Концепція розвитку освіти в документах французької революції xviii століття

Революція XVIII ст. у Франції належить до найбільших подій в історії світової цивілізації. Вперше перехід до якісно нової моделі суспільного розвитку завершився не частковою руйнацією старого, не компромісом з новим дворянством, як це було в Англії 18 століття, а повною перемогою нового класу - буржуазії. Французька революція ліквідувала феодалізм, знищила поділ суспільства, привілеї, церковну десятину, наділила землею значну частину селянства і справила величезний вплив на історичний розвиток Європи й усього світу.

Французька наука та освіта того часу отримали від попередніх поколінь солідну спадщину. Був нагромаджений величезний досвід наукових спостережень та відкриттів, які стали основою ідеології Просвітництва, що підготувало революцію.

Революція в суспільстві породила революцію в оновленні знань і необхідність нових підходів до народної освіти. Ніколи раніше не було зроблено стільки наукових відкриттів, що перекреслювали попередні уявлення про світ; ніколи раніше наука не висувала зі свого середовища стільки талановитих вчених: математика, економіста і філософа Ж.А.Кондорсе, фізика Ш.О.Кулона, лікаря Ф.Кінеля, вченого астронома Байі, відомого біолога Ж.Б.Ламарка, хіміків Лавузье та Бертолле, математиків Монда і Карно та багато інших [1: 48].

Світова та вітчизняна історична наука приділяла Французькій революції величезну увагу. Міжнародне визнання отримали роботи знаменитої «російської школи» - М.І.Кареєва, І.В.Лучицького, М. Ковалевського, Є.Тарле [2]. Їх фундаментальні праці вплинули на всю наступну новітню історіографію, включаючи праці А.В.Адо [3], Г.Ревуненкова, М.Болховітінова [4].

Добре відомі досягнення у вивченні історії Французької революції радянських істориків В.П.Волгіна [5], А.З.Манфреда [6], А.Р.Іонісяна [7]. Ці праці відображають концепцію, яка однозначно трактує події революції, в тому числі революційний терор, якобінську диктатуру, діяльність Ж.П. Марата, М.Робесп`ера, Сен-Жюс-та.

У калейдоскопі сьогоднішніх поглядів французьких істориків на революцію багато традиційного, але є й нові підходи.

З перших днів революції нею захоплювались, її возвеличували, й одночасно вона викликала злобу, обурення, неприйняття; розкривалась панорама поглядів учасників подій - від рояліста Антуана де Рівароля до Марата і крайніх якобінців. Увесь цей спектр оцінок видозмінювався, пройшов через два століття, виражаючи боротьбу напрямів в історичній літературі та громадській думці. Відбувалося розширення знань про революцію, нагромаджувалися праці. Більшість французьких істориків вважає, що революція внесла в історію не тільки вузькокласові ідеї, а й загальнодемократичні, і в цьому плані мала загальнолюдське значення.

До 200-літнього ювілею Французької революції на сторінках журналу «Новая і новейшая история» була опублікована серія статей, що узагальнили нове трактування історичного досвіду революції. Активно почалась публікація в нашій країні праць французьких істориків О`лара, Собуля, Вовеля - представників відомої школи «Аннали», які значно розширили уявлення про стан дослідження проблеми сучасними французькими істориками. Разом з тим, для повнішого задоволення інтересу вчених потрібні не тільки праці професійних істориків Франції, а насамперед нові документальні джерела. В цьому плані значною подією стала публікація двохтомного збірника документів з історії Великої Французької революції [8: І4-48].

Особовий інтерес має розділ, де представлені, документи що розкривають політику Франції в галузі народної освіти: доповідь Ж.А. Кондорсе про загальну організацію народної освіти, представлену Національними зборами від імені комітету народної освіти, план національного виховання М.Лепелетьє, який представив національному Конвенту М. Робесп`єр від імені Комісії з народної освіти, Конституції 1791,1793,1795 років. Збірник відображає здійснені в ході революції перетворення, ліквідацію старих і створення нових установ, виникнення нових державно-правових, політичних, соціально-економічних структур. Опубліковані документи дають також багатий фактичний матеріал для роздумів про особливості суспільної свідомості революційної епохи. Ці матеріали створюють можливості вивчення історії становлення у Франції правової держави, законодавства з питань освіти та науки.

Аналіз документів свідчить, що в період революції було висунуто ряд проектів докорінного оновлення системи освіти. Вони складались на різних етапах революції і відображали специфіку кожного з них, напругу політичної боротьби, конкретну розстановку сил. Автори законопроектів часто належали до різних соціальних верств, що ще більше загострювало полеміку в Установчих та Законодавчих зборах, національному Конвенті, але всі проекти відштовхувались від положення про те, що організація структурованої всеохоплюючої системи народної освіти є найважливішим завданням держави.

Першим документом революції була «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року. В ній проголошено народний суверенітет, рівність усіх громадян, свободу особистості, свободу друку. Розвиваючи ідеї Декларації, Конституція 1791 року проголошувала народну освіту загальною для всіх громадян, безкоштовною в частині, необхідній для всіх людей. Конституція також передбачала державну опіку над дітьми-сиротами. З цією метою створювалось спеціальне управління соціального захисту [9: 115].

Спираючись на Конституцію 1791 року, план організації освіти представив Установчим зборам Ш.М. Талейран. Колишній єпископ, а з початком революції міністр закордонних справ висунув ідею загальної початкової освіти і відповідно чотирьохступеневої структури державних шкіл, що охоплювала всі ланки освіти: від початкової до вищої [10: 259].

Самий прогресивний і радикальний проект народної освіти був висунутий Жаном Антуаном Кондорсе. Вірний ідеалам енциклопедистів, відомий математик і філософ, жирондист за політичними поглядами запропонував уніфіковану та обов`язкову для всіх соціальних верств систему навчання, здатну перетворити підданих на громадян. Він хотів, щоб школа була доступною і для жінок. Вчений висунув також принцип безперервного навчання, доцільність і необхідність якого особливо очевидна сьогодні: «... освіта повинна бути загальною, тобто поширюватися на всіх громадян. Вона повинна на всіх своїх різних ступенях охопити всю систему людських знань і забезпечити людям різного віку збереження знань і набуття нових. Ніяка державна влада не повинна мати ні сили, ні навіть можливості перешкодити поширенню нових істин і навчанню теоріям, що суперечать її політиці або її інтересам. Ми розділили освіту на 5 ступенів, що носять назви: 1) початкові школи; 2) школи другого ступеня; 3) інститути; 4) ліцеї; 5) національне товариство наук і мистецтв».

Далі Кондорсе розвиває основну ідею «Декларації прав людини і громадянина» - ідею рівності всіх громадян. Одночасно він критикує Статті Конституції 1791 року, які передбачають безкоштовність лише першого ступеня навчання і пропонує перенести цей принцип на всі ланки освіти: «На всіх чотирьох ступенях освіти навчання буде повністю безкоштовним. Конституція передбачає безкоштовною тільки першу ступінь; але і друга ступінь, яка також може розглядатися як загальна, не може бути платною, якщо ми не хочемо внести нерівність... З точки зору суспільного добробуту важливо дати дітям з бідних і найчисельніших класів можливість розвинути свої таланти: в цьому полягає засіб не тільки забезпечити вітчизну більшим числом громадян, здатних їй служити, науку - більшим числом людей, здатних сприяти її прогресу, а й згладити нерівність, що витікає з майнової нерівності, з`єднати між собою класи, розділені цією відмінністю [11: 443-448].

Кондорсе - один з небагатьох, хто розумів, що освіта народу здатна пом`якшити жорстокість революції. Він проповідував: всяка влада, що перешкоджає народженню нових теорій, втрачає право на існування. Таким чином, саме в працях Кондорсе були закладені основні принципи побудови народної освіти: обов`язковість і безкоштовність навчання, рівна освіта для молоді обох статей, відміна релігії як навчального предмету, наступність системи народної освіти, державний характер освіти, школи, незалежні від політичних впливів. Проект Кондорсе використали як партія жирондистів, до якої належав вчений, так і якобінці.

Із приходом до влади найрадикальнішого крила - якобінців Комітет з народної освіти очолив Максиміліан Робесп`єр. В основу проектів комісії лягли праці Луї Мішеля Лепелетьє, в яких він пропонував план створення громадських виховних закладів, типу інтернатів. Лепелетьє вважав, що держава повністю повинна брати на себе відповідальність за виховання дітей від п`яти до дванадцяти років у будинках національного виховання; утопічними були надії автора - проекту на «вигнання злиденності», на «вирівнювання статку» шляхом виховання бідноти за кошти багатіїв і в такий спосіб досягнення соціальної рівності.

Конвент відкинув ідею ізоляції дітей від сім`ї і схвалив проект розвитку освіти, який в основі своїй повторював ідеї Кондорса. У Конституції 1793 р. йшлося, що освіта становить загальну потребу. Суспільство повинно всіма засобами сприяти успіхам народної освіти і робити освіту надбанням усіх громадян... [12: 218]. Розвиваючи положення Конституції, Конвент прийняв декрети про організацію народної освіти, в яких деталізувалась питання змісту навчання, його оплати, структури освіти, кадрового забезпечення, форм державного контролю і географії розташування шкіл різного ступеня в республіці. Національний конвент зобов`язував комітет з питань освіти представити йому на затвердження навчальні посібники, обов`язкові для виховання громадян. Національний конвент заявив, що першими такими підручниками є Декларація прав людини, Конституція та опис героїчних і доброчинних вчинків [13: 465]. Декрет також передбачав створення як початкових шкіл, де діти будуть вчити читання, арифметику, письмо, основи республіканської моралі; так і центральних шкіл у центрах департаменту, в яких відповідно трьох секцій (ступенів) вивчатимуть граматику, літературу, історію, право, фізику, хімію, математику, іноземні мови. При кожній центральній школі передбачали відкриття публічних бібліотек, саду, кабінетів історії, дослідної хімії і фізики. Декрет також передбачав створення спеціальних шкіл для вивчення астрономії, геометрії і механіки, історії, медицини, ветеринарного мистецтва, сільського господарства, старовини, політичних наук, живопису, скульптури й архітектури, музики, а також школи для вроджених глухонімих і сліпих. Вищою ланкою освіти ставав Національний інститут наук та мистецтв, заснований у Парижі; метою інституту був розвиток науки мистецтв шляхом безперервних досліджень, публікацій винаходів, листування із закордонними науковими товариствами.

Реалізувати положення Конституції та декретів Конвенту про організацію народної освіти якобінці не встигли. Державний переворот 9 термідора 1794 р. і наступ реакції призвели до знищення завоювань революції в галузі освіти. Були скасовані обов`язковість та безкоштовність початкового навчання, відмінений закон про освіту, ліквідована централізація та послаблений прокторат над усією системою освіти. Разом з тим зберегли багатоступеневість системи освіти, декларація права всіх громадян на освіту, взаємодія різних ланок освіти. Ці підходи знайшли Законодавче закріплення в Конституції 1795 р. Так, у ст. 299 говориться, що різні установи системи народної освіти не перебувають між собою в стані підпорядкування і не пов`язані з адміністративною владою. Одночасно громадяни мають право організувати особливі виховні та загальноосвітні установи, як і вільні товариства з метою сприяння прогресу гуманітарних і точних наук та мистецтва [14: 470].

Дослідники історії Франції вважають, що ця країна стала для Європи і світу соціально-політичною лабораторією, де проходили апробацію різні форми державної влади, політичні структури, проекти реформ, у т. ч. в галузі освіти. Концепцію розвитку народної освіти і науки, вироблену в ході революції XVIII ст., не змогли повністю реалізувати сучасники, але вона була покладена в основу освітніх реформ у XIX-XX ст.ст.

Список використаних джерел

1. Сафронова Н.И. Нужны ли революции ученые ?//Вестник АН СССР. - 1989. - №7. - С.48.

2. Тарле Е.В. Рабочий класс во Франции в зпоху революции. - Т. 1-2. - Спб, 1909-1911.

3. Адо А.В. Крестьянское движение во Франции во время Великой буржуазной революции конце XVIII века. - М., 1987. Він же. - Место Французской революции в процессе перехода страны от федерализма к капитализму//Новая й новейшая история. - 1989. - №3.

4. Ревуненков В.Г.Очерки по истории Великой Французской револю-ции. - Л., 1982-1983. - Т. 1-2; Болховтинов Н.Н. Уроки Якобинского терора//Весник АНСССР. - 1989. - №7.

5. Волгин В.П. Развитие общественной мысли во Франции в ХVШ веке - М., 1958.

6. Манфред А.3. Великая французская революция. - М., 1983.

7. Ионисян А.Р. Революционно-коммунистическое движение во Франции. - М., 1986.

8. Документы истории Великой французской революции: Учебное пособие: Том первый. - М., 1996.

9. Конституция 3 сентября 1791 г.//Конституция й законодательные акты буржуазных государств XVII-ХІХ в.в. - М., 1957.

10. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. - Тернопіль, 1996. - С.259.

11. Доклад Ж.А. Кондорсе об общей организации народного образования, представленный Национальному собранию от имени Комитета народного образования 20 и 21 апреля 1792//Документы истории Великой Французской революции. - Т.І. - М., 1990. - С.448.

12. Конституция 24 июня 1793 г.//Хрестоматия по новой истории 1640-1870. - М., 1990. - С. 218.

13. Декрет Конвента об организации народного образования 29 фримера - 5 нивоза II г. (19-25 декабря 1793 г.)//Документи истории Великой Французской революции. - Т. І. - М., 1990. - С. 465.

14.Декрет Конвента об организации народного образования 3 брюмера. (25 октября 1795 г.)//Документы истории Великой Французской революции. - Т.І. - М.,1990. - С. 470.