Витоки львівської школи аграрної історії

ВИТОКИ ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ

Оксана ТИТАРЕНКО,

кандидат історичних наук, доцент кафедри соціальних дисциплін Донецького інституту соціальної освіти

ВСТУП

У статті на основі історіографічних джерел та архівних матеріалів зроблено спробу охарактеризувати традиції вивчення аграрної історії у Львівському університеті з кінця XIX і до початку ХХ ст. Показано роль польських (С. Шараневич, Ю. Целевич, Я. Птасьнік) та українських істориків (М. Грушевський, І. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Кордуба), які активно займалися дослідженнями в даному напрямку. Проаналізовано історичні фактори, які вплинули на формування Львівської школи аграрної історії.

ЗМІСТ РОБОТИ

Процеси, що відбуваються в сучасній історичній науці, зумовлюють необхідність не лише глибокого аналізу, переосмислення творчого доробку окремих істориків, але й вивчення певних колективних організаційних форм, в яких відбувався розвиток історичних досліджень - наукових шкіл. Саме наукові школи є найвищим проявом колективної взаємодії, що ґрунтується на спільних методологічних засадах, має властиву їй організацію в межах окремого наукового закладу, а також веде активну видавничу діяльність. Наукові школи, об'єднуючи вчених, що займаються спільною проблематикою, сприяють формуванню стійких аргументованих концепцій стосовно тих чи інших історичних явищ, процесів, а отже, значно підвищують рівень історичних досліджень.

Значний науковий інтерес складає дослідження процесу становлення та розвитку Львівської школи аграрної історії другої половини XX ст., представники якої зосередили свою увагу на вивченні аграрної історії Центральної та Східної Європи в XVI - XVIII ст., в тому числі і західноукраїнських земель. Засновником цієї школи вважається доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, почесний доктор Люблінського університету Д.Л. Похилевич, який згуртував навколо себе у Львівському університеті колектив учених-послідовників.

Початок активного вивчення питань аграрної історії у Львівському університеті припав на середину ХІХ ст. Частково це було пов'язано з загальною ситуацією на галицьких землях у складі Австро-Угорської імперії, де після 1848 р. відбувалося певне економічне піднесення та зміни у структурі господарства, що, безперечно, спонукало до вивчення подібних процесів у Речі Посполитій. Важливим чинником була також наявність великої джерельної бази (актових книг, матеріалів ревізій та люстрацій королівщин тощо), яка доти практично не була введена до наукового обігу. Інтерес до подібних джерел був також викликаний змінами у методологічних принципах тогочасної європейської історичної науки: зародженням позитивізму, переосмисленням ролі історичних джерел, визнанням важливого місця соціальних рухів у історичному процесі.

Перші дослідження аграрної історії періоду феодалізму були зроблені польськими істориками. Вони, зокрема, започаткували вивчення проблем економічних та соціальних наслідків реформування сільського господарства на галицьких землях у складі Речі Посполитої. Сучасний дослідник Львівської історичної школи В.П. Педич пов'язує вивчення місцевої історії з іменами польських дослідників - С. Шараневичем, праці якого були присвячені стародавнім містам - Львову і Галичу, та Ю. Целевичем, праця якого “Опришки” була написана на основі судових актів м. Станіслава та кримінальних протоколів Коломиї, Надвірної, Галича та ін. Ця праця значно розширювала відомості про антикріпосницьку боротьбу Олекси Довбуша, його попередників та наступників [15, С. 13].

Друга половина XIX ст. - це період становлення і розвитку польської наукової історичної школи у Львівському університеті. У 1871 р. кафедру загальної історії очолив Ф. Ліске. За 20 років роботи в університеті дослідник зробив надзвичайно багато для розвитку польської історичної науки. Він був ініціатором створення польського історичного товариства, одним із засновників періодичного видання “Kwartalnik historyczny”. В цьому виданні друкували свої дослідження і представники Львівської школи аграрної історії [11, С. 12].

Початок вивчення української історії і історії селянства, зокрема, у Львівському університеті можна віднести до 90-х рр. XIX ст., коли внаслідок порозуміння між польськими і українськими політиками було досягнуто домовленості про відкриття кафедри історичного профілю з українською мовою викладання. Після певної підготовчої роботи у 1894 р. було утворено кафедру загальної історії зі спеціальним вивченням Східної Європи. Очолити її запропонували випускникові Київського університету, учневі відомого історика Володимира Антоновича - молодому вченому Михайлові Грушевському. 11 квітня 1894 р. йому було присвоєно звання звичайного професора, і він очолював кафедру аж до 1914 р. [3, С. 142].

Приїзд М. Грушевського до Львова став важливим стимулом для утвердження українства в стінах університету. Молодий професор поринув у вир громадсько-політичного та культурного життя Львова, у викладацьку та наукову роботу. Навколо його кафедри гуртувались українські студенти - згодом послідовники наукової історичної школи М. Грушевського. Найбільш відомими з них стали І. Крип'якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, О. Терлецький, І. Шпитковський та інші. Значну увагу вони приділяли і питанням історії селянства. Наприклад, С. Томашівський з ініціативи М. Грушевського вивчав документи львівських архівів, зокрема Бернардинського, з метою виявлення матеріалів часів Хмельниччини. Віднайдені документи, разом із самостійними розвідками до них, вийшли у трьох томах “Матеріали до історії Галичини”. А через деякий час історик подає до сенату Львівського університету розвідку “Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.” [1, С. 291-296].

Саме представники школи М. Грушевського закладали підвалини сучасної історичної науки у Львівському університеті, а їх учитель став родоначальником окремої історичної школи, для якої характерним було критичне ставлення до джерел, концептуальне осмислення історії України, різних її періодів. Підсумовуючи свої досягнення за 1881 - 1885 рр., М. Грушевський стверджував таке: “Мій світогляд формувався в поміркованім, ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з культурно-національною закраскою” [4, С. 47]. У своїй лекції, виголошеній 30 вересня 1894 р. у Львові, перший професор історії України М. Грушевський подає свою історіософію, її основні принципи:

1. Усі періоди історії Руси-України є “тісно й нерозривно сполучені між собою… як одні й ті ж змагання народні, одна й та ж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах”.

2. “Народ, маса народня зв'язує їх в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він - із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками - єсть єдиний герой історії” [4, С. 52].

Зацікавленість М. Грушевського суспільно-економічною проблематикою, якій він приділив велику увагу у своїх історичних дослідженнях, випливала з кількох взаємно пов'язаних джерел. Найважливішими з них є:

- пануюча тоді позитивістська позиція в констатуванні та поясненні досліджуваних явищ та історичних процесів;

- прийнята М. Грушевським загальна схема української історії;

- визначення ним економічному чинникові важливої, детермінуючої ролі в процесі історичного розвитку.

Саме такий напрямок мислення розбудив у ньому його безпосередній науковий опікун В. Антонович, а також історичні праці М. Костомарова і М. Драгоманова. Багато зусиль і праці вклав він у пошук та дослідження незліченної кількості фактів, зокрема зі сфери господарської діяльності, щоб створити з них загальну картину історичного прогресу, причинні зв'язки та еволюцію. До самого кінця свого творчого життя М. Грушевський не відмовився від позитивістського світогляду та концепції наукового опису і пояснювання історичного процесу на основі ґрунтовного аналізу соціально-економічних явищ [8, С. 164-186].

Формуванню Львівської школи М. Грушевського в останні роки було присвячено кандидатську дисертацію молодого дослідника В.П. Педича, науковою роботою якого керував професор В.В. Грабовецький - колишній учень І.П. Крип'якевича. Він звернув увагу на те, що М. Грушевський вчив дослідників-початківців черпати відомості безпосередньо з джерел, прищеплюючи їм смак до наукової роботи. Він поставив підготовку майбутніх істориків на професійний ґрунт, беручи до уваги вимоги і потреби тодішньої історичної науки. На заняттях обов'язково проводилося навчання джерелознавчій методиці. Зокрема увага приділялася методам бібліографії і джерелознавчої евристики, наукової критики джерел, їх оцінки, оволодінню основами історичного аналізу [15, С. 16].

Сам М. Грушевський за час роботи у Львівському університеті опублікував 22 збірники документів. Більшість публікацій охоплюють XVI - XVIII ст. Тематично переважають документи, що характеризують політичну та соціально-економічну історію українських земель: серед них інвентарі, люстрації, реєстри, ревізії королівських і приватновласницьких маєтків, актові матеріали, пам'ятки українського письменства (історичні та літературні), правничі джерела [12, С. 173-174].

Зі сторінок фундаментальної роботи М. Грушевського “Історія України-Руси” бачимо, що історик ставив перед собою завдання ґрунтовного вивчення регіональної історії, зокрема аграрної. Предметом його дослідження були джерела з економічної історії Белзького воєводства, Холмської, Перемишльської, Сяніцької, Самбірської земель. Історик вивчав питання розвитку фільваркової системи та впливу правових норм на господарську систему [4, C. 156-158].

М.С. Грушевський планував випустити серію тематичних збірників, які б охопили спочатку всі регіони, а потім їх спеціалізувати (Правобережжя, наприклад, розбити на збірники волинський і подільський, а Західну Україну - на галицький і холмсько-підляський). Підготовка збірників мала активізувати краєзнавчу роботу, створити на місцях осередки дослідників-ентузіастів, ввести до наукового обігу величезну масу джерельного матеріалу, який за російською традицією відкладався переважно в архівах та бібліотеках Петербурга і Москви. М.С. Грушевський намагався не зв'язувати істориків - регіоналістів директивами і інструкціями, надаючи їм змогу в процесі роботи над джерелами і в наукових дискусіях віднайти оптимальну форму майбутніх порайонних досліджень. Єдина вимога, що ставилася, - не обмежуватися давниною, по можливості доводити досліди до сучасності [2, С. 97]. Але через низку політичних обставин до кінця реалізувати цей задум не вдалося. Цю роботу продовжили його учні І. Крип'якевич, М. Кордуба, О. Терлецький та інші. В 1960-70-х рр. регіональна історія, особливо західноукраїнських земель, стала предметом вивчення таких львівських істориків, як В.Ф. Інкін, Ю.М. Гроссман, В.В. Грабовецький, Я.С. Мельничук, В.О. Пірко, А.М. Козій,.

У міжвоєнний час (20-30-ті рр. XX ст.) у Львівському університеті замість кафедри австрійської історії, ліквідованої у 1919 р., було створено кафедру історії середніх віків та допоміжних історичних дисциплін, яку у 1919 - 1930-х рр. очолював професор Я. Птасьнік, а після його смерті - у 1930 - 1939 рр. професор Т. Модельський. Замість кафедри загальної історії з спеціальним оглядом Східної Європи у 1920 р. було засновано кафедру стародавньої історії [13, С. 9-12].

У зазначений час історичне відділення Львівського університету стало одним із провідних серед польських університетів. Тут сконцентрувався потужний науково-педагогічний кадровий потенціал, сформувались і діяли провідні історичні наукові школи. Найбільш відомою серед них була школа стародавньої історії (професори Т. Хілінський та С. Вітковський, Є. Мантойффель та Р. Ганшинець) та три наукові школи в галузі мідієвістики: політичної історії Польщі та сусідніх країн (С. Закшевський, Л. Колянковський та інші), історії польських міст, їх матеріальної та духовної культури (Я. Птасьнік, А. Харевічова та інші), суспільно-політичних досліджень (Ф. Ліске, Л. Фінкель, Т. Модельський, К. Тишковський та інші). Загальноєвропейське визнання отримала заснована професором Ф. Буяком школа соціально-економічної історії [11, С. 12].

Отже, польські історики відіграли значну роль у вивченні питань соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель на історичному факультеті. В основу їхніх досліджень була покладена ґрунтовна джерельна база.

Незважаючи на певні труднощі, які мали місце у 1939-1941 рр. після входження України до складу СРСР, у Львівському університеті працювали визначні історики, в тому числі й польські. Історичний факультет розгорнув значну наукову роботу. Вже в 1940 р. було видано “Наукові записки історичного факультету”, налагоджено наукові зв'язки з багатьма вузами і науковими закладами колишнього Радянського Союзу. Ще ширше наукові дослідження на факультеті розгорнулися у повоєнний період, коли фактично спочатку почалася робота по перетворенню Львівського університету в один із провідних навчальних і наукових центрів УРСР [11, С. 13].

Під час німецької окупації Львова університет не функціонував. Багато викладачів і студентів було мобілізовано до Червоної Армії. Чимало їх загинуло в ході воєнних дій [14, С. 127]. Після звільнення Львова діяльність Львівського університету було поновлено, не дивлячись на певні економічні труднощі. Особливо важко було працювати у зимовий період, коли приміщення погано опалювалися. У звіті декана історичного факультету за 1944/1945 н. р. було зазначено, що в університеті не проводилися консультації, не розвивалася самостійна наукова робота студентів, не організовувалися наукові гуртки. Проте більшість студентів навіть у складних умовах повоєнного часу навчалася успішно. Наказом НКО УРСР від 12 червня 1945 р. серед п'яти студентів-відмінників іменною стипендією був відзначений вихованець кафедри історії СРСР та її майбутній завідувач В.Ф. Інкін [5].

У 40-50-хх рр. визначилися основні напрямки наукової роботи історичного факультету. У вітчизняній історії це передусім історія західноукраїнських земель. Серед широкого кола проблем місцевої історії досить активно вивчався період феодалізму. Особливу увагу науковці факультету приділяли вивченню аграрних відносин. Результати досліджень заслуховувалися на конференціях, публікувалися в “Наукових записках”, згодом - “Віснику Львівського університету”, окремими виданнями.

Під час першого періоду радянської влади (1939 - 1941 рр.), коли, за словами Я. Дашкевича, “перебудова університету, його оновлення проходили в умовах гострої класової боротьби”, а “особливо вперта була боротьба з польським, українським, єврейським націоналізмом”, до того, звісно, “особливу небезпеку становив український буржуазний націоналізм”, школу М. Грушевського не чіпали. І. Крип'якевич, один з найвідоміших його учнів, став доктором наук, професором, відносно спокійно викладав історію України у Львівському університеті [7, С. 97]. Можливо, основна причина полягала в тому, що на його плечі лягло відновлення діяльності історичного факультету Львівського університету [6].

Його наукова творчість була тісно пов'язана з краєзнавчими дослідженнями. Результатом плідної праці були роботи “З історії Гуцульщини”, “Джерела з історії Галичини періоду феодалізму”. Він був одним з ініціаторів створення нарисів про міста і села України. Зібрану ним картотеку з бібліографією до історії населених місцевостей Галичини І.П. Крип'якевич передав обласній редакційній колегії, яка керувала написанням нарисів про міста і села Львівщини до багатотомної “Історії міст і сіл Української РСР” [9, С. 127-131]. Він, зокрема, був ініціатором і відповідальним редактором збірників “З історії західноукраїнських земель” та “З історії Української РСР”. Велике значення мала діяльність І.П. Крип'якевича як члена редколегії “Українського історичного журналу” і головної редакційної колегії “Української радянської енциклопедії” [10, С. 215].

Таким чином, у Львівському університеті на кінець 1940-х рр. вже існували стійкі традиції вивчення соціально-економічної історії та джерелознавчих досліджень, закладені як польськими, так і українськими істориками.

Наприкінці війни почався ідеологічний тиск на викладачів Львівського університету. Перші доноси на представників школи Грушевського полетіли в грудні 1945 р. Ініціатором та дуже активним організатором цькування був ректор Львівського університету проф. І. Бєлякевич (1944-1947 рр.). За формулюванням І. Бєлякевича, це подавалося так, що “ворожі шкідливі виступи професорів М. Кордуби, І. Крип'якевича та інших почали викриватися ще в грудні 1944 р.”. Паралельно почався наступ на істориків, зокрема львівських, ініційований безпосередньо Москвою. Партійний працівник С. Ковальов першим сформулював гасло цькування: “Відсутність критики буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського приводить до того, що окремі професори у Львівському університеті й тепер читають лекції з історії України в дусі Грушевського, дотримуються його концепції, відверто виступають на захист його поглядів” [7, С. 93].

Посилення ідеологічної кампанії проти провідних учених-істориків, учнів і послідовників М. Грушевського, засудження їх приналежності до “буржуазно-націоналістичної” школи призвело до того, що майже всіх представників цього напряму історичної науки звільнили з університету. Професора І. Крип'якевича, не дивлячись на його наукові досягнення, було вислано у почесне заслання до Києва [16, 32 с.]. Натомість до Львова направляли дедалі більше викладачів з університетських центрів інших регіонів СРСР. Серед них був відомий учений-аграрник Д.Л. Похилевич, а також молодий російський дослідник Ю.М. Гроссман.

До приїзду Д.Л. Похилевича до Львівського університету історія селянства періоду середньовіччя протягом 1945-1947 рр. найбільш активно вивчалася на кафедрі історії південних і західних слов'ян. Це питання досить ґрунтовно було висвітлено у статті доцента кафедри історії слов'янських країн, директора інституту славістики Львівського національного університету ім. Івана Франка В.П. Чорнія. Ознайомившись з ситуацією, вчений зауважив, що нова кафедра складалася всього з двох викладачів - М. Кордуби та О. Терлецького. Це були висококваліфіковані і досвідчені педагоги, котрі добре орієнтувалися у славістичній проблематиці, мали в цій ділянці певний науковий доробок й, окрім того, володіли кількома слов'янськими і західноєвропейськими мовами. Професора кафедри історії України М. Кордубу було переведено на новоутворену кафедру історії південних і західних слов'ян і призначено виконуючим обов'язки її завідувача [19, С. 37].

Як учений М. Кордуба заявив про себе дуже рано. Його перші наукові праці були опубліковані ще в студентські роки. На здібного юнака звернув увагу М. Грушевський, який давав йому цінні поради і рекомендував продовжити навчання у Віденському університеті. Низка праць вченого безпосередньо або опосередковано стосується історії Польщі. Він є одним із авторів першого тому так званої Кембріджської історії Польщі [17, С. 155].

На кафедру історії слов'ян також був переведений з кафедри історії середніх віків О. Терлецький. Центральною проблемою наукових досліджень ученого, за його власним визнанням, була історія України доби середньовіччя [17, С. 157]. В.П.Чорній зазначає, що як науковці ці вчені сформувалися під впливом історіософії М.Грушевського і вважали себе його учнями [18].

Проте успіхи на науково-педагогічній ниві не вберегли обох членів кафедри історії південних і західних слов'ян, як, зрештою, і багатьох інших представників західноукраїнської інтелігенції, від цькувань з боку партійно-радянських номенклатурників. Від учених вимагали каяття за допущені власні ідеологічні “помилки” і критики “буржуазно-націоналістичної” концепції М. Грушевського та його школи [17, С. 158].

На факультеті періодично проводилися різного рівня збори і засідання, на яких М. Кордуба, О. Терлецький та інші були гостро критиковані за небажання “ідейно роззброїтися”, тобто відмовитися від своїх переконань. З цієї причини декан історичного факультету В. Горбатюк у липні 1946 р. навіть ставив питання про звільнення М. Кордуби та О. Терлецького, а також І. Крип'якевича з викладацької роботи [17, С. 159].

Працювати в умовах такого морально-психологічного терору ставало все важче. Разом з тим вичерпувалися і фізичні сили - давав про себе знати похилий вік. У 1947 р. помирає

М. Кордуба, а в 1948 р. О. Терлецький подав заяву про звільнення, мотивуючи це похилим віком і поганим станом здоров'я. Його заява була негайно прийнята. В результаті з 1948 р. кафедра історії західних і південних слов'ян фактично перестала існувати. Незабаром було поставлене питання про її формальне закриття, що й було згодом зроблено [17, С. 163].

ВИСНОВКИ

Таким чином, традицію вивчення аграрної історії періоду феодалізму у Львівському університеті було започатковано польськими істориками у другій половині XIX ст. Її було продовжено відомим українським істориком М. Грушевським та його учнями. Вони, використовуючи значне коло першоджерел, зосередили свою увагу на дослідженні аграрної історії західноукраїнських земель. Питання, порушені польськими та українськими істориками у другій половині XIX - першій половині XX ст., набули подальшої розробки в працях представників Львівської школи аграрної історії другої половини XX ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бортняк Н. Степан Томашівський: до відносин із Михайлом Грушевським // Український історик. - 1996. - № 4. - С. 291-296.

2. Верлич Я.В. Роль М.С. Грушевського у становленні системи регіонального дослідження в Україні // УІЖ. - 1998. - № 2. - С. 92-97.

3. Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський. Коротка хроніка життя та діяльності: Наукова моногр. - К.: Либідь, 1996. - 142 с.

4. Грушевський М. Історія України-Руси: Наук. моногр. - К.: Наукова думка, 1994. - Т. 6. - 667 с.

5. ДАЛО. Ф. - 119. Од. зб. 2. Арк. 9.

6. ДАЛО. Ф. - 119. Од. зб. 2. Арк. 11.

7. Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його львівською школою за радянських часів // Український історик. - 1996. - № 4. - С. 88-142.

8. Заброварний С. Економічні погляди М. Грушевського // Український історик, 2002. - № 1-4. - С. 164-186.

9. Івасюта М.К. Іван Петрович Крип'якевич (до 80-річчя з дня народження) // УІЖ. - 1966. - № 6. - С. 127-131.

10. І.П. Крип'якевич // Радянська енциклопедія, 1970. - К. - Т. 2 - С. 516.

11. Історичний факультет. Львівський національний університет ім. Івана Франка (1940-2000) / Ювілейна книга до 60-річчя історичного факультету. - Львів, 2000. - 154 с.

12. Капраль М. Археографічна діяльність Михайла Грушевського у львівський період життя (1894-1914 рр.) // Михайло Грушевський і українська історична наука. - Львів, 1999. - С. 172-177.

13. Лаврецький Р.В. Історична освіта та наука у Львівському університеті в 1919 - 1939 рр.: Дис. канд.... іст. наук: 07. 00. 06 / Львівський національний університет ім. Івана Франка. - Львів, 2000. - 20 с.

14. Львівський університет: Наук. моногр. - Львів: Вища школа, 1986. - С. 127.

15. Педич В.П. Львівська історична школа М. Грушевського (1894-1914 рр.): Автореф. дис. канд.... іст. наук: 07.00.06. / Інститут української археографії та джерелознавства. - К., 1996. - 23 с.

16. Сливка Ю. Академік І.П. Крип'якевич. Спогади. - Львів, 2000. - 32 с.

17. Чорній В.П. Кафедра історії слов'ян Львівського університету ім. Івана Франка: заснування та перший період діяльності (1945 - 1947) // Слов'янознавчі студії. - Львів, 2002. - С. 151-163.

18. Чорній В.П., к.і.н., доцент. - Львів. - 23 липня 2003 р.

19. Чорній В.П. Професор Д.Л. Похилевич - завідувач кафедри історії південних і західних слов'ян) // Центрально-Східна Європа в XV - XVIII ст. - Львів, 1998. - С. 20-42.