Національна і християнська ідеї - засади духовного відродження України

Національна і християнська ідеї - засади духовного відродження України

Світлана Лук`яненко

Розуміння ролі української національної ідеї в житті українців вимагає конкретно-історичного підходу. Українська національна ідея втілюється у самосвідомість нації через призму тих актуальних проблем, які характеризують життя суспільства на даному стані і які потрібно вирішувати першочергово.

Українська національна ідея - узагальнене поняття, в якому відображається цілісна інтегральна характеристика поглядів видатних українських мислителів на місце і роль націоналізму як у процесі становлення самостійної України, так і у соціальному житті взагалі. Воно є багатомірним і неоднозначним, що зумовлено виключною складністю сучасного національного життя, а також невирішеністю багатьох наукових проблем, пов`язаних з національним питанням. Важливе значення для формування української національної ідеї мають розвиток і взаємозв`язок філософсько-соціологічної та релігійно-моральної думки в Україні [1].

Християнська ідея лежить в основі буття етносу і держави. На основі ідеї релігійних почувань, обожнення Вищої істоти, рідної землі, матері, родини формувалася українська етнічна самосвідомість. Ірраціональність і самовіддана віра - основні риси релігійної ідеї, які єднають її з ідеєю національною. Релігійна ідея відірвана від усього одиничного і проявляється у національному житті у формі почувань, вірувань, волі до духовного, потягу до вічного, ставить понад усе національну церкву, через яку здійснюється обожнення нації.

Релігійна ідея має глибинні антропологічно-космологічні виміри і виступає як антропокосмічна ідея. Як стверджував видатний французький антрополог і теолог Пьєр Тейяр де Шарден, - людина не тільки природна, а й космічна істота. Через матеріальне виробництво вона освоює природу, через духовне виробництво - релігію, мистецтво, історію, філософію, завдяки чому стає неосферним космічним об`єктом і тому бесмертна.

Ідея вічності поєднує українську національну ідею з релігійною. З моменту запровадження християнства на Русі релігійна ідея тісно переплелася з державницькою. Уже в XІ ст. митрополит Іларіон обгрунтовує ідею богоданості князівської влади, що осмислюється як об`єднуюче начало держави. Входження Русі у Християнство, на думку Іларіона, знаменує настання нової епохи для держави епохи Благодаті, Кожна держава, як і Русь, розвивається з Божої волі і спрямовується у своєму розвитку до вічності. Згідно з його концепцією, історія є накреслений Богом шлях розвитку людства до спасіння. Щастя, як бажаний результат людської історії, можливе лише при дотримані двох передумов, які відповідають Божому задуму: всі народи повинні мати власну державу і жити на основі рівності й свободи між собою, а також віра і любов до Єдиного Істинного Бога.

І не тільки у творчості Іларіона, а й у всій культурі Київської Русі державницька та християнська ідеї тісно взаємозв`язані. Християнство сприяло державницькому формуванню русичів, здійснювало цементуючий вплив на об`єднання всіх руських земель. Церква освячувала національні почуття, особливо почуття патріотизму.

Християнські ідеї виступили тією сферою духовно-патріотичної діяльності, яка захищала людину від деспотизму, фізичного і духовного поневолення, підтримували в ній дух творчої діяльності.

Державі потрібні були освічені люди, а з інтересами держави співпадали інтереси церкви, зацікавленої в поширенні грамотності й книжності для дальшого поширення ідей християнства. Поширення писемності відбивало загальне піднесення народної самосвідомості у кінці Х - поч. ХІ ст. У цей період на Русі відбувався «інформаційний вибух». У Київську Русь потужними потоками попливла різноманітна література старослов`янською мовою. Це були передусім богословські церковні книги, численні житія святих, легенди, оповідання про чудеса, дивні видіння, знамення, різноманітні оповідання з життя іноків, подвижників. Написані жваво, пристрасно, всі ці твори відкривали перед давньоруським читачем живий, невичерпний світ поезії. Поетичні образи й розгорнуті картини містили також патріотичні твори: Слова Єфрема Сиріна, Євсевія Олексанрійського, Єпіфанія Кіпрського.

Уже на ранньому етапі перекладачі не обмежувалися лише компіляторством, а виявляли свою національну оригінальність. Відтворюючи чужі літературні форми, «оригінальна руська література відзначалася національним характером, свіжістю, безпосередністю почуттів» [2: 158].

Поруч з перекладами відомі й оригінальні твори. Перше місце серед них належить «Слово о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона. У ньому змальована органічна єдність релігійної і державницької ідей «Слово…» дає блискучу антитезу Закону (Старого Заповіту) і Благодаті (Нового Заповіту), коли Закон дбає про земне, кінечне, матеріальне, то Благодать - про вічне, небесне, духовне. Тому Благодать повинна ставити Закон у рамки морально-релігійних вимог. Державницька ідея в її поєднанні з релігійною простежується і в змісті «Повісті врем`яних літ», у якій викладена давня руська історія.

Найяскравішою пам`яткою старокиївської літератури є «Слово о полку Ігоревім». Це твір найбільшої художньої вартості, в якому гармонійно поєдналося реально історичне і художньо вигадане, книжково-літературне і усно-поетичне, християнське і язичницьке з народною символікою й образами слов`янської міфології. Цей твір неоціненний не тільки за своєю високою поетичною формою викладу, а й глибоким державницьким змістом, бо його творець - істинний, переконаний патріот. Він з болем говорить про нещастя своєї Батьківщини, для нього Руська земля - Єдина, і він закликає князів оберігати її.

Методологічною основою взаємозв`язку української національної ідеї з релігійною є діалектика категорій одиничного, особливого і загального, яка показує прояв загального (християнства) в одиничному (культура Київської Русі) в його особливій формі прояву (києворуське християнство). Загальне (християнство) не нівелює одиничного (києворуську культуру), а збагачує його, надає йому неповторної своєрідності (києворуське християнство), несхожості порівняно з іншими одиничними. Так, християнства у його православному віросповіданні дотримуються і українці, і росіяни, і серби, болгари, греки та інші народи. Однак воно не веде до синкретизму їх культур, а, навпаки, значно збагачує їх. Християнства у його католицькому віросповіданні дотримуються багато народів, але всі вони мають своєрідні національні особливості, релігійні та культурні традиції.

Кожна національна культура має своє опертя, свої джерела живлення, якими є національна ідея і християнство.

Народ здійснює титанічні кроки своєї історії саме в момент поєднання релігійної та державницької ідей. Біблійний Мойсей був не тільки великим державним діячем, який провів реорганізацію політичного законадавства Ізраілю на основі одержаних ним від Бога десяти Заповідей, а й автором перших п`яти книг Старого Заповіту - так званого П`ятикнижжя. Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші київські князі були великими не тільки державними, а й релігійними діячами. Іларіон Митрополит Київський, Феодосій Печерський, Нестор літописець були не тільки визначними релігійними, а й мудрими державними людьми.

Одним з найнеобхідніших елементів консолідації нації є досягнення злагоди між її представниками за всіма параметрами. Значну роль у вирішенні цього завдання відіграє релігійна ідея, бо саме релігійні фактори опосередковують і концентрують найважливіші національні проблеми. Оскільки духовно-інтелектуальний стан нації є неодмінним життєзабезпечуючим чинником, а моральне здоров`я, єдність і усвідомлення своїх національних інтересів у значній мірі - запорука її незалежності й вільного поступу, то держава виробляє свою національну концепцію церковної політики і стратегію своїх прагнень у сфері релігійно-церковного устрою.

Характерною рисою національного відродження України кінця XIV - поч. XVII ст. було те, що його джерела і витоки знаходилися у християнстві православного віросповідання. Національне відродження було перш за все відродженням духовним. Причому, обидва ці процеси взаємодоповнювали один одного: рівень духовного піднесення підсилював національну боротьбу, а остання, у свою чергу, живила, стимулювала піднесення духовного життя народу. Факти реального взаємозв`язку духовно-культурного відродження як прояв християнської ідеї і національного визволення, як прояв ідеї національної чітко проявилися у середині XVI ст., коли в культурно-релігійному житті України склалася досить суперечлива ситуація.

У національно-релігійному житті України виникло два напрямки: прогресивний і консервативний.

Прогресивні діячі національної культури виступили за таке об`єднання національних і релігійних ідей, яке сприймало гуманістичні та просвітницькі ідеї, що поширювалися у країнах Західної і Східної Європи, особливо у Польщі. Так, представники Львівського Братства виступили за об`єднання церкви і нації на основі ідеї ренесансного гуманізму. Передова ідеологія того часу надихалася ідеями християнства. Ідея Бога в масових рухах тієї епохи перетворилася на символ єдності у національній боротьбі. Визначну роль у цей час відіграв острозький культурно-освітній центр (заснований у 1596 р.), який вбачав своє завдання в приведенні релігійної ідеології у відповідність до вимог часу, розвитку духовної культури на основі православної системи цінностей. Серед діячів цього осередку були Г. Смотрицький, К. Лукарис, Д. Наливайко, Кирик Острозький, Василь Суразький та інші. Вони спрямували свою діяльність на відновлення православних джерел віри.

Прогресивну орієнтацію у духовному житті України того періоду здійснювали також братські школи. Серед видатних братських діячів - Ісайя Копинський, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Касіян Сакович. Вони вважали, що православна церква повинна очолити народну боротьбу за віру, права і свободи. Братські діячі вперше використовують твори філософів європейського Відродження, значно розширюють обсяг джерел західної філософії, залучають до вжитку новий категоріально-понятійний аппарат. Їм належить спроба синтезу латинських і греко-слов`янських культурних традицій.

Другий, консрвативний напрямок репрезентували відомий полеміст І. Вишенський, Й. Княгиницький та інші. Вони обстоювали ідею максимальної замкнутості української культури, намагалися зберегти старі православні традиції, різко виступали проти тих демократичних змін, що їх впроваджували представники прогресивного напрямку. Так, на думку І. Вишенського, єдиний шлях єднання людини з Богом полягає не в удосконаленні людини і світу, а у рішучому зреченні земного світу й прагненні до духовного злиття з Богом.

Філософські підвалини української національної ідеї у її поєднанні з християнською сформулював Г. Сковорода. На основі християнських принципів він обгрунтував домінуючу роль внутрішнього духовного світу особи, неповторності її особистості, діалектику «внутрішнього» та зовнішнього в людині, «філософію серця», що і визначило загальну модель Української національної ідеї [3].

На якісно вищому рівні проблему взаємозв`язку національної та релігійної ідеї розробляли представники Кирило-Мефодіївського товариства. У параграфі восьмого Статуту товариства записано: «Як все суспільство загалом, так і кожен його член повинні свої ідеї узгоджувати з євангельськими правилами любові, лагідності й терпіння; а правило «мета виправдовує засоби» суспільство визнає безбожним» [4: 152]. У Кирило-Мефодіївців національна ідея, починаючи з «Книги буття українського народу» М. Костомарова, органічно пов`язана з ідеєю християнською, що дало можливість М. Костомарову, Т. Шевченку, П. Кулішу обгрунтувати певні соціальні орієнтири для творчості М. Драгоманова, І. Франка, В. Липинського. Результатом творчості представників Кирило-Мефодіївського товариства є теоретично обгрунтована теза про те, що кожна корінна нація повинна мати власну державу, що національна ідея має велике значення у житті будь-якого суспільства. У ній надається пріоритет духовно-емоційному рівню національної свідомості, що поєднує її з ідеєю християнською.

Теоретичне обгрунтування української національної ідеї того періоду зумовлене багатьма факторами, головними з яких були історія державотворення в Україні, багата духовно-культурна спадщина, особливості мови та неповторного менталітету нації. Слід також враховувати ті глобальні соціально-економічні процеси культурно-цівілізаційного характеру, що були детерміновані «весною народів» - національно-визвольною боротьбою за здобуття незалежності багатьма європейськими народами.

Єдність національної і християнської ідеї найповніше розроблена у творчості Т. Шевченка. На його думку, цінність людини, її щастя, добро, воля і любов визначаються християнськими вимірами. Трагічні суперечності людської долі зумовлені не стільки соціальними і національними чинниками, а вічними вимогами позаземного існування. У творах Т. Шевченка відтворення історичного минулого України, безсмертя душі, звертання до героїв козацької слави здійснюється на основі християнського віровчення. Поет створив неперевершені поетичні шедеври на біблійну тематику. Його звернення до Богородиці - це своєрідна молитва, рівної якій нема у всій світовій християнській літературі: «Пошли мені святеє слово, святої правди голос новий! І слово розумом святим і оживи, і просвіти» [5: 519]. Вирішуючи проблему справедливості, вічності безсмертя Т. Шевченко постійно, щиро і відверто апелює до Бога як до абсолюту. І не тільки славить його, а й нерідко пред`являє йому ультиматум. Для нього Україна, українська національна ідея стоїть на першому місці. Християнська ідея повинна освячувати ідею національну, а національна ідея збагачувати і поглиблювати ідею християнську.

У творчості Т. Шевченка співвідношення української національної ідеї з релігійною виступає у формі домінування національної ідеї над релігійною. У нього християнство набирає національної форми і виступає як українське християнство. Здається, що таке співвідношення дає відповідь на те, чому авторитет Т. Шевченка був Західній Україні наприкінці XIX - поч. XX ст. був таким великим. Адже він був відвертим противникам католицизму, і політику останього ототожнював з діяльністю української греко-католицької церкви. І все ж у Львові в 1873 р. передові інтелігенти-вчені створили Наукове товариство ім. Шевченка, в якому активну участь брали І. Франко, М. Грушевський, В. Гнатюк та багато інших національно свідомих інтелігентів. По всій Галичині створена мережа гуртків ім. Т. Шевченка, а портрети розміщували поряд з іконами святих у кожній галицькій оселі.

Це означало злиття ідеї релігійної з ідеєю національної. Матеріально вбога, перенеселена Галичина за якихось два десятиліття зробила такий гігантський стрибок на шляху національного відродження, на який не спромоглася Велика Україна в царській Росії за ціле століття. Серед усіх розшматованих поміж чужинцями українських земель Галичина першою зробила висновок з історії українського визвольного руху - необхідно мати власну Українську Державу, яка вимагає єдності й згуртованості всіх сил - політичних, релігійних, економічних, наукових, моральних, правових.

Якщо сутністю національної ідеї як ідеї нації є національна держава, то сутністю релігійної ідеї як ідеї Бога є національна церква. Поняття «національна Церква» охоплює принаймні п`ять параметрів: історичний, географічний, етнокультурний, політичний та демографічний. Термін «національна» зовсім не означає «єдина» для всієї нації і ні в якому разі не тотожний національно-державній релігії. Кожна нація, виходячи зі своїх інтересів, може мати таку кількість конфесій, які об`єктивно сприяють її збереженню та розвитку. Національною церквою є Церква будь-якої конфесії, яка функціонує у певний історичний період, на означеній території, опирається на свою традицію і сприяє поступові етнокультури, самосвідомості і державницькому менталітету нації та має значний рівень поширення серед населення певного регіону.

Суверенна держава повинна всіма способами сприяти, не втручаючись у внутрішню канонічну діяльність церков, зміцненню всіх християнських церков. На перший план у цьому єднанні має виступити політика держави у сфері релігії.

Нині ми відзначаємо 2000 років від дня народження Христа, маємо можливість читати Святе Письмо рідною мовою. А мова, якою людина звикає читати Біблію, стає її близькою, рідною священною. І все ж гіркота сьогодення до того отруює свідомість і емоційний стан людей, що їм починає здаватися їм безвихідною, і тому нам усім бракує духу, бракує віри у перемогу добра. Якщо національна ідея втілюється у національну свідомість непевно, болісно, в її практичній реалізації сумніваються навіть державотворці найвищого рангу, то на цьому етапі повинна спрацювати ідея релігійна. Ми є свідками того, що в кінці ХХ ст. втрачається довіра до моральних цінностей, до ідеї просвітництва. Нехтування морально-релігійними вимогами у даній ситуації веде до нігілізму. Західна Європа перехворіла нігілізмом, хвороба ця детально проаналізована, і є рецепти її лікування. М. Хайдеггер і К. Ясперс (у Німеччині), А. Камю і Г. Марсель (у Франції), М. Бердяєв: Франк, П. Флоренський (у Росії), Михайло Грушевський, Іван Огієнко (в Україні) показали, що коли людина шукає втіхи у нігілізмі, то вона поринає в існування без утіхи і надії.

У ситуації загального безвір`я людина шукає притулок у псевдонаукових тоталітарних поглядах - марксизмі, фашизмі, расових теоріях, оккультизмі. Історичний досвід показує, що на протягом двох тисячоліть у релігії і церкві люди вбачали незамінну цінність - рівнозначну добре влаштованій рідній оселі. «Наука, гуманізм і церква, - писав К. Ясперс, - нам необхідні, і ми ніколи не відмовимося від них. Вони не всесильні, однак приховані в них можливості є необхідними умовами існування людини» [6: 226]. Сучасна світова цивілізація перебуває на порозі сприйняття нової парадигми, згідно з якою наш світ не обмежується тільки грубо-матеріальними феноменами і є не «годинниковим механізмом», а цілісним живим організмом. Ми стоїмо на порозі потужного світоглядного імпульсу, великого синтезу науки, мистецтва і релігії. Розвиток і втілення у життя української національної ідеї здійснюється через культуротворчі, державно-правові, морально-релігійні та економічно-екологічні чинники. Потрібно уникати вад попереднього розвитку цієї проблеми, а будувати системну модель майбутньої держави на основі національно-християнських цінностей та загальнодемократичних надбань західної демократії. Розробка змісту української національної ідеї здійснюється на основі цих принципових засад і пов`язана з реалізацією як національного, так і християнського ідеалів.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що методологічною основою взаємозв`язку національної та релігійної ідеї є вплив на києво-руську культуру греко-слов`янської, християнської культури, в результаті чого утворювався новий тип світогляду, релігійного за змістом і етнічного за формою. Християнство стимулювало піднесення народної свідомості, нових тенденцій осмислення світу і людини, проблем державності, місця цієї державності в історичному світовому процесі;

- християнська ідея у взаємозв`язку з державницькою суттєво вплинула на розвиток української ментальності, піднесення її до рівня європейських суспільних течій - гуманізму, реформації та раннього просвітництва. У результаті виникла гуманістично-ренесансна культура, орієнтована на людину, що супроводжувалася принциповою зміною світоглядних цінностей;

- звеличуючи начала духовності й моральності людини, справедливості й святості держави, релігійні і національна ідеї обгрунтували громадянські права, вищі ідеали, основними з яких є патріотизм, служіння державі;

- внутрішня органічна єдність української національної ідеї з християнською дає можливість зрівнювати з Богом не тільки людину, а й державу, коли Україна і Бог ототожнюються.

1.Малик Я Вол Б. Історія української державності. - Львів: Світ, 1995. - 247 с.

2.Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. - К.: 1993. - 242 с.

3.Кубаєвський М. Філософські роздуми Г. Сковороди про Бога, людину і світ. - Тернопіль, 1992. - 54 с.

4.Кирило-Мефодіївське товариство. У 3-х т. - Т.1-К.: 1990. - 540 с.

5.Шевченко Т. Кобзар. - К., 1961. - 625 с.

6.Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: 1994. - 527 с.

7.Огієнко І. Українська культура: -К.: 1918. - 271 с.

8.Християнство і культура. /Мат-ли міжнародної наукової конференції /. - Київ - Тернопіль,1998. - 228 с.