Економічна та гуманітарна допомога Легіону УСС населенню України в роки Першої світової війни

У 2004 р. виповнюється 90 років з часу створення легіону Українських січових стрільців (УСС), яке знаменувало відновлення українського національного війська. Важливою рисою діяльності стрілецтва була тісна співпраця з українським населенням - як у Галичині, так i в Закарпатті, на Волині та Надднiпрянщинi. Така спрямованість випливала зі стрілецької ідеології, згiдно з якою досягти поставленої мети, тобто вибороти українську державність, було можливим тільки спираючись на сили власного народу. Але оскільки основна частина тогочасного українського суспільства в силу багатьох причин ще не була готовою для виконання такої місії, то необхідна була систематична i наполеглива праця серед загалу українства, за яку й взялися стрiльцi.

Чи не вперше вони, як українськi вояки, почали свою громадську дiяльнiсть у Закарпаттi серед мiсцевого населення. Прибувши сюди восени 1914 р., УСС були немало здивованi й навiть прикро враженi, бо побачили перед собою людей, якi були «наскрiзь змадярщинi, пригнобленi, зневiренi до краю в свої сили» [4, 7]. Важкий мадярський режим, що панував тут, не тiльки виснажив населення матерiально, а й убив у ньому нацiональну свiдомiсть. Українська мова жила вже тільки в устах старшого покоління, молодь її забувала, бо з раннього віку виховувалася в мадярському дусі - спочатку в дитсадку, а потім і в школі. Навіть церква в Закарпатті була засобом мадяризації, бо духовенство майже поголовно підтримувало політику уряду і поза самим Богослуженням спілкувалося тільки мадярською мовою [2, 27; 32, 110-111]. Все це обурювало i водночас викликало спiвчуття до найзнедоленiшої гілки українського народу. Тому стрільці з самого початку перебування серед закарпатських українцiв за найменшої нагоди вживали всiляких заходiв, щоб хоч трохи виправити ситуацiю. Вже сам постій леґіону в селах Страбичів, Ґоронда й Замкова Паланка справляв певне враження на їх мешканців. А коли до цього ще додалися українське слово та пісня, команда рідною мовою, коли стрільці в розмовах з селянами почали знайомити їх зі своєю ідеєю та метою змагань, то становище стало потрохи змінюватися.

Насамперед у селах почали вiдживати українська мова та народна пiсня. Навіть молодь, яка досі розмовляла між собою тільки по-мадярськи, залюбки почала співати стрілецьких пісень і спілкуватися призабутою рідною мовою. У цей час там не було дівчини чи хлопця, які б не знали декількох українських пісень.

За короткий час мiж стрiлецтвом i мiсцевими мешканцями склалися дуже приязнi стосунки. Закарпатські українці чим тільки могли допомагали УСС-ам: запрошували їх в гості, на весілля чи христини, нерідко приходячи для цього навіть з далеких сіл. А коли стрілецький леґіон перебирався з однієї місцевості в іншу чи коли пізніше переїздив у Галичину, то стрільців провожали всі - від молоді до старшого покоління - як своїх рідних, зі сльозами на очах [6, 1 зв.; 5, 38; 9]. Часто після залишення того чи іншого населеного пункту, стрільці довгий час ще листувалися з його мешканцями. Були також і випадки, коли стосунки між деякими УСС-ми та місцевими дівчатами доходили до одруження [5, 38]. Все це ставало доброю нагодою, щоб у душах тутешніх українців з'явилися хоч зародки національної самосвідомості, та сприяло тiснiшому знайомству і зближенню між синами одного народу.

Повернення стрiлецького леґіону в серединi 1915 р. у Галичину мало величезний позитивний вплив на настрій місцевого українства. У кожному селі люди виходили з хат, щоб побачити своїх синів. Як згадував один із очевидців: «За стрільцями натовпом бігла дітвора, їм посміхалися всі сільські дівчата, поважні ґазди при зустрічі першими знімали капелюхи» [23, 9]. Вперше побачили вони перед собою українське військо з національними відзнаками та прапорами. Це змушувало згадати про славні часи в Україні, що давно минули, та, можливо, вперше в своєму житті міцно задуматися про її майбутнє. Українське селянство, досі пригноблене ще свіжими споминами про масові арешти та екзекуції невинних людей за нібито зраду, тепер, після зустрічі з українським військом, почало потрохи оживати. Тим більше, що з появою в Галичині стрілецької формації, місцева та військова влада зовсім по-іншому почала до нього ставитися. У другій половині липня 1915 р. вийшов наказ командувача австрійським військом архікнязя Фрідріха до командування німецької Південної армії про необхідність ввічливішого ставлення військових команд до українського населення Галичини, представники якого поруч із союзними арміями героїчно боролися в лавах леґіону УСС [2, 29-30]. Під впливом таких змін у краї відбувається деяка активізація українського суспільного життя. Відновлюють свою діяльність «Просвіти», товариства «Рідної школи», «Сільського господаря» тощо.

З появою стрілецьких відділів змінювався зовнішний вигляд галицьких сіл: вони ставали чистішими та охайнішими, як цього вимагали військові санітарні норми. Їхні вулиці для зручності були названі іменами українських історичних і культурних діячів, кожен будинок отримував свій номер. Часто стрільці з власної ініціативи впорядковували найбільш занедбані сільські кутки. Зокрема в селі Черче, що на Станіславщині, в одному місці було запущене смердюче болото. Вони впорядкували його, прокопали канави, виклали їх камінням, а біля джерела поставили невеличкий бутафорний млин [2, 31]. УСС також намагалися залишити в краї пам'ятки, які б нагадували про боротьбу за волю України: чи то у вигляді високих стрілецьких могил, чи викуваної на прямовисній скелі, при дорозі на Болехів, строфи зі стрілецького гімну, чи в якійсь іншій формі.

Якщо в Закарпаттi Українські січові стрільці працювали в основному стихiйно, то в галицьких селах усе чiткiше почали виявлятися елементи органiзованостi та плановостi. Найкраще працював тут стрiлецький Кiш, в якому тодi перебували квалiфiкованi громадськi дiячi, студенти старших курсiв унiверситету, вчителi, правники та iнші. Вперше iдею планової працi стрiльцiв серед українського населення вдалося реалiзувати в селі Свистiльники Рогатинського повiту, де з грудня 1915 до червня 1916 р. перебував Кiш. Почалося з того, що попри два гуртки для неграмотних стрiльцiв було створено i два таких же гуртки для неграмотних селян, якi вели народнi вчителi - дес. М.Мокрий та стр. Д.Чубатий. Невдовзi, в лютому 1916 р., було ухвалено й ряд iнших заходiв для підтримки мiсцевого населення. Зокрема, передбачали правову допомогу потерпiлим вiд воєнного лихолiття, помiч селянам у польових роботах, пожвавлення дiяльностi мiсцевих «Просвiт», створення різноманітних аматорських гурткiв і товариств «Сiльського господаря» в селах Свистiльники та Липиця Долiшня, а також впровадження української мови урядування в органах мiсцевої влади обох сiл [2, 30, 40; 39, 109-110]. Для ефективностi здiйснення запланованих заходiв і для контролю за їх ходом були створенi окремi комiсiї та впровадженi посади референтiв, кожен з яких мав свою дiлянку роботи i реґулярно звiтував за її стан [14; 39, 110]. Стрiльцi робили також рiзноманiтнi статистичнi дослiдження щодо майнового стану сiл, нацiонального життя, дiяльностi читалень, товариств «Сiльський господар» тощо [37, 108-109]. Подiбна дiяльнiсть тривала й в iнших мiсцевостях, де перебували УСС в часи вiйни.

Дбаючи про якнайшвидше вiдновлення активного громадського життя серед українства Галичини та добре розумiючи, до чого може призвести його занепад, стрiльцi радо йшли назустрiч як українським iнституцiям та органiзацiям, так i окремим дiячам, якi зверталися до них за допомогою. При цьому стрiлецьке командування, бажаючи допомогти своєму краєвi, нерiдко змушене було йти на порушення рiзних наказiв та приписiв австрiйських властей [2, 44-45], що могли мати для нього дуже важкі наслiдки. Але, незважаючи на небезпеку, в стрілецькому середовищі вишукувалися все нові й нові можливості для задоволення громадських і культурних потреб галицько-українського суспільства. Так, завдяки стрiлецькiй пiдтримцi було вiдновлено дiяльнiсть Рогатинської гiмназiї, куди вiдправили ряд учителів iз числа УСС, запрацював театр «Української бесiди» та хор «Боян» у Львовi, видавали календарi «Просвiти» [2, 43-45; 25, 138]. По можливостi виконувалися й iншi прохання надати допомогу в налагодженнi нормальної роботи, зокрема редакцiй часописiв «Громадський Голос» та «Українське Слово», ряду господарських товариств, НТШ, золочiвської школи iмені М.Шашкевича (деяким школам УСС надавали й матерiальну пiдтримку), «Академічної молоді», окремих культурно-громадських діячів краю, як В.Гнатюк, Є.Олесницький, С.Голубович тощо [7, 16; 2, 42-43, 47, 55-56, 92]. Чимало Українських січових стрільців були вiдряджені для безпосередньої громадської працi в рiзних мiсцевостях краю, а також займалися науковою та культурницькою працею (наприклад, підх. М.Голубець у 1916-1917 рр. написав «Нариси з історії українського мистецтва» та «Нарис естетики»)[2, 42, 83-85; 25, 138]. За їх безпосередньою участю у Львові в роки війни видавалися журнали «Шляхи» та «Світ», газета «Будуччина».

Поряд iз цим УСС активно залучали мiсцеве українство до численних нацiональних манiфестацiй, якi вони проводили, а також неодноразово брали участь у заходах, що вiдбувалися в краї. Серед них похорони І.Франка, депутата парламенту Є.Олесницького, відомого громадського діяча Рогатинщини отця Г.Боднара, маніфестація з нагоди визволення Києва від більшовиків, що відбулася 3 березня 1918 р. у Львові, численні Шевченківські свята тощо [2, 20, 71; 9; 35, 48]. Така дiяльнiсть значно сприяла вiдновленню роботи багатьох українських iнституцiй та подальшiй активiзацiї громадського життя.

Для поширення й пропаґанди нацiонально-державницьких поглядiв Українські січові стрільці активно використовували i свої культурно-мистецькi можливостi. Нерiдко саме завдяки стрiлецьким пiсням, музицi, виставам тощо українське населення того чи iншого краю вперше ознайомлювалося з iдеєю української державностi, дiзнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнiм. Доступнiсть цих жанрiв давала змогу охопити якнайширшi кола українства, починаючи вiд Закарпаття i аж до Надднiпрянщини, а тематика та форми подачi сприяли проникненню стрiлецьких iдей у глибини української душi.

Проте стрільці не обмежувалися лише моральною пiдтримкою галицьких українців та поширенням i пропаґандою серед них своїх iдей. Бачучи, скiльки нещасть і бiд принесла вiйна їхньому краєвi, та щиро співчуваючи своїм землякам, вони намагалися якось полегшити їхні страждання. Ще на початку березня 1915 р. сот. Д.Вітовський довів до українського політичного проводу стрілецьку думку з вимогою негайно видати брошуру про воєнні відшкодування. Таке видання, за задумом стрільців, допомагало б їм надавати кваліфіковані практичні поради українським селянам, що потерпіли від воєнних дій, як їм добитись якоїсь компенсації за свої втрати [27, 278]. Згодом стрiльцi Коша заснували так звану «Канцелярiю правної поради» для юридичної допомоги мiсцевому населенню, котре знемагало вiд великих зловживань австро-польської влади. Нерiдко УСС допомагали селянам боротися, в тому числі й силою, проти реквiзицiї збiжжя, худоби та iншого добра, як це сталося, наприклад, в Пісочній Жидачівського повіту та Шишківцях на Борщівщині [7, 71; 2, 68; 29, 5]. Для захисту iнтересів мiсцевого населення стрiлецькi представники перебували також при багатьох вiйськових командах австро-нiмецької армiї, що знаходилися на українських землях.

Допомагаючи українству Галичини, УСС не цуралися й фiзичної працi. Проходячи українськими селами, вони бачили, що там господарюють здебільшого жінки, старі та підлітки; коней залишилося дуже мало; багато земель не було оброблено. Тому вже влітку 1915 р., під час постою в селі Камінці на Сколівщині, стрільці Коша на своєму вічі приймають рішення допомогти селянам у польових роботах, на що був дозвіл австрійської влади. Чи не найкраще цю працю вдалося налагодити в селах Свистільники та Липиця Долішня Рогатинського повіту навесні 1916 р. Вона велася тут у тісному порозумінні з місцевими жителями, а її організацією займалися спеціальні представники: підх. Р.Леонтович, дес. О.Кишакевич та віст. М.Лучак. Роботою в полі керував старшина (спочатку це був сот. О.Семенюк, а після його відходу на фронт - підх. Г.Загребний), який кожного вечора приймав звіти від підстаршин, що відповідали за окремі ділянки, та давав накази на наступний день. Разом зі стрілецтвом під керівництвом старшини працювали й селяни, обробляючи одні райони, на які було поділено село, за іншими. Крім самої праці, стрільці також дбали про забезпечення кіньми і возами. Таке спільне господарювання подобалося селянам, а тому до УСС часто зверталися мешканці й інших сіл з проханням організувати подібну роботу й у них [37, 109; 39, 110]. Стрілецтво йшло назустріч побажанням, не забуваючи при цьому вести освідомлюючу працю. В такий спосіб було оброблено сотні гектарів землі в околицях Розвадова, Пісочної, Камінки, Липиці Долішньої, Свистільників та інших місцевостей.

Українські січові стрільці також пiклувалися про тi господарства, де залишилися дiти-сироти і немiчнi. Отаман Коша УСС сот. Н.Гірняк так оповідав про одного зі стрільців, який перейшов жити до хати сиріт, опікувався ними і працював у їхньому господарстві: «Одного разу я прийшов до нього... й застав таку картину: дівчинка миє посуд по обіді, 4-літній хлопчик грається..., а мій стрілець при столі держить на колінах може 1,5-річну дитину й годує її кашею» [26, 39]. Все це викликало серед галицьких українцiв щиру вдячнiсть і повагу до стрiлецтва, водночас сприяло глибшому проникненню стрiлецьких iдей у якнайширшi кола народу.

Активно працювали стрiлецькi представники i на Волинi. Зокрема, коли в результатi лiтнiх боїв 1915 р. союзнi вiйська, серед яких був i леґіон УСС, здобули волинські землі, близько двох десятків стрільців під керівництвом сот. Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка заснували там протягом 1916 - початку 1917 рр. до 100 українських шкіл, учителювали в них і навіть видавали підручники для волинської дітвори.

Крім навчання, в рядi шкiл Українські січові стрільці органiзували бiблiотеки, курси неписьменних для дорослих, курси нiмецької мови тощо. Разом із тим, бачучи нужду і матерiальнi нестатки українцiв Волинi, вони намагалися вiдкривати при школах дитячi їдальнi, а також крамницi, де б селяни могли купити такi тодi дефiцитнi товари, як сiль, цукор, нафту [11; 18; 30, 11]. Для того ж, щоб уберегти волинян вiд значних витрат на школи, вчителi з числа УСС працювали безплатно, живучи тiльки на невеликi вiйськовi виплати, а стрілецький Кiш узяв на утримання двi волинськi школи, перераховуючи на ці цілі щомісячно від 500 до 1000 крон [9; 10; 12; 16]. Досить промовистим у цьому зв'язку є і запис у щоденнику сот. Д.Вітовського, який відноситься до того часу: «Із сконфіскованих шкір роблю тепер для найбідніших дітей чоботята...» [30. 11].

Віддаючи левову частку своїх сил і часу на організацію шкіл, УСС, однак, не обмежували свою діяльність на волинських землях одним тільки шкільництвом. Вони також багато працювали й серед дорослого мiсцевого населення: проводили рiзноманiтнi освiдомлюючi заходи, в тому числі спільно з волинською дітворою, пропаґували свої iдеї, засновували читальнi, роздавали книжки і часописи, намагалися при будь-якiй нагодi взяти волинян пiд захист вiд насильств вiйськових команд, давали необхiднi поради, писали селянам рiзноманiтнi прохання, скарги тощо. Зокрема, УСС І.Верб'яний, який учителював у селі Бискупичі Шляхетські, в 1917 р. повідомляв, що тільки за березень допоміг селянам написати понад 50 різних прохань до влади [21. 20].

Як результат, симпатiї населення до стрiльців росли дуже швидко, i вже незабаром вони користувалися на Волині довiрою та пошаною. Були дні, коли двері Комісаріатів УСС не зачинялися. Заходили сюди, бо пішла чутка, що «тут є свої люди, що вміють порадити та подання до властей написати; тут можна було прочитати або й даром дістати часопись або книжку, тут можна було й дещо цікавого почути» [17]. Українських вояків запрошували всюди, де лише для цього була нагода: «в гостину, на забави, а навіть у куми» [37, 115-116]. Але головним було те, що діти полюбили своїх стрілецьких учителів і, мабуть, не було випадку, щоб якась дитина шкільного віку не ходила до школи, хоч ніяких зобов'язуючих приписів щодо цього тоді не існувало.

Ще одним мiсцем, де Українські січові стрільці розвинули iнтенсивну діяльність, стала Надднiпрянська Україна, куди вони прибули туди на запрошення Центральної Ради, щоб спільно з союзними військами допомогти звільнити українські землі від більшовиків. Передусім стрiльцi використовували будь-яку нагоду, щоб налагодити зв'язки й активiзувати дiяльність мiсцевих культурно-просвiтницьких iнституцiй, які могли б стати своєрiдними центрами нацiонального життя. Так, їм вистачило кількох днів перебування в Херсоні, щоб знайти й ознайомитися з роботою місцевого товариства «Просвіта». А вже в Олександрівську знайомство з «Просвітою» переросло в тривалу і плідну співпрацю, наслідком якої стало тісніше зближення галичан і наддніпрянців, зовнішнє зукраїнізування міста і поповнення бібліотеки «Просвіти» низкою галицьких видань [28, 35-38, 50, 52; 33. 80-81]. Активну допомогу УСС також надавали редакціям українських газет. Зокрема, для підтримки новозаснованого одеського тижневика «Вільне життя» вони передали багато галицьких газет та журналів. В Олександрівську, при сприянні стрілецтва, засновано перший у місті український часопис «Січ». У його редакції якийсь час працював підх. УСС М. Заклинський [20; 28, 36. 50]. Подібне співробітництво було характерним і для інших місць.

Важливою для стрiльцiв була й спiвпраця з мiсцевими органами влади і населенням в органiзацiї та розвитку українського шкiльництва. Звичайно, такого масштабу, як на Волинi, цей процес тут не набрав, але в рядi мiсць вони створили шкiльнi курси для дiтей i для дорослих. Чи не найкраще органiзували цю працю на Подiллi, де в липнi 1918 р. при губернському староствi в Кам'янцi-Подiльському створили Комiсарiат УСС, завданням якого, як вiдзначалося в урядових документах, мала бути «допомога при органiзацiї шкiльництва та при заснуванню i веденню iнших культурно-освiтнiх установ, як рiвно ж захист iнтересiв населення» [34, 198]. Усього в Комісаріаті працювало 18 стрільців, 10 з них були приділені до праці при повітових староствах Подільської губернії. Координатором всієї роботи Комісаріату був підх. О. Назарук. Він видавав відповідні методичні інструкції для тих, хто працював у повітах, а від них отримував звіти про виконувану культурно-освітню місію та інформацію про стан національної справи на місцях, про настрої української інтеліґенції й селянства, а також про антиукраїнські акції деяких українофобів, що з приходом до влади гетьмана Скоропадського посіли керівні посади в державі. Стрiльцi також проводили різнi наради, виступали перед населенням, органiзовували хори і бiблiотеки, виконували працю лекторiв українознавства на рiзноманiтних курсах тощо [2, 132; 34, 198-199]. Подібна праця велася як на Поділлі, так і в інших реґіонах України.

Ще одною функцiєю, яку добровiльно взяли на себе стрiльцi й виконання якої вони вважали справою честi протягом усього свого існування, був захист нацiональних iнтересiв і прав українцiв вiд рiзних посягань. I хоча в Надднiпрянщинi була вже своя влада, котра вiдстоювала нацiональнi iнтереси (але й тут представники стрiлецтва часто ставали в пригодi, зокрема при захистi українського майна вiд зазiхань окупантiв), та українськi громадяни все ж нерiдко залишалися без соцiальної опiки. У цьому їм взялися допомогти Українські cічові cтрільці. Вдова письменника І. Карпенка-Карого Софія Тобiлевич з цього приводу зазначала: «Незабаром серед селянства розiйшлися чутки однi вiд других чуднiйшi: вони вчать.. вони лiчать хорих... вони посилають своїх людей на роботу в помiч удовам i недужим... За все платять... Поводяться по-людськи з народом... Позаводили свої крамницi, дають селянам свiтло, роздають книжки» [36, 6-7]. Таке ставлення стрiльцiв швидко зробило їх настiльки популярними серед українства, що люди заспішили до них за порадою в багатьох своїх бідах. Нерiдко їм вдавалося допомогти. Так, дес. Д. Чубатий, що перебував у Новій Ушиці на Поділлі, час від часу змушений був виїжджати у села, де, немов «мировий суддя», вирішував спірні справи, писав численні скарги до австрійського військового командування за різноманітні насильства, які чинили селянам окупаційні війська. Були випадки, коли він навіть займався розподілом землі поміж селянами, що ніяк не могли дійти згоди [28, 57]. В околицях Єлизаветградщини стрільці взяли під свою опіку всі парові млини і для того, щоб забезпечити місцеве населення від здирств з боку їх власників, унормували плату за меливо, а також встановили, що з кожного пуда зерна один фунт ішов для роздачі бідним вдовам і калікам [36, 10-11]. Крім цього, для виявлення рiзноманiтних зловживань та протиукраїнських дiй окупацiйного вiйська представники УСС їздили по селах, на мiсцях складали протоколи про порушення і надсилали їх вищому командуванню. Нерідко подібні подання приносили користь, зокрема давали можливість звільняти незаконно заарештованих українських громадян [8, 36 зв.; 28, 60, 67]. А головне, що вони хоч трохи обмежували сваволю окупантiв.

Стрiлецька опiка над українським громадянством особливо проявилася влiтку 1918 р., коли по всiй Надднiпрянщинi шаліли каральні експедицiї, масові екзекуцiї та реквiзицiї: там, де перебували частини УСС, це не набирало таких зловiсних форм, як в iнших мiсцях. Стрiльцi за будь-яких обставин старалися взяти під оборону мiсцеве населення, попереджували про небезпеку, а то й переховували в себе українських громадських дiячiв, представникiв селянства та iнтелiґенцiї, яких переслiдувала гетьманська та окупацiйна влада [24, 91; 27, 205-207]. А коли австрiйське командування, знаючи, яку прихильнiсть і моральний вплив має леґіон УСС серед мiсцевого населення, задумало використати його для заспокоєння окремих сiл, які повстали проти несправедливих утискiв, то у вiдповiдь стрiлецтво або вiдмовлялося робити це, або заявляло, що коли й пiде, то не збирається не те, що стрiляти у повстанцiв, але й карати їх [1, 15-16; 28, 48, 68]. Так i було на практицi, бо, як правило, стрiлецькi експедицiї в села закiнчувалися без будь-яких ексцесiв і повним порозумiнням iз мiсцевими жителями. І якщо зразу стрільців зустрічали з певною насторогою, то в кінці - проводжали аж за село, а мешканці сусідніх сіл, знаючи вже, хто такі УСС, зустрічали їх хлібом-сіллю.

Стрільці ставали бажаними гостями всюди, де б не появилися, і завжди їх приймало українське громадянство як своїх захисників і друзів. Тому не дивно, що до тих мiсць, де перебували частини леґіону, селяни приносили i привозили харчi, вiдмовляючись вiд будь-якої плати за них, а стрiльцiв радо і гостинно приймали чи не в кожнiй українськiй родинi [3, 108; 19, 28, 37-64]. Нерідко місцеве українство для ближчого знайомства з УСС-ми влаштовувало спільні вечірки та екскурсії історичними місцями Наддніпрянщини, зокрема, на Хортицю. Траплялися в Надднiпрянщинi й випадки, коли УСС одружувалися з мiсцевими дiвчатами [36, 25]. Усі ці факти підкреслювали духовне єднання двох частин України.

Пiдсумовуючи, слiд зазначити, що вся та дiяльнiсть, яку Українські січові стрільці протягом 1914-1918 рр. проводили серед загалу українства Галичини, Закарпаття, Волинi та Надднiпрянщини, була пiдпорядкована єдинiй метi: виборенню самостiйної соборної Української держави. Форми цiєї дiяльностi були рiзноманiтними, i серед них одне з чiльних мiсць займала економічна та гуманітарна допомога, яку стрілецтво надавало українському населенню.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

*Кіш УСС - підрозділ, основними завданнями якого були набір добровольців та опіка пораненими і хворими стрільцями і старшинами.

1. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІА України у м. Львові), ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198.

2. ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7.

3. ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 215.

4. ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241.

5. ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49.

6. ЦДІА України у м. Львові, ф. 368 чт, оп. 1, спр. 2.

7. Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння України (ЦДАВОВУ України), ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1.

8. ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24.

9. Вістник Союза визволення України. - 1916. - 23 квiт.

10. Вістник Союзу визволення України. - 1916. - 14 трав.

11. Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 12 бер.

12. Вістник Союзу визволення України. - 1917. - 22 квiт.

13. Дiло. - 1916. - 30 бер.

14. Дiло. - 1916. - 23 квiт.

15. Діло. - 1916. - 12 лип.

16. Дiло. - 1917. - 3 бер.

17. Діло. - 1917. - 30 бер.

18. Дiло. - 1917. - 4 квiт.

19. Дiло. - 1918. - 8-9 трав.

20. Дiло. - 1918. - 12 трав.

21. Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 1.

22. Українське Слово. - 1918. - 10 трав.

23. Балоцький П. Кликала мене Україна // Літопис Червоної Калини. - 1991. - № 1.

24. Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Запорожець. Календар на 1921 р. - Відень, 1920.

25. Гiрняк Н. Львiв у воєнних роках. 1914-1918 // Наш Львiв. Ювiлейний збірник. 1252-1952. - Нью-Йорк, 1953.

26. Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955.

27. За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С. Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967.

28. Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. Львів: Всесвіт, 1936. - Ч. 2.

29. Заклинський М.З життя УСС в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. - 1934. - № 12.

30. I.К. Сотник Д. Вiтовський на Волинi // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5.

31. Крип'якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. - 4-те вид., змiн. i доп.- Львiв: Свiт, 1992.

32. Купчинський Р. Заметіль. II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. - Львів, 1991.

33. Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. - Львiв, 1934.

34. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956.

35. Тарнавський М. Спогади. // Вечірня година. - Ч. 4. - Львів, 1992.

36. Тобiлевич С. Рiднi гостi. Спогади з побуту Українських Січових Стрільців на Степовій Україні. - Львів-Київ: Червона Калина, 1922.

37. Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991.

38. Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров'ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. - 1925. - Кн. 3.

39. Яцків М. До історії Коша У.С.В. // Тим, що впали. Літературно-мистецький збірник. Кн. 1. / Зложив М. Голубець, украсив І. Іванець. Артистична Горстка і Пресова Кватира УСС в поли. - Львів, 1917.