Миколай Потоцький - великий гетьман коронний

Миколай Потоцький - великий гетьман коронний

Миколай Потоцький - майже невідома історична постать. Навіть ті дослідники, які виявляли до нього інтерес, не усвідомили до кінця його ролі в європейській історії. В польській та вітчизняній історіографії постать Миколая Потоцького розглядається в ракурсі козацько-польських відносин доби Богдана Потоцького, в руслі подій пов'язаних з придушенням народно-козацьких повстань, в дослідженні, як внутрішньої, так і зовнішньої політики Владислава IV та Яна Казимира [1]. Переклади польських джерел, які зустрічаються в статті, автор робив самостійно.

Миколай Потоцький, граф Пилява (близько 1593-1651 рр.) - краківський каштелян, гетьман [2]. Був сином Якуба, брацлавського воєводи і його першої дружини Ядвіги із сім'ї Прусиновських, єдинокровним (братом полковника королівських військ Станіслава і домініканця Домініка.

Навчався разом з Томашем Замойським та Миколаєм Острогом в Академії. У віці 16 років брав участь (ймовірно з 1609 р.) в осаді Смоленська (1609-1611 рр.); часто прихований тяжкою бронею нападав на ворога на чолі своєї хоругви (гусарська хоругва Потоцького виступала в численному складі королівської армії з липня 1609 по липень 1610 рр.). У 1611 р. йому було доручено переслідувати Івана Салтикова, російського командира, який був на боці Зігмунта ІІІ, а потім перейшов на бік посланців. У Смоленську Потоцький залишився до смерті батька (січень 1613 р.). У 1614 р. Потоцький постав перед бидгощською комісією з питань сум, які належало виплатити його батьку із казни. Він підписав 20 жовтня 1613 р. конфедерацію галицьких земель [3].

Озброєний сеймик галицької шляхти обрав його одним із повітових ротмістрів. У 1617-1620 рр. Потоцький мав у регулярній найманій армії гусарську хоругву, в 1619-1620 рр. вона входила до складу польного королівського гетьмана Станіслава Конецпольського. Мабуть, тоді він ближче зійшовся з Конецпольським. Миколай брав участь у поході під Бушу 1617 р. Під час походу 1620 р. він потрапив в жовтні в полон.

Викупила його дружина після року неволі, а, таким чином, імовірно, в кінці 1621 - початку 1622 р. За словами К. Несецького Потоцький розбив татар, відібрав полонених і трофеї. На вишенському сеймику 24 листопада 1624 р. рекомендували Потоцького до нагороди. Як полковник de facto, командир полку гетьмана Конецпольського Потоцький брав участь у поході 1625 р. проти козаків, власний полк мав у листопаді 1626 р. Довіра Конецпольським Потоцькому командувати особистим полком, вказує, що Миколай отримав його визнання.

Джерела періоду польсько-шведської війни 1626-1629 рр. визначають Потоцького як сина брацлавського. Від'їжджаючи (після 24 листопада 1626 р.) на сейм гетьман Конецпольський довірив Потоцькому командування армією на Pomorzu.

Проводив він партизанську війну проти шведів, відправляючи групи Павла Чарнецького і Яна Одживольського. На початку 1627 р. був висланий з декількома хоругвами на допомогу конвою з продовольством і піддався нападу з боку ворога.

Однак противник, бачачи сили, які наближалися, відступив. У другій половині січня командував почесним ескортом (500 кінних), який супроводжували Єжи Вільгельма, брандербурзького курфюста, від кордону з Західним Помор'єм.

Воював зі шведами. Під час боротьби під Мальборком (1629 р.) полки Потоцького розбили 3 - 4 шведські корнети і переслідували їх до самого табору противника [4].

В 1630 р. Потоцький взяв участь в боротьбі з козаками під Переяславом. Ймовірно, це він був тим Потоцьким, якому під час осади цього міста гетьман Конецпольський довірив командування над силами там залишеними, коли сам вирушив у похід проти проти повсталих. Коли під час осади вони дізналися про відхід гетьмана, добилися поразки поляків і забрали у них 3 гармати. Після повернення Конецпольського, польські війська знову заволоділи ситуацією. Весною 1632 р. Потоцькому довірили одну із 3 дивізій регулярної найманої армії, розміщеної між Вінницею і Брацлавом. Потім Потоцький брав участь у вибранні Владислава IV.

У битві під Кам'янцем, яка відбулася 22 жовтня 1633 р. Потоцький командував центром першої польської лінії. У січні 1634 р. він був командиром однієї з двох дивізій війська регулярної найманої армії, розміщеній на Поділлі. У 1633 р. він став генералом подільської землі, польним королівським писарем, 19 жовтня 1636 р. ніжинським старостою, 03 грудня поточного року - брацлавським воєводою, 12 лютого 1637 р. - польним королівським гетьманом. У 1637 - 48 рр. мав гусарську хоругву (відтворену в 1650 р., володів нею до смерті). У 1647-1648 рр. і в 1650-1651 рр. мав хоругву польської піхоти (очевидно володів нею з 1637 р.). В листопаді 1637 р. хворий гетьман Конецпольський довірив Потоцькому командування походом проти козаків.

16 грудня 1637 р. він розбив Павла Бута (Павлюка) під Кумейками поблизу Канева атакою кінноти на табір, після чого зумів переформувати з маршового строю на бойовий; 20-24 грудня змусив осаджених повсталих в Боровиці до капітуляції і видачі керівників.

На козацькій раді в таборі під Боровицею був підписаний, зокрема, писарем Війська Запорожського Богданом Хмельницьким, акт про капітуляцію козаків. П. Бута і двох його полковників було четвертовано у Варшаві. По Подніпров'ї прокотилась хвиля терору.

У відповідь на це під керівництвом новообраного гетьмана Яцька Остряниці (Острянина) у 1638 р. на Лівобережжі піднялось козацьке повстання. Зазнавши невдачі, Я. Остряниця з найближчою старшиною та багатьма рядовими козаками відступив у російські володіння, де вони й осіли. Повсталі обрали гетьманом Дмитра Гуню. Коли ж повстання пішло на спад, Д. Гуня з кількома старшинами і невеликим загоном покинув табір. Решта повсталих капітулювала й присягла М. Потоцькому, що командував коронним військом. У листопаді 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасного села Миронівки) відбулося прийняття козаками умов капітуляції. Згідно з Ординацією Війська Запорозького, ухваленою сеймом навесні того ж року, були ліквідовані посада гетьманського гетьмана і полковників, яких мали заступити призначені королем комісар і полковники з політично надійної шляхти; відновлено шеститисячний реєстр; Запорозьку Січ було оголошено поза законом [5].

Не посвячений в плани турецької війни Владислава IV, Потоцький наказав у березні 1646 р., після смерті гетьмана Конецьпольського, спалити козацькі чайки. 15 травня він приїхав у Варшаву, недовірливо настроєний стосовно короля, через плітки, що він хоче віддати велику булаву канцлеру Оссолінському. Однак незабаром Владислав схилив його для своїх планів, в тім числі і на посаду краківського каштеляна (наданої в липні 1646 р.) та обіцянкою довірити йому посаду великого гетьмана і призначенням у серпні його єдинокровного брата Станіслава козацьким комісаром. У червні Потоцький стає найменшою мірою частковим прибічником намірів короля, пізніше у серпні - вересні згодився здійснити наступальні дії проти володінь орди, якщо татари нападуть на Річ Посполиту. Влітку він приступив до реалізації проектів монарха. У липні він відіслав козаків на допомогу московському війську, яке воювало з турками і татарами під Азовом. Без його згоди неможливо було почати - ймовірно літом - будівництво нових чайок. 19 жовтня 1646 р. він отримав обіцяну булаву великого гетьмана коронного [6]. У листопаді - грудні під час сейму і відразу ж після його закінчення Потоцький був рупором королівської пропаганди; його листи до Владислава IV і сенаторів, які застерігали про нібито загрозу з боку Туреччини, мали, в дійсності, мобілізувати до війни.

На сеймі 1647 р. Потоцький разом з польним королівським гетьманом Калиновським безрезультатно добивався збільшення війська. У травні 1647 р. закликаний Владиславом IV, Потоцький брав участь у посередницькій місії, яка вирішувала суперечку про Хорол і Гадяч між Конецпольським і Вишневецьким. Очевидно, у травні - червні він брав участь у проектуванні походу Конецьпольського і Вишневецького на татарську територію, щоб спровокувати напади орди на Річ Посполиту. У середині, або в другій половині вересня до Потоцького в Бар прибули канцлер Оссолінський і Конецпольський, ймовірно, для остаточного узгодження приготувань до цих походів, Конецпольський отримав згоду Потоцького на збір реєстрових.

На 1648 р. Річ Посполита була однією з найбільших держав Європи. Її площа становила 990 тис. кв. км, населення близько 11 млн. осіб, з чого понад 50% були поляки. У Малопольщі, Великопольщі і Мазовії разом узятих чисельність населення доходила до 4 млн. (за межами держави в Сілезії проживало понад 1,5 млн., в Західному Помор'ї - до 350-400 тис. осіб).

Річ Посполита була однією з найсильніших європейських держав. Проте її державний організм був підточений хворобами, головними з яких були слабкість влади короля та його адміністрації, політична корупція та падіння свідомості громадських обов'язків широких кіл шляхти, що прикривалися тирадами про патріотизм і «золоті вольності». Розквіт цих вольностей контрастно підкреслював соціальну прірву між безправністю простолюду і необмеженою владою над ним панів, відбувався на тлі посиленого національного пригнічення українців, білорусів, литовців, росіян. Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького оголила ці хвороби, її вибух поклав початок епосі потрясінь і занепаду Речі Посполитої, яка тривала до середини XVIII ст. [7].

У першій своїй битві цієї війни повстале українське козацтво, спільно із загоном кримських татар, в ніч з 15 на 16 травня 1648 р. біля річки Жовті Води (лівої притоки Інгульця, що впадає в Дніпро) за межами Речі Посполитої розгромило шеститисячний авангард польського війська, основна частина якого на чолі з коронними гетьманами великим Миколаєм Потоцьким і польним Марціном Калиновським - була розташована між Чигирином і Черкасами. Близько половини жовнірів потрапило у полон. Серед полонених був і смертельно поранений син М. Потоцького Стефан, який командував цим авангардом. Наступну перемогу над поляками Б. Хмельницький здобув у битві під Корсунем 26 травня того ж року. Обох коронних гетьманів він захопив у полон і віддав татарам, котрі й у цій битві допомагали йому [8].

Оточений під Крутою Балкою, Потоцький не зумів захопити окопи противника, які закривали дорогу. Його «тричі вдарили шаблею по голові» але шолом витримав. його взяли в полон козаки і не розпізнавши його - ледве було не вбили. Дані про те, що Потоцького закували у кайдани мало ймовірні; посадили в тюрму його разом з М. Калиновським в Czufut Kale. Він перебував у відносно нормальних умовах, зокрема дружина візира Sefera Gaziego позичила йому постіль і каракулеві кожухи, незважаючи на це Потоцький повернувся хворим. Татари вимагали викупу 100000, або навіть 200000 злотих. і звільнення 100 полонених татар. Проблеми із накопиченням такої суми призвели до того, що Потоцький був звільнений тільки після Зборівського договору, він мав залишити у татар сина Миколая як гарантію, що викуп буде виплачено. Його звільненню різко чинив опір Хмельницький, побоюючись, що Потоцький буде прагнути війни [9].

Незадовго до Корсунської битви, 20 травня, у Варшаві помер король Владислав IV. Влада в Речі Посполитій на час безкоролів'я зосередилася в руках не стільки примаса, скільки канцлера великого коронного Єжи Оссолінського. За його ініціативою вже у червні почалися переговори між повсталими й урядом, представленим на них лідером православної шляхти брацлавським воєводою Адамом Киселем. Вимоги Богдана Хмельницького були такі: збільшити козацький реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів в їхніх спорах за храми. Український гетьман тоді ще відчував себе часткою Речі Посполитої, його наміри не виходили за межі «козацького автономізму».

Поки тривали переговори обидві сторони нарощували сили. Командування коронним військом на час полону обох його гетьманів було доручено реґіментарям князю Владиславові Домініку Заславському, Миколаю Остророгу й Олександрові Конецпольському. Під їхнім командуванням перебувало 35-40 тис. шляхти і жовнірів, серед яких панувала легковажна зверхність в оцінці реальної сили козаків. Були тут також магнатські загони, серед яких і шеститисячний магната Яреми (Єремії) Вишневецького, котрий володів величезними латифундіями на Лівобережжі. Козацькі загони мали чисельну перевагу (50-70 тис.); до них приєдналася татарська кіннота. Армії зійшлися у двобої 23 вересня 1648 р. в північній частині Подільського воєводства біля містечка Пилявці, на рівнині обабіч річки Ікви (лівої притоки Бугу). Під ударами козаків і татар керівництво коронного війська покинуло поле бою, а слідом за ним і військо почало панічно втікати. Б. Хмельницький здобув чергову перемогу. Пилявецька втеча стала ганебною сторінкою у польській воєнній історії. Вона відкрила козацькій армії дорогу на Захід.

Похід Б. Хмельницького в західноукраїнські землі мав характер демонстрації сили. З головними силами він попрямував до Львова і на початку жовтня атакував його передмістя, після чого обложив місто. Облога тривала три тижні. Гетьман задовольнився великою грошовою контрибуцією, більша частина якої пішла на оплату татарських союзників. 26 жовтня він рушив на Замостя, захоплення якого відкрило б йому шлях на Варшаву. Доки тривала козацька облога Замостя, у Варшаві 17 листопада королем був обраний брат Владислава IV - Ян Казимир, причому недвозначна підтримка Б. Хмельницьким його кандидатури стала чи не вирішальним чинником елекції. Гетьман, вважаючи його поміркованим політиком, сподівався домовитися з ним щодо задоволення козацьких вимог. На елекційному сеймі претендентом на королівський престол виступав також молодший брат Яна Казимира вроцлавський єпископ Кароль Фердинанд, проте, переконавшись у тому, що шансів бути обраним у нього немає, він 11 листопада зняв свою кандидатуру. Через тиждень після елекції Яна Казимира Б. Хмельницький, провівши попередні переговори з його посланцем, якому виклав козацькі вимоги, зняв облогу Замостя і повернув свої полки на схід. 2 січня 1649 р. він тріумфально в'їхав до Києва [10].

Козацько-польські переговори, започатковані під Замостям, продовжувались у лютому 1649 р. в Переяславі. Польську делегацію (комісію) на них очолював А. Кисіль. Із заяв гетьмана під час переговорів стало очевидним, що «козацький автономіям» набув цілком нових територіально-політичних обрисів. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об'єкт зацікавлень Б. Хмельницького перемістився на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб'єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а «народ увесь руський», що його належить вибити «з лядської неволі». 20 лютого 1649 р. під час переяславських переговорів польські комісари урочисто вручили Б. Хмельницькому королівські булаву і хоругву як символи його гетьманської влади. Це означало визнання гетьманства Б. Хмельницького королем та Річчю Посполитою. На тих самих переговорах йшлося про перемир'я між сторонами конфлікту. Гетьман погодивсь на перемир'я тільки до весни. Пограничною межею перемирних територій було визначено межиріччя Горині (притоки Прип'яті) та її правої притоки Случі.

У червні 1649 р. воєнні дії відновилися. З 10 липня Військо Запорозьке облягало волинське м. Збараж, а 15-16 серпня під містом Руського воєводства Зборовом воно спільно з татарами завдало поразки коронній армії, якою командував Ян Казимир. Проте перемога Б. Хмельницького не влаштовувала його союзника хана Іслам-Ґірея III, який намагався затягнути козацько-польську війну, що давала його ордам змогу безкарно спустошувати українські землі. 17 серпня хан, підкуплений Є. Оссолінським, таємно від Б. Хмельницького пішов на угоду з поляками, яка передбачала умови козацько-польського примирення. Під тиском хана гетьман був змушений прийняти ці умови, котрі далеко не відповідали успіхам української зброї і понесеним повсталими жертвам. За Зборівською мирною угодою, укладеною 18 серпня представниками козацького і коронного військ, встановлювався 40_тисячний козацький реєстр; під владу Війська Запорозького переходила територія Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств; земські уряди на цій території могла посідати тільки руська православна шляхта, а євреї та єзуїти мали бути з неї виселені; натомість шляхті, незалежно від її віросповідання, дозволялося повернутись до своїх маєтків у цих воєводствах; унія в Речі Посполитій повинна бути скасована, а київському православному митрополитові обіцяно місце в сенаті. 19 серпня Б. Хмельницький присягнув дотримуватися Зборівської угоди перед Є. Оссолінським й А. Киселем, а наступного дня був прийнятий королем у польському таборі. У ніч на 23 серпня було знято козацьку облогу Збаража. Сейм, який проходив у Варшаві в листопаді 1649 - січні 1650 рр., затвердив Зборівську угоду, за винятком статей щодо включення київського митрополита до складу сенату та скасування унії.

Зборівський договір не влаштовував ні повсталих, ні, тим більше, правлячі кола Речі Посполитої. Наприкінці літа 1650 р. після смерті Є. Оссолінського та повернення з татарського полону гетьманів М. Потоцького, який закликав воювати доти, «доки вся земля не почервоніє від козацької крові», і М. Калиновського, у Варшаві здобули перевагу прихильники політики сили щодо повсталого українського народу. В грудні того ж року сейм ухвалив довести чисельність коронного війська до 36 тис., а литовського - до 15 тис. і оголосив скликання на 1651 р. посполитого рушення, тобто загальну мобілізацію шляхти [11].

Готувався до відновлення воєнних дій і Б. Хмельницький. Напередодні боїв чисельність козацьких і коронних сил була більш-менш однаковою. Під булавою Б. Хмельницького перебувало близько 100 тис. чол., у тому числі до 40-50 тис. козаків, решту становили селяни і міщани. Союзницька татарська кіннота, приведена особисто Іслам-Ґіреєм III налічувала 30-40 тис. Коронна армія мала до 40 тис. регулярного складу, стільки ж жовнірів з магнатських загонів і майже 40_тисячне посполите рушення.

Битва, до якої Річ Посполита і Військо Запорозьке довго готувалися, відбулася під волинським містечком Берестечком 28-30 червня 1651 р. Вона закінчилася повною перемогою армії Речі Посполитої, якою командував Ян Казимир. Успіхом поляки знову завдячували кримському ханові, який зі своїм військом втік з поля бою, силоміць прихопивши Б. Хмельницького, чим дуже послабив боєздатність козаків. Б. Хмельницький, вирвавшись за великий викуп з татарського полону, став активно готуватися до продовження війни. Враховуючи вимоги війська, коронне командування пішло 28 вересня 1651 p. на підписання з козаками договору у Білій Церкві на таких умовах: юрисдикція Війська Запорозького обмежується Київським воєводством, козацький реєстр скорочується до 20 тис., реєстрові козаки виселяються з Брацлавського і Чернігівського воєводств у королівські маєтки Київського воєводства, втрачені шляхтою маєтності повертаються у її власність, а вилучені з реєстру козаки - під її владу, гетьман позбавляється права дипломатичних зносин з іноземними державами і зобов'язується розірвати воєнний союз з кримським ханом.

22 жовтня 1651 р. М. Потоцький залишив командування «будучи дуже хворим ревматизмом», що не міг навіть підписатися [12].

Потоцький був досвідченим, знаючим командиром, в якого були успіхи на середніх рівнях керівництва; під протекцією Конецпольського, який, ймовірно, бачив у ньому доброго виконавця, отримав булаву. На високих посадах у складних ситуаціях підводив (Корсунь, Берестечко), але іноді, підтриманий добрими радниками - досягав успіхів (Кумейки, Біла Церка) [13]. Як політик був зазвичай бездарним. Стосовно козаків був переважно прибічником суворого різкого курсу, однак іноді виявляв реалізм і деяку поміркованість.

«Завзятий прибічник католицької віри», «прихильний до бідних» [14], недоброзичливо настроєний до протестантів, не приймав їх на своєму дворі. Мав особливе благоговіння перед Пресвятою Дівою Марією. Щедро обдаровував домініканців, заснував для них разом із дружиною Софією у 1631 р. костьол і монастир в Тисмениці. В 1641 р. з другою дружиною Ельжбетою додав їм ще 10000 злотих. Надав допомогу своєму зятеві Адаму Казановському при заснуванні монастиря і костьолу для домініканців у Черкасах в 1643 р. У 1638 р. виділив десятину із маєтку латичевського старости для домініканців у Латичеві.

Він підтримував близькі стосунки з домініканцем Шимоном Окольським. Родич Павло Потоцький присвятив йому видану в 1643 р. промову в честь святих Yacka Odrowaza («Sanctitatis peregrina») [15], а Florian Yaroszewicz зачислив Потоцького до ряду святих. Потоцький був дуже суєвірним. На одній із ніг мав знак у формі ведмежої лапи.

Потоцький володів багатьма маєтками в Галичині та на Поділлі - крім латичевського староства (передав права сину Петру) і ніжинського (передав права сину Стефану), перед 1643 р. отримав черкаське староство (протягом деякого часу ним управляв зять Потоцького А. Казановський), після 1642 р. - остерське, в березні 1646 р. - барське, після Берестечка (1651 р.) - любельське.

Помер 20 листопада 1651 р. в Хмільнику. Його смерть оплакував і звеличував заслужений домініканець Модест Борковський.

Потоцький був двічі одружений: першою його дружиною (шлюб укладений перед 1621 р.) була Софія, дочка любельського воєводи; друга (шлюб перед 1642 р.) Ельжбета, донька польного королівського гетьмана Мартина Казановського.

Від першого шлюбу мав синів: Петра, брацлавського воєводу; Стефана, ніжинського старосту і Миколая, генерала подільської землі, а також доньок: Маріанну, - дружина Адама Казанівського і Вікторію - дружину польного королівського писаря Анджея Конецпольського. Від другого шлюбу залишилися: Якоб - польський королівський писар, Домінік і Джоанна, дружина подільського воєводи Миколая Даниловича [16].

Неоднозначно можна підходити до оцінки життя та діяльності Миколая Потоцького (як політичної, так і військової), але безумовно він залишив свій відбиток в козацько-польських відносинах ХVІІ ст. Більше пофортунило двоюрідному брату Миколая - Станіславу Потоцькому на прізвисько Ревера. Цей представник родини Потоцьких провів у своєму житті 46 переможних битв.

Список використаних джерел