Формування національної самосвідомості студентів у процесі вивчення історичної доби національно-визвольних змагань українського народу

Формування національної самосвідомості студентів у процесі вивчення історичної доби національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років

Сергій Литвин

Серед факторів, що найбільше впливають на формування національної самосвідомості, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. В ході її вивчення формується історична свідомість людини, яка виступає чи не найвизначальнішою складовою національної самосвідомості.

Славну і героїчну сторінку історії України становить національно-визвольна боротьба українського народу 1917-1921 років, яка є найвизначнішим етапом у тривалих змаганнях за утвердження української державності і водночас - найбільш замовчуваним та сфальсифікованим радянською історіографією її періодом.

Радянська історична наука майже не торкалася проблем українських національно-визвольних змагань. Упродовж десятиліть український рух «втискувався» в рамки світової революції. Акценти зміщувались у площину її соціально-революційного та інтернаціонального змісту і замовчувався національний. У науці міцно утвердились ідеологічно-догматичні схеми трактування подій, тенденційний показ, а то й очорнювання українських політичних та військових діячів. В історіографії домінувала ідеологія. Праці істориків та їхні наукові концепції будувались відповідно до вимог радянського тоталітарного режиму і захисту його ідеологічних постулатів, мали чіткий обрис запрограмованої ідеологічної заангажованості. Всіляко заохочувалися кон`юнктурні «дослідження» з викриття «українського буржуазного націоналізму». Радянський режим нівелював українство як таке, заперечуючи факт самого його існування, або ж розглядав прояви національної самобутності чи самоідентифікації у площині більшовицьких ідеологем. Апологети того режиму в усі часи патологічно боялися говорити правду про українську революцію цієї доби та її лідерів.

Можливість вивчення достовірної вітчизняної і зарубіжної історіографії, доступ до раніше не - відомих архівних документів і матеріалів та інших джерел дають змогу спростувати існуючі міфи, показати справжню картину і справжній образ історичних постатей.

Особливо важливим для української історичної науки залишається вивчення періоду національно-визвольної боротьби 1917-1921 років, подолання штампів та догматів радянської історіографії про цей період. Надзвичайна важливість цього періоду пояснюється тим, що між 1917-1921 роками і сучасністю можна віднайти чимало аналогій. У процесі складних проблем державотворення нині доводиться вирішувати завдання багато в чому подібні, з тими, що були в 1917-1921 роках.

Уже неповний перелік цих завдань, а саме: створення національної за формою і поліетнічної за змістом армії, налагодження взаємовигідних відносин з іншими державами і гострота відносин з Росією, становлення демократичного суспільства з багатопартійною системою і встановлення законності - підштовхує до аналітичних роздумів і прямих аналогій між тією і нашою добою.

Саме з таких порівняльно-аналітичних позицій потрібно розглядати всі перипетії тодішньої боротьби за українську державність, щоб подати обґрунтовані рекомендації сучасним політичним інституціям, лідерам громадських рухів та партій, державним діячам. Адже нинішня суспільно-політична ситуація містить низку старих глибинних українських проблем, закорінених у той час і не розв`язаних і досі.

При вивченні студентами означеного періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років слід звертати особливу увагу на такі моменти.

Перше, у ці роки відбувалося національне пробудження українського народу, його самоусвідомлення себе як окремої нації. Після двохсотлітнього національного духовно-культурного поневолення український народ був ще в стадії етногенези. Дедалі більше провідна верства, а то й широкі народні маси починали розуміти, що українська революція має свої завдання, відмінні від завдань російської революції та завдань й інтересів інших країн і народів.

До цього розуміння прийшло також чимало офіцерів та генералів російської армії, серед яких О. Греків, М. Капустянський, Є. Мєшковський, М. Омелянович-Павленко, В. Петрів, О. Сальський, В. Тютюнник, М. Юнаків, М. Білинський, М. Остроградський, В. Савченко-Більський: Шрамченко та інші, котрі чесно і віддано служили Україні, стали славою і гордістю її збройних сил. Коли в листопаді 1917 року С. Петлюра віддав наказ про створення Українського фронту, вояки-українці, залишаючи позиції на інших фронтах, кидаючи залогову службу в містах Росії, пробивалися на Україну. Так, показовим у їх числі є виступ організованого з українців полковником В. Петрівим (згодом генералом армії УНР, військовим міністром) Гайдамацького кінного полку ім. Костя Гордієнка, який пробився до Києва і брав участь у його обороні проти більшовиків на Правобережній Україні, у звільненні Києва 1 березня 1918 року та у Кримському поході групи П. Болбочана у березні-квітні 1918 року [1].

Національно-суспільному усвідомленню сприяла безкомпромісна збройна боротьба проти численних ворогів. У цій боротьбі загартувалася воля нашого народу до самостійності, національної незалежності. В боротьбі народ дозрівав до державності. Про це один з найвизначніших українських діячів, Голова Директорії і Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) Симон Петлюра говорив так: «Перед революцією ми були лише етнографічним матеріалом, а тепер, після революції і кривавих років збройної боротьби за свою вольність і державність Україна, як нація, - як нація, яка знає, чого вона хоче і куди їй іти, - є фактом безперечним навіть для наших ворогів» [2].

Друге, необхідно домагатись усвідомлення студентами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 років, яка внаслідок національно-культурного пробудження на початку XX століття, що стало новим відродженням духовних основ української нації, посилила змагання народу за своє самоутвердження. Перша світова війна загострила міжнаціональні стосунки, поставила українське питання в площину практичного вирішення. В Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких стала Центральна Рада. На передові позиції суспільного життя виходять представники українства.

Проте більшовицька Росія, не рахуючись з прагненнями українського народу до самостійного життя, намагалася задушити його брутальною військовою силою. Більшовицькі походи супроводжувалися підступністю і жорстокістю. Особливо жахливим був масовий терор після захоплення Києва військами Муравйова 9 лютого 1918 року, коли впродовж одного дня більшовики знищили, за даними деяких дослідників, до 5 тисяч осіб [З]. Розстріли без суду, катування, пограбування населення, нехтування елементарними правами людини супроводжували більшовицьку політику в Україні і в наступні роки. По суті, боротьба народу за волю і самостійницьке державне існування була потоплена у крові. Найсвідоміша провідна верства його була фізично знищена, частково витіснена за межі рідної землі.

Усвідомлення суті цієї боротьби дає змогу зрозуміти, чому український народ своєю значною частиною знову піднявся на збройну боротьбу проти радянського режиму в роки другої світової війни. Однак сподівання здобути свою державність з падінням комуністичного режиму виявилися марними. Зрозумівши, що гітлерівський фашизм не кращий від сталінського тоталітаризму, українці продовжили боротьбу як проти фашистів до їхнього розгрому, так і проти радянських окупантів аж до 1950-х років. Тяглість цієї боротьби мала свій вияв у русі опору шестидесятників і в новітньому українському національному відродженні 90-х років.

Трете, потрібно студентам наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку мали борці цієї доби.

Скажімо: Петлюра висловлював цю віру такими словами: «Ти переможеш. Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері - України. Минуть жахливі криваві роки боротьби, і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні» [4].

Український народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І через багато причин дійшло до поразки й втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого наступні покоління борців за волю України черпали цю віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялась.

Четверте, треба висвітлювати, що 1917-1921 роки - це період масового героїзму з проявом патріотизму, яким була пронизана вся національно-визвольна боротьба. Широко відомими історичними фактами патріотизму та ідейної стійкості є героїка Крут, Мотовилівки, Базару. Цей період породив тисячі героїв, імена яких поки що маловідомі, але гідні, щоб їх знати й уславлювати. Слід вивчати і доносити до молодого покоління правду про героїчну оборону Кам`янця-Подільського, розповідати про неподоланну більшовиками фортецю Замостя в липні 1920 року і про найбільшу битву кавалерії у XX столітті в урочищі Комарів під Замостям.

А коли після підписання поляками Ризького договору з Росією армія УНР залишилася сам-на-сам проти значно чисельнішого ворога, вона ще впродовж двох тижнів вела безперервні бої. Про героїзм тих днів свідчать переможні кінні бої під Сидоровом та Снитківом, бій під Чорним Островом, захоплення у полон 15 тисяч червоноармійців. Майже повністю знищено 4 піші бригади більшовиків, 25-ту Башкирську кінну бригаду і кінну бригаду дивізії Котовського [5]. Винятковим героїзмом відзначався бій кіннотників Мазепинського полку, які 21 листопада 1921 року впродовж дня відбивали атаки десятикратно переважаючої кінноти Котовського від переправи через Збруч і останніми перейшли вбрід річку. Тут же героїчно завершив свій бойовий шлях панцерник «Кармелюк», - розстрілявши в лави ворожої кінноти останні набої, зірвався з кручі, не давшись у руки ворогові.

Саме ці битви перекрили шлях більшовикам на Європу. «Петлюра був той, хто заступив совєтсько-московській імперії дорогу до влади над світом, здержавши початково-розгонову силу московського большевизму», - писав учасник національно-визвольної боротьби Ю. Артюшенко [6].

Немає сумніву, що боротьбі УНР проти більшовиків великою мірою мають завдячувати своєю самостійністю прибалтійські держави: Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва. Завдяки тому, що більшовики були ослаблені війною з УНР та повстаннями в Україні, змогла закріпити свою державність Польща.

Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бути для молоді взірцем служіння своєму народові й державі.

П`яте. Важливо правильно й обґрунтовано трактувати причини поразки української національно-визвольної боротьби 1917-1921 років.

Серед причин слід виділити такі:

1. Непідготовленість провідної верстви і роз`єднаність українських політичних сил або, за визначенням С. Петлюри, «неконсолідованість, непідпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї - виборення власної державності, брак державної дисципліни у окремих осіб і партій відіграли ролю фатуму в історії нашої боротьби» [7].

Як вважає дослідник доби Директорії УНР В. Лозовий, розкол українського визвольного руху призвів до виокремлення в ньому чотирьох політичних таборів: комуністичного, ліворадикального (незалежники і боротьбисти); соціалістичного УСДРП (офіційна), УПСР (центральна і «права» течії); ліберально-демократичного (УПСФ) та консервативного, праворадикального (УПСС, УНРП, УХДП) [8].

2. Непідготовленість народу до побудови своєї держави, політична пасивність більшості українського населення. Сам народ мусить внутрішньо підготуватися, бути життєздатним у державному розумінні, свідомим і організованим.

Українці, перебуваючи в інших державних утвореннях (Польщі, Австро-Угорщині, Росії), сформували досить стійкий стереотип відчуження від держави. Протягом століть виробилася ворожість широкого загалу до адміністрації та провідних верств як до репрезентантів чужоземного панування. Тривалий період бездержавності виробив своєрідну ментальність українців, схильність до анархії.

3. Неукраїнський характер міст. Як зазначав голова уряду УНР І. Мазепа, «Трагедія нашої минулої боротьби полягала в тому, що український рух спирався на українське село. Міста в Україні, за невеликими винятками, були не українські. Тому нам бракувало свідомої української інтелігенції як для політичної організації народних мас, так і для організації державного апарату» [9]. Денаціоналізація українського міста була найголовнішою причиною відсталості української нації.

4. Невміння українських урядів досягти соціального і національного компромісу між різними верствами населення, що під впливом демагогічної більшовицької пропаганди вело до глибокого роз`єднання українства. В. Лозовий характеризує це роз`єднання як тотальний розкол на низку політичних таборів та соціальних груп: по-перше, це розкол між новоствореною державою і суспільством, яке не підтримало намагань створити державні структури для політичної і соціальної організації суспільства; по-друге, це класовий розкол і розкол серед селянства як класу, що міг стати соціальною базою державотворення; по-третє, це розмежування українських політичних сил на чотири ідеологічних табори; по-четверте, це розкол міжнаціональний, внаслідок якого основні національні меншини не підтримали створення української державності; по-п`яте, це розкол на Захід і Схід, який ментально і політично розділив українців та не дозволив реалізувати соборницьку ідею [10].

5. Перевага військової потуги ворогів над силами українства - Україна воювала проти двох найпотужніших імперій: Російської і Австро-Угорської, маючи ворогів на чотирьох фронтах і байдужу до її долі світову спільноту. З жодного боку ми не мали ні політичної, ні моральної, ні матеріальної підтримки.

Західний світ тоді не розумів боротьби українського народу, не визнавав його авангардом Заходу і не підтримав його боротьби. Для Антанти розпад Росії був небажаним, і вона підтримувала Денікіна та Врангеля, а на противагу Німеччині і більшовикам - Польщу. Україна не змогла зацікавити собою Антанту. Більше того, Антанта вважала нас «германофілами», тобто своїми ворогами. Хоч українці ніколи не боролися проти Антанти, а тільки проти Росії, яка поневолювала більшу частину українських земель.

Свята боротьба українців за свою свободу й демократію була зарахована великодержавними демократіями в розряд «внутрішньої справи Росії».

6. Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками, хоч і дав можливість продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 році, під тиском Росії і на вимогу Антанти був розірваний. Захистивши собою Європу від навали більшовиків, армія УНР не отримала жодної підтримки.

Таким чином, внаслідок названих причин в Україні склалися тяжкі обставини, виник ряд складних проблем та непередбачених ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри тогочасної світової політики.

Але боротьба не була марною. Сам С. Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 року відзначав: «Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що й народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність» [11].

Шосте. Слід особливо наголошувати на уроках, що випливають з досвіду національно-визвольної боротьби, і насамперед таких:

- Без витворення національно свідомої провідної верстви та національного усвідомлення широких народних мас державне існування нації немислиме.

- Боротьба за українську державність могла бути успішною лише за умови наявності науково обґрунтованої української ідеї і сприйняття її широкими народними масами.

- Досвід історії показав, що народ не може мати політичної волі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневолений національно. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефект лише за умови створення національної суверенної держави, одночасного розв`язання національних і соціальних питань.

- Практика показала, що окупація Росією України принесла їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й розвіяла всі ілюзії щодо допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з окупаційною владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.

- Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1921 років переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати.

Однак необхідно пам`ятати, що у формуванні національної самосвідомості студентів визначальна роль належить професорсько-викладацькому складу. Саме він має робити все можливе, щоб події і постаті періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 років міцно закарбувались у свідомості студентів, що викликатиме у них гордість за наших попередників, зміцнюватиме почуття патріотизму і любові до України. Це буде проявом вірності дороговказам С. Петлюри, який писав, що «наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам`яті їх, до великого чину їхнього життя...» [12].

Розбудова сучасної української держави має спиратися на історичний досвід державотворення 1917-1921 років, на аналіз помилок та прорахунків, допущених під час визвольних змагань, на досвід діяльності, окремих видатних діячів. Від того, як суспільство, і головним чином молодь, знатиме й трактуватиме своє минуле, залежить міцність держави в майбутньому, прогрес і національне піднесення нашої країни, наше входження у цивілізоване суспільство.

Список використаних джерел

1. Див.: Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921): У 4 ч. - Львів: Червона Калина, 1927.

2. Петлюра С. (М.Нагаєць). Од комуністичної революції до буржуазної реставрації//«Тризуб» - Ч. 9. - 1925. - 1З грудня. - С. 7.

3. Див.: Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. - К., 1998. - С.61.

4. Симон Петлюра. Статті, листи документи. - Т. І. - Нью-Йорк, 1956. - С. 292.

5. Див.: Українсько-московська війна 1920 року в документах. З передмовою і редакцією В. Сальського. Док. Упорядкував ген. П.Шандрук. - Варшава, 1933. - С. 332.

6. Артюшенко Ю. Події і люди на моєму шляху боротьби за державність. 1917-1966. - Торонто: На чужині, 1966 - С. 16.

7. Симон Петлюра. Статті, листи... - Т. 1. - С. 308.

8. Див: Лозовий В. Кам`янецька доба Директорії УНР: Автореф. дис... канд. істор наук. - К., 1998. - С. 16.

9. Мазепа І. Зимовий похід і партизанський рух в Україні в 1919 р//Календар Дніпро. - 1936. - С. 91.

10.Див: Лозовий В Названа праця. - С. 17.

11.Симон Петлюра. Статті, листи.. - Т. 1. - С. 238-239. 12. Там само. - С 363.