Українське питання у польсько-німецьких стосунках доби Карпатської України

Наталія Свідерська

Друга половина 30-х років принесла кардинальні зміни в європейську міжнародну ситуацію. У цей період почалося формування двох антагоністичних таборів. У Європі зростала загроза з боку німецького фашизму та його союзників, які висунули вимогу перегляду Версальської системи під гаслом самовизначення народів. 1938 став роком випробування для системи європейської безпеки, створеної після завершення Першої світової війни. Гітлер анексував Австрію і висунув територіальні претензії до Чехословаччини. Європа стояла на порозі війни.

У вересні 1938 р. в Мюнхені ціною розбиття Чехословаччини, передачі німцям Судетської області вдалося на деякий час вберегти світ від війни. До Чехословаччини висунули територіальні вимоги й інші держави - Угорщина та Польща. Будапешт вимагав Підкарпатську Русь, землі якої втратив згідно з Тріанонським договором 1920 р., а Варшава претендувала на Тешинську Сілезію. У вересневій кризі Польща виступила на боці Німеччини, підтримуючи її ревізіоністичні прагнення. Така позиція польської дипломатії пояснюється як намірами здобути симпатії нацистських лідерів у надії на подальшу співпрацю, так і небажанням бачити на мапі Європи Чехословаччину як сильну і незалежну державу. Міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек відзначав: «Чехословацьку республіку вважаємо за штучний витвір, створений на догоду певним доктринам і комбінаціям» [1: 173]. Було задумано допомогти німцям у знищенні Чехословаччини, яка впровадила до центральноєвропейської політики новий небезпечний фактор - СРСР, а також з огляду на союз з ним була перешкодою на шляху реалізації планів створення великого блоку держав «від моря до моря» [2: 47]. Певну роль у польсько-чехословацьких стосунках відігравав і український чинник. Поляки не забули негативної позиції Чехословаччини на Паризькій конференції щодо включення до складу Польщі Східної Галичини, вважаючи, що остання має право на об`єднання з іншими українськими землями і також стати складовою частиною російської демократичної федерації [3: 47]. Польські дипломати багаторазово протестували у Празі проти надання ЧСР пристановища українським втікачам та емігрантам із Західної України [4: 153]. Проте Чехословаччина не реагувала на подібні закиди. Натомість підтримувала (в тому числі фінансово) ряд українських установ та організацій, що діяли на її території і мали до певної міри антипольське забарвлення.

Бурхливі політичні зміни у Центральній та Східній Європі не обминули Підкарпатської Русі, що входила до складу Чехословаччини. У жовтні 1938 р. празький уряд нарешті надав автономію Закарпаттю, яка була обіцяна ще Сент-Жерменським мирним договором 1919 р. Після того, як уряд Карпатської України (так став називатися край з листопада 1938 р.) очолив А.Волошин, розпочався активний розвиток суспільно-політичного, національного та культурного життя. Створювались українські військові формування «Карпатська Січ», провідну роль в яких відігравали численні добровольці-ветерани УГА. За активною участю емігрантів з Галичини була утворена і найсильніша в краї політична партія - Українське національне об`єднання (УНО), яка незабаром стала єдиною політичною силою і обрала курс на утворення Карпато-Української держави.

У цей час посилюється інтерес Німеччини до Закарпаття. Третій райх переконує уряд автономії у своїх щирих намірах щодо створення «української держави в Карпатах» як «центру національного руху». Таким чином Гітлер намагався робити тиск на держави, що були зацікавлені з тих чи інших причин долею Карпатської України, а також переконати Захід у намірі спрямувати свою експансію на Схід. Маніпулюючи українською проблемою, Німеччина прагнула узалежнити своїй волі Угорщину. Вона вимагала за передання Закарпаття підпорядкування німецьким інтересам економіки та зовнішньої політики Угорщини.

Надання автономії карпатським українцям викликало велике занепокоєння у Кремлі. Радянський уряд вважав Карпатську Україну прямою загрозою своєму внутрішньому та зовнішньому становищу, як «пункт кристалізації українського руху за незалежність», а також «плацдарм для подальшого руху Німеччини у напрямку до Радянського Союзу» [5: 81-82].

Польща також була серйозно занепокоєна виникненням автономної Карпатської України. Маючи під своєю владою більше 5 млн. українців, вона не була зацікавлена в актуалізації українського питання, яке активно почала пропагувати Німеччина, оголосивши Закарпаття українським П`ємонтом. З одного боку, Польща боялася, що Карпатська Україна стимулюватиме національно-визвольний рух на її східних теренах, з іншого - що автономія в руках Німеччини, стане ядром майбутньої пронімецької України за рахунок інтересів Польщі [6: 55].

Проголошення автономії викликало широкий резонанс на західноукраїнських землях та серед української еміграції в Європі й Америці. У західноукраїнській пресі якнайширше обговорювали справи на Закарпатті, аналізували внутрішню ситуацію в краї, зовнішньополітичну обстановку. У Львові та інших містах проходили мітинги солідарності з карпатськими українцями. Побоюючись подальшого розвитку подій, польські власті посилали проти учасників демонстрацій поліцейські підрозділи. Польські націоналістичні угруповування влаштовували контрдемонстрації, чинили напади на українські економічні та культурно-освітні установи [7: 2]. Польща, занепокоєна таким розвитком подій на своїх теренах, активно виступала за приєднання Карпатської України до Угорщини. Таким чином вона прагнула ліквідувати новий український П`ємонт і одночасно отримати вигідний з точки зору геополітики польсько-угорський кордон.

Завдяки своєму географічному положенню Карпатська Україна була ланкою, що з`єднувала держави Малої Антанти і в той же час розділяла Польщу та Угорщину. А Угорщина була противником Малої Антанти, що становила перешкоду ревізіонізму Будапешту [8: 37]. Польща підтримала ідею спільного польсько-угорського кордону ще й тому, що вбачала в її реалізації перший крок на шляху творення свого проекту «третьої Європи», який остаточно викристалізувався у ході чехословацької кризи [9: 168]. Суть концепції полягала у створенні блоку держав - Польщі, Угорщини, Румунії, Югославії та Італії, який повинен був, за задумом Ю.Бека, стати бар`єром для експансії Німеччини у Центральну та Південно-Східну Європу і одночасно мати антирадянське спрямування [10: 87]. Отже, з одного боку, геополітичне місце Карпатської України, з іншого - занепокоєння розвитком подій у Західній Україні змушують Польщу активно виступати на міжнародній арені за створення польсько-угорського кордону.

Боротьба навколо утворення спільного кордону докладно описана у радянській історіографії [11]. Це була велика дипломатична гра, в яку були втягнуті майже всі держави Центрально-східної Європи. Вміло використовуючи «українську карту», Німеччині вдалося розпалити румунсько-угорський конфлікт і поступово підкорити ці дві країни своїй волі. Вони поступилися власними економічними і політичними інтересами, а згодом перетворилися на сателітів райху. Ситуація з Польщею склалась по-іншому. Спершу керівники Третього райху, знаючи антирадянський напрям польської зовнішньої політики та особливу зацікавленість країнською проблемою планували використати її у спільному поході на Радянський Союз. Однак за це Польща повинна була піти на певні поступки.

У Берліні під час зустрічі з польським послом Й.Ліпським 24 жовтня 1938 р. міністр закордонних справ Й.Ріббентроп у відповідь на чергову заяву посла про необхідність приєднання Закарпаття до Угорщини зажадав згоди Польщі на передачу Німеччині Данціга і будівництво через польське Помор`я німецької екстериторіальної автостради і залізничної колії. Ріббентроп запропонував Польщі вести разом із Німеччиною «спільну політику щодо Росії на базі антикомінтернівського пакту [12: 187]. Польська дипломатія була вкрай збентежена таким поворотом подій. Польщу не влаштовувала перспектива перетворення її на безправного васала Німеччини, захоплення німцями польської території. Їй не імпонувала також ідея створення залежної від Третього райху української держави, оскільки Берлін міг би вимагати включення у склад цієї держави і тих українських земель, що належали Польщі. Віце-директор політичного департаменту Міністерства зовнішніх справ Польщі Т.Кобилянський підкреслив у розмові з радником німецького посольства у Варшаві р.Шелія 18 листопада 1938 р., що якщо німці не будуть висувати ідею створення Великої України, то «Польща буде згідна пізніше виступити на боці Німеччини в поході на Радянську Україну». В іншому разі, відзначив він, такий виступ може виявитися неможливим [13: 105].

Польща відхилила німецьку пропозицію від 24 жовтня 1938 р., адже це означало узалежнити від Німеччини свою зовнішню і внутрішню політику.

У таких умовах в польських дипломатичних колах прийшли до висновку про необхідність поліпшення стосунків із східним сусідом. У Варшаві сподівались, що усунення напруги між СРСР і Польщею поліпшить становище держави щодо Німеччини і продемонструє всьому світові єдність позицій двох країн щодо української проблеми.

21 жовтня відбулася зустріч заступника народного комісара закордонних справ СРСР В.Потьомкіна з послом Польщі в СРСР В.Гжибовським. Посол висловив думку, що міжнародна ситуація, яка різко змінилася, ставить перед Польщею і Радянським Союзом питання: чи не варто подумати про суттєве поліпшення своїх взаємовідносин? Гжибовський натякнув на чехословацький спадок, зазначивши, що він може бути прибраний до рук, а також запропонував розпочати оформлення економічного співробітництва, закінчити торговельні переговори і пом`якшити з обох боків полемічний тон преси. «Це, - на думку польського посла, - підготувало б сприятливу атмосферу для більш серйозних акцій» [14: 175]. СРСР із зацікавленістю сприйняв польську заяву. Наступного дня М.Литвинов запросив до себе польського посла для конкретизації пропозицій. Протягом жовтня - листопада 1938 р. М.Литвинов неодноразово зустрічався з польським послом. Радянський Союз по дипломатичних каналах дав зрозуміти польському урядові, що він вважає небажаним задоволення домагань Німеччини [15: 154]. У розмовах М.Литвинов і В.Гжибовський часто обговорювали проблему «району, що цікавить обидві країни» [16: 191]. У кінцевому результаті це привело до опублікування у пресі 27 листопада 1938 р. спільного радянсько-польського комюніке про продовження пакту неагресії. В комюніке було сказано також про позитивну позицію Польщі і СРСР щодо можливості збільшення взаємних торговельних оборотів, врегулювання багатьох справ, а також ліквідації інцидентів, що виникали останнім часом на кордоні. Результатом зближення став початок переговорів про підписання торговельного договору. Він був підписаний 19 лютого 1939 року і став єдиним торговельним договором, укладеним між Польщею і Радянським Союзом у міжвоєнний період [17: 231].

Однак потепління в польсько-радянських стосунках не дало очікуваних результатів. 10 грудня 1938 р. віце-міністр закордонних справ Польщі Я.Шембек у розмові з польським послом в СРСР В.Гжибовським відзначив, що утримувати «політику рівноваги» між СРСР і Німеччиною стає дедалі важче. «Ставлення німців до нас базується на тезі, висловленій найвищими чинниками Третього райху, що у майбутньому німецько-російському конфлікті Польща буде німецьким союзником. У таких умовах може легко виявитися, що вся добросусідська політика, що випливає з договору 1934 р., є просто фікцією». Обговорювали і українську проблему та можливі перспективи її розвитку. Посол висловив думку, що шанси на утворення Великої України сьогодні у двадцять разів менші, ніж двадцять років тому. «У 1920 р. нам, а перед тим німцям, не вдалося створити незалежної України, - зазначив В.Гжибовський, - і сучасний стан України не дає змоги розраховувати на позитивне вирішення проблеми». У ході розмови посол підкреслив, що у сфері російської проблеми особисто він стоїть на позиції відновлення польських кордонів 1772 р. [18: 424].

У бесіді з Р.Шелія 22 грудня 1938 р. польський посланник в Ірані, який раніше був радником польського посольства в Москві, А.Каршо-Седлевський зробив припущення, що через кілька років Німеччина буде воювати з СРСР. Він заявив: «Польща підтримає... в цій війні Німеччину. Для Польщі краще до конфлікту цілком визначено стати на бік Німеччини, оскільки територіальні інтереси Польщі на заході і політичні цілі Польщі на сході, передусім в Україні, можуть бути забезпечені лише шляхом раніше досягнутої польсько-німецької угоди» [13: 162].

Гітлер і Ріббентроп, зустрічаючись з міністром закордонних справ Польщі Ю.Беком 5 і 6 січня 1939 р., незмінно піднімали питання про німецько-польське співробітництво проти Радянського Союзу [14: 22]. 5 січня Гітлер зустрів Бека у Берхтесгадені з найвищими почестями, фюрер наголошував на спільному для обох ставленні до СРСР, але він знову висунув проблему Данціга й «коридору», пообіцявши при цьому, що не вирішуватиме її самочинно [19: 205]. 6 січня у розмові з Ю.Беком Й.Ріббентроп відзначив, що в разі ширшого врегулювання усіх проблем між Польщею і Німеччиною можна було б повністю домовитися, щоб розглядати українське питання як привілей Польщі й усіляко підтримувати її при розгляді цього питання. Це знову ж таки має передумовою дедалі більш відкрито антиросійську позицію Польщі, інакше навряд чи можуть бути спільні інтереси. Відповідаючи на запитання міністра закордонних справ Німеччини - чи не відмовився польський уряд від прагнень Пілсудського щодо України, Ю.Бек заявив, що поляки вже були у Києві, і ці прагнення, безсумнівно, усе ще живуть і сьогодні [20: 14].

У стані ейфорії Бек не надавав належного значення тому, що було зафіксовано у Ріббентроповому записі так: «На закінчення бесіди я висловив панові Беку протест проти поводження з нашими німецькими нацменшостями».

Жодних ексцесів щодо німців у Польщі не було. Навіть тоді, коли нацистські агенти, за вказівками з Берліна, намагалися загострити становище напередодні гітлерівського нападу 1 вересня 1939 p. Однак із початку 1939 року гітлерівці щоразу висловлювали Варшаві протест з приводу долі німців у Польщі. Поляки тим протестам особливого значення не надавали, вважаючи їх якимсь прикрим непорозумінням. Та в Берліні все дуже ретельно реєстрували. Коли ж настав момент істини, й Німеччина завдала удар, то Гітлер виголосив довгий реєстр протестів з приводу вигаданих польських насильств та звірств, котрі начебто й змусили Німеччину вдатися до зброї [20: 11].

26 січня 1939 p., під час візиту до Варшави, Й.Ріббентроп посилив тиск у питанні про Данціг, а також запропонував Ю.Беку встановити співробітництво між Німеччиною і Польщею проти СРСР з більш-менш чітко висловленою метою захопити Україну. Ю.Бек, як записано в протоколі переговорів, «не приховував, що Польща претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря» [12: 195], однак від німецьких пропозицій відмовився. «У бесіді з Беком я знову висловив протест з приводу поводження з нашою німецькою меншістю», - записав під кінець Й.Ріббентроп. Ю.Бек знову не надав належної уваги цьому протестові, не усвідомлюючи справжнього сенсу тієї гри, що її провадили у Берліні.

Як вважає український історик В.Коваль: «Аж до самого гітлерівського нападу на Польщу у Варшаві були переконані: єдиним предметом розходжень з Німеччиною є питання про Данціг, варто Польщі тут поступитися й лише побажати, як Гітлер укладе з нею союз проти СРСР і в будь-який зручний для неї момент сприятиме антирадянській війні та розширенню Польщі до Чорного моря через загарбання Радянської України» [21: 12].

Польща не розгледіла за «українськими» авансами справжніх намірів Німеччини. У Берліні й в перші місяці після Мюнхена розглядали питання спільного виступу проти СРСР, але небажання йти на поступки в територіальних питаннях, а також слабка військово-економічна база Польщі та недовіра до вищого польського керівництва змусили Гітлера переглянути свої плани. На зламі 1938-1939 рр. Фюрер накреслив план майбутньої експансії. Було вирішено спочатку розгромити Польщу, потім напасти на Захід і тільки після цього розв`язати війну проти Радянського Союзу. На нараді з представниками німецьких збройних сил у кінці січня 1939 p. Й.Ріббентроп заявив, що німецько-польська декларація 1934 p. буде виконуватися лише доти, доки це буде вважатися за потрібне. Було вирішено загострити відносини з Польщею до такої міри, щоб залишалося тільки одне рішення - військове [22: 41].

Виступаючи на міжнародній арені з вимогою ліквідації Карпатської України і передачі її Угорщині, Польща не зуміла досягнути мети, яку ставила перед собою. З Німеччиною відносини стали вкрай загострені. Угорщина, яка в польських планах з отриманням Закарпаття мала стати союзницею, вступивши в антикомінтернівський пакт, почала повністю залежати від Третього райху. Після ліквідації Чехословаччини (березень 1939) про план «третьої Європи» ніхто не згадував, оскільки стало очевидним, що на справи в Центрально-Східній Європі має вплив тільки одна держава - Німеччина. А Закарпаття, перейшовши до рук Угорщини, незабаром перетворилося на осередок німецької антипольської пропаганди.

Список використаних джерел

1. Документы и материалы кануна второй мировой войны. - М., 1981 - T. l. - 302 c.

2. Tomaszewski J. Polska wobec Czechoslowacji w 1838 r//Przeglad historycrny. - 1996. - № l. - S.28

3. Віднянський С.В. Україна в зовнішньополітичних концепціях Чехословаччини//Український історичний журнал. - 1997. - № 1. - C. 43-51.

4. Стерчо П. Карпато-Українська держава. - Львів, 1994. - 288 c.

5. Фляйшхауэр И. Пакт. Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии. 1938-1939. - M., 1991. - 480 c.

6. Сливка Ю.Ю. Підступи міжнародної реакції на Закарпатті. - Львів, 1966. - 70 c.

7. Діло. - 14 жовтня 1938.

8. Kozeniski J. Wokol Rusi Podkarpackiej 1938//Stosunki Polsko-Czesko-Slowackie w latach 1918-1945. - Rzesow, 1992. - S. 37-48.

9. Поп И.И. Польско-венгерский альянс в период Мюнхена//Мюнхен - предверие войны. - М., 1988, - C. 310.

10. Batowski H. Kryzys dyplomatyczny 1938-1939. - Warszawa, 1962. - 392 s.

11. Сливка Ю.Ю. Підступи міжнародної реакції на Закарпатті. - Львів, 1966. - 70 c.; Шлепаков А. Україна в планах міжнародної реакції напередодні другої світової війни. - К., 1959. - 64 c.; Поп И.И. Чехословацко-венгерские отношения (1935-1939). - М., 1972. - 247 c.; Швагуляк М.М. Украина в экспансионистских планах германского фашизма (1933-1939 гг.). - К., 1983. - 245 c.

12. Швагуляк М.М. Украина в экспансионистских планах германского фашизма (1933-1939 гг.). - К., 1983. - 245 c.

13. Год кризиса 1938-1939: Документы и материалы. - М., 1990. - T. l. - C. 555.

14. Документы и материалы по истории советско-польских отношений. - М., 1969. - T. VI. - 371 c.

15. Манусевич А.Я. На пути к катастрофе//Политический кризис 1939 г. и страны Центральной Юго-Восточной Европы. - М., 1989. - C. 154.

16. СССР в борьбе за мир накануне второй мировой войны. - М., 1971. - C. 671.

17. Kaminski M., Zacharias M. Polityka zagraniczna Rzeczypospolitej Polski 1918-1939 - Warszawa, 1998 - 315 s.

18. Dokumenty i materialy do historii stosunkow polsko-radzieckich. - Warszawa, 1967. - T. VI. - S. 498.

19. Ж. - Б.Дюрозель. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. - К., 1995. - 903 c.

20. Документы и материалы кануна второй мировой войны. - М., 1981. - T. 2. - 415 c.

21. Коваль B.C. Довкола радянсько-польської війни 1939. - К., 1991. - 77 с.

22. Сиполс В. Тайны дипломатические. Канун Великой Отечественной. 1939-1941. - М., 1997. - 448 c.