Оборонні споруди ХVII століття у межиріччі Сіверського Дінця і Тору

Оборонні споруди ХVII століття у межиріччі Сіверського Дінця і Тору

Володимир ДАВИДЕНКО,

пошукач Донецького національного

університету. Василь ПІРКО,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історіографії,

джерелознавства, археології та

методики викладання історії

Донецького національного університету

Письмові джерела ХVI-ХVII століть повідомляють про вимушені заходи Московського уряду щодо укріплення південного кордону Російської держави від частих набігів кочових орд на прикордонні території.

На початку ХVI століття згідно з укладеним між Іваном III і Кримським ханом договором Сіверський Дінець стає кордоном між двома державами. На лівобережжі Сіверського Дінця утворюється вартова служба, в обов'язки якої входить спостереження за намірами кочових татар на правому боці Дінця та своєчасне попередження воєвод найближчих міст про їх появу.

У першій половині ХVI століття як опорний пункт на правому боці Сіверського Дінця неодноразово згадуються Святі Гори. Уперше про них згадує С. Герберштейн у 1526 році [2, с. 106]. Патріарший літопис під 1555 р. свідчить: „… и как воеводы пришли верх Мжи и Коломака, и прибежал к ним сторож из Святых Гор”, який повідомив, що татари перейшли Донець та йдуть на Рязанську і Тульську землі [5 с. 256].

У 70-х роках ХVI століття після татарського набігу на Москву царський уряд утворює чітку систему прикордонної служби. Так, згідно з розкладом сторож 1571 року вздовж південного кордону Російської держави було встановлено 73 сторожі, серед яких згадуються сторожа під Ізюмом (мал. 1, 2), а також „5-тая сторожа Святогорская” (мал. 1, 2), які були розташовані на лівому боці Дінця. Сторожі являли собою пункти спостереження, які складалися в основному з 6-8 осіб. Путивльська сторожа контролювала територію до гирла Осколу, а решта дві повинні були вести контроль за територією від гирла Осколу й до Айдару [4, с. 13].

З метою перекриття Ізюмської сакми (шляху - прим. авторів), яка дуже часто використовувалася татарами для нападу на російські землі, за наказом царя Бориса Годунова у 1599 році при гирлі річки Оскіл, на правому боці, було засновано прикордонно-сторожове містечко Цареборисів з військовим гарнізоном [1, с. 124-125]. Воно являло собою фортецю, споруджену за типом російських укріплень того часу. Фортеця була побудована з соснового дерева, з подвійною стіною заввишки 3 сажні (8,6 м - прим. авторів). Периметр її дорівнював 379 сажнів (818,6 м - прим. авторів). Вона мала дев'ять башт, три з яких були проїжджими, а шість - глухими. Іззовні острожної стіни був зроблений земляний вал, на якому споруджені башти.

За валом був викопаний рів завглибшки 3 (6,48 м - прим. авторів) і завширшки 4 сажні У ХVII ст. застосовувалася казенна сажень, що дорівнювала 216 см, аршин - 72 см. Каменцева Е. И., Устюгов Н. В. Русская мегрология. - М., 1975. С.86. (8,64 м - прим. авторів). Далі простягалися слободи стрільців, козаків і пушкарів, оточені острогом. На початку ХVII ст. місто було зруйноване кримською ордою і тільки з 1654 року, у зв'язку з приходом переселенців з України, на Цареборисівському городищі відроджується життя (13, с. 9). У 1655-1656 роках тут споруджувалося укріплення, про що свідчить наказ уряду про відправку з Тули і Москви в Цареборисів пищалій, ядер та пороху (1, с. 223-225). Його графічне зображення зробив В. Струков у 1679 році (4, мал. 2, 2А, 3). Зовнішній вигляд фортифікаційних споруд Цареборисівської фортеці відобразив у своєму малюнку художник В. Ілуценко (6, с. 14; мал. 2). У другій половині ХVII ст. Цареборисів, як і інші опорні пункти того часу, з військового укріплення перетворюється у звичайне адміністративне містечко. На цей час ніяких споруд від Цареборисівської фортеці не збереглося. Але на схід від с. Красний Оскіл в Ізюмському районі знаходиться місцевість, яка має назву у місцевого населення „Городище”. Археологічними дослідженнями даної території, проведеними за участю Харківського національного університету, було підтверджено місце знаходження Цареборисівської фортеці (мал.1,5; 2; 2А, 3).

В кінці ХVI ст. - 1-й пол. ХVII ст. спостерігається інтенсивне переміщення українського і російського населення з центральних районів держави на південь, у тому числі і на Середнє Подінців'я, особливо в межиріччя Дінця і Тору. Їх приваблювали тут соляні озера, з ропи яких виварювали сіль. Але постійна загроза набігів кримських і ногайських орд перешкоджала тривалому закріпленню переселенців у цьому регіоні.

До 1624 року належать перші документальні дані про Святогірський монастир, збудований на крейдяних скелях на правому березі Сіверського Дінця, який був справжньою „фортецею”. Численні підземні приміщення і сховища, з'єднані потайними ходами, міцні мури з гарматами, забезпеченість зброєю і харчуванням давали можливість надійно захиститися від татарських нападів, але монастир не міг захистити людей, які працювали на соляних промислах (мал.1,3; мал.2). Тому вже в

1625 році валуйчанин Помінко Котельников звертався до царя з пропозицією побудувати біля Торських озер острог і почати казенне солеваріння. Спроби побудувати казенні варниці в 40_х роках ХVII ст. не мали успіху.

До середини ХVII ст. з метою захисту соляних промислів на Торі робляться спроби по зведенню острожних укріплень на правобережжі Сіверського Дінця. Так, за розпорядженням уряду в 1645 році біля Торської переправи був побудований невеликий дерев'яний острожок, в якому з приходом весни і першого снігу зобов'язані були нести позмінну службу по 20 чугуївських козаків, та восени 1646 року козаки передчасно залишили його. Скоріш за все, татарам незабаром вдалося зруйнувати цей сторожовий укріплений пункт [13, с. 11].

У результаті вивчення краєзнавчої літератури і проведених місцевих пошуків було виявлено, що у старожилів м. Слов'янська місце „Торської переправи” завжди асоціювалося з бродом через р. Казений Торець, яка знаходилася на 300 м нижче за течією від сучасного моста через старе русло цієї річки в м. Слов'янську.

У цьому місці починається підвищення лівого корінного берега до 4-5 м, хоча на цій ділянці річки береги доволі пологі. Тут зустрічаються фрагменти кераміки пізнього середньовіччя. Біля цієї прибережної частини починається вулиця Комунарів (колишня Кузнєчна - прим. авторів) м. Слов'янська. Кузнєчна вулиця розпочиналася від давнього „Торського перелазу” - брід через р. Торець (до 1890 р. єдина переправа) [16, с. 26]. Можливо, на цьому місці і знаходився в 1645 році невеликий острожок біля Торської переправи (мал. 1, 4). На жаль, ця ділянка місцевості в наш час забудована спорудами молокозаводу, що не дає можливості для повного проведення археологічних досліджень. Описана місцевість за всіма вимогами облаштування фортифікаційних пунктів якнайкраще підходить для цієї мети. Крім того, вулиця Комунарів, біля якої знаходиться виступ підвищення берега, по прямій, на відстані 1400 м, виходить до місця біля солоних озер і річки Колонтаївки, де пізніше була споруджена Торська фортеця. Відрізок давнього чумацького шляху від р. Колонтаївки до р. Торець і дав початок першій вулиці міста - Кузнєчній [16, с. 26]. Наші спостереження знаходять своє підтвердження на плані м. Слов'янська кінця ХVIII ст. [16, с. 27; мал. 2]. Сучасне розташування вулиць у цій частині міста залишилось незмінним.

Першим з укріплених прикордонно-сторожових пунктів, побудованих на правому боці Сіверського Дінця для захисту торських соляних промислів, було Маяцьке містечко. Із писемних джерел ми дізнаємося, що Маяцьке містечко було закладене влітку 1663 року та добудоване у 1665 році [13, с. 16]. Після закінчення будівництва С. Тітовим було складено його опис, в якому зазначалося, що місто „Мояк” побудоване за вказівкою царя поблизу Торських озер на Маяцькому городищі на березі Дінця в 1663 році (мал. 1,6). Далі повідомляється, що „острог ставлен дубовым лесом мерою около всего острогу 185 сажен (399,6 м - прим. авторів), в стенах две башни с проезжими вороты, 4 башни глухих. По городовой стене построены обламы и каты. Около острогу ров в глубину полторы сажени (3,24 м - прим. авторів), у ширину тож. Наряду - две пищали в стенках и на колесах, к ним 245 ядер. В государевой казне, в зельном погребе зарядного пороху бочка, свинцу - две свиньи, 92 мушкета с жаграми” [13, с. 16]. У 1666 році в місті з державної казни була побудована соборна церква на честь живоначальної Троїці. Далі подається опис будівель всередині острогу і деяких фортифікаційних споруд: „В городе построен казенный погреб с выходом трех сажней в дубовом лесу да съезжая изба в сосновом лесу. Да в городовой стене от Салтовской слободы построена 4-угольная проезжая башня. В той башне 4 моста, караульный чердак, крытый тесом, да по городу построены обламы, меж 4-х башен, в дубовом лесу, и бойницы и кровати, а на кроватех колья и каменья и на обламах поставлены дубоскаты. Да в городе ж построены 4 избы в сосновом лесу для зимового стоянья ратных людей. Да в городе ж, на государевом дворе, где воеводы живут, построены 3 горницы в сосновом лесу, да ледник построен (на том леднику-анбар, крыт лубьем), да сарай построен, крыт лубьем. Около слобод крепости построены... ”[12, с. 115].

Опис Маяцького містечка на 1668 рік дає нам таку картину: „Город ставлен острогом в дубовом лесу. По острогу обламы и каты. По мере около города городовые стены 205 сажень (540 м - прим. авторів). По городу 2 башни проезжие, 4 башни - глухих” [14, с. 115].

Під час повстання К. Булавіна в 1670 році Маяцьке містечко було зруйноване урядовими військами як населений пункт, що виступив на боці повсталих. Очевидно, у період 1668-1672 років його ніхто не відбудовував. Але згодом уряд вдається до заходів по відновленню містечка. Острожні укріплення були відновлені, частково реконструйовані і добудовані.

Опис на 1678 рік зазначає, що Маяцьке містечко мало стіни, зведені з дубового дерева, з обламами і катами. У стінах знаходилося вже 7 башт, дві з яких були проїжджими. Місто оточував рів завглибшки 3 сажені (6,48 м - прим. авторів) і стільки ж завширшки. З містечка до Сіверського Дінця вів потайний вихід. Із озброєння знаходилося: 2 пищалі з ядрами до них, 52 мушкети, а також порох, свинець і ін. На стінах острогу знаходилися запаси каменю та колод. Жителі чергували біля проїжджих воріт по 10 осіб, а українські козаки - на ближчих та дальніх роз'їздах по 10 осіб, змінюючись через добу. Ці заходи дозволили восени 1679 року мешканцям містечка витримати тижневу облогу кримської орди [14, с. 27]. Між козацькими сторожовими загонами та загонами татар на роз'їздах, очевидно, також траплялись збройні сутички, про що свідчать і знахідки предметів озброєння біля так званої „Новой Посольской дороги”, яка проходила по території, прилеглій до Маяцької фортеці.

З письмових джерел випливає, що у другій половині XVII ст. Маяцьке містечко виконувало функції військово-оборонного та військово-адміністративного центру. На нього покладалися функції не тільки по захисту солеварень на Торі, але й Ізюмського та Цареборисівського бродів від нападів кримських татар, а також по заселенню межиріччя Дінця і Тору населенням з північних регіонів Слобожанщини.

Продовжуючи заходи, спрямовані на зміцнення південних кордонів Російської держави, уряд вдається до будівництва нових укріплених містечок. Так, у 1676 році біля Торських соляних озер зводиться невеличка фортеця, що послужила основою „жилого города” Соляного [14, с. 27]. У „переписных книгах”, складених у 1678 році Б. Протасовим, зазначається, що у 1676 р. в Соляному збудували 2 вежі проїжджі та 4 глухі, а між ними 161 сажень (347,7 м - прим. авторів) стіни. Навколо міста викопали рів завширшки 2,5 сажні (5,4 м - прим. авторів) та завглибшки 1,5 сажня (3,2 м - прим. авторів). На території острогу знаходилися: приказний двір, караульня, тюрма та колодязь.

На острожних стінах встановили 6 пищалій, які доставили з Цареборисова, Маяків та інших міст [14, с. 28]. Більш докладне уявлення про стан Соляного містечка (Торської фортеці) подає опис 1684 року: „Город Соляной ставлен острогом стоячим, дубовым и сосновым лесом вверх. По мере тот острог 2 сажени без чети (3,78 м - прим. авторів). У того города обламы сделаны и коты накочены. По городу 2 башни с проезжим вороты, 4 башни глухих. Башня Московская проезжая, что от Маяцкого, рублена сосновым лесом в 6 саженей (12,9 м - прим. авторів). Длиною стена по 3 сажени без чети (5,9 м - прим. авторів). В той башне ворота створчатыя, в воротах скобы и засов железной, замок вислой троескичной. В вышину башня до обламов 41 венец (в 41 колоду, або близько 8 м - прим. авторів), а обламов 4 венца. Сверх обламов - ежи, а клети 17 венцов. В той башне 2 моста, а та башня не покрыта. От той башни городовой стены до наугольной башни к Сухому озеру 17 сажен с полусажнем (37 м - прим. авторів), обламы построены и коты накочены. Башня наугольная ис соснового лесу рублена в 4 стены, длиною стена пол.-3-я сажни. Та башня вверх 20 венцов (близько 4 м - прим. авторів), в той башне один мост. А от той башни помере городовой стены до наугольной башни 44 сажни с полусаженью (близько 95 м - прим. авторів). Башня наугольная от Сухого Озера ис соснового лесу рублена в четыре чтены, длиною стена пол-3-ти сажени, вверх та башня 20 венцов (близько 4 м - прим. авторів), а в той башне один мост. А от той башни помере городовой стены до проезжей башни, что от посаду 20 саж. Без чети (близько 43 м - прим. авторів). Башня проезжая, что от посаду, ис соснового лесу рублена в 4 стены, длиною стена по 3 сажени без чети (близько 6 м - прим. авторів), ворота створчатые… В вышину та башня до обламов 26 венцов (близько 5 м - прим. авторів), клетка рублена в 4 стены… В той башне - 2 моста. От той башни по мере городовой стены до наугольной башни к Кривому озеру 20 сажней с четвертью (близько 43 м - прим. авторів). Башня наугольная от посаду к Кривому озеру ис соснового лесу рублена в 4 стены, длиною стена по 3 сажени без чети (близько 6 м - прим. авторів). В вышину та башня 20 венцов (близько 4 м - прим. авторів). В той башне один мост. От той башни до наугольной башни от Кривого озера по мере городовой стены

30 сажней без чети (близько 64 м - прим авторів). Башня наугольная от Кривого озера ис соснового лесу рублена в 4 стены. Длиною стена полтретью сажени. В вышину та башня 20 венцов (4 м - прим. авторів). В той башне один мост. От той башни по мере городовой стены до Московской проезжей башни 12 сажней (25,9 м - прим. авторів). Всего по мере около Соляного города городовыя стены, опричь башень, 167 сажней (360,7 м - прим. авторів). В городе приказная изба. Перед приказною избою сени рублены ис соснового лесу, за сеньми сарай, крытый сосновым дором, а тот сарай устроен для снаряду. В городе колодезь рублен в дубовом лесу в 4 стены… Около города выкопан ров со всех 4-х сторон, в глубину полусажени, в ширину полтретью сажени” [14, с. 116-118]. Навколо Тору (Соляного містечка) були збудовані дерев'яні і земляні споруди. Графічне зображення міста Тору міститься на малюнку В. Струкова 1679 року

Протягом ХVII ст. місто кілька разів було зруйноване, але знову відроджувалося. Його фортифікаційні споруди реконструювалися та перебудовувалися, а наприкінці 20_х - початку 30_х років ХVIII століття Торська фортеця зазнала великої реконструкції. Збережений в архівах план цієї фортеці дозволяє стверджувати, що саме в ті роки їй було надано того вигляду, який вона зберегла до 80-х років, коли після приєднання Кримського ханства до Росії і ліквідації загрози татарських набігів Торська фортеця була виключена з числа оборонних споруд. Відпала також необхідність утримання в ній військового гарнізону [14, с. 58-59].

З 2005 року на місці колишньої Торської фортеці Слов'янським краєзнавчим музеєм спільно з відділом охорони пам'ятників археології Донецького обласного краєзнавчого музею ведуться археологічні розкопки. Предмети, знайдені експедицією, зберігаються в Слов'янському краєзнавчому музеї [9].

Історичні дані свідчать про існування ще до 1651 року невеличкого укріплення на місці Ізюмської переправи, яке мало назву «Ізюмський окоп». Воно знаходилось на лівому березі Дінця, біля р. Ізюмця, недалеко від переправи через Донець.

У 70-х роках ХVII ст. українськими переселенцями тут було збудовано нове укріплення, яке у 1680 році вже називалось Ізюмським городком [6, с. 15-16].

Навесні 1681 року почалось будівництво Ізюмської фортеці. За повідомленням генерала Г. Касогова, 6 березня „…на новой черте, на Изюмском перелазе с крымской стороны Северского Донца, в самом крепком и пристойном месте город делать почали” [19, с.189] (мал. 1).

Місто Ізюм будувалося як великий укріплений пункт на півдні Слобожанщини. Воно складалося з двох фортець, що мали назву великого і малого міст.

Мале місто-фортеця було споруджене на горі Кременець. Стіни фортеці, що мали заввишки 2 сажні (4,3 м - прим. авторів), були зроблені з дубових колод, вкопаних у землю. Фортеця мала одну проїзну і 7 глухих башт. Довжина стін з баштами дорівнювала 334 сажням (721,4 м - прим. авторів). Навколо фортеці, на відстані 1,5 сажня (3,2 м - прим. авторів) від стіни, був викопаний рів завглибшки і завширшки в 2 сажні (4,3 м - прим. авторів). Поруч з фортецею, ближче до Дінця, на найвищому місці було насипано три кургани, на яких збудували сторожові вежі, де вдень і вночі чергували дозори [19, с. 363].

Нижче малого міста, на території, зайнятій нині центральною частиною Ізюма, була споруджена головна фортеця, так зване велике місто. Вона була збудована з дерева, а стіни являли собою подвійний зруб у 42 вінці (близько 8,4 м - прим. авторів), для міцності перегороджений клітками (ряжами), заповненими землею. Майже чверть фортеці займав замок (цитадель), що був розташований в її північно-західному кутку. Замок з'єднувався з фортецею проїжджою баштою. У замку і фортеці збудували 15 башт - 4 проїзні і 11 глухих. Всі башти були чотирикутні і тільки одна - шестикутна. Довжина стін головної фортеці з баштами дорівнювала 1800 сажням (3888 м - прим. авторів). Як і в малому місті, головна фортеця була оточена ровом завглибшки і завширшки 2 сажні (4,3 м - прим. авторів). Всередині фортеці навколо замкової стіни також був викопаний рів. Між великим і малим містом на правому березі Дінця було споруджено земляний вал, вздовж якого встановлено подвійні надовби. Таке ж укріплення було збудовано від малого міста до Дінця нижче Кривого озера [19, с. 365]. Службу в Ізюмській фортеці несли козаки з Чугуєва, Змійова та інших міст і сіл Харківського полку [20].

Ізюмську фортецю добре описав академік Й. А. Гільденштедт, відвідавши місто восени 1774 року [5, с. 139].

У 1685 році був утворений Ізюмський слобідський козачий полк. Полк контролював територію між річками Донець, Оскіл і Красна, від Тору на півдні, до Валуйок - на півночі. Після розформування Ізюмського козачого полку у 1765 році Ізюм став провінційним містом Слобідсько-Української губернії. На території, де були розташовані Ізюмські фортеці, археологічні дослідження не проводилися, оскільки нині тут побудоване сучасне місто.

У 1684 році при гирлі Тору (Казенного Торця - прим. авторів) зводиться ще одне укріплене містечко (фортеця). Про будівництво цієї фортеці свідчить „Строельная книга”, яка була доставлена харківським полковником Г. Донцем у листопаді 1684 року до канцелярії білгородського воєводи. У ній зазначається: „…На усть реки Тору и меж реки Северского Донца, у Казацкой пристани, где было велено перенести Маяцкий город, построено земляной городок мерою городовой стены 174 сажени (375,8 м - прим. авторів). По тому городку 2 башни с проезжими вороты да 4 глухих наугольных, в том числе одна - земляная. Около города ров в глубину и в ширину по 3 сажни (6,48 м - прим. авторів), вал в вышину 3 сажни (6,48 м - прим. авторів) с гребнем, у подошвы 3,5 сажни (7,56 м - прим. авторів). А изнутри того города к валу для крепости ставлены деревянные припалки… Да в том же городе для береженья оставлены на заставе Харьковского полку казаков 20 с переменою. В тот же город дано ис Харьковского полку знамя, пищаль затинная железная, 40 пулек железных, зелья полпуда”[14, с.119-120]. Однак мешканці Маяцького відмовилися переселятися до цього містечка. Новозбудовану фортецю називали Козацькою Пристанню, яка розташовувалась поруч і часто згадується у джерелах 2-ої пол. ХVII ст., або просто „Городок”. 3 поч. ХVIII ст. вона відома як Райгородок (нині с. Райгородок у Слов'янському районі).

У щоденнику наукової експедиції Й.А.Гільденштедта 1774 року зазначалося, що за 10 верст від Маяцького містечка, вниз по Дінцю, на правому його боці, знаходився Райгородок. Він був збудований і укріплений, як і Маяки, населений українцями, що належали до Слобідсько-Української губернії [14, а 64].

Фортифікаційних укріплень та інших споруд цього містечка до нашого часу не збереглося, але у двох кілометрах на південний схід від сучасного селища Райгородок, між лівим берегом р. Казенний Торець і правим берегом р. Сіверський Донець знаходиться місцевість, яку корінне населення називає „Козаче”. Це місце являє собою запустілу територію, яка де-не-де поросла лісом. Часткове дослідження цієї території проводила археологічна експедиція Донецького обласного краєзнавчого музею під керівництвом Е.Є. Кравченка, яка підтвердила місцезнаходження містечка ХVII ст. у гирлі Тору [8, с. 21-24].

Писемні джерела також свідчать, що всі прийняті заходи не могли надійно захистити ні Торські соляні промисли, ні прилеглу до них територію з укріпленими пунктами від нападу кримських татар. Місцеве населення частково знищувалося, частково забиралось у полон, що змушувало його звертатися за допомогою до влади. Так, на початку 1690 року маячани скаржились царям Івану Олексійовичу та Петру Олексійовичу, що „татарове под Маяцкий приходят большимя и малыми партиями беспристанно и многих наших братьев и жен и детей рубят и в полон емлют. А город, государи, ставлен острогом дубовым лесом. И острог и башни ветхи, погнили и обвалились. В осадное время сидеть нам, холопем вашим, не в чем, потому что город ветх и тайник обвалился, воды в нем нет, а около города и посаду валу и крепости никакой нет... Велите о строении города и крепостей своих великих государей указ учинить....” [14, с. 31].

У 1694 році відрядженим на Ізюмську укріплену лінію військам під командуванням думного дворянина В.Ведеровського було доручено не тільки охороняти, а й обновити зруйновані дерев'яні та земляні споруди Маяцького і Соляного містечок.

Звіт В. Ведеровського дає достатньо чітке уявлення про Маяцьке містечко того часу: „Городок Маяцкий построен 1663 г. подле Северского Донца, на Крымской стороне. Острог ставлен дубовим лесом … По городовой стене помещены кровати, а сверху острогу обламы н каты накочени. Городовые стени, кровати и каты худы, во многих местах обвалились. По городу семь башен четвероугольных. Проезжая башня Троицкая мерою стени по две сажени с аршином (5 м - прим. авторів). В ней с поземним три моста. Возле той башни вестовой колокол весом в 8 пудов 14 гривенок, и тот колокол разбит... От той проезжей Троицкой башни по мере городовой стены вниз к Северскому Донцу до наугольной глухой башни 18 сажен без четверти (ок.27 м - прим. авторів). Башня наугольная мерою стены по две сажени (4,3 м - прим. авторів). В ней один мост. От той наугольной башни по мере городовой стены до другой глухой наугольной башни 30 сажен (64,8 м - прим. авторів). Башня та наугольная мерою стены по две сажни (4,3 м - прим. авторів). В ней один мост. От той наугольной башни по мере городовой стени до средней глухой башни 18 сажен (38,8 м - прим. авторів). Башня та средняя мерою стены по две сажени с аршином (5 м - прим. авторів). В ней два моста. От той средней глухой башни до наугольной глухой башни 17 сажен (36,7 м - прим. авторів). Башня та наугольная мерою стены по две сажени (4,3 м - прим. авторів). В ней один мост. От той наугольной глухой башни по мере городовой стени до проезжей средней башни 20 сажен с аршином (43,9 м - прим. авторів). Башня та средняя проезжая мерою стены по 2,5 сажени (5,4 м - прим. авторів). В ней с поземним три моста. От той проезжей средней башни до наугольной глухой башни по мере городовой стени 20 сажен (43,2 м - прим. авторів). Башня наугольная мерою стени по два сажни (4,З м - прим. авторів). В ней один мост. От той наугольной глухой башни по мере городовой стены до Троицкой проезжей башни 22 сажени (47,5 м - прим. авторів). И те выше описанные семь башен без верхов н некоторые те и городовые стены, и обламы и каты, и кровати во многих местах обгнили и обвалились... Около городу с трех сторон выкопан ров глубиной в 2,5 сажни (5,5 м - прим. авторів), в поперек - 3 сажни (6,5 м - прим. авторів). И тог ров остался вновь... С четвертой стороны городу не копан потому, чго городовые стены стоят от реки Донца над горою... По городу наряду: медные три пищали, весом более 10 пудов, одна - железная, весом 32 пуда, затинная пищаль в ложах, 30 мушкетних стволов да 20 старых мушкетов... Изнутри города учинен тайник. В тайнике колодязь. Воды в нем нет... Служилых воинских людей - 91 человек” [14, с. 32-33].

Наприкінці ХVII - початку ХVIII ст. у зв'язку з побудовою нових оборонних пунктів - Торської, Райгородської та Бахмутськоі фортець Маяцька фортеця поступово втрачає своє стратегічне значення як прикордонно-сторожовий пункт і в першій половині ХVIII ст. необхідність в її захисній функції, очевидно, відпадає. Вона перетворюється в звичайний населений пункт.

У щоденнику наукової експедиції Й. А. Гільденштедта було записано, що вниз за течією Дінця в низині, оточеній відлогими пагорбами, розкинулося містечко Маяки. Містечко було невелике, неправильної забудови, оточене сухим ровом і частоколом. Біля містечка через р. Донець знаходився міст завдовжки до 50 сажнів (близько 108 м - прим. авторів) [14, с. 63-64].

Як ми бачимо, у цьому повідомленні нема і натяку на колись воєнний форпост з його стінами, баштами та ровами.

Таким чином, місцезнаходження вищезазначених фортець більш-менш відоме і майже всі вони були у різний час досліджені. Водночас, аналізуючи розглянуті в писемних джерелах етапи існування Маяцького укріпленого пункту, від побудови до втрати значення як оборонного форпосту, постає питання про його місцезнаходження на березі Дінця, планування та обрис.

Уперше графічне зображення Маяцької фортеці зустрічається на Межевому плані Святогірського печерного монастиря ХVII ст., який склав В. Струков [4; мал. 2; 2А, 2]. Проте малюнок не дає чіткого уявлення про її планування та фортифікаційні укріплення, а також про точне місцезнаходження на березі Дінця.

Останній опис Маяцького містечка на 1694 рік дає нам деяке уявлення про планування острогу, а також частково про розміри та довжину його фортифікаційних споруд. Коригуючи сучасні міри довжини з мірами довжини ХVII - ХVIII століть, ми маємо такий висновок, що загальна довжина стіни з Троїцькою проїжджою баштою і двома наріжними глухими баштами з боку „Салтівської слободи” складала 99,1 м, а стіна з двома наріжними глухими баштами з боку Дінця мала загальну довжину 73,4 м, довжина стіни з середньою глухою баштою і двома наріжними глухими баштами складала 89,3 м, стіна з проїжджою баштою і двома наріжними глухими баштами була довжиною 101,1 м, тобто загальна довжина острожних стін з баштами складала 362,7 м, або 167,5 сажнів (прим. авторів). На жаль, про висоту башт та стін в описі нічого не говориться, проте є повідомлення про їх чотирикутну форму і кількість мостів. Так, Троїцька проїжджа башта і ще одна проїжджа башта острогу мали з наземними по 3 мости, у середній глухій башті було 2 мости. Наріжні глухі башти мали по одному мосту. З трьох боків фортеця була оточена ровом завглибшки 5,5 м і завширшки 6,5 м.

Отже, спираючись на свідчення писемних джерел, які стосуються Маяцького містечка, можна зробити висновок, що цей укріплений пункт, якщо зважати на його місцезнаходження на пагорбі Дінця та його конфігурацію, відповідав давній руській традиції, пов'язаній з максимальним використанням рельєфу місцевості. Для підсилення неприступності фортець вони розташовувалися, як правило, на високих пагорбах. Ми бачимо, що одна стіна Маяцького знаходилася безпосередньо над горою з боку річки. Використовуючи захисні якості рельєфу місцевості, будівничі Маяцького містечка подумали й про його додатковий захист. Так, навколо острожних стін з трьох боків було викопано рів. Про ефективність ровів та валів у системі оборони фортець свідчить той факт, що вони мали розповсюдження аж до ХVIII століття [11, с.27]. У цей період будівництво острожних укріплень містечок здійснювалося суворо „по наказам й пам'ятям”, у яких найдокладніше були розписані всі етапи ходу будівництва, починаючи з вибору місцевості, заготівлі лісу і закінчуючи зведенням фортеці і будівель всередині її [11, c. 72].

На жаль, від укріплень Маяцького острогу не збереглось будь-яких речових доказів, і про їх конструктивну будову можна судити лише за бідними свідченнями, які збереглися в історичних документах.

З описів Маяцького містечка випливає, що протягом більш, ніж 30 років його фортифікаційна будова періодично зазнавала змін. Так, на 1665 рік периметр його острожних стін складав 185 сажнів, або 399,6 м. В його стінах було 2 проїжджі, тобто мостові башти з воротами і 4 башти глухих наріжних. Навколо острогу був виритий рів завглибшки й завширшки півтора сажня, або 3,2 м. На 1666 рік одна проїжджа башта мала вже 4 мости і вартове горище. На 1668 рік загальний периметр острогу складав вже 205 сажнів, або 540 м, кількість башт залишалася без змін. У 1678 році в його стінах знаходилось вже 7 башт, 2 з яких були проїжджими, 4 наріжних глухих і одна середня глуха башта, а рів був завглибшки й завширшки 3 сажні, або 6,48 м.

Опис Маяцького містечка на 1694 рік дає нам більш докладну картину довжини його фортифікаційних споруд. Периметр острожних стін з 7 баштами мав довжину 167,5 сажня, або 362,7 м, а рів був завглибшки 5,5 м й завширшки 6,5 м. На території фортеці була побудована Троїцька соборна церква. Очевидно, вона знаходилася напроти Троїцької проїжджої башти в центрі фортеці. Для давньоруських міст традиційним було розміщення церков у середині фортеці [11, с. 76]. На території Маяцького містечка також був колодязь і потайний хід, знаходилася хата для приїжджих і чотири дерев'яні хати для зимування „ратних людей”. За другою проїжджою баштою на території острогу, очевидно, був невеликий дворик, де знаходилися всілякі сховища для зберігання припасів. Це були: комора, сарай, підвал для боєприпасів і казенний погріб для харчів. У містечку знаходився так званий „тосударев двор”, де мешкали воєводи.

На ньому були побудовані три дерев'яні горниці. У зазначених описах зафіксована довжина острожних стін та почасти їх конструктивні особливості, а також чотирикутна форма башт і їх ширина. Проте в жодному описі не зазначено висоту фортифікаційних споруд, крім кількості мостів у баштах. Невідоме й розташування всіх будівель всередині самого острогу.

На жаль, майже всі креслення фортець ХVII століття вже давно й безповоротно втрачені, тому деякі уявлення про їх характерні особливості ми можемо одержати графічно, відтворивши острожні конструкції за писемними свідченнями.

Для графічного відтворення генерального плану Маяцької фортеці ми використали інші писемні джерела. Так, докладний опис Маяцького містечка В. Ведеровським, з урахуванням зазначених ним розмірів фортифікаційних споруд, дав змогу провести її графічну реконструкцію плану. Щодо реконструкції обрису фортеці, то ми взяли за основу дослідження М.П. Крадіна, де він відмічає, що для реконструкцій втрачених форм фортифікаційних споруд можуть бути використані елементи і форми з інших пам'ятників громадянського та культурного будівництва, ідентичні відтворюваним втратам [11, с. 79]. З опису містечка випливає, що острожні стіни мали вигляд частоколу, тобто вертикально вкопаних у землю дубових колод. Між чотирьох башт на стінах були споруджені облами і кати. На стінах були побудовані краваті. Ми вважаємо, що облами і кати були споруджені на стінах між Троїцькою проїжджою баштою і середньою глухою баштою.

Інші письмові джерела дають нам деяке уявлення про розміри острожних стін, які в низці фортець у висоту не перевищували 2 сажнів, або 4-4,5 м. Відомі також будівельні прийоми і обрис чотирикутних проїжджих і глухих башт. Висота глухої наріжної башти не перевищувала 4-6 м, а висота такої ж за формою, але проїжджої башти в три мости складала близько 15 м [11, с. 58]. В описах Маяцького містечка нема даних про висоту башт і острожних стін, що не дає повного уявлення про їх обрис. Але відомо, що будівельні прийоми зведення фортець того часу часто традиційно повторювали один одного. Тому при відтворенні графічної реконструкції висоти башт і стін Маяцької фортеці ми використали опис фортифікаційних споруд Соляного містечка на 1684 рік [14, с. 116-117] та опис Ізаюмської фортеці. Так, з опису Соляного містечка випливає, що висота наріжних башт з одним мостом не перевищувала

20 вінців, тобто була близько 4 м. Висота Московської проїжджої башти в два мости цього містечка складала 41 вінець до обламів і 4 вінця обламів, тобто мала висоту близько 9 м, а висота другої проїжджої башти в два мости була 26 вінців, що складає близько 6 м. В описі Соляного містечка вказана і висота острожних стін „по мере тот острог 2 сажени без чети”, що складає близько 4 м. Скоріш за все висота стін і башт Маяцького острогу була такою ж. Графічне зображення башт і стін Торського (Соляного) і Маяцького містечок (мал. 2А, 1, 2) вказує на подібність їх конструктивних особливостей. Ці дані дозволили відтворити архітектурний обрис стін і башт Маяцького острогу (мал. 5;мал. 6). Графічна реконструкція генплану та відтворення обрису Маяцької фортеці при всій умовності та схематизмі зображення дають уявлення про тип самого острогу, про його планову схему і об'ємно-просторові композиції.

Проведені дослідження на місцевості показали, що село Маяки у Слов'янському районі знаходиться на правому березі р. Сіверський Донець і розташоване по пагорбах і балках. Весь високий корінний берег річки складений в основному з крейдових відкладів. Біля східної частини села розташоване високе плато, де знаходиться відоме в літературі городище Царине [10, с. 12-18]. Із західної частини села по березі річки до населеного пункту підступають кар'єри та відвали колишнього крейдового кар'єру. В цій частині села у річку впадає глибока древня балка, що зветься у місцевого населення Доломанівка. Плато на підвищенні біля цієї балки забудовано житловими будівлями і має назву Валок. Село ніби розділене на дві частини глибокою давньою балкою Водяною, яка тягнеться від лісу з півдня на північ та впадає в Донець, утворюючи мілину. В цій частині річки колись знаходився брід, пізніше - дерев'яний міст, а зараз тут місцевий пляж. Південну частину села біля лісу місцеве населення називає Засікою. Північно-східна частина села біля річки бугриста та частково забудована. Тут же, за повідомленнями мешканців села, часто мають місце провали ґрунту, пов'язані з підземними пустотами і ходами, виритими у давнину.

Про провали ґрунту на деяких ділянках села на початку і в середині ХХ ст. повідомляв ще слов'янський краєзнавець-аматор Абрамов А.І., щоденники якого зберігаються у Слов'янському краєзнавчому музеї. Останній провал ґрунту стався у 2004 р. Влітку 2006 р. Давиденко В.В. оглянув місце провалу і встановив, що мешканцями вулиці провал засипається сміттям.

З метою прив'язки графічної реконструкції генерального плану Маяцького острогу до конкретної ділянки місцевості нами було складено його топографічний план. Маяцька фортеця знаходилася на плато одного з пагорбів правого корінного берега Дінця. Підвищення має форму неправильного чотирикутника зі сторонами різної довжини, орієнтованими на північний схід-південний захід та південний схід-північний захід. Північно-східна частина плато, яка прилягає до Дінця, закінчується крутим схилом, на якому є одноуступна ескарпна ділянка довжиною 74 м з висотою уступу близько 4 м і шириною терасової площадки 1,5-2 м. Східна кінцева частина ескарпу впирається в частину рову, залишки якого мають розміри: завдовжки 6 м, завширшки - 5 м та завглибшки 0,7-1 м. Південно-східна сторона плато зазначеного підвищення відділена від наступного підвищення (пагорба) давньою глибокою балкою. Південно-західна сторона плато відділена від подолу сучасною вулицею. Це плато біля північно-західної сторони розділене вузькою улоговиною (залишок рову ?), по якій до недавнього часу проходила стежка до річки. Вся територія вищезазначеного плато забудована житловими, господарчими приміщеннями чотирьох домовласників вулиці Астраханців. Зі слів жителів вулиці, у північно-західній частині плато в давнину знаходилася дерев'яна церква і тому це місце зветься Капличка. Ділянку місцевості біля південно-східної частини плато мешканці вулиці називають „Ратуша”. Розташування ділянок місцевості на плато з такими назвами збігається з графічним зображенням соборної церкви і адміністративної будівлі на малюнку Святогірського печерного монастиря, виконаному В. Стуковим.

Порівнюючи графічну реконструкцію фортеці з топографічним планом і результатами огляду зазначеної вище місцевості, ми прийшли до висновку, що на цьому місці і знаходилася острожна частина Маяцького містечка. Цей висновок підтверджується і зібраним тут фактичним матеріалом: фрагментами керамічного посуду і залишків залізних котлів, цвяхів, залізних риболовних гачків та інших металевих предметів. Також знайдені уламки кахлів деяких орнаментальних типів, які містять композиції з S-подібними завитками (півсваграми), які часто зустрічаються в європейському та українському кахельному мистецтві ХVI-ХVII століть. Аналогічні кахлі знайдені на Козачій Пристані та у Святогірському монастирі [8, с. 130].

Незважаючи на забудівлю цієї ділянки місцевості, все ж є можливість її часткового археологічного дослідження, яке допоможе уточнити і поглибити відомості архівних джерел.

У цілому проведення археологічних досліджень усіх вищезазначених оборонних споруд у межиріччі Дінця і Тору допоможе також конкретизувати розміри і форми їх окремих споруд, виявити особливості конструкцій цих фортець.

Література

1. Багалей Д.И. Очерки из истории освоения степной окраины Московского государства. - М., 1887.

2. Герберштейн С. Записки о Московитских делах. - СПб, 1908.

3. Давыденко В.В., Хозин С.Р., Пирожак В.В. Фортификация Теплинского городища на Северском Донце. Святогірський Альманах. - Донецьк, 2006.

4. Дедов В.Н. Святые Горы: от забвения к возрождению. - К., 1995.

5. Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии академика С.-Петербургской Академии наук Гильденштедта 1774 г., Харьковский сборник, 1891. выпуск 5.

6. Дяченко М.Т. Ізюм. Історико-краєзнавчий нарис. Харківське книжне видавництво. - Харків, 1963.

7. Каменцева Е.И., Устюгов Н.В. Русская метрология. - М., 1975.

8. Кравченко Э.Е. Раскопки поселения «Казачья Пристань» на Северском Донце. Музейні засоби з народознавства. - Донецьк, 1998.

9. Кравченко Э.Е., Цимиданов В.В., Шамрай А.В., Мирошниченко В.В., Петренко А.Н. Отчет о работе средневековой археологической экспедиции ДОКМ в 2005 г. - Донецк, 2006.

10. Кравченко Э.Е., Мирошниченко В.В. Изразцы ХVII в. с поселений среднего течения Северского Донца // Археология и архитектура. - Т. 1.- Донецк-Макеевка, 2001.

11. Крадин Н.П. Русское деревянное оборонное зодчество. - М., 1988.

12. Михеев В.К. Подонье в составе Хазарского каганата. - Харьков, 1985.

13. Пирко В.А. Северное Приазовье в ХVI-ХVII вв. - К., 1988.

14. Пірко В.А. Заселення Донеччини у ХVI-ХVII ст. - Донецьк, 2003.

15. Путешествие академика Гильденштедта по Слободско-Украинской губернии. - Харьков, 1892.

16. Пушкарев Г.Г. Славянск. История застройки. - Пущино, 1998.

17. Полное собрание русских летописей. Т.12. - М., 1965.

18. ЦГАДА, ф. Белгородский стол, столб. 384, д. 25, лист 223-225.

19. ЦГАДА, ф. Разрядного приказа, Белгородский стол, столб. 1530, лист 189.

20. Філія ЦДІА, Харків, ф. 353. Чугуївська приказна ізба, спр. Ш, док. № 6,9,17,28,113; док. № 20.