Із історії американо-австрійських відносин доби великої війни: справа посла Думби і перші мирні ініціативи

ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ: СПРАВА ПОСЛА ДУМБИ І ПЕРШІ МИРНІ ІНІЦІАТИВИ

Перші кроки австрійської дипломатії у Вашингтоні в умовах Липневої кризи і відразу ж після початку війни були спрямовані на те, щоб виправдати позицію Відня, а також показати ті складності, які виникали в політиці монархії на Балканах, зокрема в австро-російських взаєминах. Посол Австро-Угорщини у Вашингтоні Костянтин Думба підготував для Держдепартаменту три записки. Перші дві - «Цивілізаторська місія Австрії» і «Чому Австрія воює з Росією?» були представлені в перші тижні війни. Думба вважав кризу, що настала, наслідком зіткнення «конфліктуючих цивілізацій і конфліктуючих цілей». «Росія, - писав посол, - надзвичайно реакційна у своїй внутрішній політиці і надзвичайно революційна у всіх своїх зовнішніх справах. Характер російської агітації, спрямованої на Австрійські слов`янські провінції, може кваліфікуватись як революційний». Весь досвід дуалістичної Монархії засвідчував, що Сербське королівство, за виразом Думби, «це торпеда, яку Росія випустила в тіло Австрії» [ 1: 29,31]. Ось чому в ситуації, що склалася, будь-яке «ухиляння або ж напівзаходи» були вже неможливими з огляду на престиж і необхідність захисту австрійського суверенітету.

Ще цікавішим видається інший підготовлений Думбою документ на тему: «Як Сполучені Штати найкращим чином сприятимуть цивілізації за умов нинішньої кризи?». Матеріал посол підготував у грудні 1914 р. з метою подальшої публікації у відомому американському часописі «Statement». Така публікація була вже не першою. Хауз у листі Вільсону на початку жовтня писав: «Думба заходив до мене і вручив... статтю для листопадового номеру журналу «World Work». Він бажав би, щоб ви попередньо її продивилися» [2: 117].

Першою задачею американської політики мало бути підтримання за будь-яких умов «суворого нейтралітету», а також найширше використання проголошеного президентом Вільсоном американського «посередництва» (mediation) у справах воюючих держав. Однією з найжиттєвіших умов існування європейської рівноваги, продовжував Думба, є «збереження Австро-Угорщини як великої держави». Австро-Угорщина, на думку посла, впродовж століть створила «структуру мирного розвитку численних расових групп (racial fractions), з яких складається її населення. У випадку, якщо цю структуру буде знищено чи навіть послаблено, то наслідком цього стане її неспроможність протистояти зовнішній агресії, а стан анархії та хронічної війни пануватиме у Південно-Східній Європі впродовж поколінь» [3: 55]. Думба запевняв американців, що «удаваний» і «перебільшений» (до того ж, багато в чому вимушений) німецький мілітаризм є лише наслідком «несприятливих історичних і географічних умов» і тому не загрожує цивілізації. Російський мілітаризм, навпаки, є набагато «більшим злом». І тому недалекий той день, коли Британія змушена буде «витягнути меч», щоб встановити бар`єр на шляху просування «московитів в Європі та Азії». Саме тому, робив висновок австрійський дипломат, Сполучені Штати, виконуючи роль посередника, мають «твердо протистояти будь-яким зусиллям знищити бар`єр між Європою та Азією. Цими бар`єрами є Австро-Угорщина та Німеччина» [3: 56, 57 - 58]. Відзначимо, що в остаточній редакції тексту, який пропонувався для публікації, Думба був значно обережнішим. Він зосередився на проблемах комерції та нейтралітету США у війні. Як він сам зазначав у доповідній записці до МЗС, у статті не було «жодного слова» щодо мирних приготувань чи територіальних питань. «Я вихваляю нейтральну позицію Вільсона», - зауважив посол [3: 59].

Проте взаємини між Сполученими Штатами та Австро-Угорщиною серйозно погіршились у зв`язку із «справою Думби». Останнього (як дипломатичного представника іншої держави) звинуватили в тому, що він підбурював робітників-угорців, які були підданими Австро-Угорщини, до страйків. Ситуація ускладнювалась, насамперед, тим, що вони працювали на заводах, які виконували військові замовлення для американської армії. Одним з центрів заворушень мав стати металургійний комбінат у Бетлхемі на Середньому Заході. В цій антиамериканській агітації Думба планував опертися на редактора газети «Szabadsag». Для підготовки страйків було витрачено 15 тисяч доларів [3: 199 - 200]. Як писав згодом Думба у мемуарах, через особисті контакти «можна було впливати на редакторів і власників газет» [4: 396].

По-друге, Думбу звинуватили у тому, що він використав для передачі конфіденційної інформації посольства американського громадянина, військового кореспондента однієї газети Арчибальда. Дипломатичне листування в останнього вилучили англійці, які затримали його на пароплаві «Роттердам» і згодом повідомили про інцидент американців. Усе це, в кінцевому рахунку, спричинило дипломатичний скандал. У ноті американського посольства у Відні від 11 вересня 1915 р. з цього приводу зазначалось, що Думба зізнався у тому, що він «робив пропозиції своєму уряду щодо організації страйків в Америці на заводах, де виробляється амуніція». У зв`язку з цим Думба фактично оголошувався «як посол Його цісарсько-королівської Апостолічної Величності у Вашингтоні» персоною non grata [5: 291 - 292].

Останній у доповідній записці міністру закордонних справ Австро-Угорщини баронові Буріану, не заперечуючи своїх намірів закликати австро-угорських підданих на воєнних заводах припинити роботу, намагався пояснити, що у даному випадку не йшлося про страйки (чого, до речі, так і не захотів визнати держсекретар Лансінг). Як зазначав Думба, він лише намагався переконати американців не використовувати підданих Монархії для праці на збройових заводах, оскільки зброя згодом використовутиметься проти Австро-Угорщини. Посол визнавав, що він діяв легковажно, використавши Арчибальда як кур`єра для доставки дипломатичної пошти. Проте, на його думку, іншого виходу не було, «ми сидимо у Штатах, як на острові» [6: 305].

Реакція офіційного Вашингтона була миттєвою. Впливова «The World» у номері від 10 вересня 1915 р. ставила собі в заслугу те, що її зусиллями викрито намагання австрійського посла «покалічити американську індустрію». Як зазначалось в офіційному коментарі з цього приводу, коли Думба «взяв на себе усю відповідальність за підготовку заколоту», то держсекретар Лансінг висловивсь у розмові віч-на-віч, що адміністрація має справу з «безпрецедентним випадком в історії Республіки» [7]. В своєму наступному меморандумі до МЗС Думба особливо наголосив на необхідності відвертого визнання своєї провини як офіційної особи. Він писав: «Жовта американська преса» підняла б мене на сміх, якщо б я, виходячи з етичного і патріотичного обов`язків, почав виправдовуватись» [6: 303]. Користуючись слушним моментом, американська преса, нагнітаючи шпигунські пристрасті, розгорнула антинімецьку та антиавстрійську пропагандистську кампанію.

Сам екс-посол згадував, що вільсоновський орган «World» диригував хором газет нової Англії у «пропаганді проти Думби» [4: 408]. Надзвичайно гострі антиавстрійські почуття висловлювались у слов`янській емігрантській пресі Америки. Чеська газета «Hlas» відверто звинуватила посла у намаганні використати угорську газету «Szabadsag» з метою підбурювання робітників, щоб вони «вдалися до заворушень, організовуючи страйки на фабриках, де вироблялося озброєння, яке потім потрапляло до Європи...» [8]. У клівлендській газеті «Hrvatski Svijet», зокрема, зазначалося, що посол Думба не має права захищати австрійських підданих у США, оскільки опікування ними за океаном є недоречним. Наш народ і вдома міг би дати собі раду, а не подався б на заробітчанство, якщо б ми були захищені в Австрії. Особливі нарікання висловлювалися щодо «погроз» пана Думби відносно тих робітників, які виготовлятимуть зброю на американських заводах. А може, ця зброя, як зазначав анонімний автор, допоможе нам «знищити і ту темницю, із якої погрожують цісарські слуги» [9].

Заслуговує на увагу і той факт, що 12 вересня 1915 р. в Чикаго відбувся мітинг, учасники якого прийняли спеціальну резолюцію, спрямовану проти «інтриг» Думби. У документі особливо наголошувалось, що «ми вважаємо нашим першим обов`язком бути лояльними до країни нашого вибору і будемо її найкращими громадянами». Відносно Думби як посла Австро-Угорської монархії і «представника всієї австрійської бюрократії» учасники мітингу зійшлися на думці, що його «присутність у Сполучених Штатах становить загрозу благополуччю натуралізованих громадян, які прибули з Австрії» [10]. Подібний мітинг відбувся і у мадяр, які, відмежувавшись від дій і закликів деяких своїх лідерів та органів преси, «виступили проти Думби» [8].

На початку жовтня в Англії була опублікована брошура під промовистою назвою «Австрійські та німецькі папери, знайдені у багажі містера Джеймса Арчибальда, Фолмут, 30 серпня 1915 р.» Як зазначалося в листі до МЗС з австро-угорського посольства у Берні, серед них був і лист Думби з пропозицією до Відня зорганізувати страйк на воєнному заводі у Бетлхемі [11: 444]. Думба писав також, що одна з газет допустилась помилки у перекладі слова «страйк» (Ausstand).Його переклали як «повстання» (Aufstand). І був ще один суто психологічний момент. Німецький посол граф Бернсдорф у приватному листі дружині наводив слова військового аташе фон Папена про «цих ідіотичних янкі» [4: 408]. Саме цей його вираз нагадала читачам «Washington Post», коли на початку листопада 1915 р. Папен і військово-морський аташе Німеччини капітан Карл Бой-Ед були оголошені persona non grata у Cполучених Штатах [12]. Такий крок держдепартаменту був продиктований їхньою діяльністю, несумісною з дипломатичним статусом і спрямованою на організацію «заколотницьких дій» на лінії океанського сполучення Гамбург - Нью-Йорк. Згодом держсекретар Лансінг неодноразово підкреслював, що «справа Арчибальда» та інтриги німецьких дипломатів фон Папена і Бой-Еда є пов`язані між собою [13]. Зрозуміло, що Думба не відігравав провідної ролі у подібних акціях. Пізніше австрійський дипломат не заперечував власної зацікавленості в призупиненні виробництва бомб і гранат у Бетлхемі. Проте він підкреслював, що особливо наполягав на цьому фон Папен [4: 402]. Напередодні публічного скандалу з приводу затримання Арчибальда Думба писав у приватному листі фон Папену: «Усе завершується щасливо у Вашингтоні, і люди готуються почути мирні дзвони! Ми ще не знаємо, як довго цього чекати, однак уже зараз очевидно, якого значного ефекту можна досягти добрими словами і чистими руками» [14: 538]. Слова австрійського дипломата, виходячи із вищенаведеного контексту, сприймаються більш ніж іронічно.

Проте, як зазначала лондонська «Times», у віденських і берлінських газетах наголошувалось на необхідності зберігати добрі взаємини із Сполученими Штатами. Чи не стане Думба, цей уроджений македонець, «причиною порушення дипломатичної дружби між США та Австро-Угорщиною, між президентом Вільсоном і цісарем Францем-Йосифом», - запитувала газета [15: 377]. У цьому контексті дуже цікавим є і той факт, що офійна «The World» особливо наголосила у своєму коментарі: «об`єктом немилості Адміністрації є доктор Думба, а не австрійський уряд» [16].

На початку жовтня 1915 р. Думба вимушений був залишити американську столицю. Як зазначав у звіті до МЗС секретар посольства Звідинек, з боку держдепартаменту не було жодних офіційних заяв, а американська публіка влаштувала Думбі теплі й дружні проводи. Навіть з репортером «The World» Думба попрощався коректно, висловивши думку, що у подальшому загостренні взаємин мало хто зацікавлений [17: 447].

Зрозуміло, що у Відні бажали надати цьому інциденту локального характеру, роблячи все можливе, щоб запобігти погіршенню взаємин Монархії зі Сполученими Штатами. Позитивним для Відня було й те, що пропозиція організувати страйки в американській військовій індустрії виходила не з урядових кіл, а належала особисто послу. Пост, який займав Думба, не вважався найголовнішим у дипломатичній ієрархії. Його значення навряд чи можна порівняти із постом посла Австро-Угорщини графа Менсдорфа у Великобританії чи посла принца Гогенлое в Німецькій імперії. Проте, з огляду на ту роль, яку намагалися відігравати американська дипломатія і особисто Вільсон в європейських справах, приязні взаємини між заокеанською Республікою та Дунайською монархію у той період мали неабияке значення. Відзначимо, що інцидент з Думбою, хоча і погіршив стан двосторонніх взаємин, не міг суттєво вплинути на готовність американців сприяти можливим дипломатичним контактам і переговорам між державами Антанти та офіційним Віднем. Проте вихідні, так би мовити, стартові умови не дуже сприяли такому діалогу.

В одному з австрійських меморандумів воєнної доби підкреслювалось, що Австро-Угорщина є і ще довго залишатиметься «великою державою першого рангу» в Європі. Подібна оцінка була далекою від істини. І навіть віденські плани Міттельєвропи мали скоріше романтичний, ніж реалістичний характер. Отже, й справа Думби підтвердила ту беззаперечну істину, що Відню відводилась другорядна роль в австро-німецькому політичному союзі. У перші воєнні роки з двох сил, що загрожували державному існуванню Австро-Угорщини, націоналізм усе ще був потенційною, а проекти Міттельєвропи - реальною небезпекою.

Aмерканці, як бачимо, не бажали погіршувати з початку війни взаємини з Габсбурзькою монархією. Проте на межі 1916 - 1917 рр. адміністрація Вільсона все більше замислювалась над тим, як діяти далі і яку сторону підтримувати. Зрозуміло, що симпатії Америки були на боці Англії. У тогочасному, дуже цікавому, виданні «Катехізис американської зовнішньої політики» відзначалось, що Британська імперія та США відіграватимуть роль гарантів безпеки і демократії у повоєнному світі. «Якщо Америка бажає мати власний голос у майбутньому, вона повинна віддати свої симпатії тій нації і справі, що найбільшою мірою відповідають її власним інтересам. Демократія Англії, Австралії та Канади, а також підтримка спільним флотом нашої політики є найкращою запорукою американського майбутнього» [18: 7]. У перші роки війни президент Вільсон був схильний підтримати у зовнішній політиці гасло «мир без перемоги» (peace without victory). Цей вираз президент запозичив із ліберального тижневика «The New Republic» і використав його у промові в Сенаті, що згодом, як говорив Ліппман, спричинило виникнення легенди про часопис як вільсонівський особистий орган.

Хауз постійно переконував президента в тому, що Штати не повинні відсижуватись, очікуючи німецької перемоги. «Ми не можемо продовжувати сваритися з обома сторонами, з німцями щодо інцидентів з підводними човнами, заколотів і пропаганди, з союзниками стосовно їхніх обмежень у торгівлі», - говорив полковник. Вільсон роздратовано запитував: «Ми колись виберемось із цього лабіринту?». «Тільки якщо розпочнемо позитивну політику», - багатозначно відповів Хауз [19: 137]. Позитивна політика означала не що інше, як вступ США у війну на боці держав Антанти.

Під час конфіденційних переговорів навесні 1916 р. Бальфур передав Хаузові карту, де позначались територіальні зміни в Європі, які мали відбутися в результаті укладених країнами Антанти таємних договорів. Ця карта згодом кудись зникла із паперів Хауза. Ельзас і Лотарінгія, Данціг, вихід Польщі до моря, амбіції Італії становили теми дискусій Хауза з Бальфуром. 30 квітня 1916 р. після приватного обіду в Білому Домі британський політик розкрив Вільсону і Хаузу зміст «таємних договорів». Дискусія тривала 2 години, після чого Бальфур запропонував надіслати копії договорів президенту. Ні Бальфур, ні Хауз не підвели Вільсона. Проте ніхто не переконав його у винятковому значенні таємних домовленостей. У 1919 р. Вільсон заперечував, що знав про їхне існування до початку Паризької мирної конференції, і Бальфур згодом дипломатично зауважив: «Мабуть, він забув про це. І знаєте, я його добре розумію» [20: 288]. Однак існували й інші причини такої поведінки президента. Вільсон постійно говорив, що у нього односпрямований розум. Не виключено, що знання про договори, як стверджує Фієрек, опинилося на «бічній лінії» його підсвідомості. Але навіть якщо він і витіснив «недобре і несприятливе знання», президент не міг повністю забути про них, працюючи над 14 пунктами [19: 200].

У Вашингтоні намагалися узгодити зовнішньополітичні кроки в австро-угорських справах з Лондоном, маючи на меті укладення сепаратного миру з Габсбургами. Причому Вільсон бачив себе в ролі посередника у складних переговорах між державами Антанти і Віднем. Це було необхідно і в зв`язку із тим, що в кінці 1916 р. англо-американські взаємини значно погіршились. Хауз писав, що «ми вступили у глибокі й бурхливі ріки». Це означало, що незабаром Америка виступить проти Німеччини, використовуючи всі свої ресурси. Як слушно зауважив один із відомих американських публіцистів воєнної доби, залишаючись нейтральною країною, США уважно стежили за перебігом подій. При цьому їх хвилювали не тільки події на полях битв, а й царина політичних ідей та дій. Саме тут, як вважав автор, політичний «розум Сполучених Штатів та європейський розум мають зустрітися».

Чи не вперше американська громадськість дізналася про вимоги австрійських слов`ян у зв`язку з мирними ініціативами Білого Дому. В кінці грудня 1916 р. Вільсон звернувся до воюючих країн з пропозиціями оприлюднити воєнні цілі. Світ має право довідатися, вважав президент США, які «визначені результати, і чи можливий справжній обмін гарантіями; які політичні та територіальні зміни чи корективи можна очікувати, який ступінь воєнного успіху здатний зупинити цю війну» [21: 12-15].

Держави Антанти, відповідаючи на цю ініціативу, виступили 10 січня 1917 р. із спільною заявою. У документі зазначалося, що після війни всі нації, «великі і малі», існуватимуть в умовах повної безпеки і свободи з наданням їм можливості економічного розвитку. Щодо проблем Центральної Європи, зокрема Австро-Угорщини, говорилося про необхідність «визволення італійців, румун і чехо-словаків від іноземного панування» [21: 36 - 37]. Етнонім «чехо-словаки» в останній момент внесли за наполяганням французької сторони. «Я з соромом згадую, - писав у мемуарах відомий британський політик лорд р.Сесіл, - що тільки тоді вперше дізнався про їхнє існування» [22: 141].

Поява такої фрази викликала неабияке здивування в американських дипломатичних колах. Аналізуючи ноту Антанти, один із довірених представників Вільсона в Лондоні Н.Хопгуд у листі від 29 січня 1917 р. звернув увагу президента на те, що слово «чехо-словаки» виділено у документі не випадково. Таким чином союзники, на думку Хопгуда, сподівались привернути увагу Вільсона до «питання про Богемію», не дозволяючи, однак, «більшості американців узнати, що вони (чехо-словаки - В.Ф.) зробили» для Антанти [23: 57]. У цьому листі йшлося також про плани створення «незалежної Чехії». У той період подібні проекти, як відомо, пропагував керівник чеської еміграції Т.Г.Масарик та його прихильники на Заході. Пересилаючи президенту складену ним карту майбутньої Чеської держави і пам`ятну записку «Об одинадцятій годині: меморандум з приводу воєнної ситуації» [24], Хопгуд зауважив: «Особисто я проти незалежної Богемії, проте вважаю, що професор Масарик заслуговує на те, щоб його вислухали» [23: 56]. Чеський політик також вважав, що Чехо-Словаччину з Югославією має з`єднувати у майбутньому територіальний коридор. На карті він розташовувався біля західного кордону Угорщини у просторі між Дунаєм (на сході до м.Дьйор) і річкою Мура [25: 133].

Американський посол у Відні Ф.Пенфілд інформував держдепартамент про те, що австро-угорський міністр закордонних справ О. Чернін та угорський прем`єр І. Тіса сприйняли цей пункт ноти як «намагання Антанти знищити Австро-Угорську монархію» [26: 11, 34]. В офіційному коментарі Австро-Угорщини щодо відповіді Антанти президентові Вільсону 12 січня 1917 р. відзначалось, що держави Антанти «зажадали знищення і пограбування Австро-Угорської монархії, завоювання Ельзасу - Лотарінгії, а також розподілу Туреччини» [21: 43]. Фразу про визволення «італійців, слов`ян, румунів і чехо-словаків» трактували як таку, що робила розпад імперії Габсбургів неминучим... [27: 248].

Президент відреагував швидко та енергійно. Він накидав депешу послу в Лондоні У. Пейджу, наполегливо радячи останньому схилити Британію, а через неї інших союзників, відмовитися від подібної мети, тому що вона суперечить його намірам примусити імперію Габсбургів піти на укладення сепаратного миру. Цікаво, що тоді ж Хауз у розмові з німецьким послом навів думку Вільсона відносно союзницької ноти: «Президент вважає, що надіслана йому нота Антанти є блефом, і не варто її розглядати» [28: 8].

Саме в той період англо-французька дипломатія сподівалася укласти сепаратний мир з Віднем. До такої ідеї з прихильністю поставилися у Вашингтоні. Сучасний американський дослідник Л. Гарднер пише, що на початку лютого 1917 р. Сполучені Штати робили все для того, щоб знайти можливості вплинути на Відень, схиливши його до сепаратних переговорів з державами Антанти. Вільсон, використовуючи свій «австрійський канал», розраховував у даному випадку здобути рішучу політичну перемогу над Антантою перед вступом США у війну. Американці навіть готові були облишити свій «ентузіазм» щодо національного самовизначення з тим, щоб у Відні почули новий втішний голос [29: 120-121]. Причому, тут були готові піти шляхом роззброєння. Австрія все частіше нагадувала про повоєнне роззброєння в Європі і навіть наполягала на ньому. Подібні настрої у правлячих колах монархії навряд чи могли вважатися дивиною. Справи на фронтах були кепські. Російський посланник у Берні повідомляв до МЗС 9 червня 1916 р., що згідно з повідомленням одного бельгійського дипломата, який нещодавно прибув з Відня, в Австрії втрати величезні. Вважається, що вони становлять 48% офіцерів з початку війни. Загальний настрій - «мир за будь-яку ціну» [30].

Укладення сепаратного миру здавалось американцям не дуже складною справою. Варто було тільки союзникам, на думку Вільсона, офіційно запевнити віденських політиків (котрі боялися «радикального» розчленування імперії) про недоторканість «старих» габсбурзьких володінь, і проблема вирішувалася на користь союзників [23: 158]. У даному випадку йшлося про Угорське королівство і про землі Чеської корони, що займали в Австро-Угорщині центральне місце. Розуміючи, що проблеми Угорщини і Богемії життєво важливі для Відня, США наполягали на твердих гарантіях з боку Антанти. Саме під таким кутом зору ці проблеми розглядалися 11 лютого 1917 р. під час розмови британського прем`єр-міністра з американським послом у Лондоні. Відповідаючи на запитання У.Пейджа, чи спроможні держави Антанти гарантувати цілісність Австро-Угорщини у рамках «старих володінь», Ллойд Джордж зі всією рішучістю заявив: «Британський уряд не бачить причин для розчленування Австрії шляхом відторгнення Угорщини та Богемії». Подібної думки він дотримувався під час другої розмови з послом 20 лютого [23: 212].

Отримавши із Лондона позитивну відповідь, американська дипломатія розпочала мирний зондаж у Відні. За дорученням держсекретаря США американський посол в Австро-Угорщині Пенфілд мав запевнити австрійську сторону в тому, що Антанта не має «ані бажання, ні мети руйнувати Австро-Угорську імперію», відділивши від неї «Угорщину і Богемію» [23: 267]. Однак умови, що їх запропонували союзники, були неприйнятними для Габсбургів, оскільки передбачали, на їхній погляд, дуже великі територіальні поступки. Як писав пізніше колишній міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернін, у Антанти тоді склалося неправильне враження, буцімто Австрія могла «укласти сепаратний мир, причому вважалося, що ми готові на жертви» [31: 189]. Разом з тим, у Відні не бажали псувати і без того не кращі відносини з Будапештом, побоюючись різко негативної реакції з боку угорців. Правлячі кола Угорщини не бажали поступитися і п`яддю землі, що належала короні св. Іштвана. Як виявилось, їхня непоступливість спричинила те, що офіційний Відень так і не спромігся знайти прийнятні шляхи для укладення сепаратного миру з Антантою. Як слушно зауважив сучасний американський дослідник Дж.Mасон, усі зусилля реформувати дуалістичну монархію, у кінцевому рахунку, заходили у тупик через відмову Угорщини «змінити її політику мадярізації» [32: 18].

Проблема сепаратного миру з Австрією чим далі, тим більше привертала увагу політиків Антанти. Вони були впевнені у слабкості Австро-Угорщини. Пейдж у листі президенту 22 лютого 1917 р. писав, що Ллойд Джордж вважає: як союзник Австро-Угорщина є більшою перешкодою для Німеччини, ніж у випадку, коли б Монархія зберігала нейтралітет. «Президент, - сказав я, - тримає відносини з Австро-Угорщиною відкритими, сподіваючись, що такий підхід справить згодом велику службу». Ллойд Джордж, відповідаючи на наполегливі запитання посла щодо австро-угорської проблеми, сказав: «Це була б дуже добра справа - відірвати Австрію (від Німеччини - В.Ф.)» [33: 368,372].

Відзначимо, що подібні плани обговорювали в контексті можливого реформування дуалістичної системи. Вони були цілком прийнятні для Вільсона, оскільки прекрасно вписувалися в його задуми щодо повоєнного світового устрою. У даному випадку йшлося про можливу федералізацію Монархії. Погляди з цієї проблеми Вільсон виклав у розмові з бельгійським представником у США у роки війни бароном Л.Моншером, яка відбулася в серпні 1917 р. у Вашингтоні. Останній повідомляв у листі бельгійському прем`єр-міністру: «Ми обговорили шляхи протидії політичній системі Міттельєвропи. Президент упевнений у тому, що у випадку встановлення по війні демократичного режиму в Німецькій імперії, національності, які перебувають у складі австро-угорського агломерату, мають бути звільнені. Дуалістична монархія продовжить існування, проте кожен народ конфедерації отримає ліберальну автономію» [23: 468]. Щодо цих планів критичні голоси лунали навіть у консервативному британському парламенті. Так, член Палати громад Дж.Брайс зауважив: «Сепаратний мир з Австрією означав би повне поневолення для народів імперії... Чи можемо ми у такому випадку піти на мир з Австрією» [34: 1368-1369]. Не дивно, що в перші воєнні роки будь-які згадки про можливе об`єднання південнослов`янських народів в одній державі були непопулярними у правлячих колах США. Щодо цього Вашингтон перебував під впливом лондонських політиків. Не випадково член британського воєнного кабінету лорд Мілнер, розмовляючи з представником США У. Баклером, зауважив, що «проекти Великої Сербії, або Юго-Славії» видаються йому химерними» [23: 547].

Друга половина 1917 року внесла чималі корективи у стратегію американської зовнішньої політики. Насамперед це стосувалося європейського напряму. Вдала теза молодого журналіста Ліппмана «мир без перемоги», що її на початку року використав, виступаючи у Сенаті, президент CША, навряд чи могла задовольнити політиків у складній ситуації, що постійно змінювалася. Вільсону імпонували ліберальні ідеї Ліппмана: адже вони інколи були віддзеркаленням власних думок і планів президента. «Переважна частина американської громадськості задовольниться лише тоді, якщо впевниться, що в Європі переважатимуть ліберали. Вона навряд чи відчуватиме відповідальність за європейський мир, знаючи, що політика диктується людьми, подібними до Карсона, Норткліффа і Керзона» [35]. Ліберальні тенденції у зовнішньополітичній тактиці Вашингтона суперечили поглядам таких консервативних «зубрів», як Ллойд Джордж і Клемансо. 21 липня 1917 р. Вільсон писав у листі Хаузу: «Англія і Франція мають цілком відмінні від нас погляди щодо проблем миру. По закінченні війни ми нав`яжемо їм власну точку зору, адже до того часу фінансово вони, між іншим, повністю опиняться у наших руках». Проте ми не в змозі, додавав Вільсон, примусити їх діяти у наших інтересах саме тепер, тому краще «утримуватись від розмов про мир і про наші спільні наміри» [23: 237-238].

За таких обставин англо-французька дипломатія навряд чи могла ігнорувати ініціативи Вільсона. Тим більше, що у самій Британії тривали інтесивні пошуки ефективної відповіді планам Міттельєвропи і можливостей захисту колоніальної імперії. Усе це змушувало політиків коригувати зовнішньополітичні кроки і програми. Ми вже не раз згадували про плани Міттельєвропи і протидію ним з боку союзників. Німецький виклик потребував належної відповіді, насамперед з боку великих колоніальних держав, якими були Великобританія і Франція. Англійські політики опікувалися тим, щоб надати власним планам у війні, так би мовити, демократичного відтінку. З точки зору офіційного Лондона виокремлення демократичних цілей війни зробить їх привабливими, насамперед, для підданих Британської імперії. В ілюстрованому тижневику «The Canadian war» друкувались спеціальні пропагандистські матеріали, які мали на меті підняти дух підлеглих корони в боротьбі з німецьким мілітаризмом. В одному з них під назвою «Великий світ і малі нації» особливо наголошувалося на тому, що по війні нові «малі нації повинні народитися». У Європі йшлося зокрема про Угорщину (горду своєю історією і честнотами синів), що має зайняти «належне місце серед рівних». Говорилося також про дві країни, що перебували у складі Оттоманської імперії, - Вірменію, народ якої отримає право молитися своєму Богу, і Сирію, через яку проходить шлях до святих місць Єрусалиму й Мекки [36]. При цьому підкреслювалася думка, що Британська імперія є винятком серед воюючих держав, що особливо проявилося у роки Першої світової війни. Відповідаючи на запитання «Чому імперія безсмертна?», автори часопису безапеляційно стверджували: це відбувається тому, що лідери держави, долаючи опозицію, ведуть світову боротьбу за «індивідуальну свободу і політичну незалежність окремого громадянина» [37].

Зрозуміло, що в смертельній світовій боротьбі Британія сподівалася на підтримку домініонів. Вони, як зазначалося, мали право «розвиватися вільно, без будь-якого тиску з боку більшості. Проте кожен з домініонів міг допомагати імперії вільно і з доброї волі, коли така допомога конче необхідна» [38].

У британській пресі були опубліковані альтернативні, ліберальні проекти повоєнного світового устрою. Президент Вільсон із зацікавленням ставився до подібних думок і планів, використовуючи їх для мирного наступу американської дипломатії. Саме так він сприйняв роздуми відомого британського ліберала Н. Ейнджела [39], якого «відкрив» президенту Ліппман. В одному із меморандумів Ейнджел зазначив, що проблема незалежності чехо-словаків чи питання майбутнього Боснії і Герцеговини не повинні привертати увагу американських політиків. У традиціях Америки, підкреслював автор, інше - «боротьба за федералізм у світі та його майбутню організацію в ім`я миру та свободи» [23: 408]. Подібні плани цілком слушно сприймалися у контексті «переплавки» державницького патріотизму в «світову організацію». Однак час для втілення таких проектів ще не настав. Політичні діячі вирішували тоді реальні завдання - поліпшення власного стратегічного становища за рахунок послаблення суперників.

Саме в такому контексті слід розглядати зусилля дипломатів Антанти, спрямовані на укладення сепаратного миру з Віднем. Тут потрібні були не тільки витримка й обережність, а й спроможність обіграти опонента у тонкій дипломатичній грі. Не випадково в кінці 1917 р. відомий австрійський бізнесмен та промисловець Юліус Майнл, який підтримував дружні стосунки з імператором Карлом, налагодив контакт із спеціальним представником держдепартаменту у Швейцарії Хью Вільсоном. Останній був упевнений, що Майнл у своїй секретній діяльності керувався офіційними інструкціями. У спеціальному меморандумі, який Майнл запропонував американцям, особливо підкреслювалась думка, що всі проблеми європейського врегулювання на майбутній мирній конференції вирішуватимуться з «урахуванням прагнень народів». Під час розмов з Х. Вільсоном він зауважив, що Австрія «не має бажання домінувати на Балканах». Польща, на думку Майнла, повинна відновити власну державність [40: 93]. Не бажаючи розпаду Габсбурзької імперії, навіть напередодні оголошення Австрії війни Вільсон у щорічному посланні Конгресу 4 грудня 1917 року зауважив: «Ми зовсім не маємо на меті завдати будь-якої шкоди або ж перебудовувати Австро-Угорську імперію...» [23: 93]. У Відні не втрачали надій на те, що і після закінчення війни вдасться зберегти Дунайську монархію з мінімальними втратами. Граф Чернін писав в одному з меморандумів у жовтні 1917 р.: «Я певен, що ми досягнемо прийнятного компромісного миру; дещо ми змушені будем віддати Італії, і зрозуміло, ми за це нічого не отримаємо. Потім нам доведеться змінити весь лад Австро-Угорщини, згідно зі схемою, що її накреслили французи, Federation Dannubienne, і мені поки що не зрозуміло, як буде здійснено перетворення проти волі угорського і німецького населення». «Отже, я сподіваюсь, - зауважував політик, - що ми вийдемо з війни лише з синцем під оком» [31: 238]. Проте старі часи більш ніколи не повернуться, - з гіркотою констатував Чернін.

Список використаних джерел