Між війною і політикою: легіон Українських січових стрільців у 1917 – на початку 1918 р.

13

Між війною і політикою: легіон Українських січових стрільців у 1917 - на початку 1918 р.

Протягом Першої світової війни територія Західної й певною мірою Центральної України була одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники - Австро-Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Особливо важкою для українців видалась друга половина 1916 р., коли в результаті розпочатого в перших днях червня наступу російської армії під командуванням ген. О. Брусілова Галичина і Буковина вкотре стали тереном найжорстокіших боїв. Чимало районів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно - втрачено.

Катастрофічно завершився 1916 рік і для легіону Українських січових стрільців, який лише протягом вересня у найкривавіших за весь час свого існування боях на Бережанщині втратив убитими, пораненими і полоненими понад 1300 чоловік. Бойова формація фактично перестала існувати, а її рештки - близько 150 чоловік - разом із канцелярією, обозом та іншими допоміжними підрозділами під командуванням чет. І. Цяпки перебралися до Коша і Вишколу УСС, що перебували в селах Пісочна і Розвадів коло Миколаєва над Дністром. Відновлення боєздатності та поповнення особового складу, якому, щоправда, австрійське командування чинило постійні перешкоди, тривали там майже півроку.

У березні 1917 р. відновлений легіон УСС, у складі двох куренів по три сотні, в стрілецьких одностроях та «мазепинках», вимаршував із місця постою на фронт. Уперше за час існування його комендантом, незважаючи на рішучі протести стрілецтва, було призначено неукраїнця - підполк. Ф. Кікаля, чеха за національністю. Хоча, за словами сот. Б. Гнатевича, новий керманич «був добрий бойовий старшина, людяний і справедливий комендант, що дбав за добро й честь свого стягу». По прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, легіон УСС чергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу, створено один з чотирма сотнями. Такі зміни, що протрималися до кінця війни, пояснювалися нібито нечисленністю стрілецької формації. Комендантами сотень стали сот. В.Дідушок, поручники О. Семенюк, В. Орза, приділений до УСС у жовтні 1916 р. із австрійського 41_го піхотного полку, та О. Букшований. До легіону також належали сотня скорострілів, якою командував хор. В. Соловчук, чета «боротьби зблизька», куди входили відділи мінометів, гранатометів та світильників-вогнеметів, низка допоміжних підрозділів. Вже на фронті до них приєдналися технічна та Гуцульська сотні, які певний час перебували поза легіоном. Тоді ж було зорганізовано будівельну сотню, що складалася з одужуючих після поранень і хвороб стрільців, та протигазову службу. Загалом станом на 20 червня 1917 р. стрілецький легіон нараховував 26 старшин і 952 вояки. Після реорганізації та кількаденного постою в Бережанах Українські січові стрільці вирушили під Куропатники - село, що розкинулося над річкою Ценівкою, на північний схід від Бережан.

Призначення неукраїнця комендантом стрілецької формації, як і те, що австрійська військова влада чинила перешкоди поповненню легіону після його розбиття восени 1916 р., а також наступне об'єднання всіх сотень в один курінь та заборона створювати другий - свідчили про зростання її настороженості до Українського січового стрілецтва. Причиною такого ставлення було посилення антиавстрійських настроїв у стрілецькому середовищі.

Уже на фронті стрільці довідалися про російську революцію, створення Української Центральної Ради, великі українські маніфестації і з'їзди, 1-й Універсал, українізацію армії тощо. Їх першою реакцією на ці події було встановлення дружніх стосунків з тими зукраїнізованими частинами російської армії, які розташувалися неподалік від стрілецьких позицій. Зокрема, так було на Бережанщині та в Карпатах, де стрільці разом із вояками-українцями російської армії взаємно відвідували одні одних, розповідали про себе, обмінювалися інформацією та пресою, допомагали харчами, домовлялися не стріляти по своїх розташуваннях. Загалом же ті події, що відбувалися на східноукраїнських теренах, мали подвійний вплив на поведінку та настрої УСС. З одного боку, це була величезна радість, але водночас стрільці усвідомлювали, що мета, за яку вони вже третій рік проливали кров, здійснювалася - в Наддніпрянщині закладалися основи власної державності. Виникало запитання: в чому сенс дальшого існування легіону? Воювати на боці Австрії, яка не виявляла ніяких симпатій до української справи і навіть готова була зрадити її, втрачало ідейний і реальний смисл, тим більше, що й Російська імперія, як тоді здавалося, розпадалася на очах. У таких умовах у стрілецькому середовищі почалася криза, що вела до дезорієнтації та розгубленості. Почастішали випадки переходу стрільців на бік Центральної Ради. Пропаганда за розпуск легіону знаходила дедалі сприятливіший ґрунт.

Для вирішення цього питання 26 травня 1917 р. у Коші, що перебував у Пісочній Жидачівського повіту, відбулася розширена нарада делегатів з участю усіх стрілецьких формацій, яку проводив сот. Д. Вітовський. Під час обговорення виявилося, що переважна більшість учасників виступає за негайне розформування легіону. Меншість, яку представляли сот. Н. Гірняк і чет. В. Старосольський, дотримувалася думки, що, з огляду на складну політичну ситуацію в Галичині, дальше існування стрілецької організації є обов'язковим. В результаті було ухвалено компромісну постанову, згідно з якою остаточне рішення мав прийняти український політичний провід. Цим Українські січові стрільці продемонстрували розуміння своєї відповідальності перед суспільством.

Тим часом у червні розпочався наступ російських військ, які кинув на Південно-Західний фронт військовий міністр О. Керенський, щоб послабити наростання антивоєнних настроїв як у Росії, так і на фронті. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, в кінцевому підсумку закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Однак вона завдала багато лиха населенню Галичини, призвела до катастрофи стрілецького легіону. Останній у цей час перебував під селом Конюхи Бережанського повіту, куди його перевело австрійське командування, щоб запобігти зв'язкам із українізованими частинами російської армії. Місце розташування для стрільців, на думку дослідників, обрали вкрай невигідне. За їхніми позиціями простягалася долина, яку російські артилеристи бачили, мов на долоні. Гарматний вогонь по ній не дав би змоги ні відійти стрільцям, ні наблизитися до них підкріпленню. Подібна долина була й ліворуч від позицій узусів. Прорвавшись через неї, російські війська могли обстрілом з конюхівських пагорбів не дати стрільцям піднятися і зайти їм у тил.

Як показали подальші події, таке розташування і відіграло фатальну роль у долі легіону УСС. В ході боїв під Конюхами, що розпочалися 29 червня, більшість узусів загинула або потрапила в російський полон. Серед останніх був і поранений комендант УСС підполк. Ф.Кікаль, «якого москалі пробили багнетом». Від полону врятувалися лише ті підрозділи, що перебували на інших ділянках фронту: технічна, будівельна, Гуцульська сотні, більшість сотні скорострілів та один відділ «боротьби зблизька». Всього з фронтових частин УСС залишилося 9 старшин і 444 стрільців. З них зорганізували три нові бойові сотні з відділами скорострілів і мінометів, які 6 липня взяли участь у ліквідації ворожого прориву під Куропатниками, куди їх знову перевели ще 4 липня. Через два тижні, 19 липня, відзначилася Гуцульська сотня, яка, напавши на позиції противника, полонила двісті російських вояків і захопила один скоростріл. У той же день розпочався загальний наступ союзників, що увінчався повним розгромом російського війська та звільненням усієї Галичини.

Під час визвольного походу до Збруча, який пролягав із Конюх до Бурдяківців на Борщівщині, стрільці йшли в авангарді 55-ї дивізії. Їхній бойовий склад нараховував близько 600 стрільців та 24 старшини і складався з трьох сотень піхоти, в тому числі Гуцульської і технічної, під командуванням четарів І. Бужора, І.Сіяка, хор. В. Клима, а також будівельної сотні, відділів скорострілів і мінометів, чети телефоністів. Стрілецькими обозами в цей час завідував чет. І.Іванець, санітарною службою - чет. В. Щуровський. Командантом легіону під час походу до Збруча був пор. Д. Кренжаловський, приділений із 35_го полку краєвої оборони, згодом, у серпні-жовтні, - пор. М. Стронський. Переслідуючи противника, стрілецькі відділи взяли участь у боях біля Козови і Козівки, Бурканова і, особливо, під Бурдяківцями, де відзначилася Гуцульська сотня, яка захопила кілька десятків полонених і шість скорострілів. По закінченні походу Українські січові стрільці деякий час перебували над Збручем, в околицях сіл Бурдяківці та Збриж. Чимало з них було вшановано за бойові подвиги, зокрема, залізними хрестами нагородили чет. І.Сіяка, хорунжих В. Клима і С. Никифорука. 14 вересня всі фронтові відділи УСС було переведено до села Залісся на Чортківщині, куди невдовзі з Вишколу скерували цілий курінь поповнення. В жовтні прибув і от. М. Тарнавський, якого призначили комендантом УСС. Увесь легіон мав тоді чотири сотні піхоти, технічну сотню з підрозділом «боротьби зблизька», скорострільну й будівельну сотні, господарські та допоміжні формації.

Повертаючись до трагедії під Конюхами, слід відмітити, що значною мірою вона була наслідком того стану невизначеності та дезорієнтованості, в якому перебувало стрілецтво під впливом, з одного боку, антиукраїнської і антистрілецької політики Австрії, а з другого - подіями в Наддніпрянській Україні. Очевидно, під враженням таких трагічних подій уже 14 липня відбулося засідання Української парламентарної репрезентації в справі легіону. На ньому було вирішено розглянути дане питання на розширеній нараді з участю делегатів УСС і представників українських політичних партій. Це засвідчило, що українські провідники не наважилися взяти на себе відповідальність за вирішення такої складної і неоднозначної проблеми, як розформування легіону УСС, вважаючи її справою загальнонародною.

24-25 липня 1917 р. у Відні, під головуванням Ю. Романчука, відбулася нарада за участю українських парламентарних послів і членів Палати панів, членів Української бойової управи, делегатів від Українських січових стрільців, а також представників національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій, Союзу визволення України та української студентської молоді. У ході дводенних гострих дискусій нарада дійшла висновку, що справа легіону УСС тісно зв'язана з низкою важливих політичних питань, тому його ліквідація є недоцільною. На цій же нараді Українську бойову управу було реорганізовано в Центральну управу УСС, а її головою обрано С. Смаль-Стоцького, відомого вченого, культурного і громадсько-політичного діяча, одного з лідерів українського національного руху Буковини, члена СВУ. Легіон у черговий раз було врятовано від загрози самоліквідації.

Але підсумки віденської наради не привели до якихось корінних змін у настроях стрілецтва - воно й далі бажало розірвати зв'язки з австрійською владою і стати на службу Українській державі. Ще 31 травня 1917 р. у Відні було створено таємний український військово-революційний гурток, що складався зі старшин УСС і старшин-українців австрійської армії. Його ініціаторами були I. Німчук, Р. Заклинський, М. Опока, С. Безпалко і В. Свідерський. Гурток поставив собі за мету пропагувати відірвання українських земель від Австрії і приєднання їх до Наддніпрянської України. Для полегшення конспіративної роботи він розділився на групи з 4-6 осіб і почав проводити агітацію серед українців галицьких і буковинських полків. Також було вирішено видати відозву до українських вояків австрійської армії із закликом до непослуху та дезертирства. Дві такі літографовані відозви видав один із гуртків у Коші УСС, зокрема, із забороненою парламентською промовою українського посла В. Загайкевича й коментарем до неї, де була гостра критика австрійської влади за її антиукраїнські дії. Відозви поширювалися як серед військових, так і серед цивільного населення краю. Крім цього, члени віденського гуртка проводили освідомлюючу роботу серед старшин-українців, які з тих чи інших причин перебували у Відні. Проте діяльність гуртка не була тривалою - після 5-6 засідань він припинив своє існування через примусовий виїзд деяких його членів із Відня, а також через небезпеку викриття. Можливо, що члени віденського гуртка продовжували свою роботу в іншому місці, проте прямих свідчень цього нема.

Десь під ту ж пору в Коші УСС також організувався гурток стрільців, які вважали своєю головною метою детальний перегляд дотеперішнього суспільного життя українців у Австрії та боротьбу за його зміну відповідно до вимог історичного моменту. Серед них тривали дискусії про недоліки українського громадського життя в краї, сваволю різноманітних урядових чинників, нехтування української справи австрійською владою, звучала критика надто вже обережних дій українських політиків. Гурток висунув гасла: «Не сміє бути ні одного інтелігентного, чесно думаючого українця, який не посвятив би всіх своїх сил для праці в народу» і «У суспільній праці не вільно нікому руководитися особистими інтересами». Для реалізації цих гасел серед членів гуртка зароджується думка поширити свою організацію по всьому краю. З їх ініціативи відбулося багато нарад у Коші, більших містах Галичини, зокрема у Львові, а також у Відні. Вже незабаром гурток мав чимало прихильників як серед поважних українських громадян, так і серед студентської молоді. У числі його ініціаторів були сот. Н. Гірняк та підх. Ф. Палащук. Згодом цією справою зацікавився брат кошового - стр. Ю. Гірняк, який взяв ініціативу організації в свої руки, гуртуючи однодумців із числа УСС та цивільного населення. Влітку 1917 р. він почав створювати власний друкований орган гуртка, який з осені 1917 р. став називатися Комітетом народної праці. На початку 1918 р. такий орган побачив світ у Львові як тижневик «Будуччина». Напередодні його виходу Комітет народної праці видав відозву до українського громадянства, де вказувалося, що одною з найбільших хиб суспільного життя краю є брак незалежної думки та незалежного голосу вільної преси. Таке становище призвело до занепаду політичного життя серед українства, склалася ситуація, коли «малі інтереси вбивають великі народні задачі». Керівництво всіх національних інституцій зосередилося переважно в руках людей, які не дають ініціативній і діяльній молоді ширше себе виявити, а залежна від них преса не відображає тих настроїв, що панують в суспільстві. Тому, за словами Комітету, «Будуччина» покликана стати новим вогнищем вільної думки та конструктивної критики, а отже осередком напруженої праці у всіх сферах життя. Однак виходила «Будуччина» недовго і з переїздом згодом стрілецького легіону у Наддніпрянщину припинила існування. Очевидно, з тієї ж причини не розвинув активнішої діяльності і сам Комітет народної праці.

Свідченням зростання політичної активності стрілецтва була й таємна організація підстаршин, створена у технічній сотні УСС. Її ініціатором був хор. В. Клим, який наголошував, що наближаються важливі події, за яких вона буде потрібною. Члени організації на своїх засіданнях робили доповіді з актуальних питань, збирали грошові внески, очевидно, для потреб майбутньої акції. Таку роботу вели конспіративно, ніяких протоколів та записів не було, тому цілком можливо, що подібні гуртки й організації виникали й в інших підрозділах легіону УСС.

Антиавстрійські виступи Українських січових стрільців звучали і в їхніх статтях та віршах, де прямо йшлося про майбутню «безпощадну боротьбу» з імперією. Також у другій половині 1917 р. окремі стрілецькі старшини спричинили гострі виступи українського студентства й еміграції у Відні проти австрофільської політики Української парламентарної репрезентації. Очевидно, що саме про ці виступи йдеться в праці К. Левицького, де він згадує про заяви та резолюції української молоді та віденських українців, прийняті на різноманітних зборах. У цих документах, датованих 3, 7, 19 червня та 3 грудня 1917 р., від українських політичних провідників вимагалося: перейти в опозицію до австрійської влади з огляду на її ворожість до українських справ; заявити, що метою українців в австрійській імперії є незалежність всіх західноукраїнських земель і їх об'єднання з Українською державою, яка постала на руїнах царської імперії, в єдиний державний організм; увійти в безпосередні зносини з Українською Центральною Радою. Такі вимоги тих, хто їх ініціював, тобто окремих старшин УСС, свідчать про їхнє намагання як підготувати сприятливий ґрунт для майбутнього проти австрійського виступу, так і розширити коло його виконавців. Крім того, такі дії означали, що стрілецтво вже не обмежується тільки критикою надто млявої політики українського політичного проводу, а й намагається шукати форми впливу на нього.

Спостерігаючи за стрімкими змінами в національному житті Наддніпрянської України, УСС сприймали кожен успіх там, як свій власний. Дізнавшись про ІІІ-й Універсал Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республіку, вони вирішили відзначити цю радісну для всього українського народу подію. Зокрема, дуже урочисто відбулося згадане святкування 8-9 грудня 1917 р. в Коші та Вишколі, місця постою яких були прикрашені національними прапорами й транспарантами з написами «Хай живе Українська Народна Республіка!». Там відбулися святкові збори, після завершення яких усі відділи Коша - понад 1000 стрільців - з оркестром та смолоскипами пройшли через навколишні села Жидачівщини, де також проводили спільні з місцевим населенням маніфестації та Богослужіння, щоб продемонструвати солідарність із Наддніпрянською Україною та підняти дух галицького українства.

Таке ж свято хотіли влаштувати й фронтові частини легіону, які з 29 листопада по 16 грудня перебували в селі Гуштин на Чортківщині. Вони звернулися до штабу корпусу з проханням, за підписом усіх старшин, про дозвіл на його проведення. У відповідь австрійське командування заборонило святкування, а тодішнього коменданта УСС от. М. Тарнавського, що мав величезну повагу серед стрілецтва, як одного з ініціаторів прохання змусило залишити легіон і перейти до австрійської частини. 8 січня 1918 р. його обов'язки перебрав сот. О. Микитка, присланий із австрійської армії. У зв'язку з цим сот. Д. Вітовський трохи згодом писав із фронту до сот. Н. Гірняка, що коли б австрійська влада дізналася про святкування в Коші дня проголошення УНР, то кваліфікувала б його як державну зраду. З таким перебігом обставин стрілецтво погодитися не могло.

Останні події, до яких додалися ще й звістки, що незабаром буде утворено польську державу, до якої увійдуть і вся Галичина, Холмщина, Підляшшя та Волинь, викликали шквал обурення та різке зростання антиавстрійських настроїв, котрі вже й так вирували серед стрілецтва. Найактивнішими виявилися ті УСС, котрі втекли з російського полону. Вони були революційно настроєні і доводили, що для стрільців тепер місце не в австрійській армії, а по другому боці фронту, де українці будують свою державу. З цього приводу в стрілецьких підрозділах відбувалися постійні таємні наради. Тоді ж серед стрілецтва почалися інтенсивні пошуки шляхів налагодження зв'язків із Центральною Радою, яку стрільці вважали своєю моральною владою. Ходили також чутки, що група старшин восени 1917 і на початку 1918 рр. зверталася до Центральної Ради із проханням, щоб вона визначила подальше завдання УСС, але у відповідь їм рекомендували залишатися на місці. Доводилося вирішувати: як бути далі?

Висловом такої дилеми стали дві таємних наради Українських січових стрільців. Перша проходила 7 грудня 1917 р. серед старшин і представників рядовиків Коша, який перебував тоді в селі Пісочна на Жидачівщині. Головними питаннями, що їх обговорювали тут, були вимоги об'єднання українських земель, котрі перебували під владою Австро-Угорщини, з Українською Народною Республікою та перетворення легіону УСС у зав'язок Української народної армії. Друга нарада відбулася 11 грудня того ж року серед старшин фронтових формацій, які базувалися тоді в землянках гуштинського лісу, біля Збруча. Її безпосередньою спонукою були наміри австрійських властей приєднати Галичину до новостворюваної польської держави - проти чого різко запротестували стрілецькі частини. Зокрема, в цих протестах, надісланих для ознайомлення Центральній управі УСС, стрільці зазначали: «Із оружжям в руці виступимо проти всіх ворогів тих наших змагань, ким би вони не були» та закликали до обдумування способів подібного виступу. Зважаючи на це, дискусії на нараді тривали в основному навколо двох концепцій: підх. Д. Паліїва і пор. I. Цьокана. Перший обстоював думку, що потрібно розірвати зв'язки з Австрією, перейти фронт і віддатися до послуг Української Центральної Ради. Там допомогти закріпитися молодій Українській державі, а тоді вже розбиратися з Австрією. Такий перехід, на думку Д. Паліїва, з технічного боку не був надто важким, тим більше, що настрої Українського січового стрілецтва залишались однозначно протиавстрійськими.

Іншої думки дотримувався I. Цьокан, який доводив, що стрілецький перехід у Наддніпрянщину приніс би більше шкоди, ніж користі, бо Галичина втратила б захист перед небезпекою, котра їй загрожувала. Разом з тим, зазначивши, що УСС опинилися проти українського фронту, пор. Цьокан закликав не брати участі у бойових діях і зачекати до з'ясування обстановки, до більш вигідної ситуації. Таку виважену позицію підтримав і Д. Вітовський, який хоча й не був проти переходу Українських січових стрільців під команду Центральної Ради, але твердив, що ще на те не час, що потрібно приготовлятися, щоб раптові події не захопили зненацька. Більшість учасників наради погодилася з цією думкою. Однак, щоб зберегти демократизм, на нараді було прийнято три резолюції: перша, резолюція більшості, - за дальше існування УСС; друга, резолюція меншості, - за самоліквідацію легіону; третя, спільна резолюція, передбачала, що остаточний вердикт з даного питання має винести Українська парламентарна репрезентація. В останній з них, зокрема, зазначалося, що стрільці завжди вважали себе національним військом, а не «тирольцями Сходу», і питання їхньої подальшої долі є загальнонаціональним, а не особистим. Резолюцію підписали представники фронтових частин УСС та Коша. Трохи згодом подібні документи почали надходити на адресу політичного проводу і з інших формацій легіону. Після цього стрілецтво знову завмерло в тривожному очікуванні.

Але й тепер українські провідники не наважилися самостійно прийняти рішення про подальшу долю УСС. Стрілецтву знову було запропоновано прислати своїх делегатів для спільного розв'язання назрілої проблеми. У зв'язку з цим 5-6 лютого 1918 р. у Відні відбулася нарада щодо існування і призначення легіону УСС за участю Української парламентарної репрезентації, Центральної управи УСС і представників усіх стрілецьких підрозділів. Після трьох днів роботи було заявлено, що Українські січові стрільці постали як добровільна формація в ім'я державної самостійності українського народу та для його визволення з чужої неволі і тому мають дотримуватися цієї ідеї аж до її здійснення. Також наголошувалося на недопустимості вжиття легіону для мети, яка б суперечила українським національним інтересам. Нарада висловила солідарність із тими стрільцями і вояками-українцями австрійської армії, які, опинившись на території Української Народної Республіки, взяли активну участь у боротьбі проти російського централізму за здійснення національного ідеалу. Було підкреслено готовність легіону УСС стати на допомогу УНР, якщо б вона висловила таке бажання в порозумінні з австрійською владою.

Прийняті на віденській нараді рішення дещо заспокоїли стрілецьке середовище, однак пошуки оптимального варіанту виходу з ситуації, що склалася, тривали. УСС усвідомлювали, що вони є єдиною реальною силою в Галичині, здатною запобігти австро-польським торгам останньою, але не забували й про те, що Україну можна буде будувати лише одну, неподільну, «від Висли аж по Чорне море!» У таких умовах підх. Д. Паліїв ще раніше запропонував компромісний проект: створити в австрійській армії таємну організацію українців, котра при потребі могла б виступити як організована збройна сила - як на західноукраїнських теренах, так і на допомогу Українській Народній Республіці. Таємна нарада виборних старшин, що відбулася наприкінці січня 1918 р. у селі Сков'ятині на Борщівщині схвалила його, та коли стрілецькі представники поїхали в цій справі до Відня, щоб поінформувати український політичний провід, то він розцінив цей план як державну зраду і не погодився на нього. Можливо, що цього разу УСС почали б реалізовувати свій план і без згоди проводу, але вже незабаром трапилася подія, яка змусила їх на деякий час забути про нього.