Православна Церква в Україні у період німецько-фашистської окупації (1941-1943)

Православна Церква в Україні у період німецько-фашистської окупації (1941 - 1943)

Елла Бистрицька

Протягом історичного часу Київська митрополія перебувала у канонічному підпорядкуванні

Константинопольського і Московського (з 1686 р.) патріархатів. Особливою складністю в долі Української Православної Церкви позначився московський період. У структурі російської церковно-державної влади вона втратила свої привілеї та свободи і була реформована на московський зразок. Тому в політичних реаліях початку ХХ ст. серед українського кліру та мирян складається рух за проголошення церковної автокефалії. Він відновлює свою діяльність у роки фашистської окупації, коли на противагу радянській атеїстичній політиці німецький уряд проголошував свободу релігійного життя.

Колоніальна концепція освоєння східних територій формувалася ще до початку воєнної кампанії. Нові директиви А. Розенберга райхскомісару Е. Коху були складені з врахуванням вимог фюрера в листопада 1941 р. [1: 541-543]. В цей же період були намічені основні напрямки церковно-релігійної політики в Україні. Про розвиток вищої школи навіть не згадували. В цей же період були намічені основні напрямки церковно-релігійної політики в Україні.

У 1941 році розпорядження мали загальний характер, не торкалися персоналій, тому час був сприятливим для розбудови релігійного життя. Згідно з повідомленнями радянської розвідки, за вказівкою німецького командування в кожному населеному пункті вимагалося відкрити Церкву або, на крайній випадок, молитовний будинок. Населення створювало ініціативні комісії, парафіяльні ради, які збирали кошти на реконструкцію, будівництво храмів та інші церковні потреби. В Харківській області на початку осені 1942 р. «зафіксовано ряд фактів організації кухольних зборів на будівництво нових церков» [2: 67]. Для релігійних потреб використовували також громадські будівлі. Найчастіше це були школи, клуби, палаци піонерів, театри, їдальні, тощо. Були виняткові випадки, наприклад, у містечку Ольшани Харківської області під церкву пристосували стайню [2: 66]. В таких приміщеннях встановлювали іконостаси, надбудовували куполи. Для організації душпастирської роботи відкривали курси священиків.

Релігійну політику будували відповідно до стратегічних планів німецького керівництва щодо використання України у боротьбі проти Росії. Церкву розглядали як засіб впливу на населення і, відповідно, вона повинна була підтримувати політику окупаційного режиму. В інструктивному розпорядженні Міністерства по управлінню зайнятими Східними областями, датованому жовтнем 1941 року, рейхскомісару України рекомендували «притримуватися тієї політики, що релігійні потреби є особистою справою кожного і що вони обумовлюються місцевими умовами». Уряд толерував діяльность релігійних общин різного спрямування, а також збільшення їх числа. Однак «всі церковні богослужіння на території, заселеній українцями, повинні проводитися тільки на українській мові». Українізація Церкви повинна була стати на заваді проникненню російських та римо-католицьких впливів. Суворо заборонялося релігійним організаціям займатися політикою, виступати перед громадськістю з політичними деклараціями. Обмежувалася їх роль у суспільно-політичному житті українців. У цьому ж документі читаємо: «Рейхскомісар не повинен приймати у себе українського єпископа (митрополита) як представника українського народу, а тільки виключно українських довірених осіб, визначених рейхсміністром окупованих східних земель. Німецьким чиновникам не рекомендувалося відвідувати церкви українців [7: 95.

Наприкінці літа 1941 року в Православній Церкві виникла кризова ситуація, внаслідок якої формувалося дві церкви різного юридичного спрямування. Частина ієрархів, вихована в дусі російської богословської школи, канонічність українського православ`я пов`язувала з Московським патріархатом. Патріотично налаштований клір вважав за необхідне проголошення автокефалії. Між двома гілками Церкви розгорнулася полеміка, яка швидко переросла у відкрите протистояння, що супроводжувалося захопленням храмів, парафій, перетягуванням священиків на свій бік.

У перші дні вересня 1941 р. райхскомісаріат «Україна» очолив Е.Кох, який прибув до Рівного у складі адміністративного апарату. В його інструкції щодо введення цезури для німецьких газет та журналів було зазначено: «…Про церковні та релігійні питання можна писати в діловій формі. Релігійні напрями і секти, також церковні сановники повинні критикуватися і стримуватися. При дозволеному релігійному житті на шпальтах українських газет не можна згадувати про те, що саме ось цей або інший напрям потрібний німецьким властям» [3: 6].

Райхскомісар вважав доцільним заборонити українцям вести будь-яку політичну діяльність, включаючи релігійну і товариства взаємодопомоги. Однак активна участь населення у розбудові національно-церковного життя була достатньо помітною для властей, її брали до уваги. Саме тому Е.Кох і його апарат підтримували взаємне протистояння між автокефальною і автономною православними церквами. Створювалися штучні труднощі, виникали безпідставні заборони для служителів культу. Особливо це стосувалося УАПЦ, ієрахи якої повинні були провести велику організаційну роботу для визнання її канонічності. Влада доклала зусиль, щоб утруднити зв`язок українського духовенства з митрополитом Польської Автокефальної Православної Церкви Діонисієм.

З огляду на позицію фашистської окупаційної влади та необхідність завершити структурну організацію Української Православної Церкви не порушуючи канонів,24 грудня 1941 р. декретом митрополита Діонисія було призначено архієпископа Луцького Полікарпа Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви. Відтепер головним завданням стало висвячення власної ієрархії. 8-10 лютого 1942 р. архієпископи Олександр і Полікарп на Соборі в Пінську висвятили двох єпископів - Ніканора (Абрамовича) та Ігоря (Губу). На цьому ж Соборі було офіційно проголошено створення УАПЦ на чолі з архієпископом Полікарпом як її Адміністратором.

Архієпископ Полікарп та митрополит Олексій протягом січня-лютого 1942 р. під час зустрічей із заступником райхскомісара, ландесгауптманом фон Ведельштедтом поінформували про юридичну спрямованість очолюваних ними конфесій. Причому, автокефальний рух видавався владним структурам більш небезпечним. В таємному донесенні начальника поліції безпеки і СД у Києві зверталася увага, що «ще одним інструментом української національної політики є Українська Автокефальна Церква, за якою переважно стоїть організація Лівіцького…» [4: 555]. В окремих документах зафіксовані зв`язок єпископа Мстислава з певними політичними колами, його діяльність щодо створення незалежної православної Церкви.

Ретельно вивчаючи всі сфери життєдіяльності на окупованій території, фашистський режим вбачав певну небезпеку у пожвавленні автокефального руху. 11 лютого 1942 р. з`явилася спеціальна директива для всіх частин СС та поліційних команд Києва, Житомира, Миколаєва і Дніпропетровська, яка зобов`язувала:

Заборонити втручатися в справи церковної діяльності політичним угрупуванням, громадським і сільським властям та політичним особистостям, а також використовувати Церкву в своїх інтересах.

Всіма засобами перешкоджати становленню загальноукраїнської автокефальної Церкви під проводом митрополита, оскільки в православній традиції автокефалія завжди пов`язана з самостійним державництвом.

Зволікати з відкриттям нових духовних семінарій, вищих теологічних шкіл [5: 745-746].

Таким чином, окупаційний уряд остаточно визначився щодо конфесійної політики в Україні. Автокефалія асоціювалася з державотворенням, тому становила небезпеку. Діяльність ієрархів УАПЦ в подальшому суворо обмежувалася. Хоча, формально адміністрація толерувала обидві гілки православної Церкви. Того ж дня було закрито Українську Церковну Раду. Релігійне життя в Україні вступило в новий етап існування.

Упереджене ставлення німецької адміністрації до УАПЦ одразу відчули нововисвячені єпископи Ніканор та Ігор по приїзду до Києва (13 березня 1942 р.). Їм відмовили в офіційному прийомі генералкомісар Київської області та штандткомісар міста, мотивуючи тим, що православну Церкву тут представляє єпископ Пантелеймон. Практично всі питання приміщень, організаційного чи господарського характеру вирішувалися на користь Автономної Церкви.

На той час адміністрація Коха підготувала ряд документів, які передбачали здійснення репресивних заходів проти Церкви та духовенства. За основу брали нормативні акти Німеччини. Наприклад, розпорядженням райхсміністра від 1 березня 1942 року передбачалося: «Церковні справи будуть проводитися за частиною II (відповідно частини II закону, що діяв на території імперії, справами Церкви займалося Міністерство культів - Автор), виконавчі заходи проти церковних установ і служителів Церкви будуть виконуватись поліцією» [6: 21]. Означеним документом було покладено початок прямого грубого втручання окупаційного уряду в справи Церкви. На місцях також спостерігалося зневажливе ставлення до релігійної культури українців. У звіті німецької розвідки повідомлялося: «Надзвичайно шкодить нашому авторитету, якщо робітники «реквізуються» для відправки до Німеччини, або під час церковного ходу проводиться облава.

Нам здається також невиправданою, наприклад, заборона деяких гебітскомісарів використовувати церковні дзвони під час святкування Пасхи, а інші, навпаки, дозволяють. Згідно існуючих чітких вказівок, не можна ні стримувати функціонування церкви, ні сприяти посиленню її розвитку [7: 4].

«Чіткі вказівки» з`явилися, очевидно, після проведеної в Рівно 4 травня 1942 року окупаційним урядом конференції, де були розглянуті основні питання церковно-релігійного життя в Україні. В присутності представників Автокефальної Церкви (о. М. Малюжинського і професора І. Власовського) та Автономної (єпископа Веніамина Новицького і о. Ф. Юркевича) керівник політичного відділу Нестлер і референт з релігійних справ Майнке визнали існування двох православних конфесій. Заявивши про невтручання влади в суперечки канонічного характеру, представники владних структур наказували припинити полеміку між церквами в часописах і посланнях до духовенства [8: 221]. Рішення конференції не сприяли конфесійному примиренню, навпаки, поглиблювали протистояння. Автокефалісти втратили свій друкований орган і, таким чином, право поширювати й відстоювати свою позицію. Було зрозуміло, що влада толерує розкол, оскільки процес створення єдиної Церкви живить національний рух і, навпаки, національні політичні прагнення знаходять підтримку серед патріотично зорієнтованого духовенства. Певні кола лоббіювали інтереси Російської Православної Церкви. З поширенням влади на Схід РПЦ розглядали, як інструмент впливу і підтримки політики окупаційного режиму на завойованих територіях.

Загроза підпорядкування Церкви владним структурам стимулювала діяльність українського духовенства. З 9 по 17 травня 1942 року в Києві відбувся Собор УАПЦ, на якому було висвячено шість нових єпископів, серед яких - Мстислав (Скрипник). Хіротонії відбувалися напівтаємно під впливом чуток, що німецька адміністрація має намір заборонити висвяти. Розпорядження райхскомісара Е. Коха про заборону висвячення єпископів без попереднього узгодження з владою надійшло 26 травня. А у вересні того ж року хіротонії єпископів були заборонені взагалі. Щоправда, до того часу УАПЦ мала 14 ієрархів, Автономна - 16 [5: 670].

Керуючись розенбергівськими вказівками,1 червня 1942 року Е. Кох видав розпорядження, де регламентувалося правове поле діяльності релігійних конфесій. Зокрема зазначалося, що членами правління кожної релігійної організації можуть бути політично благонадійні особи. Релігійні товариства та їх структурні підрозділи, функціонери повинні обмежити свою діяльність тільки до виконання релігійних завдань. У випадку порушення вимог, а особливо виходу за межі релігійної діяльності вказаних товариств, їх структурних підрозділів або функціонерів, генералкомісар має право накласти грошові штрафи або розпустити таку організацію [5: 748]. Наступним кроком німецької адміністрації були документи, які впорядковували святкування релігійних подій. У генеральному листку, оприлюдненому 11 липня 1942 р. (підписаний 8. 12. 1941 р.) райхскомісар Е. Кох повідомляв: «Впадає у вічі, що органи влади з нагоди церковних свят, які припадають на дні тижня, частіше всього бувають закритими. Але такий захід є неможливим у даний час; коли в Райху свята випадають на будні дні, вони переносяться на неділю, щоб не переривати робочий тиждень. Цим я забороняю переривати робочий процес з нагоди свят. Винятком вважаються Різдво (7,8 січня), Новий рік (14 січня), Пасха (2 дні) [9: 12].

Обмеження правового характеру діяльності церковних організацій позначилися посиленням репресій проти віруючих на місцях. У радянських розвідзведеннях відзначалося, що в деяких районах Правобережжя (в основному, Київська і Кіровоградська області) влітку 1942 р. німецьке керівництво заборонило відправляти вечірні в суботу і обідні в неділю. Богослужіння дозволяли по неділях з 18 до 20 години. Святкову літургію на честь «Спаса і Пречистої» переносили на вихідний день. Далі повідомлялося про зневажливе ставлення до священиків, яких в обов`язковому порядку виганяли на фізичні роботи. «В Александрівці священик за якісь слова (говорять, ніби, в проповіді він назвав німецький уряд тимчасовим) був покараний 50 різками. В Переяславі за якусь провину священик був повішаний на міській площі» [10: 64]. В Біловодську Ворошиловградської області відбудовану церкву, як і в радянський час, розпорядженням коменданта стали використовувати під ссипний пункт [10: 98].

Церквам також забороняли проводити харитативну діяльність. Особливо це торкалося матеріальної допомоги полоненим. Неодноразові прохання надати можливість священикам відвідувати табори і взяти ув`язнених під духовну опіку адміністрація відхиляла.

На 1942 р. припадає скорочення кількості п`яти - та шестимісячних пастирських і дяківських курсів. Їх діяльність була припинена у Луцьку, Полтаві. В Миколаївській єпархії після довгих зволікань органи влади дали дозвіл на організацію одномісячного навчання для кандидатів не молодших 50-ти років. Там же обмежували кількість церковних хористів (не більше 20 чоловік) [8: 236]. Посилення контролю над духовенством і релігійним життям віруючих представники апарату управління пояснювали економічними потребами Райху. Робочими оголошувалися навіть вихідні дні. Молодих людей масово вивозили на промислові й аграрні об`єкти Німеччини. «Якщо засоби примусу в галузі сільського господарства будуть прийняті пізно, - читаємо у звіті одного з відділів Райхскомісаріату України, - то дуже необхідні для рейху запаси зерна урожаю 1941 року і з урожаю 1942 року будуть зовсім втрачені для нас…» [7: 31]. В іншому документі зазначалося: «Чим довше продовжується війна, тим важливіше повністю використати Україну для забезпечення продовольством військ на фронті та на батьківщині» [7: 1].

У 1942 р. тенденція підпорядкування внутрішнього життя Церкви, встановлення контролю над духовенством все більше посилювалася. При Райхскомісаріаті була створена спеціальна група, яка займалася вивченням релігійного питання в Україні. Наприклад, документи повідомляють, що до митрополита Феофіла Булдовського у Харкові приїздили німецький генерал Баум у супроводі доктора богослов`я Вагнера. Вони цікавились історією автокефального руху в Україні та рекомендували митрополиту організувати «канонічне православне управління» на окупованій території [11: 13-14]. В українському православ`ї Феофіл Булдовський представляв ті сили, які відстоювали канонічний шлях розв`язання проблеми автокефалії. Він не визнавав хіротонії В. Липківського як глави УАПЦ.

Відповідні служби з особливою ретельністю вивчали діяльність українського кліру. У звітах зверталася увага на небезпечну тенденцію об`єднання національно-патріотичних, наукових і церковних сил. Центрами України, де існувала небезпека національного й духовного відродження, німецькі спецслужби вважали Київ і Харків. На кінець 1942 р. в Україні діяло понад 2000 православних церков. У Київській єпархії служби відправляли в 289 українських храмах і 90 російських. У самому Києві з 28 чинних церков автокефальних було 4 [12]. У цей же період відновили діяльність численні монастирі. Згідно з радянськими документами, у Київській області функціонувало 11 чоловічих і жіночих монастирів, Чернігівській та Житомирській - по 4, Полтавській - 2, Сумській, Рівненській, Кіровоградській, Дніпропетровській і Одеській відкрилося по одному монастирю [13: 203-209,216,219]. Більшість з них мали давні традиції, що сягали в глибину віків. Наприклад, чоловічий монастир Києво-Печерської Лаври, Фролово-Вознесенський, Видубецький на Київщині, також Густинська і Тихвинська обителі та інші. В Овручі монастир відкрився біля собору, який був збудований у 988 - 1015 роках. У ньому проживало 40 черниць. Крім своїх традиційних обов`язків, вони займалися килимарством [14]. Загалом у роки окупації в Україні діяло 47 монастирів [13: 13].

Достатньо негативно німецькі спецслужби оцінювали радикальну діяльність товариства «Просвіта» в Харкові, яке роз`яснювало ворожу сутність окупаційного режиму і намагалося згуртувати населення навколо національної ідеї. При «Просвіті» була створена церковно-богословська комісія у складі 11 чоловік, яку очолював протоієрей М. Васьківський. Значний досвід у розбудові церковно-релігійного життя мали В. Потієнко (голова ВПЦР при митрополиті В. Липківському в 1924-26 рр.), К. Певний, Доленко та інші. Метою комісії було поєднання роботи єпархіального управління з суспільно-політичною діяльністю «Просвіти». Щоб уникнути розколу, харківський духовний осередок підтримав позицію Адміністратора УАПЦ митрополита Полікарпа. У липні 1942 р., після нарад з єпископом Мстиславом, митрополит Феофіл приєднався до автокефального руху в Україні. Під час перебування у Харкові єпископ Мстислав мав також зустрічі з місцевими діячами Сліпченком, Сеником, Потієнком, на яких, зокрема, відзначав, що «не у всіх пунктах політика німців відповідає настроям українських суспільних кіл». У Києві вони розправилися з кращими представниками національних сил, що значно ускладнило становище духовенства. Єпископ попереджав про неминучі великі й малі конфлікти з владою [15: 15-16].

З метою координації дій у грудні 1942 р. до Харкова приїздив єпископ Сильвестр (професор С. Гаєвський). Він підтвердив позицію єпископа Мстислава і констатував, що німецьке «втручання в справи церкви, бажання підвести її й духовенство під ранжир своїх військових закладів і своїх унтер-офіцерів, фельдфебелів, принижує і церкву, і віруючих і робить перебування німців в Україні чим далі - все більш нестерпним». Наводив факти зневажливого ставлення київської адміністрації до вищого духівництва - єпископу Никанорові було наказано негайно покинути місто, єпископ Григорій Огейчук за свої виступи був заарештований і т.п. [11: 23].

Харківське єпархіальне управління, товариство «Просвіта» доклали чимало зусиль для становлення Автокефальної Церкви на сході України. На початок 1943 р. в підпорядкуванні митрополита Феофіла перебували парафії в Харківській, Полтавській, Ворошиловградській, Сталінській, частково Курській і Воронезькій областях, де нараховувалося до 400 церков [11: 26]. Зрозуміло, що цією цифрою не вичерпувалась уся кількість діючих на той час храмів.

Активісти «Просвіти» постійно наражали себе на небезпеку. Щоб якось завуалювати їх діяльність, митрополит Феофіл проводив висвячення. «Митрополит Феофіл діє у попередньому напрямку, а саме: висвячуючи в сан священиків довірених осіб «Просвіти», він влаштовує їх на службу в Харківських церквах» - повідомлялося в одному із звітів служби безпеки [15: 104].

Особливе роздратування в райхскомісаріаті викликала діяльність єпископа Мстислава. В доповіді відділу політики за 1942 р. зазначалося: «Найважливіша духовна персона в Києві - це посвячений в травні цього року в єпископи autokeph.(автокефальної - Автор.) - православної церкви політикан Мстислав. Він має серйозні наміри щодо об`єднання незалежної православної церкви з autokeph. - православною церквою. При цьому він забороняє будь-яку дію, яка б сприяла погіршенню зв`язків з православним єпископом Пантелеймоном. Він навіть наміряється просити Пантелеймона розпочати переговори про примирення» [16: 7].

Такий переговорний процес справді розпочався, незважаючи на перешкоди, які чинила окупаційна влада. 8 жовтня Акт поєднання церков в Українську Автокефальну Православну Церкву підписали представники обох сторін. Владні структури рішуче виступили проти створення централізованої церковної організації в Україні. Публікація цього документа, висвітлення хроніки подій у пресі були заборонені. Така політика сприяла посиленню опозиційних настроїв серед промосковськи налаштованого духовенства, лідером яких виступив Пантелеймон (Рудик). Під їх тиском митрополит Олексій 15 грудня 1942 р. анулював своє рішення про об`єднання.

Основним провідником і організатором «політики в Церкві» в райхскомісаріаті вважали єпископа Мстислава. На зустрічі в Рівному (жовтень 1942 р.), куди був викликаний опальний єпископ, заступник райхскомісара Даргель від імені адміністрації висловив незадоволення й оголосив Акт поєднання незаконним. Він наголосив, що згідно з існуючими розпорядженнями, структурна організація Церкви буде завершена після закінчення війни. Ієрархи, які скомпрометували себе участю в забороненому соборі й поставили підписи під документом, будуть усунуті від управління Церквою.

У Рівно владику Мстислава заарештували. Йому нагадали, що вересневий наказ про заборону перебувати в Києві й взагалі на Правобережжі, залишається чинним. Надалі владика перебував під контролем гестапо й змушений був підписати документ, в якому відмовлявся проводити будь-яку релігійну й політичну діяльність [5: 743,750].

Протягом 1942 р. фашистський уряд дедалі більше втручався у церковні справи. Їх політика в цій сфері будувалася відповідно до стратегічних планів завоювання й упорядкування життя на окупованій території. Посилення впливу УАПЦ розглядалося у зв`язку з державотворчими прагненнями і сприймалося як політична загроза режиму. Тому адміністрація була зацікавлена в реструктуризації Церкви в Україні й зробила все можливе, щоб не допустити об`єднання двох конфесій.

З метою встановлення тотального контролю над церковно-релігійним життям в Україні окупаційна влада вжила ряд кардинальних заходів, якими передбачалося припинення будь-яких ініціатив з боку духовенства. 11 січня 1943 р. митрополит Полікарп, а наступного дня архієпископ Олексій були викликані в генералкомісаріат у м. Луцьку для оголошення нового порядку церковного устрою і управління. Заступник генералкомісара Ландрат, посилаючись на попередні розпорядження А. Розенберга і Е. Коха, а також труднощі воєнного періоду, оголосив, що повноваження єпископів обмежуються територією тільки одного з п`яти генералкомісаріатів Волині та Поділля. Єпископи ставали підзвітними генералкомісара. Він призначав старшого серед ієрархів, проводив кадрові зміни (хіротонія єпископів, призначення і зміщення священиків могли відбуватися тільки за згодою його та гебітскомісарів). Проведення Собору єпископів Церкви вважалося недоцільним, натомість дозволялося скликати Собор єпископів генералкомісаріату. Відповідно до нової організації Церкви пропонувалося змінити церковний статут у найкоротші строки [5: 751-752].

Таким чином, райхскомісаріат провів децентралізацію Церкви. Всі заходи духовенства щодо об`єднання конфесій, відродження релігійного життя владою були анульовані. В кожній області була створена своя Церква, яка підпорядковувалася генералкомісару.

Застосування на практиці таких принципів церковної організації мало би фатальні наслідки для Церкви. На щастя це був останній рік фашистської окупації. В той період битва під Сталінградом наближалася до завершення. Південна група військ на чолі з Паулюсом капітулювала 31 січня 1943 р., а рештки армії Північної групи - 2 лютого. Величезні втрати в живій силі, військовій техніці завдали відчутного удару фашистській Німеччині.

14 січня 1943 р. в українських часописах з`явилося Звернення райхскомісара Е.Коха до населення України з нагоди Нового року [17]. Влада вимагала виконання планів постачання німецьким підприємствам робочої сили, продукції та сировинних матеріалів, лояльного ставлення до окупаційного режиму під загрозою смерті. В умовах зубожіння, посилення терору проти українського населення незалежно від віку і статі окупаційна адміністрація створила жахливу атмосферу безправ`я.

Кризу політики фашистського режиму німецька адміністрація намагалися подолати, експлуатуючи авторитет Церкви. Ієрархам було наказано звертатися з посланнями, проповідями до своєї пастви на підтримку окупантів [8: 262]. У березні 1943 р. до духовенства і віруючих звернувся митрополит Олексій: «Найславнішим завданням нашої молоді є допомога народові-герою і заступити його кращих синів на нивах і при станках, бо ж героїчна армія потребує хліба і засобів оборони» [18].

У травні 1943 р. було оприлюднено послання митрополита УАПЦ Полікарпа від 25 березня, де зазначалося: «Військо на полях боїв нині перемагає тільки за допомогою робітників. То коли українці як нація зачислять себе до протибільшовицького фронту, не може бути такого безоглядного ставлення до виїзду на роботи в Німеччину… А тому не пасивне заховання, не ширення, страшно подумати, анархії в суспільному і господарському житті, а повна активна допомога на всіх ділянках німецькій владі є нашим обов`язком і для самозбереження народу, і для кращого майбутнього нас як нації та цілого цивілізованого людства» [19]. Є всі підстави сумніватися у щирості цих звертань. Церква залишилась єдиним офіційно толерованим інститутом і повинна була підтримувати всі заходи фашистського уряду. Висловити офіційно власну позицію щодо встановленого окупаційного режиму в політичних умовах, що склалися, владики не могли.

1943 р. позначився зростаючим опором населення проти фашистського поневолення й жорстокими репресіями з боку окупантів. Дуже часто вони були спрямовувані проти Церкви, духовенства, віруючих. Було розстріляно понад сто українських православних священиків, спалено та зруйновано багато церков [5: 671]. Зокрема, в інформації радянських органів влади про політико-економічний стан Рівненської області за 1943 р. повідомлялося: «Німецькі работоргівці знущаються над віруючими:

В с. Вітчівка фашисти обстріляли натовп людей біля церкви під час освячення пасхи. В с. Скворичевичі підірвали церкву, де загинуло декілька чоловік. В с. Тонеж фашисти «заманили» в церкву людей ніби на збори, де по-звірячому закатували 386 чоловік жінок, старих, дітей, а потім спалили церкву» [20: 6].

Єпископ Рівненський Платон у листі від 29 липня 1943 р. до митрополита Полікарпа повідомляв, що 14 липня с. Малин Острозького району в дерев`яній церкві та інших громадських будівлях загалом було спалено фашистами до 350 осіб. 2 липня трагедія сталася в с. Губкові, де замордованих і живих закрили в церкві й спалили. Разом з односельчанами загинули священик Корницький та псаломщик Петров. Подібну акцію провели окупанти 19 липня в с. Великі Селища. Застосовані «методи заспокоєння людності, - писав єпископ Платон, - з боку чинників влади в ХХ сторіччі переходять не тільки межі християнської моралі й етики, й загальнолюдської і нагадують часи жорстокого переслідування християн…» Він вважав за необхідне, звертаючись до митрополита, проінформувати генералкомісара про «ганебні факти сатанинського нищення» людей поліцейськими службами і заявити офіційний протест від імені українського єпископату Автокефальної Церкви [5: 755-756].

У відповідь на знущання, численні облави, що проводилися з метою вивезення на роботу в Німеччину, молодь на Волині масово поповнювала ряди УПА. Єпископ УАПЦ Платон організував нелегальні курси військових священиків для душпастирського служіння в партизанських загонах.

У червні - липні 1943 р. в містах Західної Волині почалися масові арешти серед інтелігенції та духовенства. В ніч з 15 на 16 липня в Луцьку заарештували 70 чоловік, серед них членів Адміністратури УАПЦ о. М. Малюжинського, І. Власовського, а також члена Консисторії о. А. Селепіна, о. В. Мисечка - члена єпархіального управління Рівненсько-Крем`янецької єпархії та інших. Усіх ув`язнених звинувачували в співпраці з партизанами і невдовзі перевезли до рівненської в`язниці. Гестапівці вчинили погром у резиденції митрополита Полікарпа, грубо погрожуючи, вони не наважилися застосувати до нього жорстокіші санкції.

У розмові з владикою Платоном (16 серпня 1943 р.) начальник політичного відділу генералкомісаріату Краузе вказував на випадки використання храмів для переховування партизанами зброї, а також як військовооборонних об`єктів, не без сприяння місцевого духовенства. Він зауважив, що «Автономна Церква співпрацює з німецькою владою більш лояльно, ніж Автокефальна» [8: 266-267].

15 жовтня 1943 р., через напад партизанів на одного із працівників райхскомісаріату багатьох в`язнів Рівненської тюрми розстріляли. Серед перших 33 загинули М. Малюжинський і В. Мисечко. Решту заарештованих, близько 700 чоловік вивезли у передмістя, де вже було приготовано одну яму-могилу… [5: 761,764].

З наступом радянських військ майже у повному складі православний єпископат обох конфесій, а також багато священиків із сім`ями виїхали на Захід. Залишився митрополит Харківський і Полтавський Феофіл Булдовський. Його та членів єпархіальної ради одразу взяли під контроль радянські органи влади. «У зв`язку з втечею окупантів з м. Харкова, ніхто з церковників не втік», - повідомлялося у доповідній на адресу ЦК КП(б)У. Деякі з них були арештовані й вивезені в тил для проведення слідства [11: 39]. Не евакуювалися окремі ієрархи Автономної Церкви: Чернігівський архієпископ Симон, Полтавський єпископ Веніамін, Білгородський єпископ Никодим, який перебував у Почаївській Лаврі [21: 533].

Політика окупаційного уряду щодо Церкви й релігії в Україні була підпорядкована шовіністичним планам фашистської Німеччини. Прийняті законодавчі акти й розпорядження свідчать, що в планах управління окупованою територією церковні організації розглядалися, як засіб вирішення політико-економічних питань: лояльного ставлення до режиму, забезпечення продовольством армії та робочої сили для німецької промисловості. До певної міри, пожвавлення церковно-релігійного життя відповідало німецьким інтересам. Однак усі заходи українського кліру щодо централізації Церкви окупаційним урядом були зустрінуті вороже і не знайшли підтримки. Така політика сприяла міжконфесійним непорозумінням і створенню релігійних організацій різного юридичного спрямування. В документах чітко обумовлювалася і заборонялася усяка політична діяльність кліру. Будь-яка спроба самостійного вирішення тих чи інших церковних питань українськими ієрархами одразу припинялася й навіть каралася. З цією метою єдина церковна структура була зруйнована і віддана у безпосереднє підпорядкування генералкомісарів. Режим терору, який встановив окупаційний уряд, служителі культу переживали разом зі своєю паствою.

1. Директиви Розенберга райхскомісару Коху стосовно України//Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів. 1993. - 659 с.

2. Центральний державний архів громадських об`єднань України (далі - ЦДАГОУ). - Ф.1. - Оп.23. - Спр.124.

3. ЦДАГОУ. - Ф.57. - Оп.4. - Спр.112.

4. Уривок із донесення про події у СРСР № 164//Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів. 1993. - 659.

5. Мартирологія українських церков. В 4-т. - Торонто, 1987. - Т.1.

6. Ценральний державний архів вищих органів влади і управління (далі - ЦДАВОВУ). - Ф.3206. - Оп.1.

7. ЦДАВОВУ. - Ф-8. - Оп.1. - Спр.38.

8. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви - Ню Йорк-Київ - С.Бавнд Брук, 1990. - Т.IV(2). - 416.

9. ЦДАВОВУ. - Ф. 3206. - Оп.1. - Спр.50.

10. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 123.

11. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 90.

12. Крем`янецький вісник. 1942, 29 грудня//Державний архів Тернопільської області (далі - ДАТО).

13. ЦДАВОВУ. - Ф.4648. - Оп.1. - Спр.1.

14. Крем`янецький вісник. 1943, 25 листопада.

15. ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.2. - Спр.77.

16. ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.106.

17. Крем`янецький вісник. 1943, 14 січня /ДАТО.

18. Крем`янецький вісник. 1943, 14 березня /ДАТО.

19. Крем`янецький вісник. 1943, 2 травня /ДАТО.

20. ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.554.

21. Історія релігій в Україні: Навчальний посібник//А.М. Колодний, П.Л. Яроцький, Б.О. Лобовик та ін. - К., 1999. - 735 с.