Менонітське підприємництво та соціальні конфлікти в Росії у 1917–1920 рр. (на прикладі південноросійських губерній)

Менонітське підприємництво, як один із проявів етнічного антрепренерства, яке сформувалося внаслідок колонізації та динамічного розвитку південноросійських губерній у ХІХ ст., було важливим фактором модернізаційних процесів не лише південного регіону, але й Російської імперії в цілому [29-31]. Як частина загальноросійської економіки, менонітське підприємництво було об'єктом державної політики щодо розвитку промисловості. Одночасно за об'єктивними обставинами воно виступало суб'єктом загальноцивілізаційної соціальної проблеми - протиріччя між багатими та бідними верствами суспільства (так званими “працею та капіталом”). Для менонітів-підприємців робітниче питання було частиною повсякденної практичної діяльності. У ході керування виробництвами вони вимушені були врегульовувати різноманітні організаційні та соціальні проблеми стосовно своїх підприємств. Але успішність вирішення протиріччя “багаті-бідні” у будь-якій державі в цілому визначається рівнем модернізаційних процесів, ступенем формування громадянського суспільства та лібералізму. Найбільшої гостроти в Росії протиріччя між “працею та капіталом” набуло в ході розвитку політичних процесів 1917 р. та громадянської війни 1918-1920 рр. Цей період мав фатальний характер для російської капіталістичної модернізації. Політичний та економічний “надлом”, який було здійснено у державі, привів до ліквідації явища приватної власності та підприємництва, існування яких є можливим лише за умов ринкової економіки. Отже, без відтворення історії розвитку менонітського підприємництва у період, окреслений вище, загальна картина розвитку етнічного підприємництва в Росії не набуде закінченого вигляду.

Головною метою представленого дослідження є реконструкція особливостей розвитку менонітського підприємництва в умовах політичних та соціальних конфліктів 1917-1920 рр., їх аналіз. Найбільшої уваги в статті приділено головним учасникам цих процесів: менонітам-антрепренерам та робітникам їх підприємств. Стосунки між цими соціальними групами стали своєрідним “лакмусовим папірцем” тих політичних та економічних подій, які розгортались, як у регіоні так і в державі в цілому.

Проблема історії менонітських поселень на півдні Російської імперії набула історіографічного відображення з початку 1990-х рр., коли після визнання незалежності України дослідники звернулися до вивчення минулого окремих етнічних груп, які вплинули на розвиток українських земель Російської імперії на різних етапах їх історії. Але слід зазначити, що серед цих досліджень відсутні праці, які були б присвячені вивченню проблем менонітського (колоністського за походженням) підприємництва. Менонітські дослідники A. Ерт [38], Д. Ремпель [41], Д. Епп [39], які першими створили найбільш впливові теорії історії колоній у Росії, не обійшли увагою досягнення менонітів у галузі розвитку промисловості. Але їх аналіз доводиться до 1914 р., залишаючи невивченими події завершального періоду розвитку економіки менонітських поселень та етнічного підприємництва в Росії. Роботи цих авторів, зберігаючи свою загальну значимість для дослідження проблеми в цілому, не торкаються питань, суттєвих для розуміння періоду, який вивчається у даній статті. Отже, вирішальним фактором підготовки цієї публікації стала евристична робота, яку провів автор в архівах Запорізької та Дніпропетровської областей, а також у Державному історичному архіві України (м. Київ). Щодо інтерпретації подій ми звернули увагу на публікації російських істориків Ю.І. Кір'янова та Ю. Петрова, які активно працюють над проблемами соціальної історії пролетаріату та підприємництва Росії [33; 35]. Їх дослідження, на відміну від традиційних робіт радянської доби, із властивою їм крайністю оцінок щодо стосунків між пролетаріатом та буржуазією, відрізняються незаангажованістю та виваженістю висновків.

Як було зазначено вище, суть проблем 1917-1920 рр. було закладено особливостями російської цивілізації в цілому та їх трансформацією на етапі модернізації. При тому, що російський уряд, починаючи з другої половини ХІХ ст., приділяв значну увагу розвиткові російської промисловості, що не могло не відбитися на процесах формування соціальної групи антрепренерства, у рішенні проблем аграрного сектору він дотримувався переважно консервативної політики. Якщо прийняти до уваги, що джерелом формування пролетаріату в умовах аграрної держави переважно було селянство, утворення класу найманих робітників із властивими йому ознаками ліберальної свідомості (яке повинно було прийти на місце архаїчного селянського менталітету) відбувалося уповільнено та істотно відставало від темпів еволюціонування російської промисловості. Джерела формування пролетаріату наклали значний відбиток на спосіб мислення, світогляд та поведінку робітників. До того ж формування середнього класу пролетаріату, наявність якого могло стати основою цивілізованих партнерських відносин у ході розвитку промисловості стримувалося загальним станом економіки Росії та бідністю населення в державі, яка, зі слів сучасних дослідників, все ще не видужала від тягаря кріпосництва.

З початку ХХ століття серед робітників поширилася агітація соціалістичних партій. Один з директорів текстильної фірми Коншиних у підмосковному Серпухові коментував: “Соціал-демократична пропаганда настільки збудила апетити, теорія боротьби класів настільки підігріла ненависть і недовіру, що усяка вимога стерпної, сумлінної роботи розуміється як груба експлуатація і зазіхання на права пролетаріату” [35: 45]. Відчуваючи загрозу “природному порядкові речей”, один з лідерів торгово-промислового світу П.П. Рябушинський у 1917 р. звертався до “вразливих мас”, захоплених соціалістичними гаслами: “Ще не настав момент думати, що ми можемо усе змінити, віднявши все в одних і передавши іншим, бо це є лише мрією, яка багато чого зруйнує і приведе до серйозних утруднень…Росія в цьому смислі ще не є підготовленою, і тому ми повинні пройти через шлях розвитку приватної ініціативи” [35: 41]. Питання соціальної справедливості та власності були головними протиріччями, які перешкоджали конструктивному діалогу між російськими антрепренерами та пролетаріатом. На відміну від західноєвропейського світогляду, відповідно до якого приватна власність розглядалась як необхідний атрибут громадянських прав, в Росії не існувало культури поваги до власності [34]. Як зазначив російський філософ Н.А. Бердяєв, витоки невизнання лібералізму полягали у відчуженні народної свідомості від буржуазних категорій, в неприйнятті їх цінностей та символів. В уявленні більшості російського суспільства багатство та зло були нерозривними поняттями [28].

Система взаємин між робітниками та підприємцями - менонітами була ускладнена етнічними та конфесійними факторами. У загальному вузлі протиріч (соціально-класових, релігійних, національних), які існували між антрепренерами - менонітами і пролетаріатом, у досліджуваний період, класова диференціація набула визначального характеру. Для менонітів соціально-класовий вимір самоідентифікації був дещо незвичним, оскільки в загальній структурі світоглядних установок, які формувалися в них за умовами періодичних сплесків антинімецької політики, меноніти ідентифікували себе, насамперед, як представники окремої релігійно-етнічної групи. В період 1917-1920 рр. пролетаріат внаслідок незрілості своєї свідомості та об'єктивних соціально-економічних обставин став знаряддям для досягнення мети з боку різних політичних, переважно революційно настроєних угруповань, які займали активну (переважно деструктивну) позицію. Меноніти - підприємці, всупереч їхній волі і соціальному досвідові, придбаному в Росії, вперше виявилися учасниками не національного і соціального, але переважно політичного конфлікту.

Події 1917-1920 рр. на Україні розгортались у контексті взаємодії політично та етнічно різнорідних сил (українського буржуазно-національного руху, більшовизму, іноземної інтервенції, білогвардійського руху, бандитизму). Не вдаючись у деталі щодо всіх змін, що відбувались на Україні, ми зосередимо нашу увагу лише на тих із них, які безпосередньо впливали на умови економічного розвитку менонітського підприємництва на території Катеринославської та Таврійської губерній (Молочанські та Хортицькі поселення). Серед них: 1) формування пролетарських професійних союзів та фабрично-заводських комітетів після Лютневої революції, відсутність централізованого управління економікою та промисловістю (березень-жовтень 1917 р.); 2) діяльність перших більшовицьких Рад та їх спроба здійснити соціалістичні перетворення в економіці (кінець грудня 1917 р. - квітень 1918 р.); 3) австро-німецька окупація (квітень - листопад 1918 р.); 4) присутність військ “Добровольчої армії” генерала Денікіна (кінець 1918 р. - січень 1919 р.); 5) відновлення влади більшовиків (січень - квітень 1919 р.); 6) воєнні дії, пов'язані із наступом армії Денікіна (липень - жовтень 1919 р.) та розгулом бандитизму і махновщини (жовтень 1919 р. - січень 1920 р.); 7) боротьба більшовиків із армією Врангеля та повне установлення радянської влади восени 1920 р. Режим нестабільності та анархії безперечно не сприяв розвиткові економіки і негативно відбивався на стані промисловості, у тому числі і менонітської. Сприйняття цих подій з боку менонітів мало свою специфіку. Визначальним для них було ставлення окремих політичних сил до приватної власності і релігійної незалежності. Суттєвою для ставлення антрепренерів до окремих політиків була можливість підтримувати дієздатність підприємств та збереження заводів у власності династій і кланів.

Після лютневих подій 1917 р. і проголошення буржуазної республіки в Росії, на Україні було проголошено владу Української Центральної ради (УЦР). Займаючись переважно проблемами політичного характеру і національного державного будівництва, УЦР не приділяла достатньо уваги вирішенню економічних проблем, забуваючи при цьому, що без економіки не може бути стабільної політики. Діяльність сформованого нею “Генерального секретаріату торгу і промисловості” протягом всього 1917 р. була не спроможною вплинути на економічну ситуацію на Україні [36: 189]. Одночасно на України розповсюджувались розпорядження Тимчасового уряду. Розглядаючи пролетаріат як особливу соціальну групу, активність якої вимагає регламентації та контролю, а також зберігаючи зацікавленість у стабільному розвитку промисловості, Тимчасовий уряд розробив групу постанов, спрямованих на регулювання можливих виробничих конфліктів між підприємцями і робітниками підприємств. На промислових підприємствах передбачалося створення робочих комітетів і “камер примирення”, професійних союзів [25: 177-183; 24: 248].

Центри розвитку менонітської промисловості на півдні Російської імперії (м. Катеринослав, м. Олександрівськ (Запоріжжя), м. Бахмут) були пунктами зосередження пролетаріату, де ще на рубежі століть було засновано організації соціал-демократичної партії - “Союзи звільнення робітничого класу”, які вперше виявили себе ще під час революційних подій 1905-1907 рр. [26]. На території цих промислових центрів розміщувалися найбільші менонітські машинобудівні, металургійні і борошномельні підприємства. Навесні 1917 р. у м. Олександрівську було засновано профспілковий комітет “Металіст”. З липня 1917 р. до складу цієї організації було включено “Професійний союз робітників борошномельних підприємств” [14: 69]. Отже, так сталося, що менонітські підприємці, власники найбільших у реґіоні машинобудівних і борошномельних підприємств, у вирішенні виробничих питань змушені були контактувати з “Металістом”. Про мету робітничої профспілкової організації показово свідчить одне із положень маніфесту “Металіста”: “Ми є захисниками всіх робочих інтересів перед капіталом, з яким на кожному кроці ми вимушені вести боротьбу” [11]. Ця антагоністична психологічна установка суттєво впливала на характер взаємин між підприємцями і робітниками. З квітня 1917 р. на менонітських виробництвах було сформовано заводські комітети та “Камери примирення” [13]. Їх метою було цивілізоване вирішення багаточисельних проблем, що виникали в умовах збігу демократії та безвладдя. Однією з останніх, але, на жаль, неефективних спроб зберегти контроль над діяльністю підприємств, було утворення “Погоджувального комітету”, до складу якого включено й представників менонітського клану [13]. Головою комітету призначено Йогана Леппа. Разом із представниками робітничих комітетів за столом переговорів вони прагнули вирішити численні проблеми, починаючи від розмірів заробітної плати і закінчуючи питаннями звільнення робітників та режиму функціонування виробництв. Однак, як ремствували підприємці, “усі постанови погоджувальної комісії виконувалися лише одною стороною, а саме заводчиками” [16].

Досягненню взаєморозуміння двох опозиційних сил перешкоджали не стільки відсутність необхідної кількості кваліфікованих робітників, з якими можливо було ведення ефективного діалогу (наприклад, з 515 робітників, які у 1917 р. працювали на підприємстві Копа, 123 були кваліфікованими) [7], а те, що інтереси робітників підприємств було представлено переважно революційно настроєними представниками пролетаріату, чиїм політичним ідеалом було досягнення соціалізму - ладу, для заснування якого необхідно було знищити приватну власність багатіїв - експлуататорів. Кваліфіковані робітники займали переважно аполітичну позицію. Пролетарський світогляд був досить обмеженим і відповідав рівню освіти та світогляду його носіїв, а саме злиттям християнських ідей про справедливість, традиційних селянських уявлень про громаду, ідей примітивного марксизму. Досягнення соціалістичного ідеалу припускало ліквідацію, поряд із владою царів, і влади купців, “ледарів”, що живуть чужою працею і змушують робітників животіти в убогості [33: 46]. В новому справедливому суспільстві землею і капіталом повинні володіти всі спільно. Зазначимо, що в самих робітників не було прихильності до власності. Це пояснювалося низьким рівнем життя, відсутністю в багатьох випадках нерухомого майна, низькою оплатою праці, яка не дозволяла накопичити навіть незначну суму грошей, відсутністю приватновласницької традиції, що збереглися общинними уявленнями [33: 47].

З іншого боку, меноніти, носії протестантської свідомості, однією з світоглядних установок якої було поважне ставлення до капіталу, що зароблено власною працею, не вважали себе експлуататорами. До того ж вони були позбавлені всякої революційності. Прихильники ліберальної свідомості, вони негативно ставились до революційних методів перетворення суспільства. Серед менонітів не виникло і не могло виникнути якогось окремого специфічного революційного руху або ідеології нерелігійного характеру. Меноніти були прихильниками християнського консерватизму і поважали традиційні демократичні інститути, підтримували збереження постулатів монархії, імперії і релігійної волі. Нігілізм і анархія, які легко проникали у свідомість пролетарських мас й істотно впливали на моделі їхньої поведінки, заперечувалися всіма без винятку менонітами.

Робітничі організації вимагали у підприємців поліпшення умов праці і збільшення заробітної плати, яка за об'єктивними обставинами не відповідала інфляційним процесам. Але у своїх вимогах робітники не враховували реальні економічні можливості, в яких опинилась промисловість. До 1918 р. менонітські підприємства (машинобудівні і борошномельні) виконували замовлення Головного Артилерійського управління на виготовлення снарядів та возів, забезпечення армії продовольством. Наявність такого замовлення, яке свого часу вдалося одержати не без зусиль, дозволило зберегти підприємство у власності, уникнути санкцій Ліквідаційного законодавства, а також регулярно одержувати реальні кошти, необхідні для підтримки діяльності підприємств. Зобов'язання, які брали на себе виробництва, передбачали максимально наповнений графік роботи у дві зміни із залученням додаткової найманої сили [1]. Матеріальні та трудові ресурси підприємств (це особливо стосувалося машинобудівних виробництв) було задіяне понад норми. Відповідно до того, як ситуація змінювалась (особливо після жовтня 1917 р.), власники підприємств відчули брак коштів на утримання додаткової кількості найманої сили. Нічну зміну було скасовано, а частина робітників підлягала звільненню. За цими обставинами, як вважали власники виробництв, підвищення заробітної плати та виплата компенсацій було нереальним завданням, тактикою “проїдання”. Без згоди з боку профспілкового комітету підприємці не могли звільняти робітників. В умовах інфляції, що за період 1914-1917 р. склала 130 %, заробітна плата майстрових зросла в 3 р. (від 2-50 до 7-50 руб. на місяць). І це в умовах падіння виробництва і регулярних продаж [9]. До того ж, у зв'язку із паливною кризою і браком сировини підприємства опинились на грані зупинки. В жовтні 1917 р. заводи “Лепп і Вальман” змушені були припинити діяльність [2]. Але заводські профспілки жадали від заводчиків не тільки пуску підприємства, але і виплати заробітної плати за період простоїв, що було майже нездійсненим завданням.

Робітничі комітети вимагали від власників підприємств тих соціальних гарантій, які останні не могли їм надати в силу об'єктивних обставин. Досягати компромісного рішення вдавалося досить рідко. Робітники заводу Шульця в сел. Павлівка 18 вересня 1917 р. на засіданні Погоджувальної комісії вимагали підвищення заробітної плати на 24 %. Присутні на переговорах підприємцям (Й. Леппу, Я. Янцу, Мартенсу) вдалося досягти розумного рішення. Заробітну плату було обіцяно підвищити на 25 % за умов зростання продуктивності праці [12].

Робітничі організації та профспілки суттєво активізували свою діяльність з грудня 1917 р. по весну 1918 р., коли значна частина України опинилась під впливом більшовицьких рад, які на завойованих територіях фактично дублювали декрети та закони, прийняті петербурзькою Радою Народних Комісарів. Більшовики проголосили прості та доступні для розуміння гасла: “фабрики - робітникам, земля - селянам”. Якщо друга частина цієї програми здавалася легко здійсненною, то вони не могли забезпечити діяльність модернізованих заводських виробництв, які були складними техніко-економічними комплексами. Це повністю стосувалось і менонітських підприємств, на більшості з яких у період 1910-1914 рр. було проведено технічне переоснащення [20]. Для того, щоб полегшити перехід промислових виробництв у руки рад, і, як вважали більшовики, навчити робітників керувати економікою (“а куховарку - державою”), було введено систему робітничого контролю над виробництвом і розподілом продуктів, який розглядався як підготовчий етап до націоналізації. 16 березня 1918 р. Президією Ради Народного Господарства Катеринославського району було прийнято постанову “Про робочий контроль”, яка була подібною постанові РНК “Положення про робочі комітети” від 14 листопада 1917 р. Рада сформувала відділ народного контролю, у сферу впливу якого потрапили міста Катеринослав, Олександрівськ, пос. Каменське [23].

Інтереси підприємців на цьому етапі намагалась відстояти організація СЗІФ (Суспільство заводчиків і фабрикантів), до складу якої входило сім власників великих Олександрівських підприємств, серед яких були Й. Лепп та А. Коп. [13: 13]. Впродовж весни-осені 1917 р. в умовах демократичного розвитку було розпочато процес галузевого об'єднання підприємців. Цього вимагала економічна обстановка і необхідність врегулювання виробничих відносин: проблема діалогу з робітниками, а також регулювання цінової та паливної криз. Ініціатива об'єднання власників машинобудівних заводів виходила від російських підприємців. З'їзд російських фабрикантів-виробників сільськогосподарських машин відбувся в Петрограді 4-8 серпня 1917 р. В рекламній листівці необхідність проведення з'їзду пояснювалася такими словами: “Розрізненістю своїх дій ми готуємо катастрофу всієї промисловості” [2]. У грудні 1917 р. “Рада з'їзду російських фабрикантів землеробських машин і знарядь” звернулася особисто до А.А. Копу з повідомленням, що його та Й. Леппа включено до Ради з'їзду [8]. За зрозумілими причинами, практику проведення зборів підприємців після жовтня 1917 р. було скасовано.

Між тим політична ситуація на території України суттєво ускладнилася. Українська Центральна рада не визнала легітимності влади більшовицьких рад, встановленої в Петрограді і на Україні після Першого Всеукраїнського з'їзду Рад (грудень 1917 р.). Їхнє протистояння було додатковим імпульсом нестабільності економічної ситуації в регіоні. Виробничі зв'язки було зруйновано. Промислові підприємства відчували дефіцит сировини. Видобуток вугілля зменшився на 75 %. Залізорудна і марганцева промисловість майже перестали існувати. Виробництво продуктів сільського господарства далеко відставала від довоєнних показників у силу невирішеності аграрного питання, що впливало на діяльність борошномельної промисловості [36: 197]. Ці явища визначали особливості розвитку промисловості. Великі підприємства не могли працювати в повному обсязі, що спричинило дроблення виробництв. Менонітські підприємства, що відносилися до фабрик середніх розмірів, виявилися більш життєздатними. Вони не відчували перевиробництва і фактично перейшли на кустарні методи роботи. З 30 січня 1918 р. завод Копа, виконуючи розпорядження “нової” більшовицької влади м. Олександрівська припинив виробництво снарядів і приступив до виробу зернозбиральних машин [15].

Спроба врегулювання стану промисловості належала “Союзу суспільств заводчиків і фабрикантів на Україні”. Цією організацією було здійснено підрахунок фінансових утрат підприємств. Згідно зібраним свідоцтвам, збитки заводу “Лепп і Вальман” з листопада 1917 р. по березень 1918 р. становили 1 008 925 крб., заводів Копа - 45 611 крб., підприємства “Гільдебрандт і Прісс” - 161 214 крб. [4; 6].

Про події 1918 р. та їхній вплив на діяльність промисловості та менонітських виробництв збереглися лише епізодичні свідоцтва. Характеризуючи своє положення у той складний період, Йоган Лепп писав: “Панування на початку 1918 р. в Олександрівську більшовиків створювало для нас неможливі умови для роботи. Про якусь планомірну діяльність не могло бути й мови, коли члени правління перебували під загрозою позбавлення волі і життя... Суперечливі розпорядження більшовиків остаточно розстроїли міське життя” [5]. Характерно, що на річних зборах, підводячи підсумки діяльності підприємства, керівництво заводами знайшло можливість виділити кошти на сплату податків, у фонд видачі робітникам пенсій і допомоги (175 000 крб.), а також гроші на будівлю лікарні для робітників та службовців (75 000 руб.). Це рішення супроводжувалось коментарем про те, що будівництво буде розпочате лише після встановлення нормальних цін [5]. Надія про те, що анархія не може продовжуватися вічно, зберігалася.

Свої сподівання на економічну та політичну стабілізацію меноніти пов'язували із приходом австро-німецьких військ. У січні 1918 р. Центральна рада підписала мирну угоду з представниками країн Четверного союзу. Так вона намагалася протистояти більшовикам. 8 лютого 1918 р. німецькі війська ввійшли на територію України. Колоністи, які розмовляли німецькою, сподівалися одержати підтримку з боку німецького уряду, вірили, що з приходом армії буде наведений чисто німецький порядок [40]. Нова влада дійсно відновила старі порядки, проводила політику підтримки великого власника. У цьому зв'язку вони підтримали встановлення гетьманського режиму П. Скоропадського. Головні напрямки діяльності держави П. Скоропадського було визначено 29 квітня 1918 р. у “Грамоті до українського народу” [36: 195]. Велика увага приділялася рішенню аграрного питання. Політична стабільність забезпечувалася підтримкою німецько-австрійської адміністрації, послуги якої сплачувалися продовольчим постачанням, що суттєво погіршувало економічну ситуацію в регіоні. Становище менонітських і німецьких колоній в умовах окупації було привілейованим. Підприємці прагнули налагодити діяльність своїх фабрик. Але падіння виробництва продовжувалося. До цього часу виробництво на підприємствах товариства А.Я. Коп знизилось до 25 %. Улітку 1918р. припинили роботу завод Ремпеля (Павлівка), Нойфельда (Софіївка) [17].

Функціонуванню підприємств в умовах окупації перешкоджали відсутність оборотних коштів, недолік сировини, палива, розлад залізничного транспорту. У вересні 1918 р. власники підприємства “Лепп і Вальман” відправили листа до Міністерства торгівлі і промисловості з проханням дозволити експорт лобогрійок та молотильних установок. Як вважали власники, експортна торгівля могла б підтримати завод фінансово в умовах падіння платоспроможності населення [3: 90].

За часів німецької окупації активізувалася суспільна діяльність підприємництва. У жовтні 1918 р. в Києві зібралися загальні збори Суспільства Українських Фабрикантів землеробських машин і знарядь, на якому були присутні меноніти-антрепренери з Олександрівська [8: 14]. У 1918 р. в Україні утворився Союз борошномелів південних областей [8: 14].

Директорія, яка прийшла на зміну гетьманату, проголосила метою своєї влади представництво та захист інтересів робітників, селян і інтелігенції, за об'єктивними обставинами також не впоралася із керівництвом економікою. У великих промислових центрах України (м. Катеринослав, м. Олександрівськ) вибухнула промислова криза. Підприємці Катеринославу звернулися до влади Директорії із проханням про грошову позику, яка б дозволила уникнути звільнень і підтримувати діяльність підприємств. Це прохання залишилося без відповіді. Під загрозою звільнення опинилось 140 тис. робочих великих підприємств м. Катеринослава, що неминуче вело до соціального вибуху [23: 155-156]. Більшовики, які проводили агітацію, з підпілля повідомляли, що в Петрограді влада оголосила націоналізацію великих підприємств і великих млинів (Декрет від 28 червня 1918р.) [37]. Падіння виробництва відбилося на стандартах життя міського пролетаріату, який підтримав наступ більшовицьких військ. Аналізуючи стан економіки і політики за період з червня 1918 р. по січень 1919 р. правління професійного союзу “Металістів та деревообробників” повідомляло, що “заводчики і фабриканти зовсім анулювали колективний договір і намагалися знищити заводські комітети”. Заводчики звільняли робітників без компенсацій (це було правдою, але на це були причини). Як коментувало керівництво робочих профспілок, “заводчики, заручившись підтримкою гетьманської і німецької влади, почали зупиняти заводи, залишаючи робітників на сваволю долі” [3].

З кінця 1918 р. на Україні почався наступ більшовицьких військ. До травня 1919 р. Червона армія утримувала під контролем фактично всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Диктатура пролетаріату, як вважали більшовики, необхідна для успішного переходу суспільства до нового ладу, передбачала відмову від ліберальних методів ведення економіки і грубе втручання держави в промисловість. Більшовики користувалися традиційно вкоріненими у масовій суспільній свідомості в Росії досить примітивними уявленнями про соціальну справедливість, зрівняльний розділ власності і, насамперед, землі. Після декількох років політичної та економічної нестабільності, більшовики, які вже з початку 1918 р. почали реалізовувати земельний закон, отримали підтримку більшої частини населення. Фактично одночасно з земельним переділом на Україні проводилася політика воєнного комунізму. Вона передбачала, у тому числі, і націоналізацію всіх промислових підприємств, включаючи середні і дрібні. У промисловості планувалося введення системи безгрошових відносин і розрахунків [36: 202].

Більшовики не могли підтримувати належний порядок на підлеглих територіях. У травні 1919 р. на околицях Олександрівська з'явилися банди Махно - тимчасового союзника більшовиків. Загони махновців (близько 30 000 чол.) вкорінилися в місті. За свідченням спостерігачів, в Олександрівську запанував терор [21: 1-3]. Широко відомим було негативне ставлення Махна до німців-колоністів і менонітів. Крім того, що вони розглядались головою Селянської армії як багатії, експлуататори та посібники німецьких окупантів, на яких за його наказом було спрямовано каральну силу, він мав персональні мотиви для ненависті. Його ставлення до менонітів дослідники пояснюють тим, що начебто у дитинстві Махно був найманим робітником у господарстві колоніста поблизу Гуляй Поле. Під час воєнних дій, опинившись поблизу німецьких колоністських поселень, Махно знімав усілякі обмеження щодо дій своїх воїнів. Зокрема, декілька менонітських поселень і хуторів (Дубівка, Заградівка) було повністю зруйновано, а місцеве населення - жорстоко вбито [42]. Для менонітів-підприємців поява махновської армії було поганим прогнозом. Більшість із антрепренерів на цей період вимушена була залишити свої підприємства, підпорядковуючи їх заводським комітетам.

У звіті чиновників Олександрівського міського управління, який було підготовлено для представників Добровольчої армії Денікіна, що захопила місто влітку 1919 р., представлена яскрава характеристика періоду: “Можна з упевненістю сказати, що більшість інтелігенції, торговельного і взагалі імущого класу піддалося повному розгромові. Однієї контрибуції населення міста оплатило більше 12000000 крб. У такому стані місто знаходилося протягом 5 тижнів”. І далі: “Місцева торгівля і промисловість з часів більшовиків цілком зруйновано” [21: 1-3]. За свідченням спостерігачів, найбільше підприємство Олександрівська, фабрику “Лепп і Вальман”, махновці перейменували у завод ім. Батька Махна. Безперервні контрибуції та погроми махновців спричинили у місті продовольчу та хлібну кризу. Досить показовою за цими обставинами виявилася позиція робітничих профспілок. Члени “Металісту” були готові вступити у союз із Махно з питань хлібних постачань [14: 62].

Селянська армія Махно завдала шкоди тим менонітським підприємствам, які знаходилися на території колоній. Повному руйнуванню було піддано господарства сел. Хортиця. Завідувач господарством острова Хортиця звітував до Олександрівської міської управи: “Орендарі землі і садиб острова Хортиця позбавилися інвентарю, насіння і кормів. Садиби зразкових хазяїнів, німців-колоністів, були остаточно розгромлені, а власники садиб, які не встигли сховатися, убиті. Для відновлення господарства, без промислових підприємств, потрібно 1 330 000 крб.” [21: 4].

Наприкінці червня 1919 р. до м. Олександрівська увійшли частини Добровольчої армії Денікіна. Вони витиснули більшовиків, чия влада тривала біля шести місяців. Міська скарбниця була порожньою, промислове виробництво в місті повністю зупинено. 14 лютого 1919 р. припинив роботу чавуноливарний завод “А.Я. Коп і Гелькер”. Головна причина зупинки підприємства - інфляція і недолік сировини, ціна на яку зросла в 25 разів [3: 32]. Як повідомляли місцеві жителі, на землях, що належала підприємствам і їхнім власникам, городяни, які відчували недолік продовольства, засіяли картоплю [14: 37]. Нова влада намагалася зібрати інформацію стосовно місцевої промисловості. Завдяки цьому ми маємо деякі свідоцтва про стан окремих підприємств.

Як повідомляли Копи у листі Технічному уповноваженому з проблем продовольства Особливої наради при головнокомандуючому збройними силами півдня Росії, у серпні 1919 р. на підприємстві числилося 175 робітників. Завідування підприємством було довірено колегії з трьох осіб, представникам технічного персоналу (Прісу Г.Г., Бокові Я.Г., Дику П.І.). А. Я. Коп також звітував, що “за операційний рік, який закінчився 1 серпня 1918 р., внаслідок збитків, понесених від володарювання більшовиків, в умовах низької продуктивності праці, при шаленому росту заробітної плати, збиток заводу оцінюється у 17 476 крб. З 1 серпня 1918 р. по 23 грудня того ж року завод зовсім не функціонував, унаслідок чого за цей час збиток складав 604 705 крб. 49 коп.” [22]. Керівництво фабрикою повідомляло, що “правомочна адміністрація” збереглася лише на одному з трьох виробництв Копів (у Олександрівську), а на Кичкасських та Хортицьких підприємствах утримується влада більшовиків [21: 4]. Підводячи підсумки роботи за весь попередній період, власники підкреслювали: “Оглядаючись на нашу роботу за останні роки, ми можемо констатувати, що незважаючи на існуючу розруху в постачанні заводів сировиною, нам все-таки вдалося обслужити усіх своїх замовників і поставити їм наші вироби за цінами поза конкуренцією” [10].

Характерно, що в умовах загальної економічної анархії меноніти - підприємці намагались дотримуватись традиційних для них методів ведення бізнесу: правилам відповідальності та обов'язковості. У березні 1919 р. одного із представників підприємства було відряджене до м. Москви із завданням ліквідувати всі колишні комерційні справи. Зберігаючи віру в розум, А. Коп звернувся до своїх постійних клієнтів із проханням “зберегти замовлення для сезону 1920 р. для (його) заводу” [3: 22]. Схоже, що підприємці не до кінця оцінили всю безнадійність ситуації і те, що їх планам не довелося збутися.

Підприємці чекали на повернення стабільності в державі, яку вони пов'язували із поверненням до минулого. Але політична ситуація в Росії склалась на користь більшовиків. Після остаточного відновлення їх влади та проголошеної ними “червоногвардійської атаки на капітал” приватне підприємництво в Росії було приречено. Антрепренери намагались усіма засобами зберегти свою причетність до виробництв, залишатись на них якщо не у якості власника, то хоча б, займаючи посади технічних робітників, які несли відповідальність про організацію виробництва. Адже заводи були для власників набагато більшим, ніж просто “власність”. То була частина історії їх сім'ї та династії. В матеріалах архіву зберігаються непрямі свідоцтва щодо процесів відчуження власності. Вони додають, що цей процес тривав близько двох років. Ми маємо свідоцтво про те, що Леппи залишили Олександрівськ. У протоколі засідання робочого комітету від 3 квітня 1919 р. йдеться про наміри робітників забрати залишок майна колишнього заводовласника [14: 81]. 25 квітня 1919 р. робітники піднімають питання про розподіл колишнього майна А.Я. Копа. Капіталізм у Росії так і не став демократичним. Не маючи ані найменшого уявлення про конституційні гарантії, народ зайнявся влаштуванням свого побуту, тобто, експропріацією приватних земель, фабрик, заводів і маєтків.

6 травня 1919 р. на загальних зборах робітників та службовців заводу “Лепп і Вальман” обговорювалося питання про передачу “залишку майна” Абрахама П. Леппа (брата батька Йогана Леппа) у розпорядження лікарні, відкриття якої планувалося на фабриці [14: 69]. На цьому ж засіданні було піднято питання щодо встановлення жалування заводоуправлінню: Герману Івановичу Леппу і Герману Андрійовичу Вальману (з 1 лютого 1919 р. по 2 000 руб. на місяць при збереженні заводської квартири) [14: 69]. З цього випливає, що власники підприємств (Йоган Лепп і Андреас Вальман) відійшли від керівництва виробництвами, довіривши цю справу своїм синам. 12 червня 1919 р. завідувачем заводу “Лепп і Вальман” робітники обрали Нойфельда [14: 34]. Після цієї події в матеріалах діловодства підприємства прізвище Леппів більше не згадувалося. Підприємці змушені були емігрувати, рятуватися від режиму, який відчував особливу ненависть до антрепренерів. Вони не хотіли розділити долю Иогана Тіссена, наймогутнішого катеринославського підприємця, мецената і суспільного діяча, якого, зі свідчень Корнеліуса Крана, було жорстоко вбито в 1920 р. у Катеринославі. Зараз нащадки Копів, Вальманів, Тевсів, Тісенів, Нібурів проживають у Канаді та США.

Деяким підприємцям удалося залишитися на своїх заводах до грудня 1920 р. Описуючи економічну ситуацію в реґіоні, керівництво “Металісту”, організації, що поєднувала 5 300 робітників Запорожжя та його повітів (Бердянська, Мелітополя, Гуляй поля, Генічеська, Орєхова), повідомляло, що “повсюди (на підприємствах) запроваджено єдину владу. Через недолік фахівців довелося залишити колишніх власників. Вони оплачуються відповідно до розробленого для них тарифу” [27]. Отже, складна робота керівництва оцінювалась як конторський труд.

У 1920 р. радянська влада запровадила суворе державне регулювання дрібною кустарною і ненаціоналізованою промисловістю. Але економічна і політична ситуація в країні змусила більшовиків відкрити дорогу для нової економічної політики. Проте великі менонітські підприємства (машинобудівні, металургійні і борошномельні) міст Катеринослава, Олександрівська, Молочанська залишилися у власності держави. Головною формою керування виробництвом у державному секторі стали трести, тобто об'єднання однорідних, або взаємозалежних підприємств. 15 серпня 1921 р. заводи “Лепп і Вальман”, “Коп і Гелькер”, А. Копа, “Борман і Шведе”, Мознаім було підпорядковано Губметалопрому [18]. Їх назви було змінено з метою назавжди стерти із історичної пам'яті ім'я колишніх засновників та власників підприємств. 15 заводів, розташованих поблизу Олександрівська, було об'єднано у Сільмаштрест. Більшість підприємств, які залишилися без належного керівництва, на деякий час припинили свою діяльність. У повному обсязі виробництво на заводах було відновлено лише до середини 1920-х рр.

Менонітська промисловість стала базою для радянської індустріалізації. Крім самих заводів, які було включено у процеси відбудови економіки, нова влада охоче використовувала частину професійних кадрів, підготовлених на менонітських підприємствах у дорадянський період. Серед них Коп Я.Я. (син колишнього власника підприємства), Дик І.П. (інженер-механік), які залишились працювати на заводі “Комунар” (Запоріжжя). Саме вони очолили випуск першого радянського комбайну. За успішну реалізацію проекту радянська влада нагородила їх орденом Леніна [32]. Характерно, що ці інженери здійснили ідею, яку було задумано ще у 1913 р. менонітом К.К. Тіссеном, завідувачем машинобудівного заводу на станції Барвенково Харківської губернії [19].

Події 1917-1920 рр. стали поворотним періодом в історії менонітської промисловості, етапом надлому та повного руйнування. Якщо в попередній період менонітське підприємництво демонструвало особливу модель розвитку [29-31], на етапі руйнування менонітські підприємці розділили долю російського антрепренерства в умовах громадянської війни та перших радянських перетворень. Спостерігаючи за політичними подіями, які розгорталися у регіоні та Росії в цілому, меноніти відчували себе маргіналами. Ані лозунги соціальної справедливості, які проголошували лівореволюційні сили, ані заклики до національного відродження, що линули з боку національної буржуазії, не були близькими для їх світорозуміння. Сповідуючи пацифізм, меноніти не могли і не хотіли підтримувати будь-яку з політичних сил, котра приходила із своєю армією із єдиною метою - добитись влади. Спостерігаючи за анархією та насильством, які були головною ознакою того часу, меноніти сподівались, що безвладдя не може триматись довго. Їх головним завданням була підтримка життєдіяльності підприємств, що належали їх кланам впродовж кількох поколінь. Меноніти антрепренери до кінця виконали свої обов'язки перед династією. Та наполегливість, з якою вони до останнього підтримували виробництва, може кваліфікуватись як один із видів пасивного опору режимам, що сіяли терор. За економічними обставинами, які можуть характеризуватись як деіндустріалізація, підприємці зробили неможливе: вони зберегли цілісність своїх підприємств, які в подальшому були успішно використані радянською владою для будівництва соціалістичної економіки.

Список використаних джерел

1. Державний архів Запорізької області (далі - ДАЗО). - Ф. 30. - Оп. 1. - Спр. 318. - Арк. 20-21.

2. ДАЗО. - Ф. 30. - Оп. 1. - Спр. 337. - Арк. 151.

3. ДАЗО. - Ф. 30. - Оп. 1. - Спр. 356.

4. ДАЗО. - Ф.30. - Оп. 1. - Спр. 358. - Арк. 7, 24.

5. ДАЗО. - Ф. 30. - Оп.1. - Спр. 381. - Арк. 5-6.

6. ДАЗО. - Ф. 32. - Оп. 1. - Спр. 524. - Арк. 21.

7. ДАЗО - Ф. 158. - Оп. 1. - Спр. 107. - Арк. 3.

8. ДАЗО. - Ф. 158. - Оп. 1. - Спр. 112. - Арк. 1.

9. ДАЗО. - Ф. 158. - Оп. 1. - Спр. 113. - Арк. 16.

10. ДАЗО. - Ф. 158. - Оп. 1. - Спр. 122. - Арк. 2.

11. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 36-40.

12. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 29. - Арк. 3.

13. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 41.

14. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 55.

15. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 60. - Арк. 13.

16. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 79. - Арк. 1.

17. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1 - Спр. 81. - Арк. 334.

18. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп. 1. - Спр. 138. - Арк. 4, 14.

19. ДАЗО. - Ф. Р-564. - Оп.1. - Спр. 268. - Арк. 16.

20. ДАЗО. - Ф.Р-564. - Оп. 1. - Спр. 357. - Арк. 12, 144, 203.

21. ДАЗО. - Ф. Р-2030. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 1-3.

22. ДАЗО. - Ф. Р-2030. - Оп. 2. - Спр. 205. - Арк. 53.

23. Днепропетровску 200 лет: Сборник документов и материалов. - Киев: Наукова думка, 1976.

24. Центральний державний історичний архів України (Київ) (далі - ЦДІА у м. Києві) - Ф. 575. - Оп. 1. Ч.1. - Спр. 137. - Арк. 248.

25. ЦДІА у м. Києві. - Ф. 575. - Оп. 1. Ч.1. - Спр. 761. - Арк. 177.

26. ЦДІА у м. Києві. - Ф. 2090. - Оп. 1. Ч.1. - Спр. 153. - Арк. 3, 9-13, 52.

27. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (Київ) (далі - ЦДАВОУ). - Ф. 2595. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк. 6 об.

28. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. - М., 1990. - С. 93.

29. Венгер Н.В. Возникновение и развитие частной предпринимательской деятельности на территории менонитских колоний // Вопросы германской истории. - Днепропетровск, 2002. - С. 31-51.

30. Венгер Н.В. Менонітське підприємництво і розвиток машинобудування на Півдні України (30-ті рр. ХІХ ст. - 1914 р.) // Етнічна історія народів Європи. - Київ, 2004. - Вип. 16. - С. 29-37.

31. Венгер Н.В. Історія успіху: розвиток борошномельної промисловості півдня України і менонітське підприємництво // Вопросы германской истории. - Днепропетровск: РВВ ДНУ, 2005. - С. 54-71.

32. Верховский Э. Бахтамов И. Заславский Д. Шейн Ф. Рождение советского комбайна. - М.-Л., 1931. - Л.4.

33. Кирьянов Ю.И. Рабочие в России на рубеже ХІХ-ХХ веков // Отечественная история. - 1997. - № 4. - С. 42-56.

34. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (ХVIII - начале ХХ в.): В 2 т. - СПб., 1999. - Т. 2. - С. 410.

35. Петров Ю. Предприниматели и российское общество в начале ХХ века // Свободная мысль. - 1992. - № 17. - С. 41-52.

36. Царенко О.М. Захарчук А.С. Економічна історія України і світу. - Суми: Університетська книга, 2001.

37. Шмалев П.И. Мельница на Днепре. - Днепропетровск: Пороги, 1997. - С.19.

38. Ehrt A. Das Mennonitentum in Rubland. - Manitoba, Canada: Crossway Publication Inc., 2005. - 162 p.

39. Epp D. H. The emergence of German Industry in the south Russian colonies // Mennonite Quarterly Review. - 1981. - № 55. - P. 289-371.

40. Fleischauer I. Die Deutschen im Zarenreich - Stuttgart: Deutsche Verlags-Anstalt, 1991. - S. 583.

41. Rempel D.G. The Mennonite Commonwealth in Russia: a sketch of its founding and endurance // Mennonite Quarterly Review. - 1973 (№ 47; p. 259-308); Rempel D.G. The Mennonite Commonwealth in Russia: a sketch of its founding and endurance // Mennonite Quarterly Review. - 1974 (№ 48; p. 5-54).

42. Schroeder W. Huebert H.T. Mennonite Historical Atlas. - Winnipeg (Canada) Springfield publishers, 1996. - P. 136.