Могилеві, Жванці, Студениці, Умані - всього близько 70 [10: 10].

До четвертої хвилі заселення України належать представники націй, чиї держави, будучи на певному етапі сильнішими від української, підкорювали місцеві землі - це литовці, поляки, росіяни. Їх представники свого часу складали або адміністративну еліту, або верхівку великих землевласників.

Число представників національних меншин у різні часи було неоднаковим. Це залежало в першу чергу від подій, що відбувалися на певних етапах розвитку людської цивілізації. Зміна політичної ситуації, часті війни в епоху Середньовіччя, епідемії призводили до помітного скорочення не тільки корінного населення, а в першу чергу представників етнічних меншини. Якщо в другій половині ХІХ ст. (за підрахунками Гульдмана) єврейське населення Подільської губернії складало 325907 осіб [3: 93] (при цьому не враховано кількість євреїв Тернопільської області), то вже на 1989 рік їх загальне число на Поділлі ледь сягало 36 тисяч чоловік. Особливого скорочення кількості єврейське населення зазнало після відомих подій Другої світової війни.

Незважаючи на загрозу власному життю, українське населення виявило лояльність і співчуття до євреїв, яким завдав репресій пануючий фашистський режим. Ось що згадує про ті події учасник визвольних змагань українського народу в 40-х роках Юрій Борець: «Коли Гітлер почав нищити жидів, і в Перемишлі їх зігнали до гетто, де вони голодували. Щоби допомогти своїм приятелям в гетто, я носив пшеницю в кишенях. Коли проходили німці, то я зернятами годував голубів, а решту ніс приятелям. Я бачив, як старий жид молов цю пшеницю на маленькому млинку для кави. В той час моя мама допомагала годувати жидівку Міндзю Бейзен, яка втекла від німців і переховувалась кілька років у лісі. Вона залишала в умовленому з мамою місці посуд, а вечорами забирала з харчами» [2: 26].

Зазнало також скорочення число населення молдаван, яке на другу половину ХІХ ст. складало 22061 особу [3: 98]. Сьогодні воно становить лише 3,5 тисячі жителів [11: 4-6].

Німецьке населення в ХІХ ст. сягало 3 тисяч чоловік. Дослідник національних меншин на Поділлі В. А. Нестеренко в праці «Німці Шепетівської округи (20-30-і роки ХХст.)» наводить такі дані: «За Всеукраїнським переписом 1926 року німці складали п`яту за чисельністю (після українців, поляків, євреїв, росіян) національну спільноту у Шепетівській окрузі. За статистичними даними їх налічувалось тут 3902 особи (1953 чоловіки і 1949 жінок). Майже всі німці розмовляли своєю рідною мовою, відзначалися порівняно високим рівнем писемності» [8: 258].

Усього ж на Правобережній Україні в 20-х роках ХХ ст. налічувала 13771 особа німецької національності [8: 259]. На даний період їх число на Поділлі вимірюється кількома сотнями.

Німці-колоністи ввели в Україні багато прогресивних аграрних та промислових методів і форм діяльності, чим сприяли розвитку економіки краю. Сюди можна віднести запровадження банківської справи, а також організацію фінансових кас взаємодопомоги [18: 4].

Суттєво скоротилась на Поділлі і польська національна меншина. Переважна більшість поляків проживала на селі. В.А. Нестеренко в праці «Репресії проти польського населення прикордонних районів СРСР в 30-х роках» відзначає: «Голодомор 1932-1933-х років охопив і польські села. Серед селян Орининського, Солобковецького районів був намір втекти через р. Збруч до Польщі» [9: 350].

До причин скорочення кількості польського населення можна віднести примусові заходи радянського уряду - проведення операції «Вісла».

Але за останнє десятиріччя ХХ ст. на Поділлі суттєво збільшується населення російської громади, яке в даний час перевищує 200 тисяч жителів.

Підтримуючи і розвиваючи власну культуру, освіту й історію, національні меншини сприяли культурно-освітній діяльності корінного населення. 15 січня 1918 року Кам`янець-Подільська дума вибрала міську Університетську комісію, якій належало опікуватися питанням відкриття університету. До неї увійшли 8 осіб, у т. ч. О.П. Шульмінський, О. Прусевич та П. М. Бучинський, які представляли польську громаду [5: 284].

На даний час в Україні створено політико-правовий фундамент у галузі міжетнічних відносин, як у цілому, так і безпосередньо в сфері етнокультурного відродження розвитку націй. Зокрема, прийняті Декларація прав національностей в Україні, Закони України «Про національні меншини в Україні», «Про громадянство», «Про мови в Україні», «Основи законодавства України про культуру», Конституція України [6: 73].

Ці законодавчі акти спрямовані на побудову багатокультурного українського суспільства, відновлення в усій повноті духовного життя етнічних меншостей на принципах врахування інтересів щодо мови, культури, традицій та створення для цього відповідних сприятливих умов.

Повноцінне відродження та розвиток національно-культурного життя етнічних груп населення неможливі без збереження їхньої самобутності, але з іншого боку цей процес може бути ефективним не на шляху самоізоляції і так званого консервативного традиціоналізму, а за рахунок взаємозбагачення культури одного етносу культурними надбаннями національностей, які мешкають поруч.

Цікавий з правової точки зору на фактор національних меншин погляд політичних партій України, які є суб`єктом суспільно-активної групи українського населення. Підходи політичних партій до питання етнічних груп відрізняються відповідно до основних їхніх програмових і ідеологічних засад. Порівняємо бачення цієї ситуації в двох протилежних політичних сил - Соціалістичної Партії України (СПУ) і Конгресу Українських Націоналістів (КУН).

Якщо проаналізувати документи з`їздів СПУ, теоретичну думку, яка сконцентрована в її друкованих органах «Товариш» і «Вибір», то приходимо до таких узагальнень і висновків: перш за все СПУ виходить з того, що етнічні українці - не лише один народ в Україні; поряд з ним проживають інші етноси, етнічні групи, які разом становлять населення України, її багатоетнічну спільність. СПУ вважає, що нація - це сукупність людей, які мешкають у кордонах однієї держави і є її громадянами. Виходячи з цього, в політичному розумінні, незалежно від етнічної належності, всі ми - українці. Українська нація не є нацією тільки етнічних українців, а український етнос не є окремою нацією України. Тому, на думку СПУ, національна політика втіюється в інтересах усього народу України.

СПУ виступає за інтернаціоналізм у національній політиці [19: 142-143]. Але підкреслює, що принцип інтернаціоналізму не визначає боротьби з національно-визвольним рухом, не заперечує практичного самовизначення нації.

На думку ідеологів КУНу, потрібно в першу чергу зважити на ті історичні реалії, на важке минуле, що спіткало українців у попередній період історії. В галузі національної політики, зважаючи на руйнівні наслідки довголітнього застосування радяно-російським імперським режимом гено-, етно-, і лінгвоциду, внаслідок якого не тільки мова, а й уся гуманістична наука, наша історія, культура й філософська думка були спотворені ворожим режимом, обмеження прав вільного розвитку щодо титульної (української нації), а також національних меншин, що населяють Україну, КУН домагається: поряд із загальним забезпеченням конституційних прав розвитку титульної нації гарантувати такі ж умови етнічним групам України. КУН прагне безумовного забезпечення державою прав вільного розвитку української нації в усіх ділянках суспільного життя, особливо у тих реґіонах, місцевосцях і установах, де ці права досі дискримінують [4: 30]. Зокрема, забезпечення кількості українських шкіл пропорційно до чисельності українського населення в кожному реґіоні держави.

КУН вбачає, що формування державної політики щодо сприяння національно-культурному розвиткові етнічних меншин в Україні потрібно проводити із врахуванням ставлення до українських меншин у відповідних державах-метрополіях [4: 31].

Отже, на прикладі двох протилежних політичних сил ми бачимо, що інтереси національних меншин гарантують не просто партії. З аналізу випливає, що в цілому українське суспільство схвалює цивілізовані ідеї демократії. Тут не стільки підхід етнічного плану, скільки домінує загальна ідея рівності народів, першовартісності індивіда. Відрізняються програми лише в чисто ідеологічному, навіть ідейному плані. Якщо соціалісти бачать національне питання як якусь величину, то націоналісти прагнуть, виходячи з історичного минулого, гарантувати права автохтонного населення (титульної нації). Націоналісти прагнуть встановлення історичної справедливості і беруть до уваги підхід до даної проблематики в різних країнах. Але що до загальних прав і свобод, то тут домінує прагматичний підхід до розуміння етнічних взаємин.

Відродження і розвиток духовного життя національних меншин в Україні - багатогранний і довготривалий процес, активізація якого значною мірою стимульована розбудовою незалежної держави. Ступінь успішності цього процесу залежить від політичної орієнтації держави і напрямів її національної політики. Формування основних засад національної політики з етнонаціональних питань є результатом діяльності насамперед органів законодавчої та виконавчої влади. Один з основних напрямів роботи повинен слугувати задоволенню культурних запитів етнічних спільнот України.

Час диктує свої вимоги, а для цього потрібно відкинути всі умовності й реально поглянути на речі. А реальність полягає в тому, що ми повинні пліч-о-пліч працювати на розбудову нашого спільного дому, залишивши позаду образи і претензії, конфронтацію і звинувачення. Щоб зробити крок уперед, потрібно думати про майбутнє, творити по-новому.

Лише із здобуттям Україною незалежності національні меншини отримали можливість для нормального цивілізованого розвитку своїх громад. У 90-х роках ХХ ст. етнічні групи могли заявити про свою присутність у нашому краї.

На Поділлі в даний час організовано і діють 52 товариства національних меншин. Найактивнішими при цьому є національні громади у Вінницькій області. Тут зареєстровані і діють 44 товариства етнічних меншин (13 з них зареєстровані як загальнообласні, а 31 - в районних центрах області).

Найактивнішими у Вінницькій області є 23 товариства громади єврейської національної меншини. Далі йдуть: польська - 10, російська - 3, роми (цигани) - 2, грузини, мордовці, чехи, білоруси, вірмени і литовці - по одному товариству.

У Хмельницькій області зареєстровані і діють 11 етнічних товариств. 5 мають загальнообласний статус. Найактивнішою тут є громада польської національної меншини (2 товариства обласних і 4 товариства районних).

Найменш активними в даному регіоні є національні громади Тернопільської області. Але тут мінімальний процент етнічних груп - лише 3,2%. Три товариства (поляків, німців і євреїв) зареєстровані як обласні. Діють також 2 польські районні організації. За цими даними ми бачимо, що в області найактивнішою є польська громада.

Для висвітлення діяльності національних меншин надана можливість випуску пресових органів. Лише через загальне оприлюднення заходів, що їх проводять етнічні товариства, ми можемо простежити напрями їхнього розвитку.

У Вінницькій області єврейські товариства видають газети «Шабат» (місячник) і «Хесетемуна», а також щомісячний інформаційний листок «Вінницька Єрусалимка».

При російському товаристві друкують «Литературное поле», а також російсько-український інформаційний вісник, тираж якого становить тисячу примірників. Про життя російської меншини в області розповідає «Подольский альбом», що видається раз у три місяці.

У Хмельницькій області поляки мають додаток до обласної газети «Час», який називається «Наша родина», а євреї видають щомісячну газету «Шолом Алейхем».

У Тернопільській області самостійних видань національних меншин нема, але в них є самостійна сторінка в газеті «Тернопіль вечірній», яка виходить раз у квартал під назвою «Всі ми живемо під одним небом».

Своєю діяльністю національні товариства прокладають місток взаєморозуміння між державами, що уособлюють їхню першу батьківщину, і Україною, яка стала їхнім другим домом. Вони проймаються тією проблематикою, що охоплює теперішнє українське суспільство. Цікавим в цьому плані є виступ голови польського культурного товариства в Тернополі п. Г.Й. Стронського: «Треба більше писати про українців у світі, бо роль діаспори дуже велика. Через українську діаспору ми прилучаємось до світового розвитку, світової культури» [17: 2].

Історія народів, які перебувають у постійному спілкуванні, їхні культури набувають спільних ознак у плані вираження своїх досягнень у житті національних меншин. Багато культурних діячів, своєю працею докладали зусиль до розвитку художніх надбань народів. Про їхню спадщину ведуться довготривалі дискусії. Серед найзначніших особистостей - Герман Кестен, відомий німецькомовний автор, перу якого належить 16 романів: «Йозеф шукає свободу», «Людина, що блукає», «Щасливі люди», «Шарлатани», «Справедливий», «Ферденант та Ізабела», «Чужий Бог» і «Пригоди мораліста» і т.д.

Народився Кестен 28 січня 1900 року в Підволочиську (Тернопільщина) в родині єврейського торговця Ісаака (Ісидора) Кестена, але творив він у Німеччині. Отже, його спадщина - надбання єврейського, українського та німецького народів.

За історичними документами, подвійне національне коріння має діючий папа Іван-Павло ІІ… Судячи зі спогадів Филипчака, мати майбутнього намісника Бога на землі походить з греко-католицької родини Качаровських з Тернопільщини. Деякий час вона мешкала у Хелмі, а потім переселилася у рідні місця. Згодом мати Папи вийшла заміж за польського підстаршину, який служив у Галичині. Невдовзі молода сім`я переїхала до Лінца (Австрія), а пізніше - до Вадавиць (Польща)» [7: 2].

Неодноразово до українців у пресі звертався голова німецького товариства на Тернопільщині Павло Шустер: «Ми дуже близькі до об`єднань українців, які волею долі опинилися в Канаді, США, Австралії, Німеччині та інших країнах. Вони не забули, що є нащадками працелюбних хліборобів, запальних танцюристів, дотепних гумористів, голосистих співаків, здібних майстрів і мужніх захисників Вітчизни, бо цим споконвіку відома Україна. В той же час вони дотримуються законів держави, в якій живуть, шанують звичаї корінного населення. Так, і ми, німці, що є громадянами України, чинимо» [20: 2].

На звернення П. Шустера про пошук могил німецьких солдатів, які загинули в роки ІІ світової війни, відгукнулися жителі сіл, де проходили кровопролитні бої. Таким чином було відшукано німецькі поховання в Бережанах [1: арк. 125], Яцківцях [1: арк.128] і Трибухівцях [1: арк. 127]. Тим фактом місцеве населення демонструє своє позитивне ставлення до інших етносів.

Важливою ділянкою діяльності національних меншин є виховання молоді через вивчення традицій і культури власного народу. А це в першу чергу можливо через активну просвітницьку роботу. Тому при національних товариствах організовуються суботні або недільні школи з вивчення рідної мови і культури. Наприклад, у Тернополі при Польському товаристві діє недільна школа [15: 2], в якій навчаються не лише етнічні німці, а й учні і студенти української національності. Що цікаво, викладач тут працює на громадських засадах.

Російська громада в Тернополі є більш чисельною. Тому в місцевих
школах відкрито 24 російських класи, де навчаються 530 учнів.

У Хмельницькому організовано російські, польські та єврейські національні класи, адже їхні громади є тут досить чисельними. В районних школах вивчення національних мов проводиться в позаурочний час (Славута і Летичів).

У Вінницькій області вивченням мов національних меншин охоплено 31 двомовну та одну російськомовну школу. В селі Миколаївка Козятинського району в школі факультативно вивчають чеську мову (6 годин). У Барській школі № 1 сто учнів вивчають польську мову (2 години), а в школі № 2 на факультативи виведено 7 годин. У Вінницькому ліцеї № 7 польську мову вивчають 175 учнів (35 годин). Факультативно ознайомлюються з рідною мовою поляки шкіл № 1 і № 2 міста Козятина. В області діють одна приватна та 5 недільних шкіл, а у Вінниці національні дошкільні заклади: 2 польських і 1 єврейський.

Для вирішення освітніх проблем, відродження і розвитку національних меншин в Україні Міністерство у справах національностей, міграції та культів, Рада національних товариств України прийняли Державну програму на 1994-2000 рр.

Дана програма у найголовніших завданнях відродження і розвитку освіти національних меншин в Україні звертає увагу на оптимізацію мережі навчально-виховних закладів відповідно до національного складу реґіонів України. Програма передбачає забезпечення можливостей для представників кожної національності вивчати мову на тих чи інших засадах і адаптацію змісту освіти. Важливими також є підготовка та перепідготовка національних педагогічних кадрів і здійснення різноманітних заходів щодо створення умов функціонування навчальних та навчально-виховних закладів, які забезпечують можливості відродження і розвитку національних меншин.

До програми додаються документи на задоволення культурних потреб етнічних груп, які регулюються «Державною програмою відродження, розвитку та збереження історично-культурної спадщини кримських караїмів і кримчаків в Автономній Республіці Крим», Державною прграмою «Українська діаспора» на період до 2000 року» та іншими, які підготували органи виконавчої влади [6: 74].

Згідно з державними програмовими засадами на Поділлі було організовано професійні, а також аматорські культурні колективи.

Добре в цьому напрямку просуваються справи у Вінницькій області. Тут в обласному центрі діє єврейський драматичний театр «Макор». У Хмельнику при недільній школі працює єврейський ансамбль танцю. У Вінниці організовано хор «Яхад», квартет «Шейне-Халев». При релігійній громаді діють фольклорні колективи «Мехина 12» і «Ніколь-Халев». Організовано інструментальний ансамбль крейзнерів «Фрейлекс».

При Польському товаристві діє хореграфічний ансамбль «Елегія». В сьомій школі-ліцеї працює вокально-хореографічний ансамбль «Веселка».

При Білоруському товаристві діє хореографічний колектив.

У селі Миколаївка Козятинського району організовано хореографічну групу «Студанка» і вокально-інструментальний колектив «Голендерські чехи».

У Хмельницькій області при Російському товаристві діє літературний народний театр «Русь». У селі Рудня Летичівського району організовано хоровий колектив «Журавлик».

При Польському товаристві в Хмельницькому організовано хор «Гвязда». В Городку при національній меншині діє ансамбль танцю «Яжембіна». В Летичеві працює вокально-інструментальний ансамбль польської пісні.

При Єврейському товаристві в Хмельницькому організовано ансамбль танцю «Нахес» (радість). А також діє книгозбірня єврейської літератури при обласній науковій бібліотеці.

В Тернополі при Польському товаристві організовано аматорський колектив польської пісні. Крім того, тут працюють польська бібліотека художньої літератури і відеотека національних фільмів.

При інших товариствах Тернополя культурні колективи перебувають на стадії організації, адже всі ці товариства поставили собі за мету збереження та розвиток етносу і рідної культури [16: 2].

Однак суттєвою перепоною у втіленні згаданих задумів є недостатнє матеріальне забезпечення. На даний час фінансування національних товариств в Україні майже повністю припинено через економічні негаразди у державі.

Якщо організація фольклорних колективів вимагає затрат на придбання або виготовлення національних костюмів чи музичних інструментів, а також на компенсацію затрат на переїзди, то релігійні свята, як правило у родинному крузі й незалежно від національної приналежності. В грудні минулого року німці України відсвяткували передріздвяні дні «Адвенту» (згідно з православним календарем - місяць посту).

Єврейська громада святкує день Ту бі-швату - новий рік дерев, або початок нового циклу рослинності. Навесні ж на них чекає одне з найбільших єврейських свят - Песах. Адже воно для них є «...Святом волі - тому, що відзначає дату звільнення євреїв з єгипетського рабства. Невипадково свято іменується в молитвенниках «часом нашого звільнення», так само, як Сукот - «часом веселощів наших», а Шавуот - «часом дарування нашої Тори» [12: 2].

Крім того, національні меншини святкують українські державні, а також релігійні свята, дотримуючись звичаїв і традицій корінного народу.

Російська громада проводить релігійні святкування паралельно із українцями краю, адже обидва народи сповідують східний обряд християнства. Причому, російська меншина має в Україні свою митрополію з центром у Києві.

Через засоби масової інформації і заходи, що проводять національні товариства, етнічні меншини залучаються до процесу покращення загальнодержавного духовного клімату. Ідеї гуманізму, терпимості до сусідніх національних груп виголошуються ними не тільки в програмових засадах, а й мають практичне втілення в їхній діяльності.

Ряд статей у пресі підняли проблему історичного примирення націй, які свого часу перебували у військових чи дипломатичних конфліктах. Однією з таких акцій було відновлення раніше закинутих або поруйнованих цвинтарів. Національні громади прилучилися до проведення толок з відновлення кладовищ не лише своїх одноплемінників, вони впорядковували і могили, де спочивають представники інших етнічних груп. Таку акцію було проведено з ініціативи керівника Польського національного товариства Г.Й.Стронського в м.Тернополі. Активну участь у толоці брала молодь.

Зі зверненнями про впорядкування могил виступають і місцеві органи влади. В пресі з цього приводу прозвучали схвальні відгуки: «Українська держава відмінила радянське законодавство щодо давніх цвинтарів і повернула їм належний статус. Священна земля уже не підлягає приватизації! Це відповідає міжнародному праву, українсько-американським угодам в рамках комісії Кучма-Гор, врешті, просто елементарним етичним нормам» [21: 2].

Особливо болючими для українського суспільства є питання української мови як першоознаки ідентифікації громадянина Української держави. В часи радянського свавілля українська мова була занедбана. Однак скоро буде вже 9 років українській державі, «а віз і нині там».

Винні в тому і державні органи влади, які не виконують «Закон про мови». Ще й досі в стінах Верховної Ради України деякі народні обранці принципово не спілкуються державною мовою.Не є поодинокими такі факти і в кабінетах виконавчої гілки влади. Замість конкретних дій ми чуємо пояснення, що це викликано недоліками «перехідного періоду».

Щодо поширених формул «переходу», «перехідного періоду» і такого іншого, то, як неодноразово зазначено в науковій літературі, це, по-перше, було вигадали радянські суспільствознавці як ідеологічний маневр, за допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалась від серйозного аналізу підсумків власного управління; по-друге, деякі західні вчені, які характеризували тодішній СРСР як «перехідне суспільство», не можуть скільки-небудь точно визначити, куди ж його суб`єкт «переходить».

Відтак гостро й актуально постає проблема ретельного теоретичного аналізу комплексу передумов, які б сприяли формуванню реальної демократії в Україні. Умовно можна виділити наступні групи цих передумов: економічні, соціальні, культурні, релігійні, зовнішньополітичні. Всі вони тісно взаємопов`язані, і лише наукові дослідження в межах певної теми можуть виправдати відбірковий підхід до їх аналізу.

Чим довше затягується процес вирішення внутрішніх пріоритетів у розвитку нашої української культури, тим більше втрачаємо ми самі. Орієнтуючись на корінне населення, національні меншини підтримують і розвивають культуру держави. Оскільки процес мовного визначення в Україні затягнувся, то й етнічні меншини опинилися в «стані зависання», очікуючи, чи Україна буде двомовною, як цього хочуть деякі політичні кола, чи все ж таки чільне місце, відведене сучасною історією, займе українська мова.

У розвинених країнах світу процес культурної орієнтації завжди очолювала національна еліта. Але в Україні є високоосвічені інтелектуальні люди, які, на жаль, ще багато не допрацьовують до того, щоб бути повноцінною національною елітою.

На даний час нам, українцям, залишається висловлювати надію, що нарешті ми почнемо розуміти необхідність виховувати в своєму середовищі людей, котрі спроможні стати саме тією національною елітою, яка буде виразником самосвідомості народу і нації. Вона повинна сприяти подальшій освіченості і вихованню людей в дусі індивідуальної свободи й особистої незалежності, спираючись на власні культурні цінності і традиції, свідомість, психологічні навички. Без цього всього справа демократії в Україні не зрушиться з місця. Захищаючи демократію, еліта повинна зробити об`єктом демократичного виховання і освіченості перш за все саму себе. І в будь-якій ситуації залишатися сама собою, віддаючи перевагу особистій свободі і незалежності від якої завгодно влади.

У сучасній Україні немає питання більш пекучого, ніж питання про долю нашої інтелігенції в цілому. Минуло достатньо часу, щоб переконатись: влада не рахується з інтелігенцією так само, як і з усім народом.

Більше того, як свідчать численні публікації в пресі, науково-практичні конференції різних рангів, заяви і висловлювання як вітчизняних, так і закордонних видатних діячів науки та культури, влада в Україні не дорожить інтелігенцією, і фактично взято курс на її знищення [22: 159].

Насамперед нам слід не забувати, що ми - нація з глибокою історією і багатою культурою. Без сумніву, всі ми добре пам`ятаємо заповітні слова Великого Кобзаря до прийдешніх поколінь своїх земляків про необхідність чужого научатись, але й свого не цуратись. Пам`ятаємо і вміло можемо скористатись ними за відповідної ситуації. Але подеколи забуваємо їх методологічний зміст у практичних своїх діяннях. Кожний народ, котрий механічно переймає набутки інших етнічних спільнот, втрачає творчий потенціал у межах власної діяльності за змістом як рідної, так і запозиченої культури.

Міжкультурні зв`язки повинні доповнювати один одного, спонукати до подальшого вдосконалення, розширення форм і методів самовираження, але не втрачаючи при цьому самобутності і неповторності. Неможливо всіх людей підігнати під один стандарт, поставити в певні «коробочні» умови, адже людина народилася вільною. Неможливо стерти грані між культурами, адже вони реально можуть суперечити одна одній. Міжкультурні зв`язки відбуваються за принципом спорідненості поглядів на окремі елементи творчої реалізації.

Традиції, звичаї та обряди етнічних меншин в очах корінного населення є символічною культурною візитною карткою. В Україні як демократизованій державі для них створюються всі умови для самореалізації [14: 1-3]. Адже культура для національних меншин в умовах проживання в іншій державі є чи не найбільшим скарбом, який пробуджує спогади і підсилює любов до рідного краю (першої Батьківщини).

Українці, проживаючи на рідній землі, повинні очолити культурний процес у державі. Ми маємо бути тим містком, через який спілкуються етноси, що покликані розвивати свою культуру і культуру України як другої їхньої Батьківщини. Ми разом повинні усвідомити ті причини, що призвели до сучасного становища української культури.

Кризовий характер сучасної духовної ситуації у Українському суспільстві можна пояснити багато в чому тим, що в попередній період нашої історії були зруйновані механізми самовідтворювання культури, деформоване стародавнє ціннісне її ядро, що складається з релігії, мистецтва, етносу. Репресивні методи державного втручання в одних секторах цього ядра викликали неминучу деформацію в інших, трансформували ментальні структури. Замість витіснутих традиційних цінностей підставою для шанування і предметом містичного захоплення в суспільстві стало безмежне насильство могутньої держави.

Знищення такого транслятора культури як інтелігенція сприяло виникненню духовного вакууму в суспільстві. Зведення нанівець етичного типу поведінки і взагалі зруйнування етичного середовища, що його формує інтелігенція, викликали у зв`язку з вимогами пристосування до нових соціальних регуляторів маргінелізацію і люмпенізацію суспільної свідомості. Катастрофічність ситуації полягала ще в тому, що носії згаданого типу свідомості існують за межами таких понять, як «духовний світ особистості», «мораль», «честь», «конституційне право». Драматизм сучасної соціокультурної ситуації проявляється в наслідках агресивного мислення, таких як: жорстокість, взаємне відчуження людей, зростання насильства, виникнення крайніх політичних течій, переважання емоційності над раціональними аргументами у вирішенні проблем, зменшення ролі церкви в суспільстві.

Щоб уникнути негативізму, що, немов корозія, непомітно, але поступово, знищує наше суспільство, потрібно кардинально змінити підходи до проблеми становища української культури в Україні, формувати стосунки у державі на основі терпимості, гуманізму і поваги до самореалізації всіх етнічних груп, що сприяють розбудові нашого спільного дому. Як відомо, час етнічних держав минув. Україна має поєднати два процеси: державне самоствердження українського народу, побудову політичної поліетнічної нації і цивілізованого суспільства. Як ми бачимо, культурно-освітні заходи національних меншин Поділля не йдуть врозріз із державною програмою розбудови незалежної України.

Необхідно залучити до державотворчих процесів місцеву і неукраїнську інтелігенцію. Це завдання є досить складним. Ні формування української державності, ні побудова цивілізованого суспільства не повинні відбуватися за рахунок одне одного чи конфліктно. Влада і інтелігенція мають подолати свою соціальну безпорадність, непрофесіоналізм і особливо - роз`єднаність. Лише спільними зусиллями, сконсолідувавши всі потуги суспільства, ми зможемо підняти нашу державу до рівня розвинених країн світу.

Список використаних джерел

1. Архів Тернопільського обласного товариства німців Віндербергу (далі ТОТНВ). - Ф.1. - Оп.1. -Спр.3.

2. Борець Ю.Боротьба з двоголовою гидрою. - Львів, 1999. - 40 с.

3. Гульдман В.К. Подольская губерния. - Каменец-Подольский, 1889. - 304 с.

4. Державницька програма Конгресу Українських Націоналістів. - К.,1998. - 58 с.

5. Завальнюк О.М. Польська громада Кам`янця-Подільського і місцевий Державний український університет(1918-1920 рр.)//Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки. - Хмельницький, 1999. - С.283-286.

6. Ляпіна Л.А. Вирішення владними структурами проблем духовного відродження національних меншин України//Інтелігенція і влада. - Одеса,1999. - С.73-75.

7. Мельник М. Тернопільські корені Папи Івана-Павла ІІ//Тернопіль вечірній. - 1999. - 4 червня.

8. Нестеренко В.А.Німці Шепетівської округи (20-30-ті роки ХХ ст.)//Хмельниччина: роки становлення та поступу(1937-1997 рр.) - Хмельницький, 1997. - С.258-261.

9. Нестеренко В.А. Репресії проти польського населення прикордонних районів СРСР в 30-х рр//Матеріали ІХ Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам`янець-Подільський, 1995. - С.349-354.

10. Петров М.Б. Вірмени на Поділлі. - Кам`янець-Подільський, 1995. - 48 с.

11. Підсумки Всесоюзного перепису населення 1989 року. Таблиці 9с і 10с (абсолютні дані). - М..,1989. - 76 с.

12. Понеділко В.Песах - хвала Всевишньому//Тернопіль вечірній. - 1999. - 26 березня.

13. Програма «Україна-2010»(проект). - К.,1999. - 84 с.

14. Розпорядження голови обласної держаної адміністрації № 172. - Тернопіль. - 1999. - 4 травня. - 3 с.

15. Статут польського культурно-освітнього товариства. Протокол № 6. - Тернопіль, 1995. - 7 травня. - 6 с.

16. Статут Тернопільського обласного товариства Міжнародної громадської організації «Товариства німців Відергебург».Протокол № 2. - Тернопіль,1997. - 13 січня. - 6 с.

17. Стронський Г.Й. Головне - зближення народів.//Тернопіль вечірній. - 1999. - 4 червня.

18. Тхоржевський Р.Й. Німецькі поселення в Україні//Тернопіль Вечірній. - 1999. - 3 листопада.

19. Хохлов В.Г.Інтелігенція і політика СПУ з національного питання//Інтелігенція і влада. - Одеса,1999. - С.142-143.

20. Шустер П. Вчиніть по-християнськи//Вільне життя. - 1999. - 18 листопада.

21. Якель р.Гаражі... на кістках//Вільне життя. - 1999. - 4 листопада.

22. Яшніков В.Г. Про шляхи і завдання інтелігенції України//Інтелігенція і влада. - Одеса,1999. - С.158-162.